Розділ 3
ЕКОНОМІЧНИЙ КОНТЕКСТ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ КРИМСЬКИХ ТАТАР

Економічні проблеми соціальної адаптації громадян, які повернулися й повертаються з місць депортації, належать до найгостріших. Зокрема через те, що тісно пов’язані зі сферою етнонаціональних відносин. Такий зв’язок засвідчує неминучість змагальності етнічних груп за соціально-економічні ресурси, необхідні для їхнього фізичного виживання та нормального культурного, етнополітичного й іншого розвитку. Саме в боротьбі за соціальні блага, за Р. Дарендорфом, проявляються такі риси групової психології як егоїзм, небажання зважати на інтереси й потреби інших, надто коли це вимагає відмови від якихось переваг або додаткових перспектив для своїх¹ .

Конфліктні ситуації, що виникають у подібних випадках, як і будь-які інші конфлікти, є наслідком поведінки однієї або всіх сторін міжетнічної взаємодії. Така поведінка спричиняє конфлікт під впливом конфліктоутворюючих чинників. Серед них одним з визначальних є залежність між етнічністю та доступом до соціальних благ. Ця залежність особливо помітна і найбільш відчутно впливає на поведінку членів етнічної групи в періоди значних суспільних трансформацій. Особливо таких, як соціально-економічна криза в Україні пострадянської доби². Ця криза проявилася насамперед переважанням розподілу над виробництвом, занепадом кваліфікованого трудового ресурсу, розладом науково-технологічного та інтелектуального потенціалу, дестабілізацією соціально-трудових відносин, виходом їх за межі правового поля, зростанням безробіття, загостренням відносин на ринку праці, втратою працівниками сталого соціально-професійного статусу, збідненням населення, поширенням соціальних хвороб, соціальним розшаруванням, руйнуванням галузей соціальної сфери³ .

В тому ж таки Криму спільне для всього населення країни невдоволення соціально-економічними негараздами виявляється не тільки наростанням претензій кримчан до структур державної влади й управління, а й до людей іншої етнічної ідентичності. Це засвідчили, зокрема, результати соціологічного дослідження, проведеного навесні 2004 року Інститутом соціальної та політичної психології АПН України. Так, головними причинами загострення міжетнічної ситуації в Криму респонденти – мешканці півострова кримськотатарської національності назвали ігнорування місцевою владою Криму справедливих вимог кримських татар (65% опитаних), суперечливу і непослідовну політику української влади щодо вирішення кримськотатарського питання (51%), бездіяльність правоохоронних органів (49%), а також підбурювання проросійськими та прокомуністичними силами слов’янського населення проти кримських татар (69%). З поміж представників інших національностей перелічені причини виокремили, відповідно, 10%, 28%, 36% та 15% респондентів. Ця категорія опитаних головними причинами загострення ситуації назвали: боротьбу за розподіл та перерозподіл власності у Криму – 41% (найвищий показник серед 14-ти варіантів відповіді, запропонованих респондентам) та необґрунтовані вимоги й безвідповідальні дії Меджлісу – 38%. Серед кримських татар дві названі останніми причини вважали головними, відповідно, 47% і 6% респондентів цієї національності⁴ .

Наведені дані спонукають до висновків: а) для кримських татар головною причиною загострення міжетнічних відносин є бездіяльність або непослідовні дії влади; б) кримчани всіх національностей, у тому числі кримські татари, сходяться на тому, що саме боротьба за економічні ресурси, за їх розподіл та перерозподіл лежить в основі посилення суспільної напруги; в) значна частина населення автономії некримськотатарської національності покладає відповідальність за загострення міжетнічної ситуації в Криму на Меджліс. Це загострення відбувається як по лінії “кримські татари – влада”, так і по лінії “кримські татари – представники інших національностей”. Тобто, серед різних етнічних спільнот АРК наявні конкурентні настрої на ґрунті незбігу економічних інтересів.

Репатріанти поверталися на територію, де їхні колишні поселення і помешкання були зайняті, а можливості працевлаштування обмежені або й зовсім відсутні. Потрібні були оперативні й дієві заходи влади для забезпечення прибулих житлом, роботою, установами соціальної інфраструктури – закладами охорони здоров’я, освіти, культури, дозвілля тощо. В умовах соціально-економічної кризи на всьому посткомуністичному просторі розв’язання названих та інших проблем ставало дуже важким завданням. Облаштування на батьківщині тих, хто поверталися з місць депортації, вимагало величезних коштів: у 1996 році керівництвом Міннацміграції України називалася сума 2,8 млр. доларів США; за тодішнім валютним курсом це дорівнювало 5,3 млрд. грн.⁵ Більш реальною, мабуть, є сума 20 млр. доларів; її найчастіше називають експерти.

З 1991 року органам влади України й Криму довелося докладати значних зусиль для віднаходження внутрішніх ресурсів, оскільки розрахунки на підтримку ззовні, згідно з Бішкекськими домовленостями 1992 року, виявилися марними. Основними документами, що внормовували роботу органів влади України з облаштування репатріантів, тривалий час залишалися Постанова Ради Міністрів (РМ) УРСР № 192 від 16 серпня 1990 року “Про першочергові заходи щодо вирішення питань, пов’язаних з поверненням депортованих кримських татар” та Розпорядження РМ УРСР № 128-р від 12 квітня 1991 року “Про фінансування капіталовкладень на здійснення першочергових заходів у зв’язку з поверненням кримських татар на місце постійного проживання”. Згодом влада України та автономії ухвалили ще чимало рішень, спрямованих як на комплексне розв’язання проблем репатріантів, так і на вирішення окремих з них. Зокрема, Постановою РМ АРК № 144 від 23 липня 1993 року було впроваджено відшкодування витрат за найом житла репатріантами, які втратили його внаслідок пожеж, стихійних лих, у разі фінансової неспроможності, а також тим, хто проживав у гуртожитках⁶. У 1995 році рішення про відшкодування витрат на переїзди і найом житла було підтверджене, щоправда із суттєвим скороченням переліку категорій осіб, на яких розповсюджувалося положення в частині відшкодувань витрат з найму житла⁷. Крім того, урядом АРК було впроваджено компенсування кримським татарам коштів, витрачених на проїзд з місць попереднього проживання до Криму і на перевезення багажу. Про скромні масштаби цих витрат говорить, приміром, цифра 291,4 тис. радянських рублів, виділена у ІІ кварталі 1991 року 470 сім’ям кримських татар, які повернулися на історичну бать-ківщину⁸ .

За 1991 – 2003 роки витрати України на повернення й облаштування кримських репатріантів досягли 776 млн. грн.⁹ На перший погляд – доволі значна сума. Але поділена на загальну кількість тих, хто повернулися, вона виглядає далеко не такою вражаючою, – в середньому трохи більше ніж 3 100 грн. на одного репатріанта. До того ж приблизно 30% виділених державою коштів повернулися до бюджету у вигляді податків. Та й саме фінансування потреб облаштування репатріантів довго не було рівним. Відносної стабільності воно набуло тільки разом з покращанням загальної економічної ситуації в державі, зокрема, після ухвалення Постановою КМ України № 618 від 16 травня 2002 року “Програми розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які повернулися в Автономну Республіку Крим на постійне проживання, на період до 2005 року”. На виконання цієї програми з Державного бюджету України 2004 року було виділено 40 млн. грн., з яких 36 млн. – на капітальне будівництво і 4 млн. – на соціально-культурні потреби репатріантів¹⁰ .

Однак від початку фінансування витрат на потреби репатріантів з державного бюджету України протести з боку кримських татар викликали пропорції розподілу коштів між ними та депортованими з півострова національними меншинами – вірменами, греками, болгарами, німцями. У відносинам між репатріантами різної етнічної ідентичності наростала напруга. Голова Меджлісу М. Джемільов на конференції делегатів ІІ Курултаю в листопаді 1998 року зазначав, що з виділених до 1998 року 415 млн. гривень 20% були автоматично перераховані на проблеми названих меншин, сукупна чисельність яких становила лише 1,4% від усіх депортованих, що повернулися до Криму. Тобто, сума, яка припадала на одну пересічну особу з числа згаданих національних меншин, виявилася у 17,5 разів більша, ніж на одного кримського татарина. Меджліс, за словами його керівника, не отримав від органів влади переконливих пояснень таких дій. Це не могло не вплинути на настрої спільноти, які М. Джемільов передав словами: “Мабуть, деяким відповідальним чиновникам у Києві ми подобаємося рівно у 17,5 разів менше, ніж інші національності”¹¹ .

