КРИМСЬКІ ТАТАРИ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Беручись до опису подій, пов`язаних з участю кримськотатарського народу у горнилі Другої світової війни, необхідно спочатку висвітлити історичну картину, що передувала початку війни. Це необхідно зробити хоча б для того, щоб зрозуміти, по-перше, які були причини виникнення другої світової бійні, що забрала десятки мільйонів ні в чому не винних життів, а, по-друге, щоб пояснити бузувірство комуністів після війни над власним населенням. Як не дивно, але явища ці тісно взаємопов`язані, особливо якщо розглядати їх у світлі останніх історіографічних досліджень.

Геополітична ситуація після Першої світової війни: виникнення двох мілітаристських імперій з тоталітарними режимами – комуністичної та фашистської

Друга світова війна почалась 1 вересня 1939 року. Однак підготовка до неї велась задовго до її початку, мабуть, одразу після завершення Першої світової війни. І знову зародилася вона в Європі. Тільки цього разу замість одного вогнища утворилося два, які, зрештою, і спровокували світову бійню. Вогнищами цими стали комуністичний Радянський Союз – держава, яка з`явилася на місці Російської Імперії, та фашистська Німеччина, що також виникла на місці кайзерівської Німеччини після її поразки у першій світовій війні. Короткому історичному аналізу цих двох державних новоутворень, що кардинально вплинули на життя всієї планети, і присвячено цей розділ.

Отже, найголовнішим результатом першої світової війни потрібно, на наш погляд, вважати появу держави, яка проголосила створення нової суспільної формації – комунізму в окремо взятій країні, але націленій на Світову революцію. Не більше не менше. І хоча подібний експеримент вже одного разу у світовій практиці мав місце у невгамованій Франції, однак він навчив розуму лише французів. Проте думка про створення “справедливого” суспільства, що розбурхувала екзальтовані уми освіченого людства вже понад півстоліття, раптом знову знайшла матеріальні форми, але вже в іншому кінці Європи. Цього разу пожежа революції захопила безграмотну та відсталу Росію, яка давно намагалася вирватись із феодально-кріпосного застою, що вкинув її майже у загальну безграмотність і безпросвітні злидні. Мізерний прошарок російської ліберальної інтелігенції не в змозі був переконати самодержавство на кардинальні реформи. Тому в надрах цієї інтелігенції почався розбрід, який до кінця 19 – початку 20 століття призвів до появи радикально налаштованої студентської молоді, яка бачила вихід з безнадійного глухого кута тільки в радикальних заходах: терорі чи революції. До першої світової війни було і те, й інше. Однак єдиним результатом цих акцій було їх жорстоке придушення. А втім, ні. Зміни у внутрішній політиці, зрештою, почались. І найважливішими з них слід визнати столипінські реформи. Але Столипіна застрелили терористи, а війна, що почалася, звела нанівець всі його починання. Таким чином, проблема залишилася, а війна тільки посилила становище. Лютнева революція скинула самодержавство. Здавалося б, після цього сам Бог велів іти шляхом, протоптаним Західною Європою ще декілька віків тому. Та ні. Росію після Жовтневого перевороту повели безвихідним шляхом, який колись вже відкинула Франція. А як провідної теорії було взято марксизм.

Клюнути на цю вудочку могли безграмотні та неосвічені люди, які нічого не знали про закони природи. Тому не дивно, що марксизм прижився саме в Росії, де 90 відсотків населення не знали письма.

Розбиратися у тонкощах марксизму безграмотний мужик не тільки не міг, але й не хотів. Національна риса росіян – віра у доброго царя чи вождя, не піддаючи при цьому аналізу мотивів вчинків обраного серцем кумира. Ось ця безоглядна віра й згубила російський народ, укинувши його на довгі десятиліття знову у феодальні відносини. Таким чином, більшовики фактично реанімували старі порядки, котрі з такими труднощами руйнували протягом півстоліття прогресивні ліберальні демократи самодержавної Росії.

Але невже тільки безсовісною кривдою вдалося купці марксистів завоювати владу й потім утримувати її протягом десятиліть? Звичайно, ні. У більшовиків були свої прихильники з певних верств населення Росії. Ось про них треба сказати дещо детальніше.

На початок 20 століття після реформ Олександра ІІ, який звільнив людей від кріпосної залежності, утворилась величезна армія людей, що не знайшли собі місця у житті. З одного боку, це були ті, кого дійсно природа позбавила здібностей, і тому вони важко адаптувалися у швидкоплинних умовах нового буржуазного суспільства. З іншого – просто невдахи, які стали жертвою жорсткої станової системи, що дісталася у спадок від феодального устрою Російської Імперії. Адже станова приналежність приклеювалась до людини з моменту її народження. Перейти в інший стан було надзвичайно важко. І якщо якийсь дворянин раптом народжувався бездарним і нікчемним, він усе ж не міг скотитися на дно суспільства, тому що його підтримував стан. Ну, а якщо траплялось зворотнє: у низькому стані народжувався геній? А таке буває досить часто, тому природа непідвладна соціології. Генетика - це чиста біологія. Участь цього таланту в Росії передбачити було не важко: або ж талант так і помирав у людині, або ж набував потворних форм, оскільки виховання у нижчих станах було цілком визначене. Іншими словами, і нездара, і талант, що виросли у цих станах, перетворювались на озлоблених звірів. Один – тому що ображений природою, інший – тому що затиснутий становими лещатами. Коротше кажучи, в соціальній системі Росії панував жорсткий режим. Станові кордони в Царській Росії настільки жорстко охоронялися, що для знесення їх знадобилася озброєна революція.

Але найстрашніше, що цю революцію здійснили озлоблені до озвіріння люди. В громадянській війні вони перемогли. Тепер необхідно було втримати владу у мирному будівництві. Однак досвід Установчих зборів красномовно показав, що завойовану владу в умовах демократичних порядків, тобто при вільному волевиявленні, більшовикам за жодних умов не втримати. Тому з демократією було покінчено раз і назавжди. Встановлюючи свою диктатуру, більшовики взяли у союзники невдах, розлючених на весь світ. З цією армією безпощадних на розправу опричників вожді комунізму перетворили всю країну на величезний концтабір.

