Розділ 2
ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ СУЧАСНОЇ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ

Серед етнонаціональних проблем України кримськотатарська залишається найгострішою – і за масштабністю, і за активністю суб’єкта, якого вона безпосередньо стосується. Від останніх років існування СРСР до нинішніх днів ця проблема була предметом постійної уваги з боку суспільствознавців. Особливо активно вона обговорювалася і продовжує обговорюватися на публіцистичному рівні – в органах масової інформації журналістами, політиками, громадськими діячами. Тут розглянемо лише суто наукові праці за темою, що належать політологам та історикам колишнього радянського, а нині пострадянського простору. Подібне завдання досі ставили перед собою небагато українських дослідників. В їх числі О. Рафальський, М. Панчук та В. Котигоренко¹ . Аналіз джерел та літератури щодо окремих аспектів проблеми кримських депортацій та повернення й соціальної адаптації репатріантів здійснили О. Бойцова, В. Войналович, О. Галенко, О. Калакура, Є. Латишева, О. Ляшенко, Н. Макаренко, М. Кирюшко, Ю. Поліщук, Р. Хаялі².

Об’єктом уваги історіографічної книги О. Рафальського є переважно праці, які стосуються депортації та її безпосередніх наслідків для репресованого народу, а також деяких сюжетів боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину і спротиву, що чинила цій боротьбі радянська система. Відповідними сюжетами автор обмежив і коло авторів, чиї праці були піддані історіографічному аналізу.

Тим часом кримськотатарська проблема як така за своїми витоками, перебігом подій, за формами і методами її вирішення являє особливий суспільно-історичний сюжет, дослідження якого здійснюється на основі багатостороннього підходу, з позиції політематичності. Виокремлення основних тем, в річищі яких здійснюються історичні та політологічні дослідження проблем, що їх нині доводиться розв’язувати кримським татарам і Українській державі та всьому українському поліетнічному соціумові, здійснено в статті В. Котигоренка та М. Панчука.

М. Панчук є автором ґрунтовної журнальної статті в “Історичному журналі”³, а також опублікованих ним спільно з О. Рафальським Розділу 1 колективної монографії “Крим в етнополітичному вимірі” (К.: Світогляд, 2005. – С.13 – 56) та статті в “Кримських студіях”⁴. В цих публікаціях джерела та література з кримськотатарської проблеми проаналізовані як складова історіографії етнополітичного розвитку Криму упродовж кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Особлива цінність історіографічних розвідок М. Панчука полягає в дослідженні теми в контексті загальних тенденцій історіографічного процесу на вітчизняних теренах, а також в обґрунтуванні автором необхідності і шляхів подолання негативних стереотипів в науковому осмисленні та суспільних оцінках ролі кримськотатарської спільноти в давній і сучасній історії України – стереотипів, нав’язаних науковій громаді й широкому суспільному загалу спершу на догоду імперським амбіціям царської Росії, а згодом – російськоцентричним концепціям радянсько-комуністичної політики та ідеологізованої історіографії.

Відомо, що до кінця 1980-х років кримськотатарська проблема в СРСР всіляко замовчувалася. Наслідком була практично повна необізнаність населення Криму і всієї України як про суть цієї проблеми, так і про самих кримських татар, про їхню історію, культуру, традиції, психологію, моральні цінності. Ще й зараз доводиться констатувати, що ця необізнаність досі властива значній частині суспільства. Разом з тим, завдяки науковцям, засобам масової інформації та ініціативним діям кримськотатарської еліти рівень усвідомлення суспільством актуальності і складності проблеми суттєво виріс. Певну роль у цьому відіграли наукові публікації, конференції, громадські обговорення.

Поповнилася джерельна база вивчення кримськотатарської проблеми. Зусиллями фахівців підготовлено збірники документів, які дають уявлення про основні віхи трагічного шляху кримських татар від часів депортації до надання їм права на повернення до Криму, а також про особливості їхнього облаштування на батьківщині⁵ . Крім того, документальні джерела стали постійною рубрикою періодичних видань, таких як “Кримські студії” – інформаційний бюлетень Центру інформації та документації кримських татар, а також “Кримськотатарське питання” – журнал Кримського центру незалежних політичних дослідників і журналістів та Асоціації вільних журналістів Криму. У другому з названих періодичних видань домінують документи про сьогоденні проблеми кримських татар, у першому – переважають документи з історії народу та його національного руху, політики щодо нього з боку КПРС⁶. Про підступні методи розправи над активістами кримськотатарського руху в часи комуністичного правління дає уявлення збірник документів про судове переслідування лідера цього руху М. Джемільова у 1983 – 1984 роках⁷. У передмові до збірника Н. Беліцер зазначала: “... сьогодні стає ясним, що масовий характер, високий ступінь організованості і принципово ненасильницький характер боротьби кримськотатарського народу за свої права зробив її унікальним феноменом радянської і пострадянської епохи, який все ще очікує на всебічне вивчення і осмислення”⁸ .

Складовою сучасної проблеми кримських татар є репатріація та облаштування цього народу на його історичній батьківщині. А одна з її особливостей полягає в тому, що поведінка усіх причетних до неї етнополітичних суб’єктів значною мірою зумовлена їхнім сприйняттям історії відносин кримських татар із слов’янським населенням. Це актуалізує увагу до долі кримськотатарського народу від часів його етногенезу.

Інтерес до кримськотатарської історії значною мірою стимулюється передруком історіографічної спадщини минулого⁹. Його засвідчила, зокрема, міжнародна конференція, присвячена 50-річчю депортації кримських татар¹⁰, що проходила у травні 1994 року у Києві. Витоки кримськотатарської проблеми в ряді виступів пов’язувалися з особливостями геополітичного розташування Криму, з його геостратегічним значенням, але в той же час–з його ресурсними обмеженнями, що зробило автохтонне кримськотатарське населення заручником боротьби між різними імперіями, зокрема тієї боротьби, що велася між Туреччиною та Росією у XIV–XVII століттях. У XVIII ст. була започаткована політика витіснення кримських татар з Криму і заселення його росіянами¹¹ .

У зв’язку з процесом інтеграції репатрійованих кримських татар в українське суспільство набуло актуальності не лише ознайомлення населення з походженням, основними віхами історії, культурою цього народу, що було зроблено через довідникові публікації¹² , а й висвітлення його історичних, генетичних та культурних зв’язків з українським етносом. Тим більше, що “адекватна оцінка місця і ролі татарського етносу відповідно до характеру та змісту історичного процесу на рівні сучасних наукових знань досі не стала загальноприйнятною”, що висуває на порядок денний вивчення взаємовпливів українців і кримських татар, зокрема у мовній, культурній, конфесійній сферах, в обміні генофондом¹³.

Згадана наукова конференція 1994 року засвідчила наявність у сучасній українській історичній науці потенціалу для розвитку усіх названих напрямів. Зокрема, обґрунтовується точка зору про певне генетичне перемішування між кримськими татарами й українцями через інститути невільництва та релігійного ренегатства. Були зроблені спроби простежити демографічний рух етнічних українців у Криму. Українська наука підтвердила також важливість для теми участі кримських татар на боці українців у їхній визвольній війні проти Речі Посполитої в 1648 – 1654 роках¹⁴ .

Порушене саме під час репатріації кримських татар питання неминучості боротьби цивілізацій привернуло увагу до історії ісламу, який є національною релігією цього народу. Запропоновано періодизацію історичних контактів між мусульманами – кримськими татарами та православними – українцями на українських теренах, а саме: виокремлено етапи ознайомлювальний, військово-колонізаційний, етап етнічного самовизначення та етап світоглядного самовизначення.

Дослідження історії ісламу в Україні дало змогу дійти важливого з точки зору стратегії взаємодії між обома народами висновку, що “за століття статус ісламу в Україні зазнав певної еволюції: з релігії нападників він перетворився на систему переконань та спосіб життя громадян України, які живуть і працюють тут вже не одне покоління”¹⁵ . Роль ісламського чинника в етнозбереженні та процесах соціальної адаптації кримських татар в умовах депортації і повернення на батьківщину та облаштування тут досліджують М. Кирюшко, а також О. Бойцова, В. Григорьянц¹⁶ .

Для кримськотатарських дослідників актуальними залишалися питання історії національної мови і літератури, їх зв’язків з мовою і літературою українців¹⁷ .

Спільність інтересів українців і кримських татар у протистоянні комуністичному режимові привернула увагу до теми традицій політичної співпраці, зокрема в часи революційних змагань.