Якщо не брати до уваги емоційної складової у виступі голови Меджлісу, розставлені ним акценти не були безпідставні. За офіційними даними Головного управління МВС України в АРК, оприлюдненими Головою РМ АРК на депутатських слуханнях про міжнаціональні відносини в автономії 25 лютого 2004 року, на постійне проживання до Криму повернулися й були зареєстровані до 242 тис. кримських татар і близько 4 тис. депортованих вірмен, греків та німців¹² , що становило, відповідно 98,4% та 1,6% від загальної кількості репатріантів.

1993 року із загальної виділеної суми 3 млрд. 472 млн. 100 тис. крб. на кримських татар припало 3 млрд. 311 млн. 600 тис., або 95,3%. Тільки на потреби кримських татар були витрачені повністю кошти, виділені на освіту (845,4 млн. крб.), охорону здоров‘я (1 млрд. 56,3 млн. крб.), на одноразову допомогу для переїзду і облаштування (421 млн. крб.), та на інші соціокультурні потреби. Із 160 млн. крб. дотацій редакціям газет та журналів у 1993 році на кримськотатарські видання прийшлося 158 млн. З виділених бюджетом України 4 млрд. крб. на 1994 рік на соціально-культурні заходи у зв’язку з поверненням депортованих на кримських татар прийшлося 3 млрд. 519 млн. 897 тис. крб. (або 89,6%), а на вірмен, болгар, греків і німців – 408 млн. 103 тис. крб. (10,4%). З отриманих у червні 1994 року коштів 83,53% були витрачені на потреби кримських татар, а 16,4% – на потреби інших депортованих¹³ .

Розпорядженням Ради Міністрів АРК від 8 червня 1995 року було встановлено пропорції розподілу коштів, що надходили з бюджету України на фінансування соціально-культурних заходів по Програмі повернення депортованих: 83,53% – кримським татарам, 16,47% – вірменам, болгарам, грекам і німцям. Відповідно до цієї пропозиції з 400 млрд. крб., отриманих з держбюджету України в серпні 1995 року, кримським татарам було виділено 334 млрд. 120 млн. крб., а іншим – 65 млрд. 880 млн. крб. У 1995 році кошторисом витрат з бюджету України на соціально-культурні заходи у зв‘язку з поверненням кримських татар було заплановано 254 млрд. 522 млн. крб., а на заходи інших депортованих – 50 млрд. 200 тис. крб. З отриманих з бюджету України на лютий 1995 року 60 млрд. крб. на названі цілі для кримських татар було виділено 50 млрд. крб. (83,3%). З отриманих у квітні 1995 року коштів 42 млрд. 220 млн. (69,9%) були виділені кримським татарам, а 18 млрд. 180 млн. (30,1%) – вірменам, болгарам, грекам і німцям¹⁴ .

Зрозуміло, що такі диспропорції не могли залишитися поза увагою лідерів Меджлісу і були використані ними як аргумент у полеміці з владою з питання дотримання справедливості в ставленні до різних етнічних груп. Докори кримськотатарських лідерів були спрямовані не тільки місцевій кримській владі, а й центральній владі в Києві, яка не втручалася в рішення керівних органів автономії, що порушували пропорційність при розподілі коштів. Вимоги справедливої етнонаціональної політики сприяли успіхові інструменталістської тактики керівників Меджлісу з мобілізації їх етнічної групи, в тому числі шляхом збуджування тих почуттів (зокрема, почуття образи), які містять консолідуючий потенціал. Влада ж поставила себе в ситуацію сторони, що мусила виправдовуватися. Тим самим вона послаблювала свої позиції при контактах з етнічними лідерами. Натомість суттєво зміцнювався авторитет останніх в очах своєї групи.

Хоча й тут ситуація не була безпроблемною. Значний негативний резонанс серед репатріантів мало поширення інформації про нецільове використання та розкрадання призначених на їхні потреби коштів, які перебували на рахунках “Імдат-банку” та фонду “Крим” – структур, які пов’язувалися з іменами лідерів Меджлісу.

Повертаючись до питань динаміки деприваційних (таких, що відбивають незбіг між соціальними очікуваннями людей і можливостями їх задоволення) настроїв серед кримських татар, слід відзначити також невирішеність житлової проблеми. Конфліктопровокуючою акцією влади в цьому плані було бойкотування нею виділення земельних ділянок репатріантам для індивідуальної забудови під час першої й найбільшої хвилі повернення у 1989 – 1992 роках. Тоді наявні у кримських татар особисті заощадження ще дозволяли їм більш-менш успішно вирішувати проблему зведення індивідуального житла або придбання помешкань, що виставлялися на продаж. Ділянки ж почали масово виділятися тоді, коли розпочалася галопуюча інфляція і заощадження репатріантів знецінилися¹⁵ . Крім того, у 1990 році тоді ще Кримською обласною радою народних депутатів було затверджено схему розселення репатріантів, згідно з якою в жодній адміністративно-територіальній одиниці, в жодному населеному пункті частка кримських татар не мала перевищувати 23–25% від загальної кількості населення. Така деконцентрація поряд з іншими негативними для народу-репатріанта наслідками призводила ще й до розпорошення фінансових, матеріальних та інших ресурсів, необхідних для формування й розвитку комунальної інфраструктури. В результаті кошти, які витрачалися, дозволяли вирішувати проблеми облаштування поселень і забезпечення житлом з меншою ефективністю й для меншої кількості людей, ніж це могло б бути при раціональнішому їх використанні. Крім того, основна частина визначених обласною владою місць розселення припадала на степові райони, попри те, що більшість кримських татар до депортації мешкали на Південному узбережжі півострова. Таким чином закладався грунт для конфліктності в майбутньому, оскільки більшість репатріантів прагнули повернутися в місця походження свого і своїх предків, звідки їх історичне коріння.

Матеріальна допомога, що виділялася репатріантам – індивідуальним забудовникам була вкрай недостатньою. Так, у 1995 – 1996 роках вона становила 393 тис. гривень, у 1997 році – 119 тис. гривень, у 1998 році – 102 тис. гривень. На ці кошти вдалося облаштувати лише близько 400 кримськотатарських сімей. Та й ця допомога надавалася лише в разі певного ступеня готовності житла – фактично на оздоблення двох кімнат, і не могла перевищувати ста неоподатковуваних мінімумів доходу, тобто 1700 грн. Однак навіть не всі з тих, хто мав право на таку допомогу, могли одержати її.

Лише у 1998 році не було виконано через брак коштів 365 розпоряджень про надання допомоги, а загальна сума невиплачених допомог, на які мали право індивідуальні забудовники, становила у 1999 році 670 тис. гривень¹⁶. Масштаби безповоротної фінансової підтримки, яку влада могла реально надати, явно не відповідали потребам репатріантів і не могли їх задовольнити. 24 грудня 1996 року Рада Міністрів АРК Постановою № 423 ухвалила рішення про довгострокове кредитування індивідуального житлового будівництва для депортованих. Для цього Уряд автономії звернувся до Верховної Ради Криму та до Верховної Ради України з пропозицією включити до своїх бюджетів спеціальні статті витрат на таку програму в розмірах, відповідно, 3,8 і 14,2 млн. гривень¹⁷ .

Станом на 1 січня 2002 року репатріантам було відведено під забудову 45 964 земельні ділянки, з яких забудували 19 098 (41,5%), у стадії незавершеного будівництва перебували 21 866 ділянок, решта – не освоювалися; було забезпечено житлом 145 тис. (55,8%) репатріантів¹⁸ . На вищезгаданих слуханнях у кримському парламенті 25 лютого 2004 року Голова РМ АРК С. Куніцин наводив дані: у 1991 – 2003 роках коштом Державного та республіканського бюджетів було введено в експлуатацію близько 360 тис.кв.м житла для кримських татар; за рахунок державних капіталовкладень побудовано понад 7 тис. і викуплено більше 1 тис. будинків і квартир, що дозволило забезпечити житлом понад 32 тис. осіб; 130 тис. кримських татар повністю або в основному завершили будівництво власних будинків або придбали житло самостійно; разом з тим, станом на початок 2004 року 6,3 тис. сімей стояли на квартирному обліку на отримання державного житла в міськвиконкомах та сільрадах, 20 тис. забудовників (разом з членами сімей це понад 100 тис. репатріантів кримськотатарської національності) не могли закінчити будівництво через дефіцит коштів. Для забезпечення житлом кримських татар, які вже повернулися до Криму, необхідно ще збудувати до 1,5 млн. кв.м житла, з яких близько 300 тис. кв.м – за рахунок державних капіталовкладень¹⁹. Тим часом, за різними джерелами, за межами Криму нині проживають ще не менше 100 тис. кримських татар, більшість з яких прагнуть повернутися на батьківщину.