Щоб утримати владу при цьому ненормальному становищі, радянським правителям доводилося, з одного боку, фізично знищувати всіх обдарованих природою людей, які не бажали підкорятися диктату безнадійних невігласів, а інших, заляканих безглуздою розправою, підкорити силі. Іншого виходу люди не мали. Такою диктатурою більшовики знищили у власній країні до початку другої світової війни 40 мільйонів осіб. Так було досягнуто тотального однодумства.

Це горезвісне однодумство дозволило комуністам, що узурпували владу, перетворити країну на великий військовий табір, де все було націлене на майбутню війну. Про це постійно повторювала пропаганда, котра переконувала людей у тому, що вони оточені ворогами, які тільки й чекають можливості, щоб напасти на їхню батьківщину і знищити завоювання пролетаріату. А щоб такого не сталося, потрібно збільшувати лави Червоної Армії та кріпити бойову міць країни, створюючи важку індустрію та сучасне озброєння. При цьому пропаганда настирливо переконувала обивателя, що радянські люди найщасливіші на всій планеті.

Вожді комунізму при цьому чудово розуміли, що такий режим може зберігатися тільки у закритому суспільстві, коли населення країни поняття не має, що відбувається за межами їхньої держави. Тому вільне спілкування із закордоном було заборонене під страхом найжорстокіших репресій. Люди про зовнішній світ знали лише те, що вважали за потрібне їм повідомити керівники. Ганити західний світ вважалось гарантією благонадійності. Висловити симпатію, навпаки, розцінювалось підписанням собі смертельного вироку. Часті показові суди проти так званих “ворогів народу” зміцнювали в людях цю свідомість.

Ось такий комунізм було побудовано в окремо взятій країні на місці Російської Імперії. Мрія комуністичних вождів про Світову революцію виявилась непереконливою, і СРСР опинився в ізоляції. Так існувати можна було довго, але не вічно, особливо в умовах 20 століття, що розвивалось дуже бурхливо. І це правителі Радянського Союзу чудово розуміли. Ізольована від світу окрема держава неминуче виявиться економічно неспроможною. Гарантією довговічності її може стати тільки розширення її просторового ареалу. Отже, не було б Світової революції, треба завоювати силою цей простір. Ось чому майже з перших років існування комуністичної держави її вожді поставили за мету перед державою – розширення її кордонів. Для цього необхідно, по-перше, мати незламну армію з могутнім військово-промисловим комплексом, по-друге, шукати причини для розв`язання війни. Переможна війна – ось умова продовження існування комуністичної держави, тієї держави, що виникла після Першої світової війни. Про це було сказано ще при утворенні СРСР. Декларація про утворення СРСР проголошувала, що СРСР – це лише перший рішучий крок у створенні Всесвітньої Радянської Соціалістичної Республіки: планувалося кількість республік збільшувати доти, доки весь світ не увійде до складу СРСР. Таким чином, Декларація про утворення СРСР – це офіційній документ про головну мету величезної держави: зруйнувати і підкорити всі інші держави світу. А це досягається тільки шляхом війни.

Ось чому комуністичний Радянський Союз був головним ініціатором розв`язання Другої світової війни. До речі, ця позиція ні від кого не приховувалась, вона декларувалась відкрито. У 1920 році Ленін заявляв: “Ми закінчили одну смугу воєн, ми повинні готуватися до другої”. Мир – це перепочинок для війни.

Тепер після короткого і вельми схематичного розгляду першого вогнища другої світової війни – новоствореної комуністичної держави – перейдемо до показу іншого вогнища – фашистської Німеччини, яка була також зацікавлена у розв`язанні нової війни.

Кайзерівська Німеччина, як відомо, була повалена Антантою і підписала у 1919 році принизливий для себе Версальський мирний договір, згідно з яким Франції передавала Ельзас-Лотарингію, Бельгії – округи Мальмеді та Ельпен, Польщі – Познань, частину Помор`я і Прусії, а також частина Верхньої Сілезії. При цьому Данциг (Гданськ) став вільним містом, а Мемель (Клайпеда) відійшов до Литви. Данія теж придбала частину Шлезвіга, а Саар взяла під свій проректорат Ліга націй. Колонії Німеччини також були поділені між країнами-переможницями. До того ж, Німеччину зобов`язали відшкодувати збитки, завдані країнам Антанти у результаті воєнних дій. Нарешті, їй заборонялося мати потужну армію та наступальне озброєння, включаючи танки, важку артилерію, бойові літаки.

Як уже зазначалося вище, комунізм у Західній Європі не прижився, навіть на батьківщині марксизму. Більше того, він був задавлений, що цілком природно, враховуючи незрілість теорії та явну її безглуздість. Зате для розвитку ідей фашизму повоєнна Європа надала чудовий ґрунт. Особливо у країнах, що постраждали на війні, де реваншисти почали грати на почуттях ураженої національної гідності народу. І чим сильніше був принижений народ, тим з більшим ентузіазмом він сприймав ідеї власної національної виключності. А попит народжує пропозиції. З`явилися вожді фашизму: в Італії – Беніто Муссоліні, в Німеччині – Адольф Гітлер (Шикльгрубер), у Португалії – Антоніу Салазар, в Іспанії – Баамонде Франко тощо.

Але надзвичайні, позамежні форми свого виявлення фашизм отримав саме у Німеччині, країні нереалізованих глобальних амбіцій. У нещодавньому минулому найрозвинутіша і процвітаюча країна Європи та навіть світу раптом виявилась поваленою та розтоптаною. З цією долею німці миритися не хотіли і тому буквально зажадали фашизму. Так що Гітлер зі своїми маячними ідеями арійського расизму виявився вчасно й доречно. Вхопившись за ідею арійської обраності, він вселяв обивателю, що арійське походження ставить його вище за всіх, хто живе на землі.

