Розділ 1
ВИТОКИ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ КРИМСЬКОТАТАРСЬКИХ РЕПАТРІАНТІВ

Кримські татари були примусово виселені зі своєї історичної батьківщини за постановою № 5859 СС Державного комітету оборони (ДКО) “Про кримських татар” від 11 травня 1944 року. Через тиждень після її ухвали, в ніч з 17 на 18 травня 1944 року, почалася і три доби тривала акція з депортації понад 180 тис. кримських татар–фактично стільки їх тоді проживало в Криму¹ . Свідчення очевидців містять факти побиття людей, в тому числі дітей, застосування фізичного насильства при завантаженні вагонів, убивства навіть тих, чиї рідні на той час воювали в лавах Червоної Армії, хто відмовлявся виконувати злочинний наказ². На спецпоселенні опинилися також кримські татари, які воювали на фронті в частинах Червоної Армії. За даними Відділу спецпоселень НКВС у листопаді 1944 року в місцях виселення опинилися 193 865 кримських татар, з них – в Узбекистані – 151 136, в Марійській АРСР – 8 597, в Казахській РСР – 4 286, решта були розподілені “для використання на роботах” в областях РРФСР³.

До місць депортації в радянських центральноазіатських республіках, Казахстані та в РСФСР прибули далеко не всі. Різка зміна кліматичних умов, жахливі побутові умови у місцях спецпоселень, психологічні стреси спричинили високу смертність серед кримських татар, а також депортованих з півострова громадян інших національностей. Згідно з постановою ДКО СРСР за № 5984 від 2 червня 1944 року підлягали виселенню з Криму “німецькі посібники” з-серед греків, вірмен і болгар. Але через військову обстановку і неможливість перевірити їх діяльність на окупованій території, писав у 1954 році до ЦК КПРС секретар ЦК КП України О. Кириченко, були виселені в Гур’ївську, Молотовську, Свердловську, Кемеровську область та в Башкирську АРСР цілком сім’ями всі мешканці Криму названих національностей в кількості 37 455 осіб, з них: греків – 16 006, вірмен – 9 821, болгар – 12 628⁴ .

На 1953 рік кількість померлих серед спецпоселенців з Криму досягла майже 45 тис. осіб⁵ .

Якими б не були версії про справжні причини та мотиви, якими керувалася комуністична влада, депортуючи кримчан за національною ознакою⁶ , жодна з них не спростовує очевидного: наругою над людською і національною гідністю позбавлених Батьківщини кримчан був не тільки факт їх депортації, а й “аргументи”, під приводом яких ця акція здійснювалася. Так, на “виправдання” протиправної навіть за тоталітарними радянськими законами акції стосовно кримських татар було використано факти колабораціоністської поведінки окремих осіб цієї національності. Таких фактів не менше, а можливо, й більше було серед представників інших народів СРСР, у тому числі російського. Режим же піддав незаконним репресіям увесь кримськотатарський народ. Серед звинувачень на його адресу називалися зрада багатьох кримських татар Батьківщині, що виражалося у дезертирстві з лав Червоної Армії і переході на бік противника; вступ у сформовані німцями добровольчі військові частини, які воювали проти Червоної Армії; участь у німецьких каральних загонах, що здійснювали операції проти радянських партизан; допомога німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян у німецьке рабство і масового винищення радянських людей; участь в організованих німецькою розвідкою так званих “татарських національних комітетах”, які спрямовували свою діяльність на переслідування та утиски нетатарського населення Криму і вели роботу з підготовки насильницького відторгнення Криму від Радянського Союзу з допомогою німецьких збройних сил; виконання шпигунських і диверсійних завдань німецької розвідки в тилу Червоної Армії⁷ .

Моральне приниження від цього указу особливо болісно сприймалося кримськими татарами ще й тому, що переважаюча більшість з них не лише зберігали лояльність Радянській державі, а й всіляко допомагали її збройним силам і чинили опір окупантам⁸ .

Найпоширеніший закид проти кримських татар полягав у тому, що вони допомагали німцям у боротьбі з партизанами. Тим часом, як свідчив останній голова Раднаркому Кримської АРСР Ісмаїл Сейфулаєв, це звинувачення являло собою вигадку, “запущену” першими керівниками партизанського руху в Криму. Не підготувавши належним чином продовольчих баз для партизанських загонів, вони дали останнім дозвіл силою забирати продовольство у кримських татар, фактично грабувати їх. Це спричиняло негативну налаштованість кримськотатарського населення до партизан, але не змінило загального настрою народу на допомогу партизанам і підпільникам, у тому числі власною участю в збройній боротьбі.

Деякі партизанські загони повністю складалися з кримських татар. Підпільні компартійні й комсомольські організації діяли у понад 30 прилісових селах. Кримські татари, так само, як і все населення півострова, страждали від каральних акцій окупантів: десятки сіл було знищено, сотні людей розстріляно за участь у русі опору⁹ .

Особливо гіркої моральної образи зазнали кримські татари, які воювали в Червоній Армії. Важко точно визначити, скільки їх було призвано на фронт. В будь-якому разі бойові втрати серед кримських татар навряд чи були меншими, ніж серед бійців інших національностей. Є дані, що перед початком війни кримських татар було 20 тисяч серед 90 тисяч усіх призовників. На 21 квітня 1944 року було призвано ще 40 тисяч кримчан, про національний склад яких немає даних. Відомо, що упродовж 1945 – 1946 років з фронту повернулися 8 995 кримських татар. Однак і вчорашніх фронтовиків також зараховували до розряду “зрадників”, а спроби деяких з них висловити своє обурення вчиненою депортацією закінчувалися для них військовими трибуналами і розстрілами¹⁰ .