Подібні проблеми репатріантів інших національностей, хоча б з огляду на їхню невелику чисельність, локальніші й менш масштабні. На початок 2004 року на квартобліку стояло не більше 160 сімей репатріантів вірмен, болгар, греків та німців; питання забезпечення більшості з них житлом, за розрахунками уряду автономії, будуть вирішені упродовж 2004 – 2005 років²⁰ .

Інше конфліктопровокуюче питання – якість житлових умов. З 300 поселень компактного проживання репатріантів у 6-ти мешкають вірмени, болгари, греки, німці, у 294-х–кримські татари²¹. За даними глави уряду автономії, на весну 2004 року 40% цих поселень не забезпечувалися водою, 8% – електроенергією, рівень їх газифікації і наявності доріг з твердим покриттям не перевищував 5 – 7%, каналізаційних мереж вони практично не мали, вкрай гострими залишалися питання транспортного сполучення, телефонізації та радіофікації цих поселень²² .

Обмежена фінансова підтримка з боку влади була дуже болючою для кримських татар. Більшість з них опинилися без особистих коштів не тільки через знецінення заощаджень, а й унаслідок масового безробіття. У 1999 році 72,6% опитаних кримських татар не були працевлаштовані. Причому лише 23,4% з тих, хто відповіли на питання “Яку роботу хотіли б мати?”, очікували роботу за спеціальністю, а 53,3% або хотіли роботи просто високооплачуваної, або були ладні погодитися на будь-яку з постійним заробітком або таку, що давала б змогу прохарчуватися.

Поряд з безробіттям найболючішими для себе проблемами кримські татари вважали бідність (63,9%), відсутність житла (42,2%). Переважна частина опитаних (79,4%) виявляли невдоволення рівнем допомоги держави в справі облаштування депортованих, а третина – пасивністю Меджлісу в питаннях облаштування етнічного загалу. 28,9% з опитаних соціологами навіть шкодували про свій переїзд на історичну батьківщину. 82,2% респондентів вважали, що за попередні п‘ять років їх життя погіршилося, і лише 25,9% вірили в значне або хоча б невелике покращання життя в наступні п’ять років. Песимістично були налаштовані 35,7% респондентів²³ .

Результати соціологічного заміру настроїв кримських татар свідчили про формування в їхньому середовищі конфліктонебезпечної ситуації. Вектори її подальшого розвитку прямо залежали від дій влади і кримськотатарських політичних лідерів. Бути чи не бути конфлікту? Відповідь на це питання полягала в адекватності або неадекватності реакції названих етнополітичних суб’єктів на потреби людей. Адже спонукою виникнення будь-якого конфлікту є дія або ж бездіяльність, яку також можна розглядати як форму специфічного реагування на суспільні виклики.

Через брак фінансів кримським татарам не вдавалося в бажаних обсягах розвивати власний бізнес. На 6,5 тис. малих підприємств і фірм, зареєстрованих у Криму в 1999 році, працювало 89 тис. осіб. Власне кримськотатарських серед них було близько 200, на них працевлаштувалося лише 2,5 тис. осіб²⁴ .

Головною складовою сімейного бюджету кримських татар були пенсії (на це джерело доходів вказали 45,1% опитаних). На другому місці йшли доходи від випадкових заробітків (41,2%), на третьому – від присадибних ділянок (35,6%). Зважаючи на невеликий розмір пенсій і земельних ділянок, а також на епізодичність випадкових заробітків, можна уявити, що більшість сімей не мали прожиткового мінімуму. Лише 28,6% кримських татар у 1999 році мали стабільну заробітну платню²⁵ .

Разом з тим, упродовж 1997 – 1999 років збільшилася від 24,8 до 38,8% частка сімей кримських татар, де особистий доход на кожного члена родини становив від 51 до 100 гривень на місяць. Але натомість скоротилася від 38,9 до 24% частка сімей, де такий доход становив від 101 до 200 гривень, від 15,8 до 2,4% – де він сягав 201–300 гривень, від 3 до 0,8% – де його розмір був від 301 до 400 гривень. Зовсім не були виявлені сім‘ї, де доходи на одну особу перевищували 400 гривень, хоча у 1997 році їхня частка становила 2,2%. У 1997–1999 роках більше, ніж удвічі (від 15,3 до 34%), зросла питома вага сімей з доходом на одну особу до 50 гривень на місяць. Розмір середньомісячного доходу члена сім’ї скоротився з 26,4 до 20,2 гривень, а розмір середньомісячного доходу однієї сім’ї – з 123,5 до 87,4 гривень²⁶ .

На початок 2004 року зі 136 тис. працездатних кримських татар постійну роботу мали менше половини²⁷ . Найбільш критична ситуація склалася в Бахчисарайському (54,2% безробітних), Сакському (71,1%), і Ленінському (73,7%) районах, містах Алушті (75,9%), Судаку (72%), Євпаторії (59,6%), Джанкої (59,6%)²⁸ . Отже, легко зрозуміти причини деприваційних настроїв серед кримських татар, так само, як і високий рівень невдоволення діями влади з розв’язання їх соціальних проблем. Для цього досить взяти до уваги, що по АРК в цілому обчислена за методологією Міжнародної Організації Праці (МОП) частка безробітних серед економічно активного населення у віці 15 – 70 років на 1 січня 2002 році становила 5,2% і мала тенденцію до скорочення; таку ж саму тенденцію мав показник зареєстрованого безробіття, який на 1 січня 2003 року становив 3,5% від загальної кількості працездатного населення у працездатному віці²⁹ .

Причини низького рівня зайнятості серед кримських татар мають як об’єктивну, так і суб’єктивну природу. На час повернення з місць депортації понад 70% репатріантів мешкали в містах і мали відповідні урбанізованому середовищу освітній рівень і фахову специфіку. 72% тих, хто повернулися, мусили оселитися в сільській місцевості. В умовах відсутності робочих місць особливої гостроти набуло питання про наділення репатріантів земельними ділянками в розмірах, достатніх для ведення підсобного господарства, щоб забезпечити родинам бодай фізичне виживання. Однак на перешкоді вирішенню цього питання став ряд проблем. По-перше, нормативно-правові акти Уряду, Президента та Верховної Ради України, ухвалювані з початку 1990-х років з метою регулювання земельних відносин, не враховували специфіку процесу повернення депортованих та їх облаштування. Зокрема, земельними паями, згідно з встановленим порядком, наділялися виключно члени колективних сільськогосподарських підприємств автономії, серед яких, через цілком зрозумілі причини, кримських татар було небагато; початок розпаювання в часі збігся з початком масової репатріації, ті, хто поселялися в сільській місцевості, більшістю не встигли або не змогли працевлаштуватися в КСП. А право репатріантів на повернення їм забраної в них під час депортації землі ніякими нормативно-правовими актами не передбачалося. І по-друге, з вирішенням земельних питань зволікали органи влади Кримської області (згодом – автономії) та місцевого самоврядування. В діяльності багатьох з них правозастосовні органи віднаходять нині значні зловживання, як у частині наділення кримчан різних національностей земельними ділянками для індивідуальної забудови та сільськогосподарського виробництва, так і в питаннях виділення в курортних та інших зонах землі юридичним особам України й зарубіжжя, переважно, російського ³⁰ .