За висновками дослідників, ставлення українців до національно-політичних прав кримськотатарського народу було співчутливим і доброзичливим, наслідком чого стала підтримка останніми української державності. Понад те, з’ясовані також факти практичного співробітництва між українським і кримськотатарським національними рухами у другій половині 1917 – на початку 1918 років, зокрема, в процесі утворення і недовготривалого функціонування 1-го Курултаю. Обидва рухи були однаково опозиційними щодо більшовиків, але вони не зуміли поєднати національне із соціальним, що і зумовило їхню поразку. Для кримських татар це означало або безнадійну боротьбу, або еміграцію, або пристосування до тоталітарного режиму “з неминучою перспективою загибелі”¹⁸ .

Велику кількість тем з історії Криму було порушено на конференції, присвяченій міжконфесійним та міжетнічним відносинам на півострові¹⁹ .

В сучасній українській історіографії і політології спробу монографічного узагальнення історії кримськотатарського народу зробили Ю. Зінченко, а також група кримських дослідників. Монографія Ю. Зінченка являє собою нарис, що дає загальне уявлення про походження кримських татар, про основні віхи їхньої історії протягом середньовіччя, перебування у складі Російської імперії та СРСР²⁰ . Колективна праця кримських авторів обмежує історичний нарис періодом від початку революційних подій 1917 року²¹. Широке предметне коло цієї публікації, присвяченої не лише кримським татарам, а й іншим депортованим з Криму етносам, вплинуло на обсяг матеріалу власне про кримських татар.

Сучасна кримськотатарська проблема веде своє походження від здійсненої щодо нього історичної несправедливості – злочину, а саме – депортації, проведеної 18 – 20 травня 1944 року. При цьому з поля зору дослідників не випали і події, що передували депортації, зокрема ті, у яких знайшла свій відбиток національна політика більшовиків, а також ситуація в Криму під час нацистської окупації. Саме складний вузол, у який зав’язалися ці події було покладено в основу міфу про масову співпрацю кримських татар з нацистською владою. Цей міф влада використала для ідеологічного виправдання депортації.

Незаперечним постає у дослідженнях факт колоніальної політики, що її продовжував після падіння Російської імперії більшовицький уряд. Методами цієї політики були організація переселення до Криму населення з Росії, репресії проти політичних діячів, інтелігенції, заможних селян серед кримських татар, переслідування мусульманського духовенства, руйнування мечетей²² . У статті Л. Вахатової, зокрема, наводяться численні факти політичного і правового переслідування у 1920 – 1930-ті роки кримських татар, віднесених до соціально неблагонадійних груп – найчастіше безпідставно навіть за радянськими критеріями. Поширеною формою переслідування було позбавлення осіб кримськотатарської національності виборчих прав, що тягнуло за собою вимушене безробіття, злидні і соціальні поневіряння²³ .

Дискусійним залишається питання про наслідки політики коренізації у Криму. На думку авторів згаданої колективної монографії, адміністративно-силовий метод коренізації, розстановка кадрів за національною ознакою “посилювали прояви шовінізму і націоналізму як серед кримських татар, так і серед росіян та українців, зростання національної самосвідомості, що загрожувало прагненням до надмірної самостійності”. За цією версією, саме явище “місцевого націоналізму” викликало згортання коренізації. Однак навіть автори цієї небезсумнівної концепції щодо причин згортання коренізації не заперечують, що на кінець передвоєнного періоду можливості етнічних меншин Криму в частині задоволення їх етнокультурних потреб дедалі більше обмежувалися, а багато в чому – втрачалися²⁴ .

Уточнення чинників і пов’язаної з політикою режиму специфіки етнонаціонального розвитку кримських татар у довоєнний період є особливо важливим для розуміння поведінки осіб з їх середовища в роки нацистської окупації. Зрозуміло, що відповіддю на сталінську національну політику не могла не бути співпраця частини кримських татар з окупантами. Це явище спостерігалося в усіх окупованих німцями країнах і “тема воєнного колабораціонізму дуже болісна для всіх, зокрема для кримських татар, яких звинувачували у зраді, стверджуючи, що деякі татарські підрозділи були на боці німців. Але можна звинувачувати в цьому й представників інших народів”²⁵ . Про витоки міфу про “зрадництво” кримських татар і про його авторів – невдалих організаторів радянського партизанського руху у Криму йдеться, зокрема, у статті останнього голови Раднаркому КрАРСР І. Сейфулаєва, що містить також відомості про участь кримських татар у партизанському русі і про репресії, яких вони зазнавали через це від окупантів²⁶. Подібні відомості містяться також у працях інших авторів.

З’ясовано, що у спотворенні колективного образу кримських татар зловісну роль відіграло повідомлення тодішнього наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії від 10 травня 1944 року. Саме воно було покладено в основу обґрунтування сталінського наміру “очистити” Крим від кримських татар²⁷ .

Історіографія процесу депортації кримських татар дає доволі повну картину проведення цієї акції. Завдання українських дослідників щодо її висвітлення полегшується наявністю праць російських фахівців, які мають безпосередній доступ до архівних матеріалів. Деякі з цих праць були опубліковані в українських виданнях²⁸ .

Українськими істориками депортація розглядається як один з етапів здійснення шовіністичної політики геноциду щодо кримських татар, як цілеспрямована детатаризація Криму²⁹ . Аналізом архівних документів, свідчень очевидців встановлено термін здійснення депортації (18 – 20 травня 1944 року), приблизну кількість депортованих кримських татар (понад 183 тис. осіб), місця їх розселення, відтворено картини моральних і фізичних знущань над беззахисним населенням, поневірянь, що їх зазнали кримські татари під час слідування до місць спецпоселень та облаштування в них. З’ясовано розмір матеріальних, майнових втрат, що зазнали кримські татари внаслідок позбавлення їх землі та майна³⁰ .

Інша тема, без розроблення якої важко зрозуміти нинішню позицію кримських татар та їхніх керівних організацій – це витоки й розвиток кримськотатарського національного руху за право повернутися на історичну батьківщину. Адже саме в цьому річищі сформувалися ті організації, які представляють нині кримський народ, і їх керівники – сьогоднішні лідери народу. Безумовно, найбільший інтерес становлять публікації самих чільників кримськотатарського національного руху, зокрема – голови Меджлісу кримських татар М. Джемільова та його заступника Р. Чубарова³¹ . Цінним для вивчення цієї сторони кримськотатарської політичної історії став передрук Центром інформації і документації кримських татар статті відомої російської правозахисниці Л. Алєксєєвої³² .

Першими на рубежі 1980-х – 1990-х років відреагували на зміни у політиці влади щодо депортованих сталінським режимом за національною ознакою і видрукували свої праці, підготовлені на концептуально відмінній від попередніх часів основі, з російської сторони – В. Возгрін, М. Губогло та С. Червонная, з української – І. Прибиткова, С. Макєєв, В. Небоженко, О. Бажан³³. Темі кримськотатарського національного руху присвячені також публікації дослідників кримських татар (Г. Бекірова)³⁴ .

Хоча вітчизняна політико-історична наука, на відміну від російської³⁵ , поки що не представила узагальнюючої праці з історії національного руху кримських татар, тим не менше, в Україні вийшли друком наукові розвідки, які дають достатнє уявлення про початок самого руху, його етапи, характер, методи і форми діяльності, про позицію комуністичного режиму і застосовані ним способи придушення руху. Заторкнуті такі питання, як відображення руху у його документах, зокрема у петиціях, що подавалися до вищих органів влади СРСР, роль у русі кримськотатарської діаспори в США та створеного нею національного центру кримських татар, відомого також як Кримська фундація, що доклав вагомих зусиль для привернення уваги міжнародної громадськості до проблеми депортованого народу³⁶. Суттєво сприяє розумінню характеру кримськотатарського руху дослідження процесів становлення його ідеології, морально-етичних принципів, писаних і неписаних правил і норм, які допомогли народу вистояти у протистоянні з радянською системою, у т.ч. з її підступним наміром створити штучну кримськотатарську автономію з центром у Мубареку (Узбекистан)³⁷ .

Ряд питань залишаються дискусійними. Так, Л. Алєксєєва вважає початком руху другу половину 1950-х років (тобто період “хрущовської відлиги” після ХХ з’їзду КПРС)³⁸.

О. Бажан відносить цей початок до другої половини 1940-х років, коли національний рух проявлявся в зусиллях народу зберегти свою ідентичність, у протестах проти принизливого режиму спецпоселень³⁹. На перші обдумані політичні протести кримських татар, які проявлялися з кінця 1940-х років у формі індивідуальних виступів, таємного розклеювання листівок, втеч із спецпоселень, звертає увагу Г. Бекірова⁴⁰ .

Перу останньої належить також виконане з залученням невідомих більшості дослідників джерел ґрунтовне дослідження “Кримськотатарська проблема в СССР (1944 – 1991)”⁴¹. В ньому, зокрема, йдеться про утворення кримськими татарами своїх політичних організацій – насамперед Організації кримськотатарського національного руху, а також Національного руху кримських татар.