Внаслідок депортації кримські татари втратили величезну кількість майна: за підрахунками Х. Мустафаєва, – більше 80 тис. будинків, понад 34 тис. присадибних ділянок, близько 500 тис. голів худоби, майже 4 тис. тонн пшениці, кукурудзи, ячменю, борошна, круп та інших видів сільгосппродуктів. Це – без врахування поставок за держзаготівлею. Перед виселенням кримські татари передали в засіки держави 40 тис. тон хліба, 40 центнерів тютюну, 95 тис. літрів вина, 314 центнерів сухофруктів, 43,2 тис. штук овчин, 554 тони вовни. Депортовані фактично були позбавлені майна: вага того, що дозволялося сім’ї взяти з собою, не могла перевищувати 500 кілограмів. Кримські татари, які проживали у селах, залишили майже 1,4 тис. возів, понад 2,5 тис. комплектів збруї, десятки тисяч ліжок, столів, 5 тис. самоварів, 4,7 тис. годинників, понад 400 тис. предметів посуду тощо. Було ліквідовано 1263 бібліотеки, у тому числі 112 особистих, 600–у навчальних закладах, з яких 221 – у середніх школах, 200 колгоспних, 30 районних і 60 міських. Були закриті 360 хат-читалень у селах, понад 900 шкіл, 362 клуби. Сотні мечетей були зайняті під конюшні і склади¹¹ .

Після депортації з півострова кримських татар, греків, німців та осіб інших національностей влада взялася за перейменування населених пунктів, у яких проживали репресовані. Всього було перейменовано, за одними даними, 1 115, за іншими–1 310 населених пунктів, з яких абсолютну більшість (1 155) становили кримськотатарські назви¹² .

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 року Кримську Автономну Радянську Соціалістичну республіку було перетворено на область у складі РРФСР. На підставі цього Указу Верховна Рада РРФСР 25 червня 1946 року окремим законом затвердила зміну статусу Криму з автономної республіки на область у складі Російської Федерації. Компартійно-радянські ідеологічна та пропагандистська машини зорієнтували свої зусилля на перегляд історії Криму в напрямі її зросійщення й формування у загалу громадян негативного ставлення до кримських татар і їхніх культурних та інших здобутків.

Втрачені татарами землі і майно стали надбанням держави. Полишені будинки були передані комунальним органам, профспілкам, а також окремим громадянам, яких після завершення бойових дій на півострові почали переселяти до Криму. Вже у 1944 році з Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської, Ростовської, Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської областей до Криму прибуло понад 62 тис. переселенців. Ще 2 377 сімей прибули з різних областей СРСР упродовж 1944 – 1946 років. Оскільки до кінця 1948 року назад повернулися 56,6% прибулих сімей, радянське керівництво вжило додаткових заходів, щоб закріпити слов’янське населення на кримських землях. У 1950 – 1954 роках до Криму було переселено понад 57 тис. осіб. В одному тільки 1953 році з Курської, Воронезької, Рязанської, Сумської і Чернігівської областей до Криму переїхали повним складом 6 колгоспів і 40 бригад. Переселенці, які розміщалися у залишених кримськими татарами будинках, отримували на їх ремонт по 5 тис. крб. з наступним списанням половини цієї суми за рахунок держави і виплатою решти її упродовж 10 років, починаючи з третього року після одержання кредиту.

Потік переселенців (після 1954 року, коли кримська область перейшла під юрисдикцію України, вони були переважно з цієї республіки) не спадав і в подальшому.

В 1954–1960 роках, у тому числі шляхом внутріобласного переселення, до господарств області було направлено 31 392 сім’ї. Багато переселенців згодом повернулися в місця попереднього проживання (тільки у 1955 – 1958 роках їхня частка сягала 25% прибулих до Криму сімей). Однак кількість прибулого, переважно слов’янського, населення півострова неухильно зростала. У 1959 році в Криму вже проживали 1,2 млн. осіб, це на 74 тис. перевищило довоєнний показник; 71,4% кримчан були російської національності, 22,3 – української, 1,8 – білоруської. На час перепису населення 1989 року в Криму мешкали близько 2,5 млн. осіб, з яких 67% становили етнічні росіяни, 25,8% – етнічні українці, 2,1 – білоруси¹³ .

Фактичний етноцид комуністичного режиму щодо кримських татар на території походження та в місцях переселення не зборов їхнього прагнення повернутися на історичну батьківщину. Попри те, що позбавленні паспортів депортовані не мали права виїжджати зі спецпоселень, дехто з них зважувався на втечу. Це засвідчує, зокрема, інформація Відділу спецпоселень НКВС, згідно якої до органів внутрішніх справ Криму за період з 1944 по 15 грудня 1948 року надійшли розшукові вимоги на 1738 кримських татар¹⁴. Спеціальним указом Президії ВР СРСР від 26 листопада 1948 року влада передбачила кримінальне покарання до 20 років каторжних робіт для тих, хто наважився б на самовільний виїзд (втечу) з місць примусового поселення¹⁵ .

Після смерті Сталіна його наступники дещо змінили державну політику щодо спецпоселень і спецпоселенців¹⁶ . Відмову від найбільш репресивних форм здійснення такої політики вони компенсували іншими засобами, зокрема, майновими. Так, пунктом 2 Постанови Ради Міністрів СРСР від 24 листопада 1955 року “Про зняття з обліку деяких категорій спецпоселенців” вимагалося, щоб звільнені зі спецпоселень не поверталися до місць попереднього проживання і майно їм не поверталося¹⁷. Подібний зміст мав і Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, яким з кримських татар та інших депортованих з Криму ще не знімалися звинувачення у зраді, але вони звільнялися від режиму спецпоселень. Стосовно осіб, на яких поширювалася дія Указу, встановлювалося, що “зняття обмежень по спецпоселенню не тягне за собою повернення їм майна, конфіскованого при виселенні, і що вони не мають права повертатися у місця, звідки виселені”¹⁸. Крім того, умовою отримання паспорта кожним звільненим від режиму спецпоселення було надання ним розписки про відмову від претензій на майно, що залишилось у Криму на момент виселення.

Попри відверто репресивні та інші дискримінаційні дії влади, міцніла групова солідарність депортованих. Поступово вони ставали консолідованим політичним суб’єктом. Вже з 1946 року відомі випадки протестів кримських татар проти депортації й закликів повернути народ до Криму¹⁹ . З середини 1950-х років у часи хрущовської “десталінізації” розпочався масовий організований рух народу за повернення на рідну землю²⁰ .

Російський правозахисник Л. Алексєєва у статті, написаній у 1982 році²¹, виокремила три етапи кримськотатарського національного руху в часовому відрізку з 1956 до початку 1980-х років: 1956 – 1964 роки – час становлення; 1964 – 1969 – період найбільшої активності; від 1970 року, за спостереженнями дослідниці, рух переживав кризу. Втім, є дослідники, які з останньою тезою не погоджуються і доводять, що то була криза лише петиційного руху, спад якого компенсувався розвитком інших напрямів і форм боротьби кримських татар за свої права²² .

Важливою подією в постанні кримськотатарського національного руху став ХХ з’їзд КПРС. В рамках реалізації його рішень 28 квітня 1956 року з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків – громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни. Перша стаття цього Указу проголошувала: “Зняти з обліку спецпоселенців і звільнити з-під адміністративного контролю органів Міністерства внутрішніх справ СРСР кримських татар, балкарців та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної Війни”. Указ дозволяв реабілітованим повертатися в місця колишнього проживання. Водночас статтею другою Указ встановлював, що зняття обмежень з осіб, перелічених в статті першій, не супроводжується поверненням їм майна, конфіскованого при виселенні²³ .

Отже, центральна влада не бажала довести до справедливого розв’язання проблему реабілітації народів, які безвинно постраждали. Недарма цей Указ супроводжувався грифом “без опублікування в пресі” і довгі роки широка спільнота в СРСР та за її межами не мала можливості з ним ознайомитися. За своєю суттю Указ можна розглядати не тільки як половинчастий, але й не менш антиконституційний та антигуманний, ніж прийнята 11 травня 1944 року постанова ДКО.

Кримським татарам були видані паспорти, але з народу не зняли обвинувачень у зраді Батьківщини. Понад те, жоден кримський татарин не міг отримати паспорт, попередньо не надавши особисту розписку про відмову претендувати на залишене в Криму майно.

На виконання квітневого Указу Президії Верховної Ради СРСР Рада Міністрів УРСР 17 липня 1956 року ухвалила постанову, якою зобов’язала Міністерство внутрішніх справ УРСР, виконкоми обласних, Київської і Севастопольської міських Рад забезпечити додержання Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 28 квітня 1956 року. Таким чином беззаконня на всесоюзному рівні доповнювалося протизаконними актами на рівні республіки.

Дії союзного та українського радянсько-комуністичного керівництва об’єктивно породжували у кримських татар протест. На початку “десталінізації” кримськотатарський національний рух почав розгортатися найперше в Узбекистані – на території переважного розселення депортованих. Вже в період оголошення Указу сотні кримських татар, які проживали в Узбецькій РСР та інших республіках, відкрито висловлювали своє невдоволення рішенням владних органів і наполягали на внесенні суттєвих змін до законодавчого акта. Чимало кримських татар категорично відмовлялися давати будь-яку розписку про ознайомлення з текстом указу, а 233 з них зробили відповідні написи на розписках з вимогами повернути їм конфісковане майно та дозволити виїзд до Криму²⁴ .

Згубна національна політика стосовно депортованих народів була продовжена в листопаді 1956 року прийняттям відповідної постанови ЦК КПРС про відновлення національної автономії калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського та інгуського народів. Як зазначають О. Бажан та Ю. Данилюк, для долі кримськотатарського народу ця постанова відіграла не просто негативну, але й трагічну роль. Шостий пункт постанови визначав: “Визнати недоцільним надання автономії татарам, що раніше проживали в Криму, маючи на увазі, що колишня Кримська АРСР не була автономією лише татар, а являла собою багатонаціональну республіку, в якій татари складали менше 1/5 частини всього населення і що в складі РРФСР є національне автономне об’єднання – Татарська АРСР, а також те, що в даний час територія Криму є областю Української РСР і заселена”. Далі ставилося завдання роз’яснити татарам, які раніше проживали в Криму і прагнуть до національного об’єднання, “що всі, хто побажають, мають право поселитися на території Татарської АРСР”. Таким чином документ беззастережно перекреслював самобутність кримськотатарського народу, його право на національну автономію. До того ж він оперував не обґрунтованим аргументом про заселеність Криму, хоча відомо, що лише в 1958 році населення півострова ледь перевищило свій довоєнний рівень ²⁵ .

Наслідуючи політичну лінію московського керівництва, ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР вже своїми постановами наголосили на недоцільності розселення депортованих кримських татар, німців, греків, болгар, вірмен на території Херсонської, Запорізької, Миколаївської та Одеської областей. У зв’язку з цим обласним, міським, районним виконавчим комітетам заборонялося приймати колишніх спецпоселенців, а тих, хто влаштувався в згаданих областях до прийняття постанови, рекомендувалося вислати в інші регіони України²⁶ .

Серед форм і методів кримськотатарського національно-визвольного руху 1950 – першої половини 1960-х років найбільш масовими були петиційні звернення індивідуального та колективного характеру. Зокрема, у вересні 1956 року група комуністів, колишніх відповідальних партійно-державних працівників Кримської АРСР, звернулася з листом на ім’я М. Суслова, в якому прохала розглянути питання кримських татар у світлі рішень ХХ з’їзду КПРС та ленінської національної політики. Автори листа рішуче засудили практику органів МВС, які вимагали від кожного кримського татарина підписку про невиїзд до Криму і відмову від належного йому там рухомого і нерухомого майна²⁷ .

Такого ж змісту листи до членів Президії ЦК Компартії України надіслали двічі Герой Радянського Союзу Амет-хан-Султан, колишній секретар Кримського обкому партії, комісар Східного з’єднання партизанських загонів Криму Рефат Мустафаєв, колишній секретар Ялтинського райкому партії, комісар Південного з’єднання партизанських загонів Криму Мустафа Селімов, колишній голова Алуштинського райвиконкому, комісар 4-ої бригади Південного з’єднання партизанських загонів Криму Ізмаїл Хайрулаєв, колишній секретар Євпаторійського райкому партії Якуб Сеїтов, колишній голова Судацького райвиконкому Уснії Пенирджі, колишній голова Спілки письменників Криму Шаміль Алидинов, інші відомі діячі кримськотатарського народу.

