МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ЗАПОБІГАННЯ МІЖЕТНІЧНИХ КОНФЛІКТІВ

Никифоров Андрій Ростиславович. Доцент ТНУ, кандидат історичних наук, відомий політолог. Один із засновників і директор Кримського інформаційного агентства з січня 1999  по березень 2001 р., лауреат премії Ради міністрів АРК з розділу “Наука та освіта”. Автор багатьох статей і книг з історії, етнополітики і геополітики Криму. Активний учасник конференцій, семінарів, “круглих столів” з проблем геополітики та етнополітики.

1. Про термінологію

Перш ніж перейти до викладення основної частини цієї доповіді, слід домовитися про те, який зміст вкладається у ключові терміни, що використовуються в ній. Це абсолютно необхідно зважаючи на різночитання з приводу термінології, що є в сучасній науковій літературі.

Термін “етнос” у межах цієї доповіді трактується в дусі вчення Л. Гумільова, який характеризує етнос як явище природної історії і як органічний за своєю природою процес, що має часові та просторові кордони. Протягом всієї історії людства відбувається розвиток, вмирання і народження нових етносів. Етногенез є форма адаптації виду Homo sapiens до певного ландшафту.

Говорячи про міжетнічні відносини, ми відрізняємо їх від міжнаціональних (тобто в даному випадку – відносин між націями), оскільки терміни “етнос” і “нація” взагалі не синоніми і не позначення явищ, що знаходяться на різних рівнях ієрархії якогось єдиного процесу (досить розповсюджена помилка). Вони позначають явища, що лежать у різних сферах. Якщо етнос для нас – явище природи, то нація – політико-правове й економічне явище, тобто явище суспільне.

В основі нації, як правило, лежить певний етнос, але він майже ніколи не складає всієї нації і дуже часто далеко не весь входить до складу нації, яка базується на ньому. Це уточнення є вкрай важливим, тому що міжетнічні відносини мають іншу природу і реалізуються в іншій формі, ніж міжнаціональні, які найчастіше проявляються у взаємодії між державами. Можливі також відносини між етносом і нацією (як внутрішньонаціональні, так і між нацією та етносом, що не входить до її складу; можлива форма: “етнос – держава”). Для опису цих опозицій пропоную користуватися терміном “етнічні проблеми”, що вказують на характер проблематики, яка нас цікавить.

Конфлікт, згідно з тлумачним словником Ожегова, означає “зіткнення, серйозну розбіжність, суперечку”. Для характеристики актуальної кримської ситуації вважаю цей термін доцільним. Про  міжетнічний конфлікт у Криму можна говорити лише як про можливу перспективу, а в цій аудиторії – як про перспективу, яку варто попередити, знайти спосіб уникнути. Для характеристики сучасної ситуації в міжетнічній сфері у Криму більш підходить термін “міжетнічна напруженість”.

1. Моделі вирішення етнічних проблем

Отже, етноси існували в усі часи і в усі часи існували проблеми їх взаємодії, співіснування. Саме по собі це неминуче, оскільки етногенез включає в себе як вироблення консолідуючого початку (формально вираженого як “єдність крові”), так і відокремлення від інших людей, які не входять до цієї етнічної спільноти, “чужих” для неї. Це нормально і принципово нездоланно. Принаймні, доти, доки людина залишається людиною. Поки існують етноси. Всі люди – різні, і з цим доводиться змиритися. Власне, це саме і робить наше спілкування одне з одним цікавим, хоча й потенційно конфліктним. Аналогічно й міжетнічне спілкування несе в собі потенціал відкритий, але при цьому за визначенням не може бути безконфліктним.

Врегулювання цієї останньої сторони міжетнічних відносин є, таким чином, вічною проблемою. Проте для нашого аналізу достатньо обмежитися історичними прикладами, які вдосталь подарувало нам минуле століття. Спробуємо виділити моделі вирішення етнічних проблем, що використовувалися в останнє століття.

Етнічне розмежування. Один з найбільш популярних у ХХ столітті способів. Його глобальною презентацією можна вважати так звані “14 пунктів” президента США В. Вільсона, який виклав у 1917 р. свій  план завершення Першої світової війни. Одним із принципів мирного врегулювання в Європі американський президент вважав створення в її центральній і східній частинах нових національних держав, географічні кордони яких співпадали б з етнічними кордонами розселення тих чи інших народів. “14 пунктів” лягли в основу так званої Версальської системи, в рамках якої була відновлена польська державність, з`явилися нові європейські держави, такі як Австрія, Угорщина, Латвія, Литва, Фінляндія, Чехословаччина (“національна” держава “чехословацького” народу), Естонія, Югославія (“національна” держава “югослов`янського” народу)...