З приходом до влади фашистів комуністи були проголошені вже поза законом. І так було в усіх державах, де влада перейшла до фашистів, оскільки розбіжності між комуністами та фашистами були принциповими. До того ж, становлення фашизму в європейських державах відбувалось за показовим прикладом розвитку комунізму в Радянському Союзі. І цей приклад ніяк не надихав місцевих націонал-шовіністів. Справді, який націоналіст байдуже дивитиметься, як знищується, планомірно і методично, цвіт нації. Адже саме це відбувалося в СРСР на очах у всього світу. Спочатку Ленін вигнав із країни усіх учених-філософів, найкращі уми нації. Потім став фізично знищувати дворянство з інтелігенцією, які не побажали підкоритися диктату. Потім прийшла черга купецтва, духовенства, заможного селянства, загалом усіх, хто був кращий за незаможних пролетарів і вбогих селян. Будь-якому сторонньому спостерігачеві ставало зрозуміло, що доля такої нації вирішена.

Звісна річ, така перспектива не влаштовувала націоналістів буржуазної Європи. Фашисти, навпаки, підносили національну приналежність до недосяжних висот, охороняючи і дбайливо плекаючи національні кадри, зрозуміло, що при цьому утискуючи інші нації. Це зворотна сторона медалі будь-якого націоналіста. І у фашистській Німеччині ця сторона набула гіпертрофічних розмірів. Обидва ідейні супротивники – комуністи і фашисти – поки що вели лише ідеологічну війну, зберігаючи зовні дипломатичну коректність.

Кримські татари на полях другої світової війни

На початок Другої світової війни в СРСР під зброєю стояло 5 мільйонів осіб. Серед них були й кримські татари. Тому вони брали нарівні з усіма участь і в польській, і у фінській кампаніях. Ось, наприклад, свідчення очевидця та учасника Другої світової війни.

Андрій Васильович Христюков народився у селі Такил Дживанак Симферопольського району. “В ті далекі часи, на початку 20-х років, мешкало на селі близько сотні кримськотатарських сімей, а ще 10-15 сімей були російські, грецькі, німецькі. Жили мирно, дружно, однією сім`єю”. Андрій Васильович розповідає, що тоді всі хлопчаки мріяли стати льотчиками, розвідниками. Займалися спортом, здавали нормативи, іспити з протихімічної оборони. У них була одна мета – стати захисниками батьківщини. Так і наш герой, зовсім ще юний Андрій вступив до Симферопольського авіаклубу, де й познайомився з Аметханом Султаном (майбутнім двічі Героєм Радянського Союзу). Вони швидко здружилися, і ця дружба ще не один раз зводила їх разом. Після закінчення курсів в авіаклубі Аметхан вступив до Качинського училища (недалеко від Бахчисарая), а Андрій потрапив у Челябінськ до військового училища штурманів, в якому на той час навчалися ще 10 кримських татар”(Г.Керимова “Тоді ми мріяли стати льотчиками”, газета “Авдет”, № 6, 2000 р.). Цей короткий спогад бойового штурмана, який пройшов майже всю війну, дуже містко характеризує загальний мілітаристських дух тих років і, разом з тим, поголовне залучення кримськотатарської молоді у військові сфери. Комуністична пропаганда робила свою справу.

Однак причину прагнення чоловіків до армії в ті роки треба шукати не тільки в ідеологічній пропаганді. Пропаганда – це лише видима частина айсберга, що відображає економічну та політичну концепцію держави комуністів. А ця концепція будувалася на викорененні приватної власності на засоби виробництва. Адже власник, який володіє виробництвом, стає незалежною людиною і ним керувати дуже важко. Якщо ж у нього забрати право на володіння приватним виробництвом, то він стає повністю залежним від держави, яка до того ж регламентує його зарплату за власним розсудом. Зробивши таким чином підданого держави повністю залежним від неї, державі легко було маніпулювати, створюючи престижні і непрестижні професії. Ось професія військового в ті роки стала престижною. І молоді люди валом валили в армію.

За деякими дослідженнями, проведеними в останні роки, з`ясувалося, що майже кожний четвертий кримський татарин брав участь у війні у лавах Збройних сил СРСР, включаючи партизан і підпільників. Це великий відсоток.

На жаль, більше половини з них загинули. Але це вже наслідок бездарного командування генералісимуса Сталіна.

У перші ж місяці реалізації “плану Барбаросса” в полоні у німців опинилося майже чотири мільйони полонених. Це три чверті Червоної Армії, яка готувалася здійснити кидок на Захід. Без жодного сумніву, серед полонених і перших, хто загинув, опинилися й кримські татари. “Їх заганяли у нашвидкуруч збиті табори, де вони, без води, їжі, зазнали принижень і знущань з боку охорони, гинули. Десятки тисяч військовополонених просто розстрілювались гітлерівцями”(А.Некрич, “Наказанные народы”, стр. 8). За останніми ж дослідженнями в полоні у німців загинуло 4 мільйони військовополонених.

Свою бездарність і неспроможність керівництво країни звалювало на людей, які стали жертвами головотяпства верховної влади. “В ті дні з`являється наказ, в існування якого більшість відмовляються вірити й сьогодні, – пише краєзнавець В.Поляков. – Я наведу лише заключну його частину:

Наказ № 270 від 16 серпня 1941 р.

НАКАЗУЮ

1. Командирів і політпрацівників, які під час бою зривають із себе знаки відмінності та дезертирують у тил чи ЗДАЮТЬСЯ В ПОЛОН ВОРОГУ, вважати злісними дезертирами, СІМ`Ї яких підлягають арешту як сім`ї дезертирів, які порушили присягу і зрадили свою батьківщину.

2. ...СІМ`Ї ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ, ЯКІ ЗДАЛИСЯ В ПОЛОН позбавити державної допомоги.

Саме цей наказ викликав безвихідність серед сотень тисяч радянських полонених і став поштовхом до масового вступу радянських військовополонених до частин Російської визвольної армії генерала Власова та різноманітних національних формувань” (В.Поляков, “Крым, судьбы народов и людей”).