В своєму зверненні до керівництва Компартії України вони писали: “…Ми, сини трудового кримськотатарського народу, висловлюючи найзаповітніші його сподівання, прохаємо український уряд поклопотатися перед союзним урядом про повернення кримськотатарського народу на рідну землю в Крим”²⁸ .

Значення тогочасної петиційної кампанії важко переоцінити. Як зауважує Л. Алексєєва, в процесі її здійснення сформувалася і пройшла апробацію організаційна структура кримськотатарського руху. Його ядром стали ініціативні групи по підготовці петицій і збиранню підписів; групи послідовно об’єднувались в межах вулиці – села – району – міста – області. Їхню діяльність спрямовувала республіканська ініціативна група, що координувала всю загальну петиційну кампанію не лише в Узбекистані, а й інших регіонах країни. За далеко не повними даними, в різних ланках ініціативних груп самовіддано працювали близько 5 тисяч активістів²⁹ .

У першій половині 1960-х років було організовано постійне представництво кримських татар у Москві. Водночас у місцях спецпоселень створювалися “ініціативні групи сприяння партії та уряду у вирішенні національного питання кримськотатарського народу”. Кульмінацією їхніх дій стало звернення кримськотатарського народу до ХХШ з’їзду КПРС, яке підписали понад 120 тисяч кримських татар. В ньому, зокрема, зазначено: “Звертаючись до ХХІІІ з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, ми – кримські татари – єдиний нерівноправний народ в нашій країні, наполегливо просимо розглянути наші вимоги і в короткий строк вирішити наше національне питання”³⁰. Основними вимогами кримських татар були: організоване їх повернення і компактне заселення на території Криму, а також повернення їм політичного і національного рівноправ’я. В зверненні зазначалося, що будь-яке рішення, яке не передбачатиме виконання цих вимог, фактично означатиме закріплення безправного становища кримських татар і підтверджуватиме злочин, який був скоєний проти народу у 1944 році. Спроби ж надання “культурно-національної автономії” або ж подібні інші рішення без повернення в рідний край будуть лише намаганням створити видимість вирішення питання.

Влада забороняла кримським татарам проводити заходи, в ході яких могла б зміцнюватися їх етнічна ідентичність та етногрупова солідарність. Такими заходами, поряд з іншими, були мітинги та демонстрації з вимогами повернення народу на батьківщину, в тому числі у дні знаменних дат, що їх офіційно відзначали в Радянському Союзі, вшанування пам’яті померлих на кладовищах, демонстрація жалобних пов’язок на рукавах, вивішування державних прапорів із жалобними стрічками. Восени 1966 року у Карні кодекси союзних республік були внесені статті, які передбачали відповідальність за “за наклеп на радянський лад”, “за масові безладдя”, “за образу герба й прапора”. Тексти цих статей зачитувалися спеціально кримським татарам за місцем їх роботи або у відділеннях міліції³¹ . Силою, з побиттям учасників були розігнанні мирні мітинги, що з приводу 45-ї річниці утворення Кримської АРСР проходили у 1966 році в ряді міст радянських центральноазіатських республік. Так само у серпні 1967 року був розігнаний багатотисячний мітинг у Ташкенті, на якому мали виступати кримськотатарські делегати, що перед тим зустрічалися у Москві з представниками союзних керівних органів з приводу відновлення кримськотатарського народу в його правах. У всіх випадках розгони мітингів супроводжувалися арештами³² .

І все ж під тиском кримськотатарського руху було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”. Він знімав з кримських татар необґрунтовані звинувачення в зраді, але разом з тим ігнорував інші їхні інтереси і права. Вкотре декларувалося, що татари, які раніше проживали в Криму, “вкоренилися на території Узбецької та інших республік, вони користуються всіма правами громадян, беруть участь в громадсько-політичному житті, обираються депутатами Верховної Ради і місцевих Рад депутатів трудящих, працюють на відповідальних посадах в радянських, господарських, партійних органах, для них ведуться радіопередачі, видається газета рідною мовою, здійснюються інші культурні заходи”³³ .

Одночасно з Указом була прийнята постанова Президії Верховної Ради СРСР, яка роз’яснювала, що громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму, і члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на території Радянського Союзу у відповідності з чинним законодавством про працевлаштування і паспортний режим. На практиці зрівняння в правах означало штучне стримування переселення кримських татар за допомогою сумнозвісної прописки. На роботу приймалися тільки особи з кримською пропискою, якої не було в тих, хто не мав там житла, а придбання останнього кримськими татарами під різними приводами заборонялося. До того ж проживання без прописки розглядалося як порушення паспортного режиму, що за радянськими законами передбачало не лише адміністративну, а й кримінальну відповідальність. Навіть оформлення купівлі будинку не гарантувало прописку в ньому. Були випадки, коли влада відмовляла в оформленні купчої і на цій підставі виселяла з помешкання кримських татар, які таким чином де-факто залишалися у статусі репресованих, позбавлених основних громадянських прав³⁴. Як результат, лише 18% татар, які на кінець 1980-х років мешкали на території Криму, переселилися сюди до 1979 року³⁵ .

Зрозуміло, що половинчасті заходи вересневого 1967 року Указу не задовольняли ані кримськотатарських представників, ані саму центральну і київську владу. Проблема повернення депортованих з Криму залишалася відкритою. Спробою влади пом’якшити її гостроту було рішення про проведення оргнабору кримських татар для працевлаштування в Криму. Оргнабір розпочався весною 1968 року. Він проходив під безпосереднім контролем ЦК, міськкомів, райкомів партії Узбекистану, за участю Державного комітету Ради Міністрів УРСР по використанню трудових ресурсів та Кримського облвиконкому. Порядок проведення оргнабору передбачав суттєві штучні обмеження, які змушували цілі сім’ї діяти самостійно. Упродовж другої половини 1960-х – початку 1970-х років до Криму та в інші області України прибуло близько 7 тис. депортованих осіб та їх нащадків³⁶. У листопаді 1975 року керівники ЦК Компартії України, Кримського обкому партії, КДБ при Раді Міністрів УРСР підготували проект заходів, які, зокрема, передбачали: розповсюдження дії постанови Ради Міністрів СРСР від 19 березня 1963 року “Про часткову зміну порядку прописки громадян на постійне місце проживання в курортних місцях півдня” на всю територію Кримської області; встановлення в Криму на певний період порядку виселення з області окремих найбільш активних “підбурювачів”, які проживають без прописки в незаконно придбаних будинках. Цей порядок передбачав виселення “непрописантів” з Криму до колишніх місць проживання з відшкодуванням їм вартості куплених будинків за рахунок спеціально виділених коштів. Водночас планувалося продовжити переселення за оргнабором певної кількості громадян кримськотатарської національності, виходячи з того, що цей захід вносить розлад в “ряди татарських екстремістів”.

