НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ: ШЛЯХИ ЇЇ РОЗВИТКУ

У цій статті мені б хотілося звернути увагу читача на процес формування національної ідеї та ідеологічної основи руху кримськотатарського народу, а також першопричини, що змусили основоположників руху звернутися до такого роду діяльності. Як показала практика 60-80-х років, усіляка політична боротьба здатна чогось досягнути, коли громадська діяльність високо організована, орієнтована на конкретну мету та спирається на чітко розроблені і прийняті суспільством моральні критерії та принципи, які, власне, й складають основу ідеології.

Друга половина п`ятдесятих років, після викриття культу особи Сталіна на ХХ з`їзді КПРС, як відомо, характеризується деяким послабленням тиску державного карального апарату на радянське суспільство.

Були реорганізовані органи МДБ (Міністерство держбезпеки) та НКВС (органи внутрішніх справ); ухвалено низку реформ у сфері промисловості та сільського господарства, що врятували мільйони працівників від непосильного тягаря податків; скасовано адміністративний нагляд (або так званий комендантський режим) над покараними народами і деякими категоріями громадян СРСР – жертв політичних репресій 20-30-х років.

Все це стало наслідком певних змін у політичній, економічній та ідеологічній політиці нового, постсталінського керівництва СРСР, діяльність якого в той період прийнято називати “хрущовською відлигою”.

Недовго тривав час “політичної відлиги”. Вже за декілька років розпочнеться нове “закручування гайок” радянського державного карального пресу, однак цей період характерний потужним сплеском соціально-політичної енергії певної частини суспільства. На арені суспільно-політичного життя держави з`явились Олександр Твардовський і Борис Пастернак, Олександр Солженіцин та Анатолій Рибаков, Даніель і Синявський; почали виникати напівлегальні демократичні гуртки, які згодом висунули зі свого середовища видатних осіб, таких, як Олексій Костерін і Сергій Писарєв, Петро Григоренко та Андрій Сахаров.

Але ще раніше почала рухатись національна інтелігенція депортованих народів. Частина інтелігенції, яка чудом вижила, яка пройшла горнила сталінських і гітлерівських концтаборів, найбільш прогресивна, мужня та беззавітно вірна своєму народові, почала діяти...

По-різному складалися долі цих людей. Перебігом історичних подій та їхнім світоглядом, а то й просто випадковим збігом обставин, їм судилося опинитися по різні сторони соціально-політичних барикад. Тому якщо одні з них, що чудом вижили, у 1945-1946 рр., поверталися з фронтів Другої світової війни і фашистських концтаборів, то іншим судилося через десятиліття звільнятися зі сталінських концтаборів.

Але всіх їх об`єднала спільна трагедія: вони, повернувшись, знаходили свої сім`ї, рідних і близьких не в себе на Батьківщині, звідки йшли, а на чужині, в місцях депортації народу. І для них було втіхою, якщо живими залишились хоча б частина сім`ї або роду. Їм ще треба було заліковувати тяжкі тілесні та душевні рани, завдані війною та депортацією.

Частина з цих людей змогла знайти в собі духовні та фізичні сили, щоб піднятися над повсякденною життєвою суєтою, замислитися над власною долею та долею рідних і близьких та спробувати щось зробити конкретно, щоб змінити становище, в якому народ опинився.

Так починається свідомий пошук і консолідація певної соціально-активної частини кримських татар, розкиданих на величезних просторах Середньої Азії, Казахстану, Росії.

Вже у 1956 році, після ХХ з`їзду КПРС, у місцях компактного проживання кримських татар почався збір підписів під Зверненням до партійного та радянського керівництва з проханням повернути народ із місць заслання на Батьківщину, до Криму.

У серпні 1957 року до Москви виїхала перша делегація кримських татар із цим Зверненням, яке підписали понад 18 тисяч осіб дорослого населення.