Фактично “14 пунктів” і Версальська система були спробою підігнати Центральну та Східну Європу до того, щоб вона у лічені роки пройшла той історичний шлях, на який у Західній Європі пішли століття.

Дуже швидко з`ясувалося, що етнічне розмежування не було доведене до кінця (у Чехословаччині, Югославії, наприклад, не було вирішене так зване “українське питання”), а перед Другою світовою війною та у перші її роки практично всі ці “нові незалежні держави” водночас і без особливого опору припинили існувати. “Привид Версаля” і зараз блукає Центральною та Східною Європою, загрожуючи її політичній стабільності.

Цікаво, що практично одночасно з ініціативою Вільсона була остаточно вироблена національна політика більшовиків, що базувалася на принципі “права націй на самовизначення аж до відокремлення”. У результаті на місці єдиного СРСР ми маємо 15 незалежних “національних” держав, що роздираються як внутрішніми міжетнічними проблемами, так і мають пишний букет територіальних претензій одне до одного.

Як бачимо, застосування принципу етнічного розмежування дає плоди досить сумнівної якості. Варто також звернути увагу, що принцип етнічного розмежування практично не застосовується у Західній Європі (та й на Заході взагалі, наприклад, проблема Квебека), навіть там, де його застосування теоретично могло б зняти реально існуючі етнічні проблеми, наприклад, баскську чи північноірландську.

Іредентизм. Іредентизм – возз`єднання, свого роду дзеркальне відображення етнічного розмежування. Дійсно, зараз існує “право націй на самовизначення аж до відокремлення”, повинно існувати і “право розділених націй на возз`єднання”. Далеко не завжди воно може бути реалізоване, далеко не завжди є сподіванням відокремлених політичних етносів, але на те воно і право, щоб бути. Решту доробить Історія.

Історія ж демонструє існування обмежувачів процесу етнічного злиття. Наприклад, Німеччина у 1930-ті рр. включила до свого складу Судетську область, Австрію та інші регіони з переважно німецьким населенням. Але, як відомо, нічого доброго з цього не вийшло. Інший приклад: етнічне розмежування у Бельгії між валлонами, які тяжіють до етнічно рідної Франції і фламандцями, одноплемінники яких мешкають у Нідерландах. Реалізоване обома етнічними громадами право на возз’єднання з “родичами” означало б політичну смерть Бельгії. Але, можливо, і Бог з нею, з Бельгією? Можливо.

Квотування. Цей принцип застосовується в тих державах, де існує декілька (найкраще – дві) приблизно рівних за політичною вагою етнічних громад, розмежування яких через різні обставини ускладнене. Класичні приклади – Кіпр і Ліван, в яких вищі державні пости закріплювались за представниками мусульманської (на Кіпрі – турецької) і християнської (на Кіпрі – грецької) громад. Між ними поділялися й мандати в органах влади. Результат відомий. Подібні ж принципи дали практично такий самий результат і в Африці, де з їхньою допомогою не попередили, а навпаки – створили необхідну базу для міжплемінних конфліктів.

Імперський принцип. Його можна схарактеризувати як “принцип встановлення  єдиних правил гри”. Не знімаючи етнічних проблем взагалі, імперський принцип у своїй класичній формі (римській, російській) забезпечував умови досить тривалого і стійкого співіснування етносів та етнічних груп у рамках єдиної держави і допускав при цьому досить значну автономність всередині етнічних громад та єдині норми на загальноімперському рівні.

СРСР також є прикладом ефективності імперського принципу вирішення етнічних проблем, що підтверджується як фактами його історії, так і методом “від протилежного” – появою цілого сонму цих проблем під час і після розпаду Радянського Союзу.