В місцях же постійного проживання “громадян татарської національності”, у відповідності з вимогами Указу Президії Верховної Ради від 5 вересня 1967 року, намічались додаткові заходи “виховного” і “стримуючого” характеру, спрямовані на обмеження самовільного переселення кримських татар до Криму. Відповідного змісту виховну роботу планували провести в Херсонській, Запорізькій та інших областях України. Був задіяний також ресурс Комітету державної безпеки. Передбачалося посилення Управління КДБ по Кримській області за рахунок утворення місцевих його апаратів у Білогірському, Ленінському, Совєтському, Первомайському та Чорноморському районах³⁷ .

У серпні 1978 року було прийнято спеціальну постанову Ради Міністрів СРСР по зміцненню паспортного режиму в Кримській області. В ній зазначалося: “Особи, які прибули в Крим неорганізованим шляхом і мешкають без паспорта, по недійсних паспортах, без прописки і реєстрації, не зважаючи на накладене на них адміністративне стягнення за порушення паспортних правил, за рішенням виконавчих комітетів міських, районних, районних в містах Рад народних депутатів випроваджуються з області органами внутрішніх справ”³⁸. Постанова була “доповнена” вказівкою МВС Узбекистану за № 221, яка забороняла виписувати кримських татар з республіки.

У другій половині 1970-х років владні структури СРСР вдалися до нових форм приборкання прагнень кримських татар домогтися реалізації своїх прав. Серед них – спроба створення в Узбекистані нових адміністративно-територіальних (з ознаками “національних”) районів у місцях компактного мешкання громадян кримськотатарської національності. Показово, що ці райони утворювалися штучно, на загалом не освоєних землях.

Одним з перших у вересні 1978 року був проголошений новоутворений національний кримськотатарський район – Мубарекський у Джизакській області; в квітні 1979 року – Бахористанський у складі Кашка-Дар’їнської області. В пустелі, де знаходилися лише шість невеликих поселень (автохтонний етнос – туркмени), за відсутності розвинутої міської інфраструктури, планувалося організувати постійне місце проживання кримських татар. В рамках реалізації цієї програми у 1979 році в зазначених місцевостях почала виходити кримськотатарська газета “Достлыкъ байрагъы” (“Прапор дружби”). Розгорнулася широка офіційна пропаганда інформаційних матеріалів про перенаселення Криму, відсутність коштів для переселення, небажання України приймати, а Узбекистану – відпускати вказану категорію населення з метою утримання кримських татар у межах їх насильницького поселення³⁹ .

Усе це свідчило про те, по-перше, що урядові кола усвідомлювали руйнівну для системи силу руху кримських татар за реалізацію своїх прав і намагалися якомога скоріше його приборкати. По-друге, вони опосередковано вказували, що кримськотатарський рух ставав важливим фактором суспільно-політичного життя СРСР і України, з яким потрібно було рахуватися. Весною 1968 року було започатковано взаємодію національного руху кримських татар і з правозахисним рухом в СРСР, а згодом – і за його межами.

На порядок денний вийшли акції відомих політичних і культурних діячів з Радянського Союзу та інших країн (А. Сахаров, П. Григоренко, А. Некрич, Л. Копєлєв, Г. Лауб, О. Галич, Л. Чуковська, П. Тігрід, О. Філін, Г. Бьоль, К. Ед-зінський, І. Пелікан, К. Амері та інші), а також виступи політв’язнів, у тому числі українських, в радянських тюрмах і таборах на захист заарештованого лідера кримських татар М. Джемільова та підтримку справедливих вимог кримськотатарського народу. Тому в січні 1974 року Президія Верховної Ради СРСР мусила відмінити ст. 2 Указу Президії Верховної Ради від 27 березня 1956 року та ст. 2 Указу від 28 квітня 1956 року, що забороняли грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця проживання, звідки вони були вислані⁴⁰ .

Зменшення масштабів та інтенсивності петиційних кампаній кримських татар наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років збіглося з ширшим залученням міжнародних правозахисних організацій до боротьби за відновлення прав депортованого народу. Питання кримських татар зайняло помітне місце в діяльності Комітету прав людини, асоційованого з Міжнародною лігою прав людини в Нью-Йорку та Міжнародним інститутом людини в Страсбурзі, а також “Групи-73”, асоційованої з Міжнародною організацією прав людини в Парижі, “Міжнародної амністії”, Московської Гельсінської групи та інших. Дієву допомогу кримськотатарському національному рухові надавав Національний центр кримських татар в США і створений при ньому фонд “Крим”. Його фінансовою основою стали добровільні пожертвування Ф. Юртера, І. Алтана, М. Алтана-Вату, А. Григоренка, Йє-Ченга, М. Константінідіса, А. Андропуло, А. Левітіна-Краснова, П. Литвинова, М. Севдіяра та інших осіб⁴¹ .

Друга половина 1980-х років відзначилася найбільшою результативністю кримськотатарського національного руху. З весни 1986 року практично припинилися судові переслідування організаторів боротьби та почалося звільнення раніше засуджених. У грудні 1986 року був достроково звільнений один з лідерів руху – М. Джемільов⁴². Активізувалися мітинги та демонстрації татар безпосередньо в Криму. На основі існуючих ініціативних груп почали ор-ганізаційно оформлюватися перші політичні організації кримськотатарського народу. Все це готувало реальне підґрунтя для переходу у практичну площину питання про повернення депортованого народу на батьківщину. Тільки за січень–травень 1988 року до Криму переїхало 4183 кримських татар⁴³ .