Безпорадність і непрофесіоналізм командирів Червоної Армії вели до невиправданих жертв особового складу під час відкритих зіткнень. ”Найстрашнішим наслідком розправи над власною армією (репресій НКВС) було, на мій погляд, – пише В.Поляков, – те, що воля командного складу була фактично паралізована. Ініціатива і самостійність були втрачені повністю. На вчинок були спроможні тільки одиниці з вищого керівництва. Незважаючи на очевидність нападу, жодних заходів вжито не було: війська у готовність не приводились, техніка не розосереджувалась. Командири чудово розуміли, що будь-який несанкціонований крок буде розцінено як зрада, шкідництво тощо, з найжахливішими наслідками”.

Однак Гітлера згубили нахабний шовінізм і расизм, які не могли додати симпатій до німців, які прийшли, здавалося б, визволяти людей від червоної зарази. Адже спочатку німців зустрічали як визволителів від комуністичної тиранії, про що свідчать недвозначно кадри кінохронік тих років.

Але протвереження прийшло дуже швидко. Новий порядок, заведений окупантами, виявився нестерпнішим за комуністичний режим. Довгоочікуваної свободи фашисти не принесли. Навпаки, до колишнього безправ`я додався й безмежний расизм. В окупованих містах за норму стали облави на людей з подальшим шовіністичним сортуванням на першосортних і другосортних. Останніх безцеремонно заштовхували у теплушки та відправляли як рабську силу на примусові роботи до Німеччини. Що ж стосується євреїв, циганів і більшовиків, то їхню долю свідомо було вирішено. Серед військовополонених цих представників одразу розстрілювали на очах у здивованих свідків, не утруднюючи себе процедурами формального порядку. Такі порядки справляли навіть на радянських людей, які звикли, здавалося б, до репресій НКВС, шокуюче враження. Люди у більшості своїй відмовлялися сприймати расизм як норму. Нехай не всі могли протестувати, але в душі більшість негативно сприйняли такий порядок. Особливо це стосувалося Криму, на цьому невеличкому шматочку землі, де здавна, протягом не тільки століть, а й тисячоліть, спокійно і мирно співіснували десятки етносів. Різних не лише за походженням, але й за расовою приналежністю (у формуванні кримськотатарської нації не брала участь тільки чорна раса). Тому, коли фашисти стали безцеремонно репресувати караїмів і кримчаків, кримські татари це сприйняли як початок репресій і на мусульман, тому що кримських татар відрізняла від караїмів і кримчаків тільки релігія. В усьому ж іншому ці люди були єдиним народом, з єдиною мовою та спільною культурою. Релігійна ж терпимість у Криму загальновідома, завдяки особливостям історичного розвитку релігій у Криму. Ось чому фашизм у середовищі кримських татар не знайшов позитивного відгуку. І хоча ідеї комунізму кримським татарам також були чужі (жовтневий переворот вони не підтримали і довгий час опиралися більшовизму), але фашизм для них був неприйнятний органічно. Ось чому кримські татари в окупованому Криму активно включились у партизанський рух, незважаючи на те, що спочатку деякі з них сприйняли прихід німців як рятунок від червоної чуми, що поставила націю на межу деградації. Тому партизанський рух треба сприйняти як протест ПРОТИ ФАШИЗМУ, АЛЕ НЕ ЯК ЗАХИСТ КОМУНІСТИЧНИХ ПОРЯДКІВ. Цей нюанс завжди треба мати на увазі, коли мова заходить про кримськотатарський опір у період окупації. Менталітетові кримських татар був протиприродній як комунізм, так і фашизм. І була б на те Божа воля, вони не брали б участь у війні не на тому, ні на іншому боці. Однак, опинившись волею долі на боці комуністів, вони змушені були воювати з їхніми ворогами, благо ворог справді був вартий того, щоб його знищували.

Ось із такими складними почуттями і воювали кримські татари на фронтах Другої світової війни.

У травні 1994 року були, нарешті, опубліковані секретні відомості про участь кримських татар у так званій “Великій Вітчизняній війні”. Наводжу уривок повідомлення, опублікованого в газеті “Голос Крыма” дослівно. Цифри, наведені там, вражають, особливо беручи до уваги, що кількість народу на початок війни не перевищувала 240 тисяч осіб (згідно з переписом населення 1939 року, в Криму було 1126,5 тисяч осіб, з яких 218,2 тисяч осіб складали кримські татари).

“Загалом із 32 керівників підпільних організацій Криму 25 були кримські татари. Під час окупації фашисти розстріляли 12 тисяч кримських татар. За зв`язок з партизанами фашисти спалили на півострові 127 сіл, з них 105 кримськотатарських. Серед кримських татар 7 Героїв Радянського Союзу, одного цим званням відзначено двічі. Героєм Польщі став кримський татарин Умер Ахмолла Адаманов. Серед кримських татар під час війни було 4 генерали, 85 полковників, 100 підполковників, 35 кримських татар стали кавалерами ордена Слави, у тому числі 34 – трьох ступенів. 50 тисяч кримських татар були відзначені державними нагородами. Всі ці відомості старанно замовчувалися за комуністичного режиму. І це зрозуміло. Як можна проголосити народ зрадником, коли у відсотковому відношенні він має більше героїв і повних кавалерів орденів Слави, ніж більшість інших народів колишнього СРСР. Тут доречно поставити зовсім інше запитання: чому ж все-таки у народу, органічно не схильного до сприйняття комунізму, виявилося стільки відважних бійців, переважна більшість яких так і не повернулася з поля брані?

Це питання не давало спокою дітям батьків кримськотатарської національності, що загинули. Воно, це питання, не могло не виникнути у дітей репресованого народу. Невже наші батьки були настільки обдурені пропагандою, що не знали, який режим вони захищають? Адже навіть за своїм менталітетом кримські татари не можуть бути, та й не були носіями ідей комунізму! А воювали проте героїчно. У чому ж тут справа?