Темпи надання кримським татарам земельних ділянок відставали від темпів їх повернення. Так, на липень 1991 року в Криму мешкало вже 135 тис. кримських татар, з яких 55 тис. повернулися за півтора попередніх роки. За середньої чисельності кримськотатарської сім‘ї 4,45 особи, це означало повернення понад 30 тис. сімей. Отримали ж за цей час земельні ділянки під індивідуальну забудову лише 14 тис. сімей³¹. Верховна Рада Криму, попри її конфронтаційну налаштованість щодо Меджлісу, все ж вживала певних заходів з наділення кримських татар земельними ділянками, оскільки розуміла, що без вирішення цієї проблеми конфлікт може тільки поглиблюватися. Так, у 1993 році для розселення та облаштування репатріантів було визначено землі сукупною площею 3,5 тис. га. Постановою ВР АРК ряд міськвиконкомів отримали вказівку зарезервувати передбачені квотою розселення земельні масиви³². Щоправда, розмір земельної квоти не був визначений. На 1999 рік середній розмір земельної ділянки в розпорядженні кримськотатарської сім‘ї становив 8,9 “сотки”, причому 86,4% кримських татар зазначали, що їхні сім‘ї не брали участі в паюванні землі³³ .

3 грудня 1999 року Президент України підписав Указ “Про невідкладні заходи щодо прискореного реформування аграрного сектора економіки”. Указ надавав членам КСП право вільного виходу з колективних сільськогосподарських підприємств із земельними частками (паями) та створення на їх основі суб‘єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Інші соціальні групи населення (а етносоціальні й поготів) в Указі не згадувалися. Крім того, правовстановлюючим документом, що засвідчує право володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеною часткою, був визнаний сертифікат на земельну частку (пай). Цей документ був розданий членам КСП ще при паюванні землі (якщо його не залишали в своїх сейфах голови КСП, котрі не надто поспішали виконувати розпорядження глави держави) і засвідчував розмір паю кожного з них. Тобто, на момент президентського указу розмір земельної ділянки кожного сільського мешканця, який мав право на пай, був уже визначений. Причому, право на вихід із цим паєм зі складу КСП не могло бути обмежене ні ухвалами загальних зборів членів КСП, ні якимись іншими рішеннями³⁴ .

Зрозуміло, що за таких умов громадяни, що поверталися до Криму з місць депортації, не мали формальних підстав на отримання землі. Рада Міністрів АРК зробила доволі сумнівну за критерієм ефективності спробу запобігти загостренню ситуації. Своєю Постановою № 182 від 24 травня 1999 року “Про заходи по розв‘язанню проблем кримськотатарського народу” вона доручила: “Республіканському комітетові з земельних ресурсів вирішити питання про наділення кримських татар, що проживають у сільській місцевості, земельними наділами в розмірі середнього паю для членів КСП в даному регіоні, а тих, хто проживає у селищах міського типу і районних центрах – наділами у розмірі до 1-го га для ведення підсобного господарства згідно діючого законодавства”³⁵ . Тим часом частина керівників місцевого рівня скористалися згаданим президентським указом для такої форсованої роздачі державних актів на володіння землею, до того ж не завжди правочинної, що земель для наділення ними репатріантів у багатьох випадках просто не залишалося.

27 жовтня 2000 року кримська преса оприлюднила рішення Верховної Ради АРК, яке стосувалося виконання президентського указу від 3 грудня 1999 року. Рішення формально зосереджувало увагу на серйозні порушення під час реформування аграрного сектора, внаслідок яких мало місце обмеження прав власників на землю і майно. Однак згадувалося лише про таке порушення, як незаконне включення осіб до списків на отримання сертифікатів про земельний пай. Відповідно, рішення вимагало оперативного реагування на факти зловживань місцевих керівників своїм службовим становищем при видачі сертифікатів. При цьому нічого не говорилося про таке порушення, як виключення зі списків на розпаювання тих, хто мав право на пай за законом. Щодо кримських татар, які опинилися поза списками, рішення ВР АРК обмежилося рекомендацією: “Підтримати ініціативу Бахчисарайської районної ради щодо проведення організаційної та роз’яснювальної роботи серед власників земельних паїв про добровільну згоду на розподіл паїв на користь депортованих та інших громадян, не забезпечених згідно із законодавством паєм на землю”³⁶ . В такий спосіб можна було швидше загострити, а не залагодити стосунки між репатріантами і тими, хто мав юридичні підстави для отримання земельного паю.

Форсована роздача державних актів означала для 188 тис. кримських татар, які проживали в сільській місцевості, що власниками землі можуть стати лише ті з них, хто є членом КСП – 18,3 тис. осіб. Отже, серед кримських татар, що на той час проживали в селі, на земельний пай могли розраховувати менше ніж кожний десятий, в той час як серед селян не кримськотатарської національності пай виділявся майже кожному четвертому³⁷ .

Таким чином, кримські татари, які проживали у сільській місцевості, могли розраховувати тільки на землі резервного фонду і землі запасу загальною площею близько 300 тис. га. Тобто, кожен з тих, хто досяг 18-річного віку, міг отримати у середньому 2,6 га. Причому це були землі здебільшого незручні для сільськогосподарського виробництва. До того ж, щоб кожний дорослий кримський татарин-селянин міг отримати пай, який дорівнює середньому розміру по Криму – близько 5 га, для цього потрібно було приблизно 700 тис. га. Але й цих земель, навіть якби вони були у резерві й запасі, однаково не вистачило б для запобігання загостренню земельного питання в майбутньому. Річ у тім, що хоча репатріація кримських татар через переважно економічні причини уповільнилася, вона однаково триватиме. Принаймні 10 тисяч з тих, хто на початку 2001 року ще проживали в Узбекистані, отримали українське громадянство³⁸ , а бажаючих стати громадянами України й жителями Криму було і є набагато більше. Крім того, відбуватиметься природний приріст населення кримськотатарської та інших національностей у самому Криму. Якщо роздати зараз землі запасу, то в майбутньому поселення кримчан не зможуть розширюватися, що призведе до ущільнення в них населення з відповідними соціальними наслідками.

Отже, земельні проблеми в автономії загалом, а також недостатнє врахування інтересів кримських татар при їх вирішенні дають підстави очікувати подальшого загострення етнічної ситуації в Криму внаслідок наростання серед репатріантів почуття образи на несправедливе ставлення до них. Ця образа сприймається кримськими татарами особливо гостро через те, що завдається на їхній історичній землі. Саме вона разом із прагненням здобути ресурси для існування й протидіяти зловживанням з боку місцевих керівників спонукала репатріантів до “самозахоплень” та утворення так званих “галявин протесту”. Від самого початку процесу приватизації землі репатріанти розуміли, що без влаштування публічних, масових протестних акцій з метою привернення уваги громадськості й владних органів України до земельних питань, ці питання будуть вирішуватися без них, не для них і часто – не в інтересах більшості кримчан.

За твердженням Р. Чубарова, дві третини поселень компактного проживання кримських татар були розпочаті саме через самозахоплення. Однак спричинені названими обставинами такі самозахоплення становили невелику частину подібних та інших порушень, які чинилися й чиняться на території Криму. Тут, як і всюди, земля почала набирати дедалі більшої комерційної цінності. Тож окремі керівники сільських, селищних і міських рад стали на шлях незаконних продажу або надання землі родичам, довіреним особам, підприємцям і підприємствам – часто небезкорисливо. Це стало можливим не останньою чергою через особливості чинного земельного законодавства та Закону України “Про місцеве самоврядування”, які визначають базовим рівнем розпорядження землею найнижчий – сільський, селищний тощо. У 2001 – 2003 роках про виділення землі тільки на Південному узбережжі Криму місцевими радами було ухвалено 31 тис. рішень. Для порівняння: за цей час Верховна Рада АРК та Рада Міністрів АРК в межах своїх повноважень ухвалили тільки 91 подібне рішення³⁹ .

Органи влади вищого рівня позбавлені права скасовувати або опротестовувати рішення нижчих. Зробити це можна лише в судовому порядку, і то не завжди, а лише в разі порушення процедури ухвалення рішення. Призначення і мета таких рішень, навіть якщо вони суперечать інтересам місцевої громади, не можуть бути причиною для скасування, байдуже, вчинені вони з корисливих мотивів чи через некомпетентність. Остання також нерідко має місце, зокрема, через брак кваліфікованих кадрів. Так, за даними Верховної Ради Криму, базові ради тільки на 10% були укомплектовані спеціалістами-землевпорядниками і менше половини з них  – юристами. У кількох сотнях рад по всьому півострову налічувалося лише 269 землевпорядників, а раніше тільки в системі Рескомзему Криму працювали 564 спеціалісти. Ці дані були оприлюднені наприкінці грудня 2003 року під час спеціальних слухань питання про розподіл і використання землі у Верховній Раді Криму.