У 1989 році новообрана Верховна Рада СРСР та створена на нових засадах союзна Рада Міністрів, а також українські законодавчі органи винесли ряд ухвал стосовно долі кримськотатарського народу. На всесоюзному рівні це були: Декларація Верховної Ради СРСР “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих насильницькому переселенню, та забезпечення їх прав” (14 листопада 1989 р.), постанова Верховної Ради СРСР “Про висновки і пропозиції з проблем радянських німців та кримськотатарського народу” (28 листопада 1989 р.), висновки та пропозиції Комісії з проблем кримськотатарського народу (листопад 1989 р.), постанови Ради Міністрів СРСР “Про утворення Державної комісії з проблем кримськотатарського народу” (29 січня 1990 р.) та “Про першочергові заходи по вирішенню питань, пов'язаних з поверненням кримських татар в Кримську область” (11 липня 1990 р.), постанова Ради Національностей Верховної Ради СРСР “Про хід здійснення першочергових заходів, пов’язаних з поверненням кримських татар в Кримську область” (1 листопада 1990 р.), ухвалена 7 березня 1991 року постанова Верховної Ради СРСР про відміну законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих насильницькому переселенню, та забезпечення їх прав”, постанова Кабінету Міністрів СРСР “Про організоване повернення кримських татар в Кримську АРСР та гарантії щодо їх влаштування” (24 липня 1991 р.).

Отже, наприкінці так званої “перебудови” депортований народ добився від комуністичної влади права на повернення до Криму. Юридичні перешкоди на шляху репатріації були зняті і для кримських татар, і для інших депортованих за національною ознакою. На час набуття чинності Закону України “Про громадянство” (13 листопада 1991 р.) до Криму прибули 146,8 тис. осіб кримськотатарської національності. Для більшості тих, хто на той час ще перебували за межами України, труднощі з набуттям українського громадянства створили певні ускладнення, але не стали гальмом.

Отже, масова репатріація кримськотатарського народу збіглася в часі з суверенізацією України – процесом, який у Криму вирізнявся специфічними щодо всієї держави рисами. Найбільш прикметною серед них було збереження в місцевій владі більш потужних, ніж деінде впливів комуністів і лобістів великодержавницьких російських інтересів. Спішне утворення автономії в Криму на початку 1991 року – напередодні очевидного швидкого розпаду СРСР – небезпідставно оцінюють як захід по формуванню фактора тиску на майбутню незалежну Україну, а також вірогідну спробу взагалі утримати її від самостійницького вибору, як значною мірою продукт московських інтриг, намагання зміцнити в політико-правовому відношенні проросійські сили в Україні, які не бажали змиритися з її незалежністю⁴⁴ . Ця ситуація суттєво впливала на характер репатріації і облаштування на батьківщині кримських татар, на взаємини між ними та кримською і всеукраїнською владою.

Крім того, становлення української державності й автономізація Криму відбувалися в умовах гострої економічної кризи, відсутності в бюджетах України та кримської автономії належних коштів на облаштування репатріантів та вирішення їх соціальних проблем. Упродовж усього періоду репатріації кожна нова її хвиля наражалася на ті самі труднощі, що стали хронічними. Насамперед, це гострота соціальних негараздів, яка посилювалася ще й проблемами правової інтеграції репатріантів у всеукраїнський і кримський загал. В результаті уповільнилися темпи репатріації. Так, на час перепису 2001 року в автономії проживали 243,4 тис. кримських татар, при тому, що в 1988–1991 роках на півострів, за даними ГУ МВС України в Криму, прибули 134,6 тис. осіб цієї національності, у 1992 – 1993 роках – 58,6 тисячі⁴⁵ .

Вирішення найактуальніших життєвих питань кожного репатріанта могло відбуватися тільки в межах правового поля України. Входження у це поле і використання його ресурсів потребувало наявності українського громадянства. Але ті, хто прибули до України після 13 листопада 1991 року, вже не могли скористатися правом “автоматичного” набуття українського громадянства. Набрали чинності процедури, що упроваджувалися відповідним українським законом та законами країн вибуття репатріантів. В одних випадках (Таджикистан, Киргизстан) втрата громадянства особою, яка набула громадянство іншої держави, відбувалася без якихось ускладнень. Але в більшості випадків передбачалася доволі складна процедура виходу із громадянства, без дотримання якої неможливо було здобути громадянство України. В Узбекистані, наприклад, встановлювався високий митний збір за оформлення відповідних документів. В Україні ж заяви про набуття українського громадянства не розглядалися без довідки про вихід із громадянства країни виїзду. В результаті частина репатріантів опинилися в стані осіб без громадянства, але більшість з них (на 1998 рік таких було понад 82 тис. осіб, у т.ч. понад 62 тис. з Узбекистану) виявилися в Україні іноземцями⁴⁶ .

Таким чином, упродовж кількох років у Криму перебувала й постійно збільшувалася група людей, об’єднаних узами етнічної солідарності, з широким корпусом моральних, політичних, соціальних, культурних потреб, з високими соціальними очікуваннями і невизначеністю їхнього правового статусу. При цьому відсутність у значної частини репатріантів українського громадянства не тільки не давала їм можливості скористатися своїми громадянськими правами, але й увільняла від виконання конституційних обов’язків⁴⁷ . Цим провокувалася небезпека психологічної геттоїзації кримських татар і протиставлення ними себе більшості населення, а цієї більшості – кримським татарам, формувалася сприятлива для визрівання конфліктних настроїв ситуація. Тим часом перебіг подій, пов’язаних з поверненням і облаштуванням кримських татар, підтверджував передбачення, що основними рисами репатріантів будуть високий рівень національної свідомості, міцна історична пам’ять з елементами образи за завдану несправедливість; використання досвіду політичної боротьби, набутого під час руху за відновлення історичної справедливості щодо себе⁴⁸ .

Неможливість упродовж тривалого часу отримати українське громадянство для багатьох тягнула за собою проблему прописки, а отже – і проблему працевлаштування, користування соціальною і культурною сферами. Моніторинг процесу адаптації репатріантів до нових реалій виявив, що для проживання їм пропонувалися найнезручніші земельні ділянки, найгірше облаштовані райони. Наслідком цього стало зростання соціальної конкуренції між самими репатріантами, між ними та іншим населенням⁴⁹. А конкуренція за соціальні ресурси, як відомо, є найсприятливішим для виникнення конфліктів середовищем.