До складу делегації увійшли:

1. Селімов Мустафа (м.Ташкент);

2. Османов Бекир (м.Фергана);

3. Муртазаєв Веліулла (м.Самарканд);

4. Мустафаєв Ільяс (м.Самарканд);

5. Емінов Сеїт-Умер (м.Бекабад, Ташкентська область);

6. Асанов Сулейман (м. Москва);

7. Ніязієва-Керманчакли Зулейха (м.Самарканд) та ін.

Так було закладено початок практичної діяльності кримськотатарського народу у місцях депортації, спрямованої на подолання наслідків загального виселення з Криму.

Від цього моменту почалось, власне кажучи, становлення загальнонародної боротьби за повернення на Батьківщину.

Перш за все, було необхідно визначити конкретну мету у майбутніх діях народу; накреслити шляхи досягнення поставленої мети; стратегію і тактику боротьби в умовах радянського тоталітарного режиму; способи консолідації народу.

Цю роботу протягом наступних років було в основному успішно здійснено. Перш за все, було сформульовано мету, яка включала:

1. Організоване повернення кримськотатарського народу на історичну Батьківщину – Крим;

2. Компактне розселення на всій території Кримського півострова;

3. Відновлення автономії за національно-територіальною ознакою.

Ця триєдина проблема лягла в основу національної ідеї кримськотатарського народу, заради досягнення якої була розгорнута в місцях депортації громадська діяльність, що увійшла в історію як кримськотатарський національний рух. Це був початок.

1956-1964 рр. були періодом внутрішньої підготовчої роботи з активізації найбільш патріотично налаштованої частини кримськотатарського народу. Водночас відбувалось осмислення найбільш прийнятних шляхів боротьби. Як показали два закриті політичні судові процеси у 1959 і в 1962 роках в Узбекистані над двома групами кримськотатарської молоді, що намагалася самостійно організувати боротьбу за повернення на Батьківщину, не кожний шлях міг привести до бажаної мети.

У 1964 році почався масовий підйом народу у боротьбі за повернення на Батьківщину.

Люди, що організували та підготували народ до цієї безпрецедентної боротьби в умовах радянського режиму, стали основоположниками кримськотатарського національного руху.

Поруч з організацією масового підйому кримськотатарського народу на боротьбу за повернення на Батьківщину, постало завдання його “ідеологічного виховання в дусі найкращих традицій і звичаїв наших предків”. Необхідність цього диктувалася ще й тим, що одним з найстрашніших наслідків гонінь на кримських татар в усі часи після анексії Криму став розрив внутрішніх духовних зв`язків між поколіннями.

Знищення матеріальної та духовної культури народу, знищення системи освіти рідною мовою, гоніння на релігію та звичаї, загибель майже половини народу в місцях депортації, звичайно, підсилили цей розрив.

Виходячи з цього, перед лідерами руху 60-х років постало завдання формування у суб`єктів національного руху певних морально-етичних принципів, якими вони повинні були керуватися у своїй практичній діяльності.

Тому протягом кількох десятиліть існування та розвитку національного руху кримських татар формувалась його ідеологічна база, в основу якої лягла ціла низка писаних і неписаних правил та понять, яких дотримувались активісти руху. Ці поняття і правила з часом трансформувались у гостро визначені принципи, які, власне, й лягли в основу ідеології руху.

Ось один з них:

Політичний рух кримськотатарського народу, спрямований на реалізацію національної ідеї, єдиний і неподільний у просторі та часі, так само, як і суб`єкт руху – народ.

Цей принцип було сформульовано наприкінці 60-х років, після виходу у світ Указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року “Про татар, які раніше мешкали в Криму”.

Цей указ став певною мірою спусковим механізмом до початку міграційного процесу серед кримських татар, основне ядро яких було в Республіках Середньої Азії та Казахстану. Багато сімей виїжджали до Криму, однак, насильно виселені повторно за межі півострова, змушені були осідати в Краснодарському краї та Херсонській області.