Тоді ж у виступі першого заступника голови Ради Міністрів АРК А.Корнійчука наводилися красномовні результати 6 206 перевірок, проведених у 2002 та 2003 роках уповноваженими на це органами автономії. Було виявлено 5210 порушень щодо виділення та використання землі. Серед порушень – 1 707 фактів незаконно зайнятих шляхом самозахоплення (без правовстановлюючих документів) земельних ділянок площею 114 гектарів. Депортованими “самозахоплено” 866 земельних ділянок, тобто менше половини. У цілому ж кримськотатарські самозахоплення, організовані як “акції протесту” проти безконтрольного розподілу землі, становили ледь не п’яту частину.

Прокуратура Криму тільки у 2002 році опротестувала понад 200 рішень про незаконне виділення землі, переважна більшість яких – не кримським татарам. В Алупці, приміром, робоча група Генпрокуратури виявила сотні не розглянутих уже кілька років і навіть не зареєстрованих заяв про виділення землі.

Того ж 2002 року було виявлено 1 117 фактів використання земель суб’єктами господарської діяльності без правовстановлюючих документів, тобто шляхом самозахоплення. Це приватні бензоколонки, підприємства торгівлі та сфери обслуговування, приватні пансіонати й інші комерційні об’єкти. Кримські татари до них найчастіше не мали жодного стосунку: головним для них залишалося отримання ділянок під житлове будівництво. За статистикою, з 1992 по вересень 2003 року в Криму було виділено для зведення житла 82 тис. земельних ділянок, у тому числі колишнім депортованим – 48 тис. ділянок на площі 5 тис. гектарів. Для здійснення підприємницької діяльності громадянам було надано близько 6 тис. ділянок, із них репатріантам – 741⁴⁰. У 2003 році за порушення земельного законодавства були притягнуті до судової відповідальності близько десяти сільських і селищних голів, але вал порушень не зменшився. Що вже казати про місцеві ради, коли навіть завод “КримавтоГАЗ” будувався в Криму без землевідведення, без експертизи і без техніко-економічного обґрунтування⁴¹ .

Аналіз ситуації щодо використання та власності на землю в АРК в контексті проблем соціальної адаптації репатріантів свого часу дав автору цієї книги підстави сформулювати деякі оцінки і рекомендації. А саме.

Для врегулювання земельних проблем в Криму загалом, а також міжетнічних протиріч з приводу наділення кримчан землею, з метою відвернення небезпеки конфліктного розвитку цих протиріч потрібні ревізія правочинності рішень органів місцевого самоврядування та влади автономії у сфері земельних відносин. Одночасно з проведенням такої ревізії й винесенням відповідних ухвал має бути здійснена інвентаризація земельного фонду, сформований реєстр власників землі, а також реєстр осіб з-серед тих, хто повернулися та збираються повернутися з місць депортації і бажають та мають законне право на отримання землі. Таке право має бути надане їм ухваленням відповідного закону про відновлення прав репатріантів.

Необхідність прискореного формування реєстру власників землі вкрай важлива також через наявність підстав вважати, що серед тих, хто отримали земельні пайові сертифікати або й державні акти про право власності на землю, є негромадяни України. Останні, згідно з Земельним Кодексом та іншими вітчизняними правовими актами, не можуть бути власниками землі на українській, у тому числі кримській території. Ці особи, мабуть, щиро вітали ініціативу одного з кандидатів на виборах Президента України у 2004 році, який у ході виборчої кампанії заявив про намір запровадити в Україні практику подвійного громадянства. В разі реалізації цієї ініціативи іноземні громадяни отримали б правову можливість легітимізувати земельну власність, яка перебуває в їхньому володінні всупереч чинному українському законодавству. Тим часом подібна власність може стати частиною земельного резерву автономії, в тому числі як ресурс для задоволення потреб репатріантів. Збільшити цей ресурс можна також шляхом правочинних дій стосовно ділянок землі, сертифікати на які досі не затребувані або оформлені на осіб, котрі фізично відсутні й фактично не є суб’єктами землеволодіння.

Прозорість у сфері земельних відносин набуває ваги одного з найзначніших чинників ефективного господарювання в автономії, розв’язання соціально-економічних проблем репатріантів та інших кримчан, запобігання соціальній та етнічній конфліктності.

Пріоритетним має стати завершення робіт на виконання Постанови Верховної Ради України, ухваленої ще 18 грудня 1990 року. Згідно з нею до 15 березня 1991 року мала бути проведена інвентаризація території населених пунктів Криму та території поза межами цих населених пунктів. На початок 2004 року відповідні роботи були виконані лише на 28% та на 12%.

З огляду на етнополітичну специфіку Криму, тут єдиний земельний кадастр має створюватися прискореним, порівняно з усією Україною, темпом. Необхідне проведення грошової оцінки земель, яка, за постановою ВР України, мала бути завершена ще до початку 2002 року, але й через два роки після цієї дати була виконана лише в 6,1% населених пунктів автономії, які становили 34% її території.

До завершення всіх названих робіт на продаж землі в Криму слід накласти мораторій. Передовсім це має стосуватися двокілометрової прибережної зони. Приватизація, продаж-купівля та освоєння землі в її межах мають відбуватися виключно в рамках державної програми соціально-економічного розвитку чорноморського узбережжя, яка враховувала б його рекреаційний та інший потенціал, інтереси репатріантів і всіх кримчан, Української держави й усіх її громадян⁴² .

Зволікання з ревізією і забезпеченням законності в питаннях землекористування та землевласності в Криму помножувалося на труднощі працевлаштування і отримання хоча б мінімальних доходів до сімейних бюджетів репатріантів, нерозвиненість, а практично – відсутність комунальної інфраструктури та недостатність коштів для фінансування житлового будівництва в місцях компактного поселення репатріантів, актуалізувало певний час “заморожену” проблему розміщення кримських татар, що поверталися на півострів з місць депортації.

Нагадаємо, що на початку масової репатріації кримських татар дебатувалися три проекти їх розміщення. Московський центр незалежної експертизи передбачав розміщення близько 320 тис. осіб в містах автономії. Академія наук України пропонувала комбіноване поселення 350 тис. осіб у містах і селах з перевагою на користь сільської місцевості. На практиці ж були реалізовані пропозиції місцевої кримської влади, суть яких вже викладалася: репатріантів розселяли головним чином в сільських місцевостях Півночі Криму без врахування тієї обставини, що до депортації більшість кримських татар проживали на півдні півострова і прагнули повернутися на землі свого традиційного проживання.

Тож з 2002 року, коли помітно зменшилася хвиля зовнішньої кримськотатарської імміграції, піднялася хвиля імміграції внутрікримської. Крім вищеописаних обставин її спонукою стала ще й зросла привабливість перспективи комерційного використання земель Південного берегу Криму (ПБК). Також очевидними для більшості кримчан, в тому числі для лідерів та активістів Меджлісу кримськотатарського народу, стали факти незаконного привласнення земельних ділянок на ПБК фізичними і юридичними особами, зокрема у формі викупу санаторіїв та інших об’єктів з відповідним землевідведенням тощо. Влітку 2002 року група кримських татар перекрила трасу Сімферополь – Ялта, вимагаючи надання земельних ділянок на ПБК. Лідери Меджлісу виступили з вимогами оприлюднення списків власників і користувачів земель південного берега.

На ситуацію зреагував президент України Л. Кучма. Він доручив Раді Міністрів АРК підготувати повний баланс земельних ресурсів курортної зони. Восени 2002 року кримська влада створила міжвідомчу комісію з питань комплексного освоєння й розвитку земель рекреаційного призначення на чолі з главою уряду автономії С. Куніциним. На початку 2003 року Верховна Рада автономії заборонила місцевим радам виділяти землі рекреаційного призначення до впорядкування їхніх меж. Однак відповідні розпорядження ігнорувалися, оскільки виходили за межі повноважень Ради. Кримські татари активізували практику “самозахоплень” земельних ділянок на ПБК у формі організації так званих “галявин протесту”. По відповідних фактах прокуратура автономії відкрила кілька карних справ. Напруга зростала.