Ця частина національної кримськотатарської історії чекає подальшого спеціального вивчення, у тому числі в частині еволюції програмових засад і політичної практики та взаємовідносин названих, а також інших об’єднань. Тим більше, що бачення історії кримськотатарського національного руху його учасниками суттєво різниться і часом є дуже суб’єктивним⁴² . Такий суб’єктивізм виявляється як в не завжди вмотивованих оціночних судженнях учасників стосовно одне одного, так і в небажанні навіть згадувати конкурентні або паралельні ініціативи й утворення усередині кримськотатарського загалу.

Важливо також грунтовніше дослідити внесок світової громадськості в підтримку кримських татар, їх відносини з українським національним рухом.

Ключовою темою дослідження кримськотатарської проблеми є аналіз процесу повернення депортованого в минулому народу на історичну батьківщину та його облаштування.

На складність, багатоаспектність цього процесу, на основні перешкоди на його шляху українські дослідники звернули увагу вже на першому етапі стихійного повернення кримських татар до Криму⁴³ .

На проведеній у 1994 році науковій конференції з проблем етнічних меншин Східної та Центральної Європи було виокремлено головні питання, що супроводжують процес облаштування кримських татар. Насамперед це проблеми соціальної адаптації, культурного відродження та забезпечення громадянських прав кримських татар, таких як право на національне самовизначення, визнання Меджлісу єдиним легітимним представницьким органом кримських татар, проходження кримськотатарськими юнаками військової служби на території півострова, участь представників народу в органах влади⁴⁴. На ряд питань кримськотатарської проблеми звернув увагу у своїй доповіді на конференції академік НАН України, директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (тоді установа носила назву Інститут політології і національних відносин) І. Курас. Це, зокрема, поглиблення історіографічного вивчення самої проблеми, у т.ч. створення фундаментальної історії кримських татар, документальне відтворення депортації та її наслідків, з’ясування балансу інтересів політичних сил Криму та України в цілому. І. Курас заакцентував також проблеми відродження українського етносу в Криму та розвитку міжконфесійних відносин на півострові, залучення потенціалу української і кримськотатарської діаспори, державних і громадських організацій в інтересах репатріантів і всього кримського населення⁴⁵. Бачення І.Ф. Курасом комплексу проблем соціальної адаптації кримськотатарських репатріантів найповніше представлене в двох його книгах: “Етнополітика: історія і сучасність” та “Етнополітологія: перші кроки становлення”. Ці праці містять результати не тільки дослідницького пошуку, а й відбивають досвід практичної участі в розв’язанні кримськотатарської проблеми науковця, який працював віце-прем’єр-міністром Уряду України з питань гуманітарної політики у 1994 – 1997 роках⁴⁶ .

Ґрунтовний аналіз основних складових проблеми облаштування репатрійованих кримських татар – капітального і житлового будівництва, забезпечення зайнятості кримських татар, соціального захисту їх найбіднішого прошарку, відтворення і збереження національного, культурного середовища автохтонного етносу міститься в статті Р. Ільясова. Автор запропонував конкретні кроки, які, на його думку, мають бути першочерговими, а саме: законодавче відновлення прав депортованих та полегшення для них процедури прописки⁴⁷ .

Процес репатріації та облаштування кримських татар став предметом двох монографічних досліджень. Одне з них – вже згадувана колективна праця “Крымские репатрианты”. Якщо перша частина цього дослідження являє собою нарис етнополітичної історії Криму, то дві інші (це – три чверті обсягу книги) присвячені проблемам повернення та облаштування репатріантів, у т.ч. кримських татар, а також етносоціальним процесам у їхньому середовищі. Друга монографія⁴⁸ написана в жанрі хроніки повернення та облаштування. Обраний авторами підхід зумовив і структуру роботи – послідовний переказ процесу репатріації та дії усіх етносоціальних та політичних суб’єктів, які були до нього причетні. Книга написана в об’єктивістському стилі, відображає позиції різних зацікавлених сторін. За масивом зібраного матеріалу (це офіційні документи, заяви, публікації преси), покладеного в основу роботи, монографію можна вважати своєрідним літописом процесу повернення і облаштування кримських татар, тих конфліктних ситуацій, що виникали при вирішенні різноманітних питань політико-правового, фінансово-економічного, етнокультурного та етноконфесійного характеру. Вельми слушним є висновок авторів, що проблема кримських татар не повинна зводитися до її соціально-економічної сторони, що всі інші аспекти – культурні, мовні, релігійні, політичні, правові є однаково важливими, що політика та економіка є неподільними явищами⁴⁹ .

Зміст та хід розв’язання кримськотатарської проблеми відображено також у працях, М. Панчука та О. Калакури⁵⁰ , Б. Парахонського⁵¹ , П. Хрієнка⁵² , В.Зінича⁵³ , а також в монографії В. Котигоренка, який дослідив конфліктогенні аспекти цієї проблеми⁵⁴ .

Її науковому осмисленню значно посприяли проведені Українським незалежним центром політичних досліджень конференція (листопад 1998 року) з проблем політичної та соціальної інтеграції кримських татар в українське су-спільство⁵⁵і чотири “круглі столи”, присвячені різним аспектам адаптації кримських татар та забезпечення їхніх прав⁵⁶ . Участь в їх роботі разом з науковцями також політиків, працівників державних установ, представників громадських організацій дала змогу оцінити перспективи і форми поєднання теоретичних дослідницьких підходів з потребами політичної і державної практики. Кримськотатарська проблема була також предметом обговорень у Верховній Раді України та у Раді Європи, які відбулися в один день – 5 квітня 2000 року.⁵⁷

Історичні, соціально-економічні, культурно-освітні, релігійні та інші аспекти кримськотатарської проблеми, з питаннями повернення на батьківщину та соціальної адаптації репатріантів включно, стали предметом плідної дискусії, яку організували і провели Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Державний комітет України у справах національностей та міграції у травні 2004 року⁵⁸. Учасники конференції ухвалили резолюцію, яка містить низку рекомендацій науковцям та органам державного управління щодо шляхів активізації наукових досліджень та здійснення політичних і управлінських заходів з оптимізації регуляторних механізмів інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство.

У процесі репатріації та облаштування кримських татар виокремився ряд питань, вирішення яких потребує першочергової уваги. Саме ці питання стали предметом дослідницького аналізу українських істориків, політологів, експертів. На головних з цих питань, зокрема, акцентував увагу в своїй доповіді на згаданій конференції І. Курас⁵⁹.

Репатріація кримських татар почалася ще за радянських часів. Тобто поверталися вони спочатку до Кримської області Української РСР, але врешті-решт стали частиною населення Автономної Республіки Крим, яка є складником незалежної держави Україна. Тому важливим питанням стало встановлення політико-правових стосунків кримськотатарського народу з владою АРК і України. В дослідженнях у зв’язку з цим увага зосереджується насамперед на аспекті місця кримськотатарського питання при визначенні характеру стосунків між владою автономії та центральною владою. На думку дослідників, виникнення гострих проблем етнополітичного характеру у Криму було пов’язане з особливостями “поновлення” кримської автономії⁶⁰, з ігноруванням при реалізації цієї акції інтересів кримських татар. Та обставина, що кримську автономію було створено не за національною, а формально за територіальною ознакою, знаходить в ряді публікацій негативні оцінки, оскільки, на думку їхніх авторів, сама автономізація Криму була засобом консервації в ньому домінування комуністичної влади, при цьому, як з’ясовано, питання про обговорення проблеми збереження цілісності кримськотатарського народу було зняте з порядку денного сесії Кримської обласної Ради народних депутатів⁶¹. Водночас має місце й інша точка зору – що територіальний підхід до утворення АРК “виявився вельми суголосним сучасним європейським політичним стандартам” і, “як показали роки, що минули, такий підхід мав творчий сенс”⁶² .

Дотичною темою проблеми правового статусу Кримського півострова в складі України в контексті кримськотатарської проблеми є статусні аспекти процесу повернення та інтеграції раніше депортованих та їх нащадків. На думку В. Крисаченка, цей процес має відбуватися в річищі набуття репатріантами повноцінного українського громадянства, включаючи гарантовані Конституцією України права на задоволення їхніх етнокультурних потреб. Проте “кримські татари домагаються забезпечення власних конституційних прав як громадяни України і, водночас, суперечать Конституції держави, намагаючись вивести себе за межі її чинності на терені власних політичних амбіційних домагань на національну автономію чи, навіть, державний суверенітет”⁶³. Аналогічні підходи до проблеми разом з В. Крисаченком акцентують також інші співробітники Національного інституту стратегічних досліджень – А. Гальчинський, О. Власюк, С. Здіорук, Н. Прозорова, М. Степико⁶⁴ .