Я, автор цих рядків, довго ламав над цим питанням голову. Зрештою, відповідь знайшов. Для цього треба було лише уявити себе на місці батька, і відповідь опинилась на поверхні.

Абдураїм Куддусович Куддусов народився 1903 року в сім`ї потомственого мулли знатного роду. Його батько, Куддус-ефенді, будучи муллою кримськотатарського кавалерійського полку, в якому імператор Микола ІІ числився почесним рядовим, ніколи не приховував своєї опозиції до царського режиму. Незважаючи на сан, будучи світською людиною в побуті, він влаштував своїх трьох синів у російську гімназію. Єдине, на чому він наполіг перед дирекцією гімназії, це щоб його діти замість гімназичного картуза носили кримськотатарські каракулеві шапки.

Коли почалась Лютнева революція, перед Куддусовим не стояло запитання: на чиєму боці бути? Проти царизму – за демократію! Але революція в Росії несподівано набула складної, двоступінчатої форми. Не встигли покінчити з монархією, як почали розбиратися між собою. Так що моєму батькові довелося воювати з білими як на боці зелених, так і на боці червоних. Але не воювати він не міг. А коли закінчилась громадянська війна, з`ясувалося, що даремно воював, тому що його, героя громадянської війни, раптом свої ж зарахували до ворожих елементів. Довелося старанно приховувати своє походження, що рівносильне було приховуванню шила в мішці. Абдураїм був людиною незвичайною і різнобічно обдарованою. Тому мимоволі був на очах у всіх і в перших рядах. Звичайно, як активного противника і борця проти царського режиму його прийняли до партії більшовиків. А як людину освічену залучили завідувати юридичною стороною революційного процесу. Для цього він закінчив у 20-х роках у Симферополі дворічні курси юристів. Однак робота прокурора не відповідала його натурі, і він спробував її позбутися. Тоді його призначили головою профкому металургійного комбінату у Керчі. А коли комуністи задумали на початку 30-х років організувати новий голод у сільській місцевості, то його у числі двадцятип`ятитисячників відправили у село головою колгоспу, щоб він там одночасно знищував село під виглядом викорінення куркульства. І ось тут він зрозумів остаточно, що робить зовсім не те, що треба робити. Він не зміг втілювати в життя жорстокі плани партії і не став експлуатувати свій організаторський талант на користь партійної кар`єри. Відплата не забарилася. За перекручення лінії партії батька спочатку виключили з лав ВКП(б), а потім, розкопавши його генеалогію, вирішили “поставити до стінки” як “ворога народу”. Це було у 1934 році.

Знаючи, що чекає на нього і на його сім`ю, Абдураїм, мобілізувавши всі свої знання та природні здібності, довів свою правоту і безальтернативність дій у тій конкретній обстановці, чим врятував себе та сім`ю від неправедного жорсткого суду. Його випустили, але не для того, щоб реабілітувати. Просто він виявився розумнішим за своїх суддів. Однак, не бажаючи більше спокушувати долю, він спішно залишив Крим і виїхав до Москви. У Москві він переховувався декілька років, працюючи юрист-консультом у відомому Музеї Революції. Але в Абдураїма була своя “ахіллесова п`ята” – він дуже любив свою сім`ю і не міг жити без неї. Він знову повернувся до Криму, вступив на роботу в колегію адвокатів у Симферополі. На початку війни 1941 року він виїхав із сім`єю до Казані, куди була запрошена на роботу в оперний театр його дружина Шафіка Куддусова. Тут він теж працював деякий час у колегії адвокатів. Восени, коли війна, набувши загрозливих масштабів, захопила Крим і почала підступати до Москви, пішов добровольцем на фронт. Рішення це його було осмислене, не раптове. Адже його ніхто до цього не примушував. На цьому ґрунті з моєю матір`ю у батька виник конфлікт, оскільки ми в Казані були на як біженці (виїхали з Криму лише на два літніх місяці), й допомога чоловіка у сім`ї в тих умовах була більше, ніж необхідна. Але доводи батька виявились настільки переконливими, а за своєю безвихідністю настільки страшними, що мати у відповідь тільки розридалася. Цього дня він виніс собі вирок – віддати себе в жертву.

Так, він знав, що розлучається з сім`єю назавжди. Він так і сказав: “Я йду, щоб померти героєм. Тільки ця ціна зможе забезпечити вам благополучне життя без докору на ваше непролетарське походження. Я, очевидно, загину на цій страшній війні, але загину геройськи. Тільки моя геройська смерть стане для вас найкращим захистом від усіх майбутніх негараздів”.

Все відбулося саме так, як він казав. Він заглянув уперед настільки, наскільки ми й уявити не могли. Мені було тоді лише шість років, але, як син загиблого “смертю хоробрих”, я протягом дванадцяти років отримував від держави пенсію, що підтримувала нас у тяжкі повоєнні роки. А в період репресій, що звалилися на всіх кримських татар, героїчна смерть батька захищала нас від огульних звинувачень, примушуючи “обвинувачів” замовкати.

І ось тепер, задумуючись про причину відваги кримських татар у цій жахливій війні, я зрозумів, що вчинок мого батька, його доля типові для більшості кримських татар взагалі. Всі вони знали про наказ № 270, і в більшості з них був вироблений комплекс вини перед комуністичним режимом. І щоб звільнитися від нього, чоловіки взяли на себе місію реабілітації перед режимом на благо своїх сімей і потомства. Чоловіки віддали себе на заклання цьому режимові, змирившись із мінливістю долі, дотримуючись духу Корана.

Ось у чому полягає головна причина геройської поведінки більшості кримських татар, які брали участь у війні на боці комуністів. Адже вони не сумнівалися, що німці не переможуть. Занадто вже несумірними були масштаби держав, що воювали.