Для вищого представницького органу народу – республіканської ініціативної групи – проблема полягала в тому, щоб окремі групи кримських татар, які географічно відриваються від основної маси народу, не виявились ізольованими від політичної боротьби свого народу і, як раніше, складали б єдиний фронт, єдине ціле – як народ.

Практика національного руху показала в наступні роки життєву важливість цього принципу. Він не втратив свого значення й сьогодні. Скоріше навпаки. В умовах, коли майже половина народу перебуває за межами Криму, на територіях так званих країн СНД, і відділена від основного ядра прикордонними та митними бар`єрами, її повернення стає все більше й більш складним. Як в економічному, так і в політичному плані єдність дій всього народу та його неподільність стає особливо актуальною.

ПРО СУВЕРЕННІСТЬ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ

На перший погляд, здавалося б, поняття “суверенність” (тобто незалежність) не використовується стосовно кримськотатарського національного руху, бо про яку незалежність від зовнішніх дій, наприклад, від держави, могла йти мова стосовно народу, який насильно утримували багато років у місцях депортації.

Однак у тому й полягала унікальність національної боротьби кримських татар за повернення на історичну Батьківщину, що вона виникла і розвивалася всупереч волі та бажанню радянського тоталітарного режиму; вона триває й сьогодні в Криму та за його межами, незалежно, хочуть того чи ні сили, спрямовані проти реалізації нашої національної ідеї.

Діючи у напрямку конкретно та чітко визначеної мети, представницькі органи народу – ініціативні групи всіх рівнів проводили свою роботу в рамках певних на конкретний період часу завдань, причому обравши мирний, ненасильницький шлях боротьби.

За період 1964-1987 рр. у Москву були направлені сотні делегацій з різних регіонів проживання кримських татар. Сотні наших співвітчизників побували у приймальнях вищого партійного та державного керівництва СРСР. Увесь перебіг цієї непростої та нелегкої роботи хронологічно відтворювався у “Інформаціях про виконану роботу в Москві та інших регіонах країни представниками народу, що прибули із... за період...”, так зазвичай починалась кожна чергова інформація.

Взаємини між національним рухом кримських татар і Радянською державою складалися виходячи з політичних цілей та інтересів кожної зі сторін.

Як відомо, національний рух виходив із необхідності безумовного вирішення у позитивній площині триєдиної проблеми кримськотатарського народу, про яку йшлося у першій частині цієї статті.

Інтереси вищого партійного та державного керівництва СРСР переслідували прямо протилежні цілі: незважаючи ні на що, зберегти результати етнічних чисток за расовою, національною та релігійною ознакою на територіях, звідки у сорокових роках було виселено “неблагонадійні народи”, зокрема, на території Кримського півострова. З цією метою вживались заходи, що передбачали недопущення:

– організованого повернення кримських татар на їхню історичну Батьківщину з місць примусового поселення, рівно як із будь-яких інших регіонів їхнього проживання;

– компактного розселення кримських татар у Криму, застосовуючи для цього широкий набір заходів адміністративного свавілля.

 – усіма засобами і в усі часи перспективи на відновлення національно-територіальної автономії, знищеної в результаті депортації у 1944 році.

Для досягнення своїх цілей Радянська держава, поряд із заходами карального характеру робила зусилля для організаційного, ідеологічного та політичного підриву і розкладу національного руху зсередини, протиставляючи одне одному різноманітні групи активістів. Проте зусилля, що використовувалися в цьому напрямку, не дали Радянській державі бажаних результатів. Скоріше навпаки. Боротьба кримськотатарського народу все більше поширювалась і поглиблювалась, захоплюючи нові верстви населення у різних регіонах їхнього проживання.

Національну боротьбу кримських татар підтримували багато народів СРСР; проблеми кримських татар стали ближчими та зрозумілішими у багатьох країнах і Заходу, і в мусульманському світі.

