ЄДНІСТЬ У МОВІ, СПРАВАХ, ВІРІ: ПЕРЕВІРКА ЧАСОМ

1. З чертогів класики – на людні майданчики сучасного політичного життя

Глибока повага до імені та гідності Ісмаїла Гаспринського звільняє нас від необхідності додержуватися ювілейного ритуалу урочистого славослів`я, вести мову про Гаспринського у стилі гіпертрофованої компліментарності або заклинати, немов абсолютно все з того, що було написано, обдумано, запропоновано людству вченим, письменником і політиком, який народився 150 років тому, який висував і формулював свої концепції на тихому вечірньому схилі ХІХ століття і на тривожному ранковому світанку століття ХХ, зберігає свою практичну актуальність у наші дні, що мають зовсім інший політичний, соціальний, культурний вимір, зовсім іншу якість самого часу і простору, в якому ми живемо.

Нехай не стикуються з цим новим часом соціалістичні утопії, що розвинулися в літературній творчості, в романах Ісмаїла Гаспринського. Нехай залишається не затребуваною сучасною літературою і національним друком мова “Терджимана” – це вишуканий тюркський варіант міжнародного есперанто, який так і не став мовою живого спілкування тюркських народів. Нехай не застосовані, в усякому разі буквально, без фундаментального переосмислення, навчально-педагогічні методи Гаспринського у сучасних школах, насичених комп`ютерною технікою і розрахованих – в ідеалі – на включення учнів у світову мережу комунікацій. Нехай безповоротно застарілою залишається максима внутрішньо та зовнішньополітичних прогнозів, рекомендацій, аналітичних моделей Ісмаїла Гаспринського, впевненого в тому, що всі тюркські народи світу рано чи пізно опиняться у лоні Російської держави і зможуть розвиватися та існувати в межах Російської імперії. Процитую найперші рядки класичної праці Ісмаїла Гаспринського “Російське мусульманство”: “500 років тому на Куликовському полі безповоротно було вирішено долею та історією питання про підлеглість північного і східного мусульманства, зокрема, тюрксько-татарського племені, племені російському (...) Ми вважаємо, що рано чи пізно кордони Русі замкнуть у собі всі тюрксько-татарські племена і (...) повинні йти туди, де закінчується заселеність тюрко-татар в Азії”¹.

Як це звучить сьогодні? Давайте знайдемо у собі мужність прямо сказати: сучасною “долею та історією” питання життя і смерті “тюрксько-татарського племені” вирішено інакше, і ніколи більше не підкоряться “російському племені”, і ніколи не увійдуть в обплутані колючим дротом “кордони Русі” незалежні тюркські народи Азербайджану, Казахстану, Середньої Азії, Криму, татари Литви та Польщі, гагаузи Молдови. “Безповоротність” поразки у битві на Куликовському полі спростована історичними результатами століття ХХ і перспективами нового, ХХІ століття.

Не варто, проте, дивуватися несумісності цих і багатьох інших улюблених ідей, вимушених заяв, сумнівів, щирих надій, духовних заповітів, філософських, теологічних, соціальних, політичних концепцій Ісмаїла Гаспринського з нашим часом, який спростував утопії та вивернув навиворіт істини і минулого, і позаминулого століття. Згадаємо східні притчі і поради мудреців, які здавна слугували втіхою в горі і протвереженням при запамороченні від успіхів: тричі поверни обручку на своєму пальці і повтори слова “І це мине”; знай, що все, про що ти сумуєш або чому ти радієш сьогодні, через сто років не матиме жодного значення...

Минуло вже понад сто років від часу багатьох відкриттів і багатьох подій, свідком, учасником, автором, гарячим захисником або непримиренним противником яких був Ісмаїл Гаспринський. Тричі – і сто, і тисячу разів по три – повернуті обручки на стомлених руках, і навік заспокоїлися руки наших предків, які тремтіли від відчаю, болю та щастя, підняті для молитви, для захисту від удару ворога. Все минуло, і немає сенсу штучно реанімувати те, що належить історії та становить сьогодні чисто історичний інтерес.

Але є в цих щільних шарах історико-культурної спадщини, пов`язаної з іменем Ісмаїла Гаспринського, закам`янілих, як гірська порода, відшліфованих роками і вітрами, як Кримські скелі, вже безперечних і безцінних, як загальнолюдська класика, один дивний живий струмочок, пульсуюче джерело, спроможне й сьогодні втамувати духовну спрагу людини, яка страждає, перетворитися на солону гіркоту або життєдайну солодкість чистої води. Не будемо перебільшувати його масштаб, силу, уявляти його Ніагарським водоспадом, повноводною рікою або найглибшим озером Землі. Як і у часи Гаспринського, поки що це ще тонкий струмочок нашої загальної надії. Він пересихає в часи жорстокої спеки, він буває стятий льодом у суворі зими нашої драматичної вітчизняної історії, його дзюрчання іноді надовго замовкає, і ця тиша радує тих, хто давно або недавно з вогнем і мечем прийшов на землі тюркських народів, з неосвіченістю та зарозумілістю зневажає їхні святині, з нещадністю вандалів руйнує їхні культурні цінності і з псевдонауковою професорською пихою міркує про крах політичних міфів загальнотюркського єднання і про необґрунтованість ідеології “пантюркізму”. Але це джерело не висихає, з таненням снігів воно поповнюється весняними водами, з новими потрясіннями і тектонічними зсувами земних порядків та земної кори воно отримує нові глибинні ресурси, нову енергію. Йдеться про теