ВСТУП

Серед проблем, які Українська держава успадкувала від свого радянського минулого, – проблема кримськотатарська. Її зміст не обмежується забезпеченням репатріації репресованого сталінським режимом народу до Криму – на землю, де цей народ сформувався і яку він упродовж століть плекав разом зі співвітчизниками іншого етнічного походження та іншої культури і релігійної ідентичності. За час, упродовж якого кримські татари були позбавлені можливості жити на батьківщині, її територія і населення зазнали масштабних демографічних, економічних, політичних, культурних та інших змін. Тому головним у кримськотатарській проблемі є соціальна адаптація репатріантів до нової ситуації. Моделей такої адаптації не так вже й багато: етнократія, асиміляція, сегрегація, інтеграція, а також їхні комбінації в різних пропорціях.

Прикладом реалізації етнократичної моделі соціальної адаптації народу, який у минулому втратив, а згодом повернув свою батьківщину, є історія Ізраїлю. Головними будівничими цієї держави стали саме репатріанти. Вони отримували й продовжують отримувати підтримку від представників своєї етнічної спільноти чи не з усього світу. І навіть за цих умов процвітаюча єврейська держава не стала взірцем етнополітичної стабільності й безконфліктності. Окрім іншого, внаслідок відмінності інтересів, культури та релігії єврейської громади і громади палестинських арабів, більшість яких також прагнули й прагнуть власної етнічної держави і не схильні ототожнювати це прагнення з забезпеченням права на автономію або будь-якими іншими формами етнічної організації в державі євреїв.

Теперішній уряд Ізраїлю своє розуміння цієї ситуації і відповідальності перед власним народом та арабською спільнотою виявив через ухвалення й реалізацію рішення про евакуацію єврейських поселенців з раніше окупованого сектора Газа та спорудження стіни між сторонами протиборства.

Наскільки вірогідною є або може стати перспектива спорудження подібної стіни між кримчанами різної національності та (або) між ними й населенням материкової України в разі етнізації системи державного управління в автономії? За всіх обставин пропозиції утворення в Криму етнічної кримськотатарської державності у будь-якій формі потребують конфліктологічного аналізу з урахуванням сучасної етнодемографічної, етнорелігійної та політичної ситуації на півострові, його теперішнього правового статусу в складі України, офіційної російської стратегії захисту закордонних співвітчизників, феноменів українського та російського націоналізму, ідеології і практики пантюркізму, панісламізму та інших чинників.

Все вищезгадане також має братися до уваги як відвертими або прихованими прихильниками, так і критиками асиміляційної моделі соціальної адаптації кримськотатарських репатріантів. Остання гіпотетично можлива лише у варіантах прокримськотатарському, проукраїнському або проросійському. Чи має будь-який з цих варіантів реальну, а особливо – неконфліктну майбутність? Навряд.

Сегрегація (латинською – “відокремлення”). Відповідна політика і практика може мати або не мати юридичного інституювання. Під таким інституюванням зазвичай розуміють закріплене законом та (або) іншими нормативно-правовими актами відокремлене розселення, навчання, професійну орієнтацію, роботу тощо осіб і груп різної етнічної ідентичності (як це тривалий час мало місце в Південно-Африканській Республіці або США).

Юридична сегрегація в Україні навряд чи має перспективу з огляду на Конституцію держави та її орієнтацію на європейські традиції унормування суспільних відносин.

Фактична ж сегрегація виникає й відтворюється або спонтанно, або внаслідок прагнень і цілеспрямованих дій окремих етнічних спільнот, а найперше – частини їхньої еліти.

Мета таких прагнень і дій зазвичай шляхетна – збереження традиційної групової ідентичності і захист прав групи та її членів. В тому числі шляхом цілеспрямованого компактного поселення осіб своєї етнічної належності, їх орієнтації на певні види етнотрадиційної професійної діяльності, навчання дітей в класах і школах, утворених за національною ознакою, через формування негативного ставлення до міжетнічних шлюбів тощо.

Подібна практика сприяє збереженню і навіть примноженню упередженості та забобонів у відносинах представників різних етнічних спільнот, ускладнює інтеграцію менш численних і менш впливових з-поміж них в систему усталених суспільних відносин.

Щодо інтеграційної моделі соціальної адаптації. Власне, слово “інтеграція” запозичене з латини і перекладаєтеся як “доповнювання”. В теорії соціокультурних систем під соціальною інтеграцією розуміють динамічний стан координації й гармонізації відносин і процесів у соціальних групах. В такому сенсі зміст інтеграції не тотожний уніфікації, а тим більш – асиміляції.