Таким чином, дії кримських татар, які знаходились по цей бік фронту, були передбачувані і цілком обґрунтовані. Але ось серед тих, хто опинився по інший бік фронту, в тилу у інтервентів, – були не такі однозначні. Фашисти, що ввійшли у Крим, повели себе, як я вже зазначав вище, не як визволителі, а як окупанти. Новий порядок вони почали зі страт комуністів і мародерів та вимагань від населення здати надлишки продовольства. Звичайно, реакція населення стала цілком адекватною; люди одразу зрозуміли, з ким мають справу. Тому коли виникли репресії на караїмів, кримчаків і циган, кримські татари мовчки почали ховати у себе цих нещасних, видаючи їх за своїх родичів.

Як не дивно, але в кращому положенні з цих трьох етносів виявились кримськотатарські цигани. Цей етнос, потрапивши до Криму у середньовіччі, чомусь у Криму й осів, відмовившись від кочового способу життя. А у період Кримського ханства кримські цигани, на той час досить сильно потюрчені, тому що Крим тоді говорив в основному тюркськими говорами, почали приймати іслам. Процес ісламінізації Криму, треба сказати, проходив неспішно, тому що це не було політикою держави, багатонаціональної і багатоконфесійної. Просто населення Криму, здавна роз`єднане, об`єднавшись у єдину державу, відчуло потребу в консолідації. А так як творцями Кримського ханства були чингізи, які гордо йменували себе татарами і проповідували іслам, то іслам приймати стало престижним явищем. Частина населення Криму, що прийняла іслам, автоматично стала називатися татарами: адже тюркомовне населення Криму тільки за релігійною приналежністю могло відрізнятися між собою. Приналежність до ісламу, релігії правителів Криму, робило всіх, хто прийняв мусульманство, частиною цього привілейованого стану суспільства. Очевидно, що з цих міркувань і найбільш заможна частина кримських циган і стала називатися татарами. Хоча в самому середовищі татар-мусульман етнічне походження новонавернених циган не було таємницею. Новонавернені татари з циган називали себе “чингєне”. Але це, як кажуть, лише для “внутрішнього користування”. А для решти вони вже були татарами. Ось чому німці не посміли зачіпати циган-мусульман, які називалися кримськими татарами. Решту ж циган, які не були мусульманами, інтернували, а потім і розстріляли.

Тієї ж долі зазнали й кримчаки – кримські тюркомовні іудеї. Уникнули розстрілу лише ті, хто встигнув закомуфлюватися під кримських татар.

“Судячи з німецьких документів,- пише А.Некрич, – з жовтня 1941 року по квітень 1942 р. у Криму було знищено 91678 осіб, тобто майже одна десята частина населення. Розпочате нищення нечисленної етнічної групи караїмів було призупинено завдяки мужньому втручанню духовного та світського глави караїмів усього світу, кохана караїмського Хаджи-Серая Шапшала, чия резиденція тоді була у Литві”. За порадою якогось полковника СС зі штабу “Остланд”, знавця східної культури, Шапшал, вчасно попереджений ним про заплановане винищення караїмів, звернувся до Розенберга з меморандумом, у якому виклав історію свого народу, показавши, що караїми – чистокровні тюрки і що від інших тюрків їх відрізняє лише релігія, близька до іудейської, але що також відрізняється від неї.

У результаті цих акцій було створено особливу комісію, яка провела наукові дослідження з детальними антропометричними вимірами, через які караїмів зрештою “реабілітували” в очах фашистів і скасували репресії стосовно їх.

Як пише А.Некрич, порівняно з росіянами, кримськотатарське населення користувалося деякими перевагами, що пояснювалося, як свідчили німецькі документи, виключно утилітарними та пропагандистськими цілями. Уся справа зводилась до загравання з Туреччиною, що зберігала протягом всієї Другої світової війни нейтралітет, але постійно недвозначно вказувала, що їй не байдужа доля тюркських мусульманських народів, які потрапили під владу фашистів. Намагаючись втягнути Туреччину у війну на своєму боці, німці й демонстрували їй свою особливу прихильність до кримських татар. Насправді ж ще при розробці плану Барбароса доля й майбутнє Криму неодноразово обговорювались німецьким верховним керівництвом. І в цьому питанні Гітлер (із Гіммлером) займали вельми послідовну расистську позицію, що полягала у повній германізації Криму з приєднанням його безпосередньо до рейха. За цим планом передбачалось виселення з Криму всіх без виключення “національно-чужих елементів” – росіян, українців, татар. За розробкою відомства Гіммлера, Крим планувалось перетворити на місце відпочинку та пенсійного доживання старості заслужених есесівців. За іронією долі історія розсудила інакше: Крим після війни став місцем заслуженого відпочинку не есесівців, а їхніх ворогів – партійних функціонерів комуністичного режиму. Все ж інше було збережено: “національно-чужі елементи” було виселено (кримських татар, німців, греків, болгар, вірмен тощо).

Здійсненню далекосяжних фашистських планів перешкодила еволюція театру воєнних дій, а також зростаючий опір народів, що пізнали принади нового режиму. До цих “принад” слід віднести й насильницьке вигнання до Німеччини здорових людей обох статей як робочу силу. Наприклад, у 1942 – 1943 роках із Криму було депортовано декілька тисяч кримських татар як “східних робітників”, яких нещадно експлуатували, так само як радянських громадян інших національностей, вивезених до рейха. І лише в 1944 році через побоювання заколоту такого “вибухонебезпечного елементу, яким були іноземні робітники”, неросійським робітникам, у тому числі й кримським татарам, було надано статус “західних робітників”, що передбачав кращі умови роботи і життя.

У моєму архіві є свідчення декількох (ще, на щастя, живих) свідків, яких було насильно вивезено до Німеччини як дешеву рабську силу. Ось свідчення одного з них.

Абдураїм Деміраяк народився у 1927 році в селищі Таракташ Судацького району. Окупація захопила його 13-річним хлопчиком. А в 1943 році, коли йому вже було 15 років, він раптово потрапив в облаву. У 1942 році в Судаку облави відбувалися двічі. Людей ловили, як зайців, заганяючи у відстійники, не рахуючись ні з віком, ні зі статтю. Потім ці люди безслідно зникали. Але населення знало, що людей вивозять на каторжні роботи до Німеччини. Цього разу відбулося те саме.

