УРОКИ ХОЛОДНОЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

Етнополітичний фактор

Міжетнічні проблеми у Криму – чи існують вони насправді? А якщо існують, то чому, на відміну від інших неспокійних регіонів посткомуністичного простору, стоять так би мовити на другому місці? Питання не такі однозначні, як може здатися.

Опис та аналіз причин політичного протистояння заповнюють не тільки сторінки засобів масової інформації, але і з невгасимою цікавістю захоплюють політичні уми.

Дивним чином один з найбільш дієвих факторів і важелів ескалації напруженості у будь-якому регіоні – міжетнічний вибух – у Криму жодного разу не “спрацював” і не “спрацьовує”.

Головне очікуване джерело міжетнічної напруженості з точки зору звичайного мешканця Криму, який з жахом очікував повернення кримськотатарського народу на землю своїх предків, не тільки не стало ініціатором ворожнечі, але й якимись своїми діями знизило цю напруженість. Як же це сталося? І чому саме в Криму, де міжетнічна обстановка могла бути значно небезпечнішою, ніж в Абхазії, наприклад, де люди різних національностей і різних культур жили разом десятиліттями, якщо не століттями, так нічого і не відбулося?

Стан суспільства у Криму не такий стабільний, як хотілося б, але міжетнічна рівновага продовжує зберігатися. Чому?

Відповідей на це питання може бути, принаймні, декілька.

Перша. На території Криму зберігається низька конфліктогенність всупереч намаганням деяких політичних сил як всередині автономії, так і за її межами сформувати образ ворога із сусіда: українця, кримського татарина, прибічника НАТО, мусульманина, греко-католика, рухівця, націоналіста... Але більшість населення на своєму життєвому досвіді усвідомлює, що їм нічого не загрожує, а образ ворога скоріше міфологічний, ніж реальний.

Друге. Тим силам у Росії, які були б дуже зацікавлені у розвитку конфлікту та які реально впливали на розвиток таких конфліктів в інших “гарячих” точках пострадянського простору, у найгостріші моменти громадянської напруги було не до подій у Криму: Придністров`я, Абхазія, Чечня, розстріл Білого Дому, вибори...

Третє. Місцеві політичні сили, як ліві, так і праві, несамостійні в своїх діях у регіоні і не спроможні проводити такі великомасштабні акції, які кожен рік, наприклад, проводять кримські татари 18 травня, у день депортації, а отже, нездатні підготувати і провести великомасштабні провокації.

Четверте. Найпотужніша політична сила автономії – кримськотатарський національний рух – порівняно з іншими силами півострова надзвичайно структурований, дисциплінований, а отже, акції, що проводяться Меджлісом, виглядають, скоріше, як поведінка єдиної колективної особи, ніж стихійно зібраної в одне місце юрби, здатної розпочати погром.

Вивчаючи ідеологічну агресію, що застосовується деякими російськими і проросійськими політиками проти Криму та Севастополя, не можна не помітити, що за цим стоїть не тільки чергова спроба активізувати антиукраїнські настрої, піднімаючи свій власний рейтинг, але й неприховане бажання роздути міжетнічну напруженість. При цьому не можна забувати, що ЗМІ північно-східного сусіда мають значно більшу питому вагу в Криму, ніж рідні, українські, як і місцеві антиукраїнські, яким належить левова частка інформаційного простору автономії, наприклад, усі, без винятку, щоденні газети. Але й такі дії не викликають жодних серйозних соціальних потрясінь, тому що і за цими ідеологічними “потрясіннями” немає реальних дій.

Усі попередні хвилі “холодної громадянської війни” були так чи інакше пов`язані з курортними сезонами і передвиборними кампаніями в Росії та частково в Україні. А ось найновіший, сезону 2000-2001, затяжний, вперше після мєшковського лихоліття, без сумніву, почався з приходом у Кремль В. Путіна.

Це стосується й активізації військових, наприклад, несанкціоновані українськими властями навчання у заповідній, гірській частині Криму; й активізації Російської православної церкви, наприклад, провокації з установкою так званих поклінних хрестів; і нового етапу активізації політичних сил, що саботують відкриття українських шкіл; і конфронтації між ВР АРК та кримським урядом, що не припиняється; і галасом довкола встановлення у Сімферополі пам`ятника Катерині ІІ, у Керчі – Петру І, у Севастополі – Сталіну.

Все це ланки одного політичного ланцюга, але, на щастя, переважна частина населення Криму абсолютно байдужа до всіх цих проявів “холодної громадянської війни” у Криму. І міжетнічна ситуація на півострові до середини літа 2001 року залишається досить стабільною.