Вивчення питання про ставлення України до кримськотатарської проблеми відбувалося у річищі концепції про обов’язковість дотримання державою міжнародних стандартів щодо захисту прав національних меншин. На цьому наголошувалося в публікаціях вітчизняних авторів від самого початку наукового обговорення даного питання⁶⁵ .

Загалом, розглядаючи характер відносин між Україною, АРК і кримськими татарами, дослідники відзначають непослідовність позиції Києва, його переважну орієнтацію на ті сили у Криму, які обіцяють забезпечити стабільність ситуації⁶⁶. Відмічено також, що для Києва “справа міцного утримання Криму під юрисдикцією України вважається, як правило, набагато важливішою, ніж задоволення інтересів кримських татар”⁶⁷ .

Гострої дискусійності набуло обговорення питання про політико-правовий статус кримських татар, тобто про форму їхнього національного самовизначення та про їхній доступ до влади, а відтак – і до прийняття рішень, що стосуються їхньої долі. Обидва питання нерозривно взаємопереплетені: одне зумовлюється іншим. Саме тому в обговоренні проблеми найактивнішу участь беруть політичні лідери кримських татар, які безпосередньо відчувають пряму залежність між доступом до влади та вирішенням соціальних і культурних проблем свого народу, а також між можливостями входження у владу та офіційним політико-правовим статусом кримських татар. Інший мотив актуальності цього питання – етноконфліктогенність його невирішеності, оскільки мала відкритість політичної еліти держави для входження в неї представників різних етнічних спільнот є конфліктогенеруючим чинником⁶⁸ .

Так, різке збільшення чисельності кримських татар на півострові не супроводжувалося пропорційним зростанням їхнього представництва в органах влади АРК, про що наголошувалось у публікації на цю тему в “Кримських студіях”⁶⁹. Дослідники зосереджували увагу на факті позбавлення кримських татар гарантованої квоти у складі Верховної Ради АРК, яку вони мали у 1994 – 1998 роках, вносили пропозиції з вдосконалення правових механізмів повнішого забезпечення прав репатріантів⁷⁰. З боку кримських татар це викликало сумнів у готовності влади автономії до діалогу з ними⁷¹. Питання про представництво кримських татар у владі знову актуалізувалося після чергових виборів, що пройшли в автономії у 2002 році і результати яких, на думку лідерів кримських татар, показали неможливість забезпечення адекватної участі народу у владі без гарантованих квот на депутатські місця⁷² .

Ідея створення правового підґрунтя для реабілітації кримськотатарського народу і визначення його правового статусу знайшла широку підтримку у колі дослідників проблеми. Зокрема, зверталася увага на те, що чинний стан справ дає підстави говорити про порушення прав людини в Україні на міжнародному рівні⁷³ . Розгорнулася дискусія про формулу особливого правового статусу кримських татар на їх історичній батьківщині. Однією з тем цієї дискусії стало питання про надання кримським татарам статусу “корінного народу” Криму відповідно Конвенції №169 (1989 р.) Міжнародної організації праці “Про корінні народи і народи, що ведуть племінний і напівплемінний спосіб життя, у незалежних країнах”. Прихильниками такої ідеї виступають насамперед активісти кримськотатарського руху⁷⁴ . Їх підтримує ряд дослідників⁷⁵. На їхню думку, підставою для надання кримським татарам статусу “корінного народу” є його автохтонність на території Криму, збереження ним своєї ідентичності, відсутність у нього етнічно-спорідненої держави або батьківщини за межами України, самоідентифікація себе як “корінного народу”.

Проблематика теоретичних і практичних аспектів правового забезпечення соціальної адаптації кримських репатріантів у різних суспільних сферах добре представлена на сторінках книги, підготовленої в ході реалізації проектів, які ведуть Український незалежний центр політичних досліджень та Ліга кримськотатарських юристів “Ініціум”⁷⁶

Ряд авторів – і працівників органів державного управління⁷⁷, і етнополітологів⁷⁸ заперечують надання кримським татарам такого статусу, аргументуючи свою позицію тим, що вимога цього статусу розходиться з програмними документами Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) щодо створення кримськотатарської національної державності, а також тим, що конвенція МОП №169 пов’язує статус “корінного народу” із веденням племінного або напівплемінного способу життя, не притаманного кримськотатарському народові на сучасному етапі його розвитку. Різновекторність позицій з цього питання проявилася і на “круглому столі”, проведеному у 1999 році. Не знайшло вирішення це питання і під час парламентських слухань з проблем депортованих народів у Верховній Раді України у 2000 році⁷⁹ .

Центральним пунктом кримськотатарської проблеми є соціальне облаштування репатрійованих – працевлаштування, соціальна інфраструктура, пенсійне забезпечення і т.д.

На ці питання зверталася увага від перших років репат-ріації⁸⁰. Визнання соціальних проблем ключовими залишилось і в наступних публікаціях, що побачили світ наприкінці 1990-х років⁸¹. Проте кількість наукових досліджень процесу соціального облаштування кримських татар абсолютно не відповідає значущості питання. Авторами публікацій на цю тему переважно виступають, з одного боку, кримськотатарські представники, які привертають увагу до жахливих соціальних умов, у яких опинився їх народ, і домагаються такими публікаціями збільшення державних витрат на його облаштування. З другого боку, про це питання пишуть і говорять працівники органів влади та державного управління, які прагнуть довести наявність державної волі щодо вирішення соціальних проблем кримських татар та ілюструють цю тезу сумами державних видатків, спрямованих на відповідні цілі, визнаючи, водночас, неспроможність влади збільшити цільові видатки через загальну фінансову кризу. Типовим прикладом такого роду дискусії були громадські обговорення питання у 1999 році⁸² .

Причини недостатніх дослідницьких напрацювань щодо соціальних аспектів інтеграції кримських татар в українське суспільство полягають, безумовно, у повільному вирішенні самої проблеми, а отже – в обмеженості предмета дослідження. Науковцям залишається, переважно, констатувати кризове соціальне становище кримських татар, викликане браком державних фінансових ресурсів, здійснювати інвентаризацію кроків влади України та Криму щодо соціального облаштування репатріантів, зіставляти зроблене з реальними потребами. У такому ключі були написані розділи вже згадуваних монографій і статей з кримськотатарської проблематики⁸³. Попри певну свою описовість, вони дали уявлення про загальну динаміку і тенденцію у вирішенні соціальних проблем кримських татар, картину їх соціального становища.

Особливим внеском у дослідження соціальних аспектів репатріації та реінтеграції кримськотатарського народу була публікація результатів соціологічних обстежень і здійснені на їх основі аналітичні узагальнення. Частково картину етносоціальних процесів серед кримських татар відобразив відповідний розділ колективної монографії “Крымские репатрианты”⁸⁴. Найбільш вагомим і повним соціологічним аналізом проблеми реінтеграції за станом на 1999 рік була праця І. Прибиткової⁸⁵ , в якій висвітлено проблеми набуття громадянства, якість життя, джерела сімейних доходів, зайнятість, забезпеченість житлом, стан здоров’я та інші. Особливе значення мають дані про рівень етноконфліктогенності в середовищі кримських татар – показники того, що серед них найменша частка тих, хто вважає вірогідним конфлікт між репатріантами і місцевим населенням⁸⁶. Виявлений соціологічний результат тим важливіший, що соціальні проблеми мають високий конфліктогенеруючий потенціал, а проблема матеріальних ресурсів є однією з центральних у кримськотатарському національному русі від самого його початку⁸⁷ .

Серед соціальних проблем, які в останні роки набули для кримських татар особливої актуальності, є проблема наділення їх земельною власністю, яка обговорюється поки що, переважно, на публіцистичному рівні. Втім, вже намічається тенденція до її осмислення з позицій соціальних і демографічних перспектив та чинного законодавства⁸⁸ .

Один з чинників загостреної уваги до кримськотатарської проблеми – ісламське віросповідання кримських татар, яке особливо виділяється на тлі або православної ідентичності, або атеїстичності більшості населення Криму. Ця обставина спонукає дослідників ув’язувати кримськотатарський національний рух з ісламом⁸⁹. Для публікацій вітчизняних дослідників характерне відмінне і навіть протилежне ставлення до появи ісламського чинника у Криму. За переконанням одних, “мусульманський рух у Криму на даний момент не становить будь-якої загрози стабільності української держави, її територіальній цілісності”⁹⁰ , а якщо й створює додаткові труднощі для кримських татар, то внаслідок того, що “нерідко слугує зброєю антикримськотатарської пропаганди, зокрема в засобах масової інформації Криму”⁹¹ . Інші акцентують увагу на етномобілізуючій ролі ісламу у Криму, а також прогнозують збереження цієї ролі і в недалекому майбутньому. За їх оцінками, процес “реконструкції ісламу” в Криму залишається під монопольним контролем етнічних націоналістів⁹² .