В перебіг подій втрутилася Генеральна прокуратура України. Проведена її співробітниками перевірка встановила факти землевідведень і забудов без належної документації, незаконного наділення земельними ділянками на підставних осіб, порушень порядку оренди земель та режиму використання територій природно-заповідного фонду, приватизації майна, охорони культурної спадщини та ін. Було порушено 33 карних справи, заявлено 12 позовів, зроблено 3 касаційних і 1 апеляційне подання, 42 приписи і подання про усунення порушень законодавства, опротестовано 117 незаконних рішень місцевої влади, складено 64 адмінпротоколи щодо посадових осіб. Але суттєвих змін не відбулося.

Усвідомлюючи важливість відновлення й розвитку економічного ресурсу свого народу, Меджліс наполягав, щоб виділення землі не тільки для житлової забудови, а й під комерційну діяльність відбувалося з урахуванням інтересів кримських татар, зокрема, шляхом узгодження з регіональними меджлісами.

Неврахування таких інтересів провокує конфлікти, подібні тому, який розпочався в селі Морському під Судаком у вересні 2003 року. Тоді група з 20 осіб кримських татар самовільно зайняла ділянку площею майже гектар на узбережжі на знак протесту проти рішення сільської ради та сільського голови Л. Крисова передати землю в довготривалу оренду московській фірмі АТ “Центркнига” під будівництво культурно-оздоровчого центру, до всього – без проведення тендера. Кримські татари вимагали передати цю ділянку їм. У конфлікт втрутилася влада автономії. В процесі вивчення нею ситуації було виявлено цілу низку фактів безвідповідальних дій в земельних питаннях з боку місцевої ради та її керівника. Перед останніми поставили вимогу провести сесію й відмінити деякі з попередніх рішень. Сесію провели, але рішення не відмінили, мотивуючи тим, що їх скасування, згідно з Законом про місцеве самоврядування, можливе лише в судовому порядку. А вже в січні 2004 року в селі розпочалися бійки між кримськими татарами і “місцевими козаками”, про присутність яких раніше загалові нічого не було відомо. Почалося мітингування кримських татар і “слов’янського населення”. І ті й інші вимагали виділення для себе землі на узбережжі під будівництво рекреаційних об’єктів. Конфлікт набув форми міжетнічного протистояння⁴³ .

За подібним сценарієм виник конфлікт у селі Веселому того ж Судацького району⁴⁴ . Аналіз двох названих та інших подібних їм ситуацій свідчить, що керівники деяких органів місцевого самоврядування в Криму свідомо етнізували земельні проблеми, щоб затінити свою бездіяльність або зловживання й уникнути відповідальності переведенням уваги правоохоронних органів на конфлікти груп і осіб різної національності. Тим часом певні політичні сили намагалися використати такі випадки для загострення стосунків між кримськотатарським і “слов’янським” населенням, сподіваючись здобути підтримку виборців у боротьбі за владу. Загал лякати козачими дружинами або загонами аскерів.

В січні 2004 року Київ направив до Криму Комісію з перевірки стану охорони і раціонального використання земель в АРК. Тепер вже на чолі з секретарем Ради національної безпеки і оборони України В. Радченком. Тоді ж своїм указом Президент доручив Уряду України забезпечити завершення інвентаризації земель в АРК до жовтня 2004 року, організувати дієвий контроль за дотриманням земельного законодавства та цільовим використанням і охороною земель заповідного, оздоровчого, рекреаційного та сільськогосподарського призначення, розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів про особливий режим використання і охорони земель ПБК та про посилення відповідальності за порушення земельного законодавства.

Однак це був час кампанії з виборів Президента України. Її результати стали головним зацікавленням влади нарівно з прискореною приватизацією земельних та майнових комплексів, в тому числі тих, що перебували в Криму у віданні Державного управління справами. Недосконалість законів та порядку розпорядження земельними ресурсами автономії спонукали “владу імущих” не стільки до правового внормування ситуації, скільки до використання невнормованості у власних інтересах: відбувалася прискорена “прихватизація” державної та комунальної власності.

Комісії Генпрокуратури, РНБО, органів управління в Криму констатували і рекомендували. За результатами їхньої роботи давалися доручення, які залишали слід хіба що на папері. Тим часом міжетнічні відносини з приводу реальних земельних проблем загострювалися. Згідно з результатами моніторингових досліджень Таврійського національного університету, динаміка ставлення населення до протестних акцій репатріантів суттєво міняла свої вектори. Якщо раніше не кримськотатарська частина кримчан була помітно представлена серед тих, хто вважав, що протести репатріантів – це єдина можливість добитися розв’язання проблем або акт відчаю, то у 2003 році так вважали тільки самі кримські татари. Слов’янське населення сприймало протестні акції або як тиск на владу, або як її захоплення. За рік з 66% до 74% збільшилася кількість тих, хто вважали, що проблеми кримських татар повинні вирішуватися без будь-яких для них переваг, нарівні з громадянами інших національностей.

Виконавча загальноукраїнська і кримська влада, склад якої оновився після обрання Президентом України В. Ющенка, успадкувала економічні, в тому числі земельні та пов’язані з ними етносоціальні адаптаційні проблеми кримського соціуму.

Порівняно з 2004 роком показники інвентаризації кримських земель мало поліпшилися і залишаються далекими від бажаного. За інформацією голови Держкомзему України А. Даниленка, оприлюдненої ним в липні 2005 року під час робочої наради в Республіканському комітеті з земельних ресурсів АРК, рівень інвентаризації земель за межами населених пунктів на той час становив 84%, міст і сіл – 28%, земель сільськогосподарського призначення – 29%. Але ці показники – усереднені. В Алуштинському регіоні, приміром, де кримськотатарські протестні акції одні з найбільш масштабних, проінвентаризовано лише 8% земель поза межами населених пунктів (за повідомленням голови Рескомзему М. Голубєва на цій же нараді).

Як твердить лідер Меджлісу М. Джемільов, кримські татари в сільській місцевості, в розрахунку на душу населення, наділені землею, в середньому в 2,5 раза менше⁴⁵ . Але навіть неповне з’ясування реалій земельних відносин виявило іншу тенденцію.

За даними прес-служби Рескомзему АРК, станом на 31 травня 2005 року одному кримчанину в середньому було надано 0,69 га земель, в тому числі: для ведення сільського господарства – 0,65 га, для будівництва й обслуговування житлового будинку – 0,02 га, для комерційної діяльності – 0,0005 га, для інших цілей (гаражі, дачі, оренда і т.п.) – 0,02 га.

В середньому одному кримчанину не кримськотатарської національності надано 0,6706 га земель, з них: 0,63 га – для ведення сільського господарства, 0,02 га – для будівництва й обслуговування житлового будинку, 0,0006 га – для комерційної діяльності, 0,02 га – для інших цілей (гаражі, дачі, оренда і т.п.).

В середньому одному кримчанину кримськотатарської національності представлено 0,8204 га земель, з них: 0,77 га – для ведення сільського господарства, 0,03 га – для будівництва й обслуговування житлового будинку, 0,0004 га – для комерційної діяльності, 0,02 га – для інших цілей (гаражі, дачі, оренда і т.п.).

Отже, за суто кількісним параметрами забезпечення кримських татар земельними ресурсами виглядає краще, ніж мешканців автономії інших національностей. Це сталося не стільки завдяки діям місцевої влади, скільки в результаті самозахоплень, які згодом влада вимушена була легалізувати. Особливо в частині ділянок під житлову забудову. Звичайно, не можна не брати до уваги місця розташування землеволодінь і землекористування та рівень розвитку інфраструктури цих місць. У кримських татар, відомо, вони бажають кращого. Навіть у Сімферополі з 10-ти мікрорайонів компактного проживання раніше депортованих тільки в 4-х проведено природний газ і лише в одному – функціонує система каналізації⁴⁶ .

Однак стимульоване Меджлісом переселення кримських татар на південне узбережжя Криму навряд чи сприятиме поліпшенню, принаймні швидкому, умов життя репатріантів. Крім того, якщо в практичній політиці прийняти логіку кримськотатарських лідерів про справедливість повернення репатріантів на землю предків, необхідно сформувати поіменний кадастр тих, хто переселяються або мають відповідні наміри, з чіткою “прив’язкою” до місцевості, з якої їхні родини були депортовані. Потрібна тверда політична воля для реалізації порядку виділення земельних ділянок, про ухвалення якого заявляв в липні 2005 року екс-прем’єр кримського уряду А. Матвієнко: земля надається репатріантам в районах, звідки їх депортували; приватизація ділянки забороняється до завершення будівництва для запобігання спекуляції; якщо упродовж трьох років ділянка не використовується, комісія має право її вилучити і передати на інші цілі.