Украй гострою стала для кримських татар житлова проблема. Частина тих, хто продали свої помешкання в країнах вибуття, встигли розпочали зведення житла в Криму. Та через знецінення заощаджень завершити будівництво багато з них не спромоглися. Внаслідок розпаду радянської фінансової системи та стагнації й кризи, що охопили Україну, інші новоприбулі взагалі опинилися без необхідних коштів, будівництво житла для них розтягувалося на роки⁵⁰ .

Низькі рівень і якість життя, безробіття, пригнічений настрій серед кримських татар спричиняли зростання в їхньому середовищі кількості тяжкохворих та інвалідів. Такі були виявлені у кожній четвертій родині. Кримські татари стали основною “групою ризику” з низки особливо небезпечних захворювань.

Серед них у три рази частіше, ніж у середньому по автономії, виявляють захворювання периферійної нервової та кістково-м’язової систем, у півтора рази – онкологічні захворювання⁵¹ .

З серйозними соціальними проблемами в процесі повернення в Україну зіштовхнулися й репатріанти інших національностей–греки, болгари, вірмени, німці. Організації останніх, які опікувалися проблемами репатріації, почали утворюватися ще за років перебудови. Серед питань, які ці організації ставили перед всесоюзною владою, а згодом і перед владою суверенної України, чільне місце відводилося ресурсним (економічним). Висловлена першим Президентом України Л. Кравчуком готовність надати можливості для повернення в Україну депортованих німців і створити умови для їхнього облаштування стимулювала їхні очікування соціально-економічного характеру.

1992 року Указом Президента України при Державному комітеті у справах національностей був організований спеціальний Україно-Німецький фонд. Із його утворенням німецька національна меншина, як свідчать тогочасні коментарі її лідерів, сподівалася насамперед на вирішення матеріальних проблем – затвердження програм повернення, визначення місць компактного проживання німців, фінансування їх облаштування та фахової підготовки і перепідготовки (в Україні та за кордоном), надання фінансової допомоги переселенцям для будівництва, придбання житлових будинків, необхідного майна.

Крім того, з функціонуванням Фонду пов’язувалися надії на створення і розвиток поруч з культурними і навчальними закладами установ і організацій сільськогосподарських, промислових, комерційних, з питань здійснення зовнішньоекономічної діяльності тощо⁵² .

На червень 1992 року з міськ- та райвиконкомами Криму було узгоджено повернення 8 125 вірмен; упродовж 1992 – 2000 років, за прогнозами, їх мало прибути 17 200 осіб. Відповідні цифри щодо болгар становили 8 771 та 16 950, греків – 6 863 та 20 000, німців – 21 981 та 15 000⁵³. Однак реальна кількість репатріантів цих чотирьох національностей, які поселилися в Криму, виявилася в багато разів меншою – близько 4 тис. осіб на початок 2004 року. Така їх відносно невелика чисельність та переважно міське й дисперсне розселення спрощує соціальну адаптацію цієї частини в минулому депортованих за національною ознакою, порівняно з кримськими татарами.

Однак не тільки й не стільки велика кількість останніх є їх найбільш відмітною ознакою й чинником складності соціально-адаптаційних процесів в їхньому середовищі і в українському суспільстві щодо них. Головне – що кримські татари повертаються на землю свого етнічного походження з усвідомленням права на відновлення справедливості і самореалізацію на батьківщині саме як народу, а не групи самодостатніх осіб. Це усвідомлення для лідерів, активу й загалу кримських татар є одним з визначальних рушіїв мобілізації спільноти до дій з формування соціально-економічних, політичних, морально-психологічних та інших ресурсів і можливостей, необхідних для збереження й розвитку власної релігійної, мовної та іншої культурно-цивілізаційної самобутності в середовищі, де домінують іноетнічне населення й іноетнічні цінності та пріоритети.

1. Ці дані були введені в науковий та публічний обіг публікацією листувань компартійних і державних чільників СРСР, директив органів влади та оперативних документів спецслужб: Бугай Н.Ф. Иосиф Сталин – Лаврентию Берии: “Их надо депортировать”: Документы, факты, комментарии. – М.: Дружба народов, 1992; Он же. Л. Берия – И. Сталину: “Согласно Вашему указанию…”.- “АИРО ХХ”, 1995; Він же: Депортація населення України (30 – 50-ті роки) // УІЖ. – 1990. – № 11. – С. 20–25; Он же: Депортация народов Крыма: Документы, факты, комментарии. – М.: ИНСАН, 2002; Земсков В.Н. Заключенные, спецпоселенцы, ссыльные и высланные // История СССР. – 1991. – № 5; Он же: Спецпоселенцы (по документам НКВД – МВД СССР) // Социологические исследования. – 1990. – № 11 та ін.

2. Див.: Чубаров Р. Передмова // Кримські студії: Інформаційний бюлетень. Спеціальний випуск: Кримські татари в “Хронике текущих событий”. – 2000. – №5 – 6. – С. VI-VII.

3. Бекірова Г. Кримськотатарський національний рух в 50 – 60-ті роки: становлення, перші перемоги і зневіра // Кримські студії. – 2001. – № 5 – 6. – С. 69.

4. Секретарь ЦК КПУ А. Кириченко – Секретарю ЦК КПСС товарищу Хрущову Н.С. (1954 р.) // ЦДАГО України. – Ф. 1.–Оп. 24. – Спр. 3614. – Арк. 7.

5. Бугай Н.Ф. Депортация народов Крыма: Документы, факты, комментарии. – М., 2002. – С.24.

6. Див. про це: Галенко О. Проблеми дослідження депортацій народів Криму у роки Другої світової війни // Наукові записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К., 2003. – Вип. 23. – С. 97–110.

7. Див. у: Зінченко Ю. Кримські татари: історичний нарис.–К., 1998. – С. 135-136.

8. Про кримськотатарський та інші етнополітичні аспекти ІІ світової війни на території Криму детальніше див.: Крим в етнополітичному вимірі. – К.: Світогляд, 2005. – С. 229–311; Бекірова Г.Т. Крим у період Великої вітчизняної війни (1941–1945) // Кримські студії. – 2005. – №1 – 2. – С. 78–111.