У публікаціях українських авторів відтворюється динаміка розвитку і становлення мусульманських громад у Криму, зростання кількості мусульманських духовних, освітніх, культурних установ⁹³, виокремлюються найактуальніші питання їх інтеграції в українське суспільство, такі як відновлення релігійного життя і висунення авторитетного лідера, адаптація до економічних, політичних, правових умов життя у новій державі, визначення межі такої адаптації, відродження рідної мови, збільшення контактів з християнським середовищем, у т.ч. з українцями. У зв’язку з цим звертається увага на недостатню обізнаність християн з ісламом, що утруднює контакти між обома громадами⁹⁴ .

Іслам став частиною культури кримських татар, а відтак, являючи собою різновид ідеології, здатен суттєво впливати на конфліктність питань, які стосуються захисту традиційних духовних цінностей. Так, внаслідок багатолітньої історії поборювання російською і комуністичною владою ісламу в середовищі кримських татар склалася негативна налаштованість останніх до комуністичної ідеології та її носіїв, у яких вони звикли бачити загрозу своїм національним цінностям і життєвому укладу⁹⁵ .

Питання про кримськотатарське національно–культурне відродження відразу було поставлене вітчизняними дослідниками як один з імперативів розв’язання проблеми реінтеграції народу в український соціум. Зокрема, йшлося про відродження національної школи, традиційної етнічної топоніміки півострова⁹⁶ . Активно вивчаються питання розвитку кримськотатарського мовознавства, зокрема лекси-кографії⁹⁷ , ведеться пошук найбільш ефективних напрямів розвитку освіти національною мовою⁹⁸ .

Обов’язковою умовою успішної адаптації кримських татар у кримський та загальноукраїнський соціум є створення сприятливої психологічної атмосфери навколо їх повернення. В цьому відношенні особлива відповідальність покладається на засоби масової інформації. Однак аналіз проросійських ЗМІ Криму показав, що значна їх частина відразу виявила упередженість або до репатріантів, або до організацій, які репрезентують їхні інтереси. Наслідком цього стала симетрична реакція з боку ЗМІ, що представляють інтереси кримських татар⁹⁹ .

Після десяти років репатріації в автономії було ініційовано діалог щодо перспектив інтеграції поліетнічного кримського суспільства. Представники кримських татар стали активними його учасниками¹⁰⁰. Але й за цих умов антикримськотатарська риторика продовжує бути присутньою у кримських ЗМІ. У публікаціях на цю тему простежуються такі ідеологеми, як зв’язок “ісламського фактора” з “ісламським фундаменталізмом”, нагнітаються підозри щодо кримськотатарського сепаратизму, у т.ч. методом дезінформації про зв’язки кримських татар з чеченськими бойовиками, проведенням аналогій між Кримом і мусульманським краєм Косово в Сербії¹⁰¹ . З’ясовуються також джерела традиційних стереотипів про кримських татар, що побутують в інформаційному просторі півострова¹⁰² та в загальному суспільному дискурсі¹⁰³. Ґрунтовний аналіз матеріалів кримської преси міститься у статтях Л. Буджурової та М. Семени, що порушують питання про взаємну відповідальність і проросійських, і кримськотатарських видань за вибір історичних сюжетів, за інтонацію висвітлення конфліктних ситуацій тощо¹⁰⁴ .

В рамках Програми Розвитку та Інтеграції Криму (ПРІК) ООН чинники та динаміку етнонаціональних відносин в Криму в аспекті їх кримськотатарського складника системно досліджує громадська організація “Регіональна Рада експертів” (Рогожин М.В., Батурин Д.К., Сульникова О.А., Шомисова О.В., Тупик Є.В.). Чи не єдиною у вітчизняній літературі спробою системно розглянути соціально-адаптаційні проблеми кримських татар в контексті позиціювання їх як етнічної групи інтересів стала стаття одного з аналітиків Ради Д. Батурина¹⁰⁵ .

Утворення в Криму чисельної кримськотатарської громади, як зазначалося, не лише змінило внутрішньополітичну та соціальну ситуацію на півострові, а й вплинуло на зовнішньополітичне становище України, у т.ч. у її зв’язках з мусульманськими країнами¹⁰⁶. Ця обставина зумовила увагу ряду вітчизняних авторів до теми зв’язків кримськотатарського національного руху з міжнародними інституціями та участі останніх у вирішенні проблеми облаштування репатрійованих. Автори колективної монографії “Крымские репатрианты” виокремлюють три основні лінії діяльності Меджлісу у сфері міжнародних відносин: контакти з невизнаними державами, зокрема з Чечнею; зміцнення контактів з Туреччиною, підтримання регулярних контактів з міжнародними організаціями¹⁰⁷ . Ця ж класифікація повторена одним із співавторів цієї праці А. Мальгіним у його індивідуальній монографії¹⁰⁸ .

Тема “турецького чинника” у вирішенні кримськотатарської проблеми була порушена у статті О. Москальця та М. Гончара¹⁰⁹. Питання залучення до розв’язання проблем репатріантів міжнародних організацій, а конкретно – Організації з безпеки і співробітництва в Європі, ґрунтовно дослідив у своїй монографії В. Кулик¹¹⁰. У книзі відбито етнополітичне і соціальне тло, на якому відбувалася втручання Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншини у конфліктні ситуації, що виникали під час розв’язання кримськотатарської проблеми, а також проаналізовано це втручання за конкретними напрямами – політико-правовий статус кримських татар, мовне питання, набуття українського громадянства.

Підсумовуючи огляд вітчизняної літератури з кримськотатарської проблеми, можна, з одного боку, відзначити постійний інтерес до неї політологів та істориків. З другого боку, доводиться констатувати нерівномірність дослідження різних її сюжетів. Загалом, проблема обговорюється здебільшого на практично-політичному або публіцистичному рівнях. Більшості публікацій властива описовість, констатація подій і наявного становища, а також політико–ідеологічна акцентованість, викликана самим конфліктним характером проблеми. Поки що бракує фундаментальних наукових монографій, у яких проблема соціальної адаптації кримських татар була б розглянута комплексно, згідно з критеріями і методологічними засадами етноконфліктології, етносоціології, етнокультурології, політичної науки та правознавства. Серед видань, автори яких найбільше наблизились до такого комплексного розгляду, – підготовлена в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України книга “Крим в етнополітичному вимірі” (Редкол.: І. Курас (голова) та ін. Авт. кол.: М. Панчук (керівник), Г. Бекірова, В. Ганкевич та ін. – К.: Світогляд, 2005. – 533 с.). В ній кримськотатарська проблема розглядається в контексті загальних трансформацій, що їх зазнали Україна і Крим упродовж кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Особливо ретельно автори дослідили перебіг та наслідки примусової депортації кримськотатарського народу, болгар, вірмен, греків та німців у роки Другої світової війни, а також політико-правові аспекти їх повернення на батьківщину та інтеграцію в українське суспільство, проаналізували соціально-економічний стан і культурно-освітній розвиток етнічних громад Криму в незалежній Україні, узагальнили здобутий досвід міжетнічного та міжконфесійного діалогу.

1. Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис. – К., 2000. – С. 221–224, 267– 277, 343; Котигоренко В., Панчук М. Висвітлення у вітчизняній політологічній та історичній літературі сучасної кримськотатарської проблеми в Україні // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – К., 2003. – Вип. 23. – С. 180–202.

2. Хаялі Р. Крым в период Второй мировой войны: историография и опубликованные источники // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К., 2003. – Вип. 23. – С. 79–96; Галенко О. Проблеми дослідження депортацій народів Криму у роки Другої світової війни // Там само. – С. 97–110; Макаренко Н. Етнополітичний та етносоціальний розвиток Криму у другій половині 50-х – кінці 80-х рр.. ХХ ст. Історіографія проблеми // Там само. – С. 111– 137; Поліщук Ю. Включення Кримської області до складу УРСР (історіографія проблеми) // Там само. – С. 138–157; Ляшенко О. Етнополітичний розвиток Криму в умовах незалежної України. До питання про історіографію проблеми // Там само. – С. 158 – 179; Калакура О. Сучасна етнокультурна та освітня ситуація в АРК як об’єкт наукового дослідження // Там само. – С. 203–215; Войналович В. Етноконфесійні процеси у Криму ХХ століття: історіографія проблеми // Там само. – С. 216–234; Кирюшко М.І., Бойцова О.Є. Іслам в Криму: релігійна самоідентифікація кримськотатарського народу. – К.: Світогляд, 2005. – 299 с.; Латишева Е. Современная историография образовательных и культурних интеграционных процессов в крымскотатарском социуме // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – К.: Світогляд, 2004. – С. 296–306.

3. Панчук М.І. Етнополітична історія Криму: до питання історіографії // Історичний журнал. – 2005. – №3. – С.41–56; №4. – С.41–45.