Ось тільки шкода, що український столичний політичний бомонд розуміє стабільність як союзницькі та договірні відносини з тими силами у Криму, хто обіцяє або декларує, що контролює цей спокій. Нерозбірливість у політичних зв`язках все більше відокремлює від нинішньої влади в Києві тих у Криму, хто життєво зацікавлений сприяти політичній і міжетнічній стабільності.

Ці сили не тільки не мають постійно діючого контакту з кабінетами у київських коридорах влади, але й вимушені користуватися політпосередниками, які все частіше виступають як професійні лобісти, власники, торговці і перекупники циркулюючої інформації та громадської “думки”.

При цьому необхідно врахувати, що “приймачів” інформації у Києві, так само, як і “передавачів” у Сімферополі, декілька, а об`єктивного та єдиного аналітичного центру в столиці держави, куди б стікалися ці інформаційні потоки і де б вони аналізувалися, все ще не існує. А діючі представляють певний політичний або корпоративний сектор столичного істеблішменту і видають “на гора” лише правдоподібні висновки, узгоджені з таким же сектором у Криму.

Виняток складає створена при Президентові України Рада кримськотатарського народу, куди увійшли практично всі члени Меджлісу кримськотатарського народу. Створення Ради – справжній прорив у відносинах Автономії та Центру.

На жаль, поки що серйозної віддачі від роботи Ради немає, але, скоріше за все, це відбувається не з вини високих сторін, що спілкуються, а з наміру тих, хто проповідує ідеологічне обґрунтування непотрібності цього інструментарію зниження міжетнічного протистояння на півострові й розуміння проблем кримських татар безпосередньо вищою посадовою особою держави.

Шкода, що схожим інструментарієм не можуть скористатися представники інших національних громад.

І все-таки найголовнішим фактором  міжетнічної рівноваги і спокою в Криму є надія на краще життя, на політичну та економічну стабільність, на збільшення прибутків населення за рахунок курортів, туризму, відродження виробництв, традиційних національних ремесел та економіки в цілому.

На жаль, цей фактор зі стабілізацією економіки в Росії за рахунок реальних реформ повільно починає вичерпуватися. Людський, звичайного кримчанина, запас міцності зменшується з крахом надій на комфортне життя у благодатному Криму.

Український фактор

Існує ще один, слабо вивчений фактор етнічної стабільності у Криму: фактор етнічних українців.

Незважаючи на потенційну можливість конфлікту, викликаного не тільки безперервними антиукраїнськими публікаціями у місцевій пресі, але й діяльністю крайніх правих проросійських організацій, він абсолютно нереальний на сучасному етапі. І це зумовлено кількома факторами.

Перший. Політична пасивність понад 700-тисячного населення Криму, етнічних українців, викликана багаторічним антиукраїнським ідеологічним пресингом на населення, який триває. Підтвердженням можуть служити такі факти: за десять років незалежності відкрито лише три школи з навчанням державною мовою, в депутати всіх рівнів не пройшов жоден українець, у передвиборній платформі якого вказувалася б його відкрита проукраїнська орієнтація.

Більше того, ні в парламенті України, ні в парламенті Криму немає жодного депутата не те що члена кримського відділу партії національно-демократичної орієнтації, але навіть прихильника цих партій. При цьому місцевим політичним силам постійно вдається проводити на державні посади або у депутатські крісла прихильників партій чи проросійської, чи комуністичної орієнтації – не завжди етнічних українців, але які обов`язково мають українські прізвища. Це дає їм право говорити про “етнічний плюралізм” та антиукраїнський стан кримського суспільства.

Дивує показова гордість своїм антиукраїнством цих містечкових колабораціоністів, замішана на глибокому нерозумінні того, що це звичайний комплекс національної неповноцінності.

Другий. Високий ступінь русифікації місцевого українського населення пояснюється тим, що вони втратили свою рідну мову, давно відірвалися від Батьківщини, її культури, традицій: вони не росіяни, але наче й не українці. І в цьому плані вдало винайдений ідеологічний термін “російськомовне населення” поки що діє безвідмовно. Але саме ця частина населення у випадку серйозних міжетнічних проблем може різко активізуватися.

Третій. Незначна політична активність українців Криму зумовлюється тимчасовою економічною неспроможністю і потужним міфологічним пресингом на населення автономії про казкове життя в Москві і про начебто процвітання простого росіянина у глибинці Росії.

Четвертий. Незначну політичну активність можна пояснити й менталітетом українців, сформованим багатовіковою відсутністю власної державності. Пересічний українець вважався у Російській, а пізніше і в комуністичній імперії, так би мовити, людиною другого сорту. Цей фактор найближчим часом витісниться з психології, і тоді можна очікувати різкого стрибка міжнаціональної самосвідомості. Можна припустити, що вже найближчими роками політична активність етнічних українців, які мешкають в автономії, зросте.