9. Див.: Сайфулаєв І. Виселення кримськотатарського народу на підставі огульних звинувачень // Кримськотатарське питання. – Сімферополь, 1999. – Ч.6 (10). – С. 43–51; Зінченко Ю. Вказ. праця. – С. 91.

10. Див.: Возгрін В. Депортація // Кримськотатарське питання. – Сімферополь, 1999. – Ч. 4(8). – С. 55–59.

11. Мустафаев Х.Д. Возмещение морального и материального ущерба, нанесённого крымскотатарскому народу в ходе депортации: принципы и подходы // Кримські татари: історія і сучасність.–К., 1995. – С. 54–55.

12. Ю. Зінченко називає цифру 1 115 перейменованих населених пунктів. (Див.: Зінченко Ю. Кримські татари: Історичний нарис. – К., 1998. – С. 110). В. Гарагуля називає 1 399 населених пунктів, яким були дані нові назви, але 89 з них раніше назв не мали (Гарагуля В.К. Возвращение населенным пунктам Крыма их исторических названий // Кримські татари: історія і сучасність. (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 13 – 14 травня 1994 р.). – К., 1995. – К., 1995. – С. 198–199). Ю. Зінченко наводить цифру 900 перейменованих кримськотатарських населених пунктів. За даними, наведеними В. Гарагулею, їх має бути 1 155 (якщо брати до уваги зміну не лише кримськотатарських, й інших етнічних назв поселень – російських (53), єврейських (58), німецьких (32), грецьких (26), вірменських і болгарських (по 2), черкеських і чеських (по 1) та пойменування 89 поселень, які до того не мали назв).

13. Максименко М.М. Переселення в Крим сільського населення з інших районів СРСР (1944–1960 рр.) // Український історичний журнал. – 1990. – №1. – С. 53–58; Інформаційний бюллетень України у справах національностей, міграціїї та культів. –1995. – №21(червень). – С. 46–47.

14. Бекирова Г. Крымскотатарская проблема в СССР (1944–1991) // Кримські студії. Спеціальний випуск. 2004. № 1 – 2. – С. 33.

15. Див.: Чубаров Р. Передмова // Кримські студії: Інформаційний бюлетень. Спеціальний випуск: Кримські татари в “Хронике текущих событий”. – 2000. – №5 – 6. – С.VIII.

16. Детальніше див. у Бекирова Г. Крымскотатарская проблема в СССР (1944 – 1991)… – С. 45 – 49.

17. Бугай Н.Ф. Указ. соч. – С.194.

18. Там же. – С.193.

19. Бекірова Г. Кримськотатарський національний рух… – С. 71.

20. Див. у Бекирова Г. Крымскотатарская проблема в СССР (1944 – 1991)… – С. 49–59.

21. Алексеева Л.М. Крымскотатарские движения за возвращение в Крым // Кримські студії. – 2000. – №5/6. – С.5.

22. Кримські татари. 1944 – 1994.: Статті. Документи. Свідчення очевидців. – К.: Рідний край, 1995. – С.56–59.

23. Див. у: Бугай Н.Ф. Указ. соч. – С. 192–193.

24. Кримські татари. 1944 – 1994. – С. 20.

25. Бажан О., Данилюк Ю. ХХ з’їзд КПРС в долі кримських татар // Початок десталінізації в Україні (до 40-річчя закритої доповіді  М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС). – К., 1997. – С.122–123.

26. Там само.

27. Кримські татари. 1944 – 1994. – С. 22

28. Бажан О., Данилюк Ю. Назв. праця. – С. 123–124.

29. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – Вильнюс – Москва, 1992. – С. 95.

30. Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение. Т.1. История. Проблемы. Перспективы. – М., 1992. – С. 184–185.

31. Алексеева Л. Крымскотатарское движение за возвращение на родину // Кримські студії. – 2000. – №5 – 6. – С. 6–7.

32. Там же. – С. 7.

33. Кримські татари. – С. 34.

34. Алексеева Л. Назв.соч. – С. 7–9.

35. Паин Э.А. Возвращение (о репатриации депортированных народов) // Социологические исследования. – 1990. – №12. – С. 60.

36. ЦДАГО України. Ф.І. – Оп. 25. – Спр. 702. – Арк. 2, 3, 5, 9; Спр. 891. – Арк. 29, 31.

37. Кримські татари. – С. 45–46.

38. Губогло М., Червонная С. Назв. праця. – С. 125.

39. Там само. – С. 122.

40. Кримські татари. – С. 59.

41. Там само. – С.56–57.

42. Губогло М., Червонная С. Указ. соч. – С. 131.

43. Там само. – С. 153.

44. Чубаров Р., Тищенко Ю. Кримська автономія. Витоки і перші роки становлення на новому етапі. (1991 – 1992) // http://www. cidct.org.ua/uk.studii /2-3/5.html

45. Тищенко Ю. Народження Кримської автономії: як це сталося одинадцять років тому // Кримські студії.–2001.–№ 5–6 (11–12). – С.29.

46. Прибыткова И.М. Правовые и гуманитарные проблемы реинтеграции ранее депортированных в Крыму: Аналитический доклад. – К.: Компания ВАИТЭ, 1999. – С.17–19.

47. Втім, чимало кримських татар, не будучи українськими громадянами, все ж були мобілізовані на військову службу.

48. Див.: Майборода О.М. Про підходи до розв’язання національного питання в Україні за умов багатопартійності // Україна ХХ ст.: Проблеми національного відродження. – К., 1993. – С. 147.

49. Прибыткова И.М. Указ.соч. – С.62.

50. Там само. – С.77–81.

51. Там само.–С.96–97; Тези доповіді Голови Держкомнацміграції України Г.Г. Москаля на засіданні Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України (м. Сімферополь, 1 листопада 2002 р.) // Вісник Держкомнацміграції України. – 2002. -№ 4. – С. 74.

52. До чого прагнуть німці України? // Політика і час. – 1992. – №6. – С. 62.

53. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів Автономної Республіки Крим (1989 –1999). – К., 1999. – С. 145.