Подальше ж масове внутрікримське переселення репатріантів “явочним порядком” на ПБК тільки створюватиме нові проблеми:

фінансові – вкладення в місця попереднього проживання підуть “за вітром”, а новоотримані земельні ділянки потребуватимуть не менших, а може, й більших коштів для їх освоєння;

економічні загальнодержавні та республіканські – ускладнення й скорочення можливостей комплексного використання та розвитку рекреаційного потенціалу ПБК в інтересах усіх кримчан і всієї України через розподіл земельних ресурсів морського побережжя поза розробленням, затвердженням і реалізацією відповідної державної програми;

внутріетнічні кримськотатарські – радикалізація Меджлісу чи його частини внаслідок інерції “самозахоплень” (“самоповернення” – за лексикою меджлісівських лідерів) та (або) посилення факторів ісламського і пантюркістського екстремізму всередині кримськотатарської спільноти, її дезінтеграція та ослаблення позицій представницького органу репатріантів;

соціально-психологічні – наростання національної нетерпимості та актуалізація негативних етностереотипів;

міжетнічні – посилення напруги і конфліктної перспективи у відносинах більшості кримчан та кримських татар;

політичні – дестабілізація політичної ситуації та її використання як засобу досягнення своїх цілей російськими, українськими та ісламськими радикалами всередині України і за її межами;

правозастосовні – пожорсткішання дій влади щодо фактів порушень і порушників земельного законодавства та порядку проведення масових заходів і поведінки осіб в громадських місцях.

Процес відновлення справедливості щодо репатріантів має бути введений у правове річище. З цією метою нова влада задіяла вже випробувані попередниками організаційні ресурси – передовсім апарат Ради національної безпеки і оборони України, під егідою якого в Криму працювала Комісія з перевірки дотримання вимог законодавства, реалізації державної політики у сфері раціонального використання і охорони земель.

В Сімферополі 14 квітня 2005 року під час прес-конференції за підсумками виїзного засідання цієї Комісії тодішній секретар РНБО П. Порошенко висловився за необхідність введення місцевими радами мораторію на виділення землі в Криму, доки не буде проведено її інвентаризацію. Він також наголосив: “Не буде татарських і слов’янських ділянок, земельних політик, карних справ. У нас буде політика, яка відповідає національним інтересам України”⁴⁷ .

Однак Меджліс в особі його голови М. Джемільова, принципово підтримавши стратегію ревізії законності розподілу землі в Криму, заявив щодо мораторію іншу позицію: “Мораторій для депортованих на кримську землю продовжується 61 рік. Тому зараз це не буде сприйнято”⁴⁸ . І ця його заява не була позбавлена резонів, оскільки введення мораторію рішеннями комісій будь-якого рівня могло носити тільки рекомендаційний характер. А місцеві ради ці рекомендації не поспішали виконувати.

З одного боку, П. Порошенко повідомляв, що зусиллями його Комісії державі тільки упродовж двох тижнів повернуто 360 гектарів незаконно отриманої землі⁴⁹. А з іншого – різного рівня владні органи в Криму продовжували давати доручення й ухвалювали рішення стосовно виділення земельних площ, в тому числі сумнівним фірмам. Одночасно кримські татари не припиняли розпочаті й започатковували нові акції “самозахоплення” (“самоповернення”) землі під Феодосією в Тихій бухті (Коктебель), Судаку, Партеніті, Алушті, Ялті. Конфлікти між кримськими татарами та владою, кримськими татарами і слов’янським населенням продовжувалися.

Новопризначений голова Ради Міністрів АРК А. Матвієнко зініціював розроблення кількох масштабних всекримських програм. Одна з них – “Морський берег Криму” – декларувала перспективу залучення кількамільярдних доларових інвестицій в освоєння чорноморського узбережжя. Програма одразу ж викликала протести з боку Меджлісу (Р. Чубаров) як така, що не враховувала інтересів кримських татар, зі сторони Голови Верховної Ради АРК Б. Дейча та інших.

У зв’язку з амбітними планами влади виявилися кілька скандальних обставин. На початку літа 2005 року робоча нарада членів кримського уряду на чолі з першим віце-прем’єром В. Ясюком розглядала питання про упровадження інвестиційного проекту “Розвиток західного побережжя Криму”, наданого ООО “Гольф-Сіті” – підприємством з невеликим статутним капіталом, зареєстрованим лише в січні 2005 року. І хоча проект перебував на стадії розроблення, Рескомзему АРК було доручено розглянути питання попереднього вибору земельних ділянок під розміщення об’єктів “Гольф-Сіті” на території восьми сільрад Сакського району і самого райцентру. З порушенням чинного законодавства Рескомзему рекомендувалося при проведенні державної землевпоряджувальної експертизи не узгоджувати проекти землевідведень під особисті селянські і фермерські господарства в прибережній двокілометровій смузі. Незаконні доручення давалися також органам влади й самоврядування у м. Саки та Сакського району.

З приводу виявлених обставин з боку ініціаторів і учасників проекту надавалися пояснення. Але ситуація лише загострювалася⁵⁰ . Міжрайонні прокурори опротестували як незаконні ухвалені в контексті проекту “Гольф-Сіті” рішення сільрад та дії посадових осіб Ради Міністрів автономії. Одночасно наростала опозиція А. Матвієнку в Верховній Раді АРК та поміж частини кримської політичної еліти. Кримський уряд і його голову звинувачували, зокрема, в перевищенні повноважень при ухвалені рішень про створення міжвідомчої комісії, котра позбавляла місцеві ради права самостійно розпоряджатися землею територіальних громад.

Напередодні своєї відставки у вересні 2005 року А. Матвієнко заявив про перешкоджання наведенню порядку з боку правоохоронних органів та підготовку під їх прикриттям “корупційного перевороту” в кримській владі, організованого низкою кримінально-фінансових груп як відповідь на намагання його уряду зробити економіку автономії прозорою, вивести з тіні фінансові потоки, навести порядок в основних галузях економіки⁵¹ .

12 жовтня 2005 року спільною колегією Деркомземому України та нового кримського уряду, очолюваного А. Бурдюговим, було затверджено заходи з реалізації концепції розвитку Морського берегу Криму і забезпеченню депортованих земельними ділянками в період до кінця 2005 року – першого кварталу 2006 року, а саме: інвентаризацію земель оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; створення ортофотопланів і планів територій, прилеглих до морського берега; встановлення меж низки прибережних населених пунктів; здійснення нормативної грошової оцінки земель; розмежування земель комунальної і державної власності; прискорене створення реєстру земельних ділянок, раніше наданих громадянам; розроблення детального плану розвитку території і робочого проекту забудови земельного масиву в 2-му мікрорайоні м. Алушта; забезпечення передачі майна військової частини в селищі Партеніт у власність автономії для багатоповерхового будівництва; завершення інвентаризації земельних ділянок масиву “Долина” на території Коктебельської селищної ради з метою надання їх під індивідуальну житлову забудову; прискорення розробки та затвердження генплану розвитку селища Коктебель; затвердження генплану м. Ялта.

Трохи згодом А. Матвієнка було призначено заступником керівника секретаріату Президента України. А 21 листопада 2005 року Указом глави держави введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони від 29 червня 2005 року “Про стан додержання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефективності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель” та затверджено План підготовки першочергових законопроектів та проектів інших нормативно-правових актів з питань підвищення ефективності державного регулювання земельних відносин, використання та охорони земель, відповідальності за самовільне зайняття земельних ділянок та ін.

Передбачені концепцією розвитку Морського берега Криму заходи, а також заходи із забезпечення репатріантів землею кореспондуються з президентськими директивами. Для реалізації наміченого потрібна політична воля та фахові й ефективні управлінські дії. Так само, як і для розв’язання інших ресурсно-економічних проблем соціальної адаптації кримськотатарського народу. Серед них – забезпечення зайнятості й зацікавлення репатріантів в бажанні закріпитися в місцях проживання на територіях, сприятливих для сільськогосподарського виробництва.