Принцип міжнародного регулювання. Перші спроби належать до ХІХ ст. і зводяться до диктату великих держав, які на своїх конгресах і конференціях вирішують долі так званих “малих народів” (Відень, 1815; Берлін, 1878 тощо). У ХХ ст. для цих цілей створюються міжнародні наддержавні структури. Після Першої світової війни – Ліга націй (створена країнами-переможницями), в останні місяці Другої світової – ООН (створена країнами-переможницями у Першій світовій війні), після “холодної війни” – ОБСЄ (створена країнами-переможницями у “холодній війні” у Другій світовій війні). Проте Ліга націй не зупинила розв`язання нової світової війни, ООН виявилася не потрібною у Косовському конфлікті, місії ОБСЄ часто дорікають у тому, що вони не стільки попереджують, скільки роблять неминучою ескалацію конфлікту в потенційно небезпечних регіонах Європи. Для всіх цих структур характерна боротьба з наслідками, а не з причинами, що породжують конфлікт.

Переліченим набором моделі вирішення етнічних проблем, звісно, не обмежуються, але, гадаю, основні названі. Головне ж, що перелічених моделей цілком достатньо для того, щоб зробити наступні висновки:

а) універсального способу вирішення етнічних проблем не існує;

б) природа етнічних проблем не вивчена настільки, щоб вони (проблеми) піддавалися раціональному обмірковуванню і регулюванню;

в) міжнародний досвід важливий, а його врахування необхідне, оскільки він дозволяє вчитися на чужих помилках замість того, щоб набивати власні гулі.

2. Етнічні проблеми і шляхи їх подолання в Криму

Етнічні проблеми Криму можна умовно поділити на три групи:

а) проблеми збереження малих реліктових етносів (караїмів, кримчаків);

б) проблеми повернення та адаптації кримських репатріантів, перш за все – кримських татар;

в) проблеми так званого “російськомовного населення”, або кримських слов`ян.

Примітно, що вирішення всіх цих груп проблем не входить у жорстку суперечність між собою. Саме тому Криму і вдалося уникнути міжетнічного конфлікту. Проте проблеми групи “б” та “в” іноді намагаються протиставити як такі, що ледь чи не взаємовиключають одна одну. В цьому випадку проявляється характерна в цілому для будь-яких міжетнічних відносин закономірність: конфлікт вноситься в їхню сферу з чужорідної – політичної сфери. Самі етноси-сусіди, як правило, компліментарні, інакше їхнє тривале сусідство було б просто неможливим, відносини між ними загострюються або в результаті міждержавних воєн, а також невмілої або підступної політики держави (держав), на території якої (яких) вони мешкають. Прикладів тому більше, ніж достатньо.

Об`єктивно у Криму розгортаються два етнічних процеси: етногенез кримських татар, які повертаються на територію Кримського півострова, і консолідація кримських слов`ян. Причому, повторюю, що між двома етнічними спільнотами конфлікту, які формуються, навіть і суперечностей на сьогоднішній день немає. Скоріше вони є у кожної з цих спільнот з українською державою. Проте певна міжетнічна напруженість по лінії “кримські татари – кримські слов`яни” існує і загострюється при кожній помилці політичної влади.

Світовий історичний досвід показує, що ні принцип етнічного розмежування, ні принцип квотування не спроможні гарантувати збереження міжетнічної стабільності. Скоріше навіть навпаки.

Сприяння мирному і стабільному розвитку етнічних процесів на півострові вбачається в оволодінні державою (у даному випадку – Україною) імперським інструментарієм, коли буде визначений загальнодержавний рівень, на якому представники всіх етнічних громад (звичайно, не тільки кримських) будуть рівні, і рівень, на якому етнічним громадам буде надано широке право автономії. В сучасних умовах це автономія у питаннях функціонування мови і культури. Інші проблеми, що підживлюють міжетнічну напруженість, коріняться в економічній сфері і носять яскраво виявлений загальнодержавний характер.

Будучи принциповим противником наділення етнічних громад політичними повноваженнями, вважаю, що цілком припустиме формування в Криму дорадчого органу представників етнічних громад (назвемо його умовно “Радою національностей”), який був би наділений правом законодавчої ініціативи у питаннях, що стосуються міжетнічних відносин і незалежної експертизи нормативно-правових актів.

Етногенез – процес спонтанний. Керувати ним людство не навчилося. Для таких випадків якнайбільше підходить принцип Гіппократа: “Не нашкодь!” Як показує практика, політики далеко не завжди користувалися і користуються заповітом великого зцілителя. І кожен раз розплачувалися за неосвіченість. На жаль, розплачувалися не самі, а разом із ввіреними народами.

Андрій Никифоров
Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Голос Крыма”, № 38 (409), 14 вересня 2001 року