4. Панчук М.І., Рафальський О.О. Етнополітичний розвиток Криму – актуальна і малодосліджена проблема // Кримські студії. 2005. – №1 – 2. – С. 50–77.

5. Кримські татари. 1944 – 1994 рр. Статті. Документи. Свідчення очевидців. – К., 1995. – С. 70–322; Етнічний довідник. Ч.III: Етнополітика в Україні. – К., 1997. – С. 51, 52–53, 54–55. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. – К.: Абрис, 1999. – 176 с.; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів Автономної Республіки Крим (1989–1999).–К.: Абрис, 1999.– 415 с; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Статистичні матеріали (1989 –1999). – К.: Абрис, 2000. – 199 с; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Матеріали урядових комісій (1989 – 2000). – К.: Абрис, 2001. – 279 с; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів (1989 – 2002). – К.: Абрис, 2003. – 191 с.

6. Вельми цікавими були, зокрема, підбірки документів: Доклад Крымского ЦИК и СНК о реэмиграции крымских татар из Болгарии и Румынии в Крым и о причинах эмиграции татар // Кримські студії.–2001.–№2–3.–С. 109–124; Крымские татары в “Хронике текущих событий” // Кримські студії.–2000.–№5–6. С. 3–182; Кримські татари в альманасі “Вести из СССР” (1978 - 1988 рр.) // Кримські студії. – 2001. – №5 – 6. – С. 90–139; “Товаришу Щербицькому. За Вашим дорученням” (колекція документів з фонду ЦК КПУ 60 – 80 років щодо кримських татар) // Кримські студії. – 2002. – №5 – 6. – С. 206–230; “Відновлення прав кримськотатарського народу не може бути здійснено без відновлення автономії Криму...” (документи з історії рішення кримськотатарської проблеми наприкінці 80 – початку 90-х років ХХ століття) // Кримські студії. – 2003. – №1 – 2. – С. 85–114 та інші.

7. Шестой процесс Мустафы Джемилева: (Материалы следствия и запись судебного процесса). 1983–1984 гг. – Ташкент – Симферополь: Б. изд., 2001. – 496 с.

8. Там само. – С. 10.

9. Активно працює в цьому напрямі Центр інформації та документації кримських татар, який підготував до видання такі публікації, як: Кримський А. До історії теперішніх 25% татарської людності в Криму // Кримські студії. – 2001. – №2. – С. 98–99; його ж. Література кримських татар // Кримські студії. – 2001. – №2 – 3. – С. 67–92; Озенбашли А. Роль царського уряду в еміграції кримських татар // Кримські студії. – 2001. – №1. – С. 100–104; Кричинський Л. Нариси російської політики на окраїнах. До історії релігійних утисків кримських татар // Кримські студії. – 2002. – №3 – 4. – С. 76–118; Густав Радде та його дослідження з етнографії кримських татар ХІХ століття // Кримські студії.–2003. – №1 – 2. – С. 124–156 та інші..

10. Кримські татари: Історія і сучасність (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу) // Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 13 – 14 травня 1994 р.). – К.: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1995. – 234 с.

11. Дашкевич Я. Крим у геополітиці минулого і сучасного; Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію, 1400 – 1700 рр.: Кримський ханат, османи та піднесення Російської імперії; Галенко О.І. Навіщо Крим потрібен Росії? // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.77–84; 116–129; 223–231.

12. Як приклад такої публікації можна навести: Дашкевич Я. Татари кримські // Eтнічний довідник. Ч. II: Етнічні меншини в Україні. – К., 1996. – С. 125–132.

13. Дмитрієнко М.Ф., Ясь О.В. Кримськотатарське питання в етнічній історії України // Кримські татари: Історія і сучасність. С.98–100.

14. Галенко О.І. Про етнічну спорідненість українців та кримських татар раніше і тепер; Вольвач П.В. Українці в Криму (трагічне минуле і гірке сьогодення; Яремчук Д.А, Яремчук В.Д. Українці в Криму; Яремчук В.Д., Яремчук С.В. Участь кримських татар у визвольній війні українського народу (1648 – 1654 рр.) // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.101–109; 130–139, 112–115; 110–111.

15. Кирюшко М.І. Роль ісламу в історичних взаєминах кримських татар та українців // Кримські татари: Історія і сучасність.–С.207–209; Курас І.Ф., Рибачук М.Ф., Кирюшко М.І., Фещенко П.І. Релігія і політика в сучасній Україні. Розділ VI: Іслам на тлі політичної історії України. – К., 2000. – С. 188–205.

16. Кирюшко М.І. Бойцова О.Є. Іслам в Криму... – С. 151 – 270; Григорьянц В. К вопросу об етноконфессиональних аспектах процесса интеграции крымскотарских репатриантов в украинский социум // Этнография Крыма ХІХ – ХХ вв. и современные этнокультурные процессы / Материалы исследования. – Симферополь, 2002. – С. 29–35.

17. Эмирова А. Крымскотатарский язык: последствия геноцида; Изидинова С.Р. Проблемы изучения крымскотатарского языка; Юнусов Ш.Э. Средневековая крымскотатарская поэзия и переходный период к новому времени // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.750–753; 169–174; 188–190; Сеїтмуратова А. Українсько-кримськотатарські фольклорні зв’язки // Сучасність. 1990. – Ч. 2. – С. 119–121.

18. Гошуляк І.Л. Українська державність і кримські татари (з досвіду взаємовідносин 1917 – 1918 рр.); Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Крымскотатарское национальное движение в 1917 – 1920 г.г. // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.154–158; 214–202; Гарчев П. Курултай і Центральна Рада // Кримські студії. – 2000. – №1. С. 42–45.

19. Исторический опыт межнационального и межконфессионального согласия в Крыму. Сборник научных трудов по материалам конференции: Симферополь, 4 – 5 октября 1999 г. Симферополь: Б. изд., 1999. – 176 с.

20. Зінченко Ю. Кримські татари: Історичний нарис.–К.: Голов. спеціаліз. редак. літ-ри мовами нац. меншин, 1998. – 205 с.

21. Крымские репатрианты: депортация возвращение и обустройство / Авт. кол.: Габриелян О.А., Ефимов С.А., Зарубин В.Г. и др. – Симферополь: Издательский дом “Амена”, 1998. – 340 с.

22. Зінченко Ю. Вказ. праця. – С. 79–85; Крымские репатрианты..... – С. 49–53.

23. Вакатова Л. Позбавлення виборчих прав татар у Криму в 1926 - 1936 роках // Кримські студії. – 2002. – №3–4. – С. 72–75.

24. Крымские репатрианты.... – С. 48–49, 53.

25. Омельчук Д. Крим в роки німецько-фашистської окупації (Питання колабораціонізму в історичній літературі) // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.39.

26. Сейфулаєв І. Виселення кримськотатарського народу на підставі огульних звинувачень // Кримськотатарське питання. 1999. – Ч. 6. – С. 43–51.

27. Зінченко Ю. Вказ. праця. – С. 86–102; Крымские репатрианты.... – С. 56–60.

28. Серед них заслуговують на увагу насамперед: Бугай Н.Ф. Депортация народов Крыма: Документы, факты, комментарии. - М.: “ИНСАН”, 2002. – 240с.; його ж. Депортація кримських татар у 1944 р. // Український історичний журнал. – 1992. – №1. – С.29–45; Возгрин В.С. Геноцид как кульминация этносоциального конфликта // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.24–31; его же: Этносоциальный конфликт в Крыму (история и специфика) // Этничность на постсоветском пространстве: Роль в обществе и перспективы. Материалы конференции (Киев, ноябрь 1995 г.) – К., 1997. – С. 23–33; Возгрін В.Є. Депортація // Кримськотатарське питання. – 1999. – Ч. 4. – С. 26–64.

29. Зінченко Ю. Шовіністична суть кримськотатарської трагедії; Чумак В.А. Політика геноциду щодо кримських татар в радянський період // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.36–38; 41–43; Наберухін А.І. 1944 рік: детатаризація Криму // Кримські татари. 1944 – 1994 рр. – С. 5–16.

30. Крім згаданих досліджень російських істориків ці питання розглянуті, зокрема, у: Зінченко Ю. Вказ. праця. – С. 108–115; Крымские репатрианты... – С.54–75; Наберухін А.І. Вказ. праця.–С.9–15; Брошеван В.М. Депортация жителей Крыма; Баран В.К. Депортація 1944 року з Криму в світлі архівних джерел; Мустафаєв Х.Д. Возмещение морального и материального ущерба, нанесенного крымскотатарскому народу в ходе депортации: принципы и подходы // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.44–49; 210–213; 54–57.