Усе це було результатом тієї величезної, по правді титанічної для наших масштабів і можливостей роботи, яку невтомно, вдень і вночі, у будь-яку пору року та в багатьох регіонах проводили активісти руху.

Але особливо хотілося б відзначити дуже важливі якості складу основної частини діючих ініціативних груп національного руху – це демократизм у стосунках, соціальна рівність більшості активістів руху, колегіальність у вирішенні будь-яких питань, відкритість і гласність у стосунках із соратниками, відсутність “зоряної хвороби” у лідерів руху, абсолютне несприйняття підлабузництва та підлещування, незалежність у судженнях, узгодженість у діях.

Завдяки цим якостям основного складу ініціативних груп національний рух виявився достатньо захищеним від численних підступів (підривних дій) з боку партійних і радянських органів (особливо КДБ).

Наприклад, владі так і не вдалося впровадити в діючу структуру руху паралельних “ініціативних” структур “активістів”, тобто створити “Зубатовщину” в кримськотатарському варіанті.

Звичайно, була й інша причина неефективності багатьох спецзаходів КДБ: справа в тому, що ті елементи із числа кримських татар, кого вони вербували для підривної роботи, також були історично ображені колоніальною владою і тому не могли “до кінця”, вірою та правдою служити своїм хазяїнам.

З тріском провалилася й так звана “Мубарецька авантюра”, пов`язана зі спробою створення в Узбекистані, в Каршинських степах, штучної автономії для кримських татар із центром у Мубареку. Причина провалу та сама. Кримськотатарський народ і його рух не сприйняли таку “ініціативу” держави, категорично відкинули її.

Сьогодні, можливо, й не варто б ворушити минуле, якби історія не повторювалась і окремі, не в міру активні особи із числа наших співвітчизників не пропонували себе у служіння тим самим силам, що протидіють вирішенню кримськотатарської проблеми, тільки які вже змінили вивіски у назвах і перефарбувалися в інші кольори.

У свій час вистояти проти величезного державного пресингу та політики “розділяй та володарюй” допомогла внутрішня єдність народу та його ініціативних груп. Певна річ, між різноманітними ініціативними групами та активістами відбувалися сварки і дискусії, були розбіжності у поглядах на методи практичних рішень тих або інших питань. Однак переважна більшість народу, безумовно, захищала національну ідею та підтримувала активістів руху як матеріальними ресурсами, так і особистою участю у багатьох громадських акціях.

Без внутрішньої єдності народу практично були б неможливі широкомасштабні політичні акції у 1987 році в Москві на Красній площі, у Ташкенті та Краснодарському краї.

На закінчення цієї теми хочу зазначити ще один момент, що свідчить про індивідуальність та самобутність нашого народу. В період 1960-1980 років лідери кримськотатарського національного руху, поширюючи межі міжнаціонального співробітництва з різноманітними демократичними колами та національними рухами, у той самий час підходили до цього процесу відповідально і критично. Ретельно вивчалися цілі та завдання, погляди їхніх лідерів, перспективи подібного співробітництва. Усім запам`ятався феномен письменника Олександра Солженіцина, що відкрив світові “Архіпелаг ГУЛАГ” і потім написав статтю “Як нам облаштувати Росію”. Правильно говорить кримськотатарське прислів`я: “Корьген къалпакълынъа баба деп айтма” (“Усякого чоловіка не називай батьком”).

Резюмуючи сказане вище, хочу відзначити, що кримськотатарський національний рух 60-80 років століття, що минає, був достатньо організованим у структурному плані та ідеологічно стійким. Він зберіг свою самобутність і незалежність, не розчинився серед безлічі політичних рухів, що виникли, як гриби після дощу, у період горбачовської перебудови.

Іззет Хаїров.

Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Голос Крыма”, №№ 48-49 (367-368), 24 листопада, 1 грудня 2000 р.