З-поміж 35 тисяч нових рабів, яких було виловлено, Абдураїма відправили у трюмі суховантажного корабля морем спочатку в Констанцу, потім у товарняках до Німеччини. Той місяць депортації, поки вони добиралися до Нордхаузена, запам`ятався йому до кінця його днів. Фашисти з людьми поводилися гірше, ніж із худобою. У трюми людей набили так, що вони могли тільки стояти. Ні про які туалети й мови не йшло: люди це робили стоячи, під себе, поки не прибули у Констанцу. Про харчування також не згадували цілий тиждень. Транспортування у товарняках також не відзначалось гуманністю. Очевидно, зараза фашизму так легко прищепилась до німців, що вони дуже спокійно ставились до страждання людей так званих неповноцінних націй. Таке ставлення Абдураїм бачив протягом двох років, що працював каторжником на фабриці. І це сприйняття лишилося у нього на все життя. Навіть після декількох десятків років він не міг з байдужістю говорити про німців. Хоча розумів, що весь народ не може бути фашистами, серцем сприймати це відмовлявся. Так, історію забути важко і закреслити неможливо. Дійсно, німці були носіями оскаженілого фашизму. Адже, здавалося, цивілізована нація, а так легко піддалася маячній “теорії”, заплямувавши себе жахливими злочинами проти гуманізму та людства.

До речі, багато хто з антикомуністів Заходу аналогічне говорять про російську націю як носія комунізму, не менш жорстоку (і навіть більше), ніж фашизм. Правда, якщо німці вже давно покаялися та всіляко викорінюють у себе навіть згадки про схожі вчинки, то росіяни і не думають каятися, цинічно вважаючи, що вони самі жертви комунізму. Зручна позиція: звинувачувати у пияцтві не людину, а горілку, яка його, бідного, згубила. Тому, якщо він у п`яному бешкеті й “порішив” когось ненароком, то в цьому треба звинувачувати не його, а її, зелену. Так і комунізм, виявляється, живе сам по собі, а російська нація – сама по собі. Хоча саме вона була найбільше історично схильна сприйняти цей комунізм.

Радянські каторжники, серед яких був Абдураїм Деміраяк, відчувши крах фашистської Німеччини, повстали проти своїх рабовласників і вирушили...ні, не на схід, а на південь, в Італію, яка вже не воювала. Із 35 тисяч тих, хто був вивезений з Абдураїмом із Криму, лишилося тільки дві тисячі. Абдураїм разом з 150 кримськими татарами дістався до Ватикану. Тут протягом трьох місяців вони відсиджувались, їх оберігали монахи, ховались від окупаційної влади, тому що не хотіли повертатися на батьківщину, де комуністи влаштували терор корінному населенню. Із Ватикану вони емігрували до Туреччини, яка захистила їх від комуністів.

У 1963 році Абдураїм за російською квотою був прийнятий як політичний емігрант-біженець у США. Але досі, пам`ятаючи про минуле, залишається активним політичним діячем, представляючи кримських татар у “Меморіальному музеї” у Вашингтоні, і кожного року відвідує Крим з благодійними цілями. Зокрема, на його гроші було споруджено пам`ятник жертвам депортації (геноциду) із Криму в 1944 році в Судаку, батьківщині Абдураїма Деміраяка, у п`ятдесятирічну річницю цієї сумної та страшної події, коли загинула половина кримськотатарського населення, вивезеного в нелюдських умовах з рідного краю. І це відбувалося тоді, коли чоловіча половина самовіддано боролася на полях війни з гітлерівцями. У перший воєнний рік депортації вмирали головним чином діти (70 відсотків смертей прийшлося саме на них) та старі люди. Лишилися самі жінки.

Таким чином, повертаючись до теми  опору народів, хотілося б особливо підкреслити, що гітлерівці самі спровокували невизнання їхнього режиму на завойованих територіях. Були б вони розумнішими та гуманнішими, могли б стати визволителями людства від червоної зарази, втягнувши у війну на своєму боці визволені народи. Замість цього вони отримали партизанську війну, котра наростала з кожним роком, незважаючи на найжорстокіші каральні акції. Фашисти показали себе не тільки безжалісними мізантропами, але, перш за все, недалекими та примітивними в інтелектуальному відношенні тваринами, неспроможними прогнозувати свої вчинки. У цьому відношенні вони були ріднею комуністам. Це в купі з безмежною мізантропією й зумовило їхній безславний кінець у світовому масштабі. Адже і фашисти, і комуністи марили про завоювання всього світу. Завоювати світ силою теоретично можливо, але ось утримати завойоване насиллям надовго практично неможливо. Історія людства підтверджувала це неодноразово.

Варто сказати, що партизанська війна взагалі-то, є однією з форм військових операцій. І будь-яка держава, що веде затяжну війну, завжди планує формування в тилу залишених територій збройних загонів, що ведуть диверсійну діяльність. У Криму під час відступу Червоної Армії також залишались люди, які отримали завдання вести підпільну підривну роботу, а також створити активні діючі партизанські загони. Зброя та продовольство на спеціально підготовлених базах також було залишено. Це входить у планування стратегії війни. Проте ефективність ведення партизанської війни дуже залежить від настрою та підтримки місцевого мирного населення. Прихильності ж до себе населення окупаційна влада завоювати не змогла. Навпаки, своєю жорстокістю, расистським ставленням до населення окупанти тільки лили воду на комуністичний млин, сприяючи розширенню партизанського руху.

Продовжуємо цитувати А.Некрича. “Важке економічне становище, особливо у містах, голод, жорстке раціонування продовольства, вивіз майже всіх сільськогосподарських продуктів посилювали невдоволення кримчан. Німецька окупаційна влада зберегла у Криму колгоспи та радгоспи як господарські одиниці для більш успішного вилучення продовольства і сировини у сільськогосподарського населення. Ті, хто розраховував, що німці відмінять колгоспи і встановлять приватну власність на землю, були жорстоко розчаровані. Гітлерівці не збиралися повертати й церковне майно.