31. Див., зокрема: Джемилев М. Национально-освободительное движение крымских татар // Кримські татари: Історія і сучасність. - С.5–20; Джемілєв М. Кримські татари в Москві. Літо 1987 року // Кримські студії. – 2002. – №5–6. – С. 136–205; Чубаров Р. Передмова // Кримські студії. Спеціальний випуск: Крымские татары в “Хронике текущих событий”. – 2000. – №5 – 6. – С.IV–XV.

32. Алексеева Л.М. Крымскотатарское движение за возвращение в Крым // Кримські студії. – 2000. – №5–6. – С.4–16.

33. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М.: Мысль, 1992. – 448 с.; Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – М.: Центр по изучению межнац. отношений, 1992. – Т. 1.: История. Проблемы. Перспективы. – 331 с.; Т. 2.: Документы. Материалы. Хроника. – 339 с.; Прибыткова И.М., Макеев С.А. Возвращение: (О процессах возвращения депортированных в 1944 г. крымских татар на историческую родину) // Философская и социологическая мысль. – 1990. – №7. – С. 26–29; Небоженко В. Кримська проблема України // Розбудова держави. – 1992. – №6. – С. 3–8; Бажан О.Г. Кримськотатарський національний рух (друга половина 40-х–початок 90-х років) // Кримські татари 1944 – 1994 рр. – С. 17–69.

34. Бекірова Г. Кримськотатарський національний рух в 50 – 60 роки ХХ століття: становлення, перші перемоги і зневіра // Кримські студії. – 2001. – №5 – 6. – С.69–89.

35. Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – М.: Центр по изучению межнац. отношений, 1992. – Т. 1.: История. Проблемы. Перспективы. – 331 с.; Т. 2.: Документы. Материалы. Хроника. – 339 с.

36. Асанин И. Значение народных документов в подъеме национального самосознания крымских татар; Алтан М.Б. Кримськотатарська діаспора у кримськотатарському національному русі // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.147–148; 140– 146.

37. Хаїров Г. Національна ідея: Шляхи її розвитку // Кримськотатарське питання. – 2000. – Ч. 5–6. – С. 52–58.

38. Алексеева Л. Указ. соч. – С. 5.

39. Бажан О. Вказ. праця. – С. 17.

40. Бекірова Г. Вказ. праця. – С. 71–72.

41. Бекірова Г. “Крымскотатарская проблема в СССР (1944 – 1991)” // Кримські студії. С спеціальний випуск. – 2004. – №1 – 2. – С. 4–232 та інші.

42. Див., наприклад: Ибадуллаев Н. Анатомия предательства. – Крым, 2004. – 127 с.

43. Серед перших наукових публікацій на цю тему були, зокрема: Прибыткова И.М., Макеев С.А. Возвращение: (О процессах возвращения депортированных в 1944 г. крымских татар на историческую родину) // Философская и социологическая мысль. 1990. – №7. – С. 26–29; Небоженко В. Кримська проблема України // Розбудова держави. – 1992. – №6. – С. 3–8.

44. Червонная С. Кримськотатарський національний рух і ситуація в Республіці Крим (до червня 1993 р.) // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи. – С. 100–107.

45. Курас І. Кримськотатарська проблема в контексті сучасної етнополітичної ситуації в Україні // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи. – С. 108–114.

46. Курас І.Ф. Етнополітика: історія і сучасність. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 1999. - 656 с.; його ж. Етнополітологія: перші кроки становлення. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

47. Ільясов Р. Кримськотатарська проблема: реалії і перспективи // Кримськотатарське питання. – 1999. – №4. – С. 65–87.

48. Тищенко Ю., Піховшек В. Повернення кримських татар: Хроніка подій. – К.: УНЦПД, 1999. – 344с.

49. Там само. – С. 269.

50. Панчук М., Калакура О. Розділ VI. Національні меншини незалежної України. §3. Етнополітичні проблеми автономної Республіки Крим // Національні меншини України у ХХ столітті. К., 2000. – С. 320–329.

51. Парахонський Б. Кримськотатарська проблема: сучасний стан і перспективи її вирішення // Кримські студії. – 2000. – №1. С.25–35.

52. Хрієнко П. Татари Криму: Три проблеми парадигми репатріації // Кримськотатарське питання. – 2000. – Ч.4. – С. 28–40.

53. Зінич В. Повернення, розселення та облаштування народів, які були депортовані з України // Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність. – К., 2001. – С. 158–201.

54. Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: конфліктологічний концепт. – К.: Світогляд, 2004. – 722 с.

55. Кримські татари і українське суспільство: Проблеми політичної та соціальної інтеграції. Матеріали конференції 26 – 27 листопада 1998 року. Київ, Україна. – К.: УНЦПД, 1998. – 124 с.

56. Кримські татари: “національна меншина” або “корінний народ”. Політичний та юридичний аспекти питання. Матеріали “круглого столу” 5 лютого 1999 року. Київ, Україна.–К.: УНЦПД, 1999. – 120 с; Соціально-економічні аспекти інтеграції кримських татар. Матеріали “круглого столу” 17 березня 1999 року. Київ, Україна.–К.: УНЦПД, 1999.–83 с.; Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство. Матеріали “круглого столу” 5 травня 1999 року. Київ, Україна.–К.: УНЦПД, 1999. – 115 с.; Законодавче забезпечення прав кримських татар в Україні. Питання та перспективи. Матеріали “круглого столу” 3 червня 1999 року. Київ, Україна. – К.: УНЦПД, 1999. – 76с.

57. Матеріали обох слухань див.: Кримські студії. – 2000. №3.

58. Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. м. Київ, 13 – 14 травня 2004 р. – К.: Світогляд, 2004. - 530 с.

59. Курас І. Інтеграція кримських репатріантів в українське суспільство і завдання української науки // Там само. – С. 9 - 19.

60. Панчук М., Калакура О. Вказ. праця. – С. 322.

61. Тищенко Ю., Чубаров Р. Кримська автономія. Витоки і перші роки становлення на новому етапі (1991–1992) // Кримські студії. – 2001. – №2 – 3 – С. 28–30; Тищенко Ю. Народження кримської автономії. Як це сталося одинадцять років тому // Кримські студії. – 2001. – №5 – 6 – С.29.

62. Мальгин А. Крымский узел. – Симферополь, 2000. – С. 110.

63. Крисаченко В. Динаміка населення: популяційні етнічні та глобальні виміри. – К.: НІСД, 2005. – С. 201.

64. Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми і перспективи. Аналітичні оцінки інституту стратегічних досліджень / А. Гальчинський, О. Власюк, С. Здіорук та ін. – К.: НІСД, 2004. – 39 с.

65. Див., наприклад: Москалец А. Крымскотатарский конфликт и Украинское государство; Юрчук В.І. Ставлення до кримськотатарської національної трагедії – показних ступеня демократичності суспільства // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.91–97; 175–179.

66. Пілунський Л. Уроки холодної громадянської війни // Кримськотатарське питання. – 2001. – Ч.5. – С.48.

67. Шевель О. Кримські татари та українська держава: питання політики, правозастосування та значення риторики // Кримські студії. – 2001. – №1 – С.10–31.

68. Котигоренко В. Політичні причини етноконфліктних ситуацій у спектрі кримського досвіду // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – К., 2002. Вип. 21. – С. 151.

69. Аналіз представництва кримських татар в органах влади Автономної Республіки Крим // Кримські студії. – 2000. – №2 С.8–14.

70. Див., зокрема: Тищенко Ю, Піховшек В. Вказ. праця. – С. 204–215, 238–246; Котигоренко В. Вказ. праця. – С. 160–166.

71. Халілова Л. Чи можливий діалог між владою і Меджлісом? (у спектрі думок) // Кримськотатарське питання. – 1999. – Ч.6. С. 22–26.

72. Чубаров Р. Вибори 31 березня 2002 р. в Автономній Республіці Крим // Кримські студії. – 2002. – №3–4. – С.12–27.

73. Піскун О. Політико-правові проблеми інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство // Кримські татари і українське суспільство: проблеми політичної та соціальної інтеграції. – С. 30–31.

74. Див., зокрема: Бекиров Н. Право крымских татар как коренной нации Крыма на самоопределение. Украинское государство и современная этносоциальная ситуация в Крыму // Кримські татари: Історія і сучасність.–С. 59–76; його ж. За правом на самовизначення: проблема права націй на самовизначення в контексті минулого і сучасного кримських татар // Політика і час. – 1995. – №14. – С. 4–5; його ж. Кримськотатарська проблема у зв’язку із законодавчим забезпеченням прав національностей в Україні // Кримські татари і українське суспільство: проблеми політичної та соціальної інтеграції. – С.18–28; його ж. Кримськотатарська проблема і законодавче забезпечення прав національностей в Україні // Проблеми міграції.–1999.–№1.–С. 28–33; Крім того, див. підбірку офіційних документів стосовно “корінних народів” разом із проектом відповідної концепції державної політики у цьому питанні // Кримські студії. – 2001. – №1. – С.40–86, а також публікацію тексту конвенції МОП разом із роз’яснюючими коментарями в Інформаційному бюлетені Фонду досліджень та підтримки корінних народів Криму “Altin Belik” (2000 – №6/1).