Розв’язання цих проблем може стати комплексним щонайменше в одному аспекті. Йдеться про те, що з повоєнного часу традиційними галузями сільськогосподарського виробництва на півострові стали зернова, овочівництво, виноградарство тощо. Тим часом природнокліматичні умови регіону сприятливі для вирощування бавовни. Розрахунки, проведені доктором економічних наук, професором Р. Абдуллаєвим та кандидатом технічних наук, доцентом Р. Бекіровим, свідчать, що рентабельність бавовникарства в 1,85 раза вища, ніж зернового виробництва, а очікуваний чистий прибуток з 1 га, засіяного бавовною, в 4,4 раза може перевищувати прибуток, отримуваний з 1 га під зерновими. Репатріанти-кримські татари мають поміж себе достатню кількість науковців і фахівців, які володіють сучасними, визнаними в світі узбецькими технологіями виробництва бавовни, і здатні відродити в Криму цю культуру.

З відповідними пропозиціями до кримського уряду неодноразово звертався ректор Кримського індустріально-педагогічного інституту Ф. Якубов. Але практичних результатів його ініціативи досі не дали навіть на рівні організації та фінансування офіційної експертизи цих пропозицій.

Тим часом вже за нової влади навіть обмежені бюджетні кошти, виділені на облаштування репатріантів, використовуються неефективно через низьку якість планування видатків і неузгодженість дій Держкомнацміграції України та Комітету в справах національностей і депортованих громадян Ради Міністрів АРК. Так за 9 місяців 2005 року на реалізацію програми облаштування депортованих громадян виділено 56,112 млн. гривень. Отриманих коштів не вистачає на дофінансування низки будівельних робіт, оплату медикаментів, освітніх і культурних потреб тощо. Водночас за статтею придбання житла для репатріантів на вторинному ринку освоєно лише 1,4 млн. з виділених 14, 750 млн. гривень.

В контексті вищевикладеного цілком слушною виглядає позиція, що політика Української держави з вирішення кримськотатарської проблеми повинна виходити з того, що головне не кількість грошей, спрямованих на цю справу українською владою або міжнародною спільнотою, а їхня адресність та отримані результати. Це потребує ретельного контролю за всіма фінансовими потоками, як державними, так і приватними, що спрямовуються на її вирішення. Пріоритетність вирішення економічних проблем репатріантів повинна корелюватися з їхнім самовизначенням як громадян України⁵² .

1. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт (отрывки из книги) // Иностранная литература. – 1993. – № 4. – С. 238.

2. Див.: Котигоренко В. Матеріальні ресурси як об’єкт етногрупових домагань // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи/Матеріали науково-практичної конференції, 22 листопада 2001 року. – Львів, 2001. – С.144–155.

3. Лопаєва Д. До питання соціально-політичних конфліктів в Україні // Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі. К., 1999. – С. 123–124.

4. День. – 2004. – 19 травня.

5. Вісті з України. – 1996. – 19 травня.

6. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Збірник документів Автономної Республіки Крим (1989 – 1999). К., 1999. – С. 169–175.

7. Там само. – С. 211.

8. Там само. – С. 261.

9. Крымское Информационное Агентство.–2004.–25 февраля // http www.kicenter.crimea.ua

10. Крымское Информационное Агентство. – 2004. – 30 марта // http www.kicenter.crimea.ua

11. Доповідь Мустафи Джемільова на конференції делегатів ІІІ Курултаю кримськотатарського народу // Кримськотатарське питання. – Сімферополь, 1999. – Ч.1(5). – С. 22.

12. Крымское Информационное Агентство. – 2004. – 25 февраля // http www.kicenter.crimea.ua

13. Депортовані… – С. 182-190, 286, 296.

14. Депортовані… – С. 353-354, 360, 367, 326, 328, 341.

15. Ільясов Ремзі. Кримськотатарська проблема: реалії і перспективи // Кримськотатарське питання. – Сімферополь. –1999. Ч.4 (8). – С. 71–72.

16. Там само. – С. 73, 74.

17. Депортовані … – С. 242–243.

18. Програма розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які повернулися в Автономну Республіку Крим на постійне проживання, на період до 2005 року. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 р. №618 // Кримські студії. – 2002. – № 3 – 4 (15 – 16). – С.5.

19. Крымское Информационное Агентство. – 2004. – 25 февраля // http www.kicenter.crimea.ua

20. Там само.

21. Выступление Председателя Совета Министров Автономной Республики Крым С.В.Куницына на республиканском совещании по подготовке к 60-летию депортации из Крыма крымских татар и по вопросам наделения землей репатриантов (19 марта 2004 г.) // www.crimea-portal.gov.ua .

22. Контекст-Медиа. – Симферополь. – 2004. – 25 февраля.

23. Прибыткова И. Правовые и гуманитарные проблемы реинтеграции ранее депортированных в Крыму: Аналитический доклад. К., 1999. – С. 208, 209, 206, 207, 211, 212, 223.

24. Тищенко Ю., Піховшек В. Повернення кримських татар: хроніка подій. – К., 1999. – С. 237.

25. Прибыткова И.М. Назв. праця. – С. 213.

26. Там само. – С. 215.

27. Крымское Информационное Агентство. – 2004. – 25 февраля.

28. Нетеса С.В. Проблеми соціально-економічної адаптації кримськотатарських репатріантів // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – М. Київ, 13 – 14 травня 2004 року. – К., 2004. – С. 204.

29. Статистичний щорічник України за 2002 рік / За ред. О. Осауленка К.: Видавництво “Консультант“, 2003. – С. 414, 426.

30. Див.: Самар В. На дикому краю ойкумени // Дзеркало тижня. 2004. – 13–19 березня.

31. Депортовані … – С. 13; Прибыткова И.М. Указ. соч. – С. 243.

32. Депортовані … – С. 26.

33. Прибыткова И.М. Указ. соч. – С.217,218.

34. Офіційний вісник України. – К., 1999. – № 49. – С. 11–13.

35. Депортовані … – С. 258.

36. Див.: Кримськотатарське питання. – 2000. – №4. – С.3–4.

37. Семена М. “Земля чорна, але вона – золото” // Дзеркало тижня. – 2001. – № 16 (21 – 27 квітня).

38. Семена М. Назв. праця; Дарг В. Земля должна объединять, а не разъединять людей // Голос Крыма. – 2001. – №23 (1 июня).

39. Выступление Председателя Совета Министров Автономной Республики Крым С.В. Куницына на республиканском совещании по подготовке к 60-летию депортации из Крыма крымских татар и по вопросам наделения землей репатриантов (19 марта 2004 г.) // www.crimea-portal.gov.ua .

40. Семена М. Кримський “земельний бізнес у розпалі“. Як увести в правове русло розподіл землі в автономії // Дзеркало тижня. – 2004. – 31 січня – 6 лютого.

41. Семена М. Кримський “земельний бізнес у розпалі”…

42. Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні... – С. 300 – 302; Крим в етнополітичному вимірі... – С. 452 – 455.

43. Земля і сваволя. Конкуренція за кримське узбережжя “оформилася” в міжетнічний конфлікт // День. – 2003. – 22 січня.

44. Касьяненко М. Кримські особливості земельного питання // День. – 2004. – 5 лютого.

45. Самар В. – Мустафа Джемилев: “Нам нужно было бы высказать слова благодарности, потому что мы сделали все возможное, чтобы нейтрализовать сепаратизм в Крыму”. – Зеркало недели. – 2005. – 21 мая.

46. Контекст-Медиа. – Симферополь. – 2005. – 9 февраля.

47. Контекст-Медиа. – Симферополь. – 2005. – 14 квітня.

48. Самар В. – Мустафа Джемилев: “Нам нужно было бы высказать слова благодарности...”

49. Ильичев Р. – Петр Порошенко: “Президент решил, что надо прекратить разбазаривание земель в Крыму” // Бизнес. – 2005. – 23 мая.

50. Самар В. Крымский “Гольф-Стрем” // Зеркало недели. – 2005. – 3 сентября.

51. Самар В. Легким порухом руки... // Дзеркало тижня. – 2005. – 21 вересня; Касьяненко М. У Криму зріє скандал // День. – 2005. – 20 вересня.

52. Інтеграція кримських татар в українське суспільство... – С. 39.