Зростання партизанського руху та побоювання, що Крим у результаті опиниться відрізаним від основних сил німецької армії, посилювали каральні дії німецької влади, а це неминуче призводило до розширення партизанської боротьби.

Татари, які мешкали в селах зі змішаним населенням, особливо у гірській частині Криму, негативно ставилися до служби у “загонах самооборони” та ухилялися від неї. СД виявляло тих, хто ухилявся і знищувало їх. Відповіддю, як правило, було посилення підтримки партизан. Так було, наприклад, у селах поблизу Бахчисарая. Вплив партизанського руху зростав. У партизанських таборах створювались фашистські підрозділи. Майже у кожному татарському селі і в кожному “загоні самооборони” знаходились представники партизан. СД разом із німецькими армійськими частинами почало руйнувати як татарські, так і нетатарські села поблизу партизанської зони. У відповідь мешканці сіл переходили у гори, до партизанів. В одному із секретних положень СД зазначалося, що ціла татарська рота “самооборони” приєдналась до партизанів. Уже до кінця окупації Криму, у грудні 1943 – січні 1944 років німці спалили та знищили 123 гірських села південного і східного Криму. Тисячі кримських татар, втративши все своє майно, були змушені переселитися у степові райони Криму. В січні 1944 року мешканці спалених німцями кримськотатарських сіл Аргин, Баксан, Казал разом з мешканцями спалених російських сіл – Ефендікой, Кутур, Нейман пішли у гори, до партизан. У секретному повідомленні ОКВ міністерству “східних територій” від 28 лютого 1944 р. зазначалося, що татари останнім часом виявляють “відкрите невдоволення”.

Генерал-фельдмаршал фон Манштейн, командувач південної групи, писав не без гіркоти про провал планів використання проти радянської влади неросійських народів окупованих частин Радянського Союзу...”

Тут я повинен перервати цитату, щоб зробити деяке пояснення до зауваження Манштейна. Справа в тому, що у німецькому керівництві не було єдності в поглядах щодо ставлення до завойованих народів. Зокрема, в армійських колах, до яких належав і Манштейн, пропонувалося створювати в окупованих зонах органи самоврядування, що формувалися б за національною ознакою, так звані місцеві уряди. Однак існувала й інша думка, що виходила з фашистських партійних кіл, яка згідно з фашистською ідеологією вкрай негативно ставилася до виникнення будь-яких форм місцевої влади, особливо на національній основі. Армійці свою позицію відстоювали з практичних міркувань, пропонуючи у такий спосіб привернути населення на свій бік і рекрутувати додаткові військові формування на допомогу німецькій армії. У Криму дебати на цю тему велися найбільш гостро в першу половину 1942 року, про що свідчать секретні матеріали міністерства закордонних справ Німеччини. Результатом цих довготривалих дебатів була, зрештою, відмова надати кримським татарам будь-яку форму самоврядування.

Так що, Манштейн, висловлюючи співчуття про провал планів створення татарських військових з`єднань у записці, датованій травнем 1943 року, недвозначно кидає каміння в город своїх опонентів із фашистських партійних кіл. Так, вермахту не вдалося сформувати військове ополчення із кримських татар кількістю в 20 тисяч, на що вони дуже розраховували. Замість цієї цифри вони набрали лише 1632 особи, з яких і сформували 14 рот і шість батальйонів. Надалі ці так звані “загони самооборони” поповнювалися “добровольцями” з числа військовополонених, добровільність служби яких була надзвичайно сумнівною, як відзначає А.Некрич. Багато рекрутів йшло на службу до фашистів вимушено: хотілося залишитися живими, дотягнути до кінця війни, не загинути від табірного життя. Ті ж, хто йшов служити з політичних міркувань, на думку низки істориків, керувалися неприйняттям “крайніх форм колективізації та антирелігійними заходами” (за даними Конквесту, з Криму під час колективізації було вислано від 30 до 40 тисяч татар).

Що ж стосується органів самоврядування, то фашисти все-таки вимушені були піти на якийсь компроміс, вирішивши створити так звані “мусульманські комітети”, яким були передані функції регулювання культурного та релігійного життя татар. Але все це було під найжорстокішим контролем окупаційної влади, тобто і самі комітети, і релігійне життя. У секретних інструкціях, крім того, для німецького командування наказувалося в жодному разі не допускати співробітництва “мусульманських комітетів” із “загонами самооборони”. “В будь-якому випадку перешкодити створенню центрального татарського керівництва і проведенню татарської політики”, – мовилось в одній із інструкцій фашистів.

Виразником цієї політики стала заборона відродження партії “Міллі фірка” (“Національна партія”, що виступала за відродження національної держави у Криму), яка була заборонена у Криму ще комуністами. Так що фашисти постійно підтверджували свою ідентичність з комуністичним режимом у своєму ставленні до кримських татар, що ніяк не збільшувало до них симпатій з боку останніх, незважаючи на, здавалося б, військове протистояння з комуністами. Із цієї життєвої практики кримським татарам в окупації доводилося робити філософський висновок: “ворог мого ворога – ще не є мій друг”. Ось чому у Криму одні кримські татари воювали проти фашистів, інші йшли на війну проти комуністів. Правда останні, як зазначає статистика, складали лише один відсоток. За трагічним збігом обставин саме від комуністів кримськотатарський народ зазнав найбільших втрат.

Якщо хтось вважає, що причина усіх нещасть кримських татар криється у недостатньо палкому служінні комуністичному режимові, то він просто наївна людина. Комуністи, що проголосили кримських татар зрадниками, насправді лише скористалися війною, щоб завершити розпочатий ще царським режимом процес вигнання корінного народу Криму з його історичної батьківщини.

Е.Кудусов, м.Москва.

Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Голос Крыма” № 45-46 (364-365), 3,10 листопада 2000 р.