П`ятий. Активізуватися українській частині населення поки що ніби немає сенсу: у більшості з них складається ілюзія, що від їхніх дій нічого не зміниться. Якщо уважно проаналізувати зростання політичної пасивності всього населення автономії у цілому, то більшою мірою це стосується етнічних росіян і російськомовних українців.

Шостий. Продовжують діяти ідеологеми про нібито існуючу не національну українську ідею, а про міфічну “галицьку”, підсилювану тим, що на Західній Україні нібито інша, що відрізняється від Східної частини, мова і там нібито значний вплив має греко-католицька церква, а православна зазнає утисків. Вплив цього фактора знижується зі зменшенням інтересу до церкви взагалі і російської православної, зокрема. До того ж переважна частина населення навіть не може пояснити, чим же відрізняються ці дві споріднені гілки християнства і в чому реально священнослужителі Московського патріархату звинувачують своїх “колег” Київського.

Велику позитивну роль у зменшенні впливу цієї релігійної ідеологеми відіграв і візит до України Папи Римського Іоанна Павла Другого.

Російська православна церква, різко негативно висловлюючись проти візиту Понтифіка, ідеологічно програє прихильникам візиту, руйнуючи міф про слов`янську єдність (Папа – слов`янин, ще й українець по матері).

Загальне бажання населення жити у мирі з усім світом, об`єднатися, стати частиною єдиного цивілізованого світу представниками і прибічниками УПЦ МП демонстративно відкидається проповідями замкнутості та виключності.

Крики російських церковних клерикалів: “Ми не допустимо візиту в Україну антихриста!..” підштовхують населення до усвідомлення, що нинішні церковні правителі, прибічники Третього Риму, тобто Москви, так би мовити намагаються встановити похмурі середньовічні “канони”, “церковні догмати”, що канули в Літу, поставити себе не в ряд рівних серед рівних християн, а над усіма. Тим більше, що Карел Войтила – Папа Римський – видатна особа сучасності, рівної якій у Православ`ї немає.

Сьомий. Саботаж відкриття українських шкіл в автономії з боку комуністів, місцевих властей і проросійських діячів поступово викликає роздратування серед тих українців (і не тільки), які не можуть і не зможуть забезпечити отримання повноцінної вищої освіти своїм дітям через те, що в Росії вони нікому не потрібні, та й коштів немає, щоб дитина отримала освіту за кордоном, а для навчання у вищій українській школі в них відсутнє нормальне знання української мови. Це шлях у бік штучної люмпенізації проросійськими політиками сьогоднішніх учнів кримської середньої школи.

Восьмий. Недовіра до властей усіх рівнів, особливо до місцевої адміністрації, суддів та податківців, які на місцях і є українська влада. Вони – рука, обличчя та імідж України. Так що побори, корупція, відверта упередженість на користь місцевих князьків, які саботують земельну реформу, захоплюють виробничі потужності, монополізують торгівлю, обслуговування курортної сфери... вкрай негативно діють на самосвідомість місцевих українців.

Отже, можна констатувати, що фактор можливої міжетнічної напруженості в Криму реально існує, але “український” наче знаходиться в анабіозному стані, що необхідно пам`ятати і враховувати при черговому виткові міжетнічної напруженості всім, хто має відношення до посилення, і до послаблення конфліктогенності на півострові.

Кримськотатарська карта

За десять років незалежності як мінімум тричі міжетнічне протистояння було дуже близьке до вибуху. І в усіх трьох випадках у властей все-таки вистачило розсудливості не піти до абсолютної конфронтації, а у лідерів кримськотатарського національного руху вистачило сил повністю контролювати ситуацію і сісти за стіл переговорів.

А що стосується самих фантазій на тему громадянського протистояння, то вони знаходяться виключно у площині ухвалення кардинальних рішень, наприклад, у команді “Плі!”.

Ні в Красному Раю, ні біля стін Верховної Ради АРК, ні навіть при блокуванні залізничного вокзалу в Сімферополі у 1998 році, коли кримським татарам було відмовлено у праві голосу на виборах, влада не знайшла достатніх аргументів піти до кінця. І лише події у Судаку в 1996 році, коли пролунали постріли у бік демонстрантів і загинули люди, ми отримали найзагрозливішу ситуацію за всі десять років холодного протистояння.

Однак вперше на зламі 2000-2001 років кримські татари підійшли до дуже небезпечної межі. Точніше, суспільство підвело кримськотатарський національний рух до тієї межі, за якою...

Земельне питання як екзамен політичної спроможності України

Ситуація із земельною реформою з усіма проблемами приватної власності та  соціальними, економічними й ідеологічними наслідками, у Криму відчувається особливо гостро.