Справжній зміст інтеграційних процесів визначається суспільною динамікою, що забезпечує узгодження цілей, інтересів і потреб особи та соціальних груп без втрати ними традиційної ідентичності. Інтеграція названих суспільних суб’єктів означає їх об’єднання в нову соціальну спільноту, цілісність, в суспільну систему більшого масштабу. В цій системі не втрачається життєздатність, специфіка й окремішність її складових – суспільних систем меншого “калібру”. Різноманітність останніх формує соціальну взаємодію нової якості. При цьому деякі варіанти інтеграції не виключають також примусового підкорення інтересів особи і соціальної групи певним цілям або інтересам групи більшого масштабу. Хоча примус в суспільних відносинах у більшості випадків соціально небезпечний своєю конфліктогенністю.

Етнічно і культурнобагатоскладовий український соціум внаслідок повернення на батьківщину раніше депортованих поповнився новою компонентою. Вона помітно змінила зміст та вектори соціальних зв’язків в Україні і, найперше, в її кримському регіоні, тестує ці зв’язки як на інтегративну спроможність, так і на етнократичну, асиміляційну й сегрегаційну перспективи.

Тож якою має бути оптимальна стратегія соціальної адаптації кримськотатарських репатріантів і якими умови та механізми реалізації такої стратегії на території Криму, де нині мешкає основна частина репресованого сталінським режимом народу, куди прагне повернутися більшість тієї його частини, що досі перебуває в місцях депортації? Пошук відповіді на ці питання – мета пропонованої читачеві книги. При цьому автор усвідомлює, що може наразитися на критику й заперечення щодо свого розуміння такої відповіді. Адже в суспільному просторі України та її Кримського регіону присутні групи інтересів з різним баченням шляхів розв’язання кримськотатарської проблеми, в тому числі в параметрах кожної з названих адаптивних моделей.

Досвід показує, що гіпотеза чи практична реалізація будь-якої з цих моделей виключає варіанти пасивного пристосування репатріантів до ситуації, що склалася в Криму на час їхнього повернення. Поведінка кримських татар була, є й залишатиметься такою, що продукує зміни не лише в їх середовищі та формах організації особистого і групового життя. Ця поведінка спричиняє також трансформації всієї системи суспільних відносин в Україні та Кримській автономії.

Соціальна адаптація, як і будь-який інший суспільний процес, є суб’єкт-об’єктною взаємодією. Суб’єктами і одночасно об’єктами адаптації кримських репатріантів в Україні є кримські татари та представники інших спільнот, депортованих за національною ознакою, їхні об’єднання, кримчани різної етнічної ідентичності разом з усіма громадянами України та утвореними ними політичними партіями, громадськими організаціями і, звісно, Українська держава.

Стосовно останньої іноді зустрічаються твердження, що її діяльність в частині повернення й облаштування кримських репатріантів необхідно розглядати як акт доброї політичної волі України, що керується високими нормами демократії і гуманізму та виявляє глибоку повагу до права національних спільнот проживати на землі предків і отримати українське громадянство. Така позиція виходить з постулювання її прихильниками того, що нинішня незалежна Українська держава не мала жодного відношення до депортації кримських татар і не є правонаступницею СРСР як суб’єкт міжнародного права¹.

Твердження про добру політичну волю сучасної Української держави і її непричетність до факту депортації не викликає сумніву. На відміну від тези, що заперечує правову відповідальність та правонаступництво з СРСР у питанні розв’язання кримськотатарської проблеми. Подібні заперечення, зазвичай, аргументуються фактом лише формальної наявності ознак державного суверенітету в України радянської доби і фактичної її підлеглості кремлівській владі.

Справді, до здобуття незалежності Українська РСР існувала й розвивалась як обмежена в правах суверенності складова гіперцентралізованої держави – СРСР, що маскувала свою унітарність політико-правовою фразеологією про федеративний союз рівноправних республік. Однак саме під час перебування України в складі цього позірно федеративного союзу Крим у 1954 році де-юре і де-факто став частиною української території. В річищі загальної політики і рішень центральної влади СРСР щодо депортованих управлінськими структурами України приймалися ухвали, які забезпечували реалізацію цієї політики й рішень на території республіки.

Крім того, початок масового повернення кримських татар на їх етнічну батьківщину збігся в часі з процесом суверенізації України – спершу в складі СРСР, а згодом – після того, як Радянський Союз припинив існування. Значний період цього часу українська влада в своїх діях у сфері етнонаціональних відносин послуговувалася радянськими союзними та республіканськими законодавчими й іншими нормативними актами. Деякі з них, приміром, республіканський Закон про мови, і досі не втратили чинності. А після ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет Українська держава взяла на себе повну відповідальність за долю всього свого населення, незалежно від його етнічної ідентичності. Включно з кримськими татарами.

1. Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми і перспективи. Аналітичні оцінки інституту стратегічних досліджень / А. Гальчинський, О. Власюк, С. Здіорук та ін. – К.: НІСД, 2004. – С. 10–11, 33.