75. Див.: Піскун О. Вказ. праця. – С. 33–34; Беліцер Н. Міжнародний досвід захисту прав корінних народів // Кримські студії. – 2000. – №2. – С.15–24.

76. Правова допомога раніше депортованим громадянам: теоретичні та практичні аспекти як шлях до законодавчих змін / Тищенко Ю., Власенко О., Суботенко, Беліцер Н., Каджаметова С.. –К.: Український незалежний центр політичних досліджень, Ліга кримськотатарських юристів “Ініціум”, 2004. – 160 с.

77. Єфімов С.О. Про еволюцію підходів Меджлісу до питання політичних прав кримських татар // Кримські татари і українське суспільство: проблеми політичної та соціальної інтеграції. – С.4–13.

78. Котигоренко В., Панчук М. Національні меншини України і державна незалежність // Незалежність України: історичні витоки і перспективи. Матеріали науково-практичної конференції 22 серпня 1996 року / Інститут історії України НАН України. – К., 1997.–С.172–184; Майборода О. Ідентифікація “корінного народу” як суб’єкта етнополітичної сфери у світлі норм міжнародного права та етнополітичної практики зарубіжних країн // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – К., 2003. – Вип. 22. – С.55–63.

79. Кримські татари: “національна меншина” або “корінний народ”. Політичний та юридичний аспекти питання. Матеріали “круглого столу” 5 лютого 1999 року. Київ, Україна. – К.: УНЦПД, 1999. – 119 с.; Штепа С. Верховна Рада України: вирішення проблем депортованих: парламентські слухання 2000 року // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – К., 2002. – Вип. 21. – С.241–246.

80. Про це свідчили виступи на конференції 1994 року, присвяченій 50-річчю депортації: Люманов Э.М. Возвращение крымских татар и проблема зайнятости; Финогеев Б.Н., Люманoв Э.М., Булкина Н.М., Алиева А.Ш. Проблемы и основные направления социально-экономического возрождения крымских татар в Крыму // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.164–168; 193–197.

81. Як приклад, див.: Калиновський Ю. Кримські татари: переплетіння етнічного з соціальним // Віче. – 1999. – №11. – С. 100–114.

82. Соціально-економічні аспекти інтеграції кримських татар. Матеріали “круглого столу” 17 березня 1999 року. Київ, Україна. К.: УНЦПД, 1999. – 83с.

83. Тищенко Ю., Піховшек В. Вказ. праця.–С. 120–129, 174–177, 233–237; Крымские репатрианты.... – С. 96–116, 135–155.

84. Крымские репатрианты. – С. 96–116, 135–155.

85. Прибыткова И. Правовые и гуманитарные проблемы реинтеграции ранее депортированных в Крыму: Аналитический доклад. К.: Компания ВАИТЭ, 1999. – 264 с.

86. Там само. – С. 87.

87. Котигоренко В. Етногрупові домагання матеріальних ресурсів (конфліктологічний аспект) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – К., 2002. - Вип. 18. – С.273–280.

88. Абдулаєв Р. Право на земельну власність корінного народу // Кримськотатарське питання.–2001.–Ч. 5.–С. 86–95; Авемилева Э. Некоторые аспекты земельной реформы в Крыму // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство.–С. 56–64.

89. Рибачук М.Ф. Роль ісламу у кримськотатарському національному відродженні // Кримські татари: Історія і сучасність. – С. 159–163; Маврін О. Ісламський чинник у кримськотатарському національному русі // Політологія. Етнологія. Соціологія: Доповіді та повідомлення III Міжнародного конгресу україністів. – Харків, 1996. – С. 243–246; Кирюшко М.І. Діалог мусульман і християн - вимога часу і запорука стабільності в АРК Крыму // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – С. 128 – 138.

90. Курас І.Ф., Рибачук М.Ф., Кирюшко М.І., Фещенко П.І. Релігія і політика в сучасній Україні. – К., 2000. – С. 211.

91. Беліцер Н. Міжетнічні відносини та ісламський чинник в Криму // Кримські студії. – 2000. – №1. – С. 39.

92. Григорянц В. Ісламський фактор у Криму: Про деякі особливості процесу “відродження ісламу” (1989 – 1999 рр.) // Кримськотатарське питання. – 2001. – Ч. 2. – С.48.

93. Кирюшко М. Мусульмани у незалежній Україні: політологічний дискурс // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – К., 2002. – Вип. 18. С.288–303; його ж. Іслам у системі чинників національної інтеграції кримськотатарського народу // Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: Український досвід 1999 – 2000 років. – К., 2002. – С. 284–317.

94. Кирюшко М. Демократія і релігійна свобода (мусульмани в християнському середовищі сучасної України) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – К., 2002. – Вип. 21. – С.282–293.

95. Котигоренко В. Етнічні цінності у міжетнічних конфліктах // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – К., 2001. – Вип. 16. – С. 252–253.

96. Куртиев Р.И. Проблемы возрождения культуры крымских татар на опыте становления национальной школы; Гарагуля В.К. Возвращение населенным пунктам Крыма их исторических названий // Кримські татари: Історія і сучасність. – С. 185–187, 198–201.

97. Емірова А. Кримськотатарська лексикографія: Сучасний стан і перспективи розвитку // Кримськотатарське питання. – 1998. Ч. 4. – С.51–57; її ж. Актуальні проблеми кримськотатарського мовознавства // Кримськотатарське питання.–2001.–Ч. 7.–С.53– 58; її ж. Мовна компетенція кримських татар // Кримськотатарське питання. – 2001. – Ч. 2. – С.52–56.

98. Горобей Т. Освіта кримських татар: шляхи подолання труднощів // Відродження. – 2000. – №1. – С. 27; Семена М. Етнопедагогіка: Прийшов час українського “неоджадідізму” // Кримські студії. – 2000. – №. 2. – С.30–35.

99. Прибыткова И.М. Возвращение крымских татар: новейшая история // Кримські татари: Історія і сучасність. – С.85–90.

100. Мальгін А. Криза етнічності у Криму і проблема виходу; Абудараїмов В. Російсько-татарський Крим: Неможливе чи реальність? // Кримськотатарське питання. – 2001. – Ч. 5. – С.60–70, 70–77.

101. Про це див.: Тищенко Ю. Проблеми існування міжетнічної конфліктності в Автономній Республіці Крим (Кримськотатарський аспект) // Етнополітичні конфлікти у пострадянському просторі. – К., 1999. – С. 161; Дагджи Т. Антитатаризм загрожує цілісності України // Кримськотатарське питання. – 2000. – Ч. 3. – С.76; Тищенко Ю., Підлуська І. Чечня... у Криму? Інформаційні ігри навколо півострова // Кримські студії. – 2001. – №1. – С.32–35.

102. Бекирова Г. Стереотипи радянського часу щодо кримськотатарського народу та їх ретрансляція у пострадянському інформаційному просторі // Кримські студії. – 2002. – №3 – 4. – С.44–65.

103. Галенко О.І. Тягар стереотипів // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – С. 81 – 101.

104. Буджурова Л. Про етичну журналістику: етнічні аспекти; Семена М. Досвід і помилки кримської преси під час формування, розвитку та усунення напружених конфліктних ситуацій у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин (1995 – 2002 роки) // Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. – К., 2002. – С. 224–251, 252–304.

105. Батурин Д.К. Опыт идентификации этнической группы интересов – крымские татары // Політологічний вісник. Збірник наукових праць / Київський національний університет ім.. Тараса Шевченка. – 2003. – № 15. – С. 215 – 235.

106. Швед В. Ісламський чинник та національні інтереси України // Кримські студії. – 2002. – №3–4. – С.119–125.

107. Крымские репатрианты... – С. 197–200.

108. Мальгин А. Крымский узел. – С. 140–141.

109. Москалець О., Гончар М. Кримськотатарський контекст українсько-турецького діалогу // Кримські студії. – 2001. – №1. – С.36–39.

110. Kulyk V. Revisiting a Success Story: Implementation of the Recommendations of the OSCE High Commissioner on National Minorities to Ukrane, 1994 – 2001. – Hamburg: Center for OSCE Research, 2002. – 145 p. У скороченому україномовному варіанті основні положення цього дослідження див.: Кулик В. Зовнішнє втручання у внутрішні етнополітичні конфлікти: участь Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин у розв’язанні кримської та кримськотатарської проблем // Національна інтеграція в полікультурному суспільстві. – С. 155–214; Ця сама стаття була передрукована також у “Кримських студіях” (2002. – №5 – 6. – С. 87–118).