Латифундії, що утворилися після розвалу колгоспної системи, належать не тільки старій голово-директорській гвардії, яка змогла втримати сама “свої колгоспні володіння” чи передати дружинам, дітям або численній челяді, але й тим, хто зміг захопити величезні плантації з практично кріпосними селянами, користуючись небезкорисливим потуранням місцевих властей і внутрішньоутробним комунізмом судових і прокурорських бонз. Вони всі між собою друзі, свати, куми, побратими, вони всі єдині у тому, щоб закріпити на все життя свою перевагу, своє власне процвітання і, по можливості, передати це своїм онукам і правнукам.

Ну справді: не з холопами ж товаришувати, а проти своїх буром перти.

Ця хвороба майже скрізь, всеукраїнська, так би мовити, але в автономії вона міцніша, набагато гостріша і болючіша. Тут земля цінніша хоча б через приналежність до курорту, “всесоюзної здравниці”, а ось кримськотатарський фактор переводить проблему цю у вибухонебезпечну площину.

Звичайний кримський татарин, який пасе свою малесеньку отару овець на покинутому колгоспному полі, розмірковує так: “Якщо вони, латифундисти, не віддають землю своєму братові-слов`янину, то вже з іновірцем-інородцем ніколи не поділяться”.

І це точно. Відомі випадки, коли люди, які мають владу і змушені “поділитися землею” зі своїми “братами” -слов`янами, ліквідують деякі сільські інфраструктури, щоб ускладнити діяльність тепер вже своїх “конкурентів”, ускладнюють пересування дорогами, перекривають газові магістралі, електро- і теплопостачання... Іноді ще лунають несміливі голоси людей зі здоровим глуздом: “Треба б поділитися...” Але це так, голоси малохольних, а загальний хор запевняє сам себе: “Ніколи!”

Латифундисти справжніх, всесвітніх історій не студіювали і усвідомлюють світ лише через призму “Короткого курсу ВКП(б)”. Вони навіть не уявляють, як починалися селянські бунти в усьому світі і в усі часи. Скільки народу перебито в Латинській Америці, наприклад, у боротьбі за землю, за свій пай, вони навіть не підозрюють. Вони не знають, що землею все одно там довелося поділитися. Вони мріють, що нинішня влада, їх захищаючи, застосує танки, регулярні частини і масовий голодомор, як при Сталіні в Україні у 1930-ті; або отруйні гази і масові розстріли, як при Леніні у Тамбовській губернії у 1920-ті проти селян, які хотіли обіцяної землі. Ось тільки навряд чи, та й міжнародне співтовариство, м`яко кажучи, не зрозуміє: було б за кого, за що?

У Криму земельне питання дуже відрізняється від континентальної України ще й тому, що проблеми, які періодично виникали в автономії з самого початку репатріації кримськотатарського народу, можна було, зрештою, вирішити, вони не були безвихідними: від труднощів з отриманням громадянства до відмови у праві брати участь у виборах, від проблем освіти, відродження культури тощо, до сутичок із силовими структурами. Проблеми були такі, з якими рано чи пізно суспільство могло впоратися. І справлялось, і справляється. А ось проблема із земельними наділами принципово відрізняється від усіх попередніх, що стоять перед національним рухом кримських татар і населенням автономії, яке так чи інакше буде втягнене до цієї проблеми.

Остаточне закріплення землі за тими, хто вже отримав сертифікати, означає для кримських татар втрату надій на землю, яка належала їхнім предкам протягом багатьох століть, назавжди. Вона на віки повинна стати власністю людей, які переїхали на цю землю не раніше кінця п`ятдесятих – початку шістдесятих років ХХ століття, тобто тридцять-сорок-п`ятдесят років тому.

Перед лідерами кримськотатарського національного руху стоїть дилема: або змиритися з таким становищем і, звичайно, втратити довіру свого народу, або йти до кінця, тобто до перегляду такого рішення за всяку ціну. Третього шляху немає. Саме тут знаходиться больова точка не тільки Криму, але й України. Але це дуже серйозне випробування і для кримськотатарського національного руху, і для України.

Ті, хто має владу, хто сьогодні відмовляється вирішувати кримськотатарську частину земельного питання в Криму, є потенційним вірусоносієм громадянського протистояння, а зовсім не навпаки.

І це буде селянський бунт.

Леонід Пілунський,
журналіст, виконавчий директор Кримського Центру Прав Людини
ім. П.Григоренка, голова Кримської Крайової організації Народного Руху України
Переклад українською мовою за тексом
у газеті “Голос Крыма”, № 28 (399), 6 липня 2001 року
Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Голос Крыма”, №29 (400), 13 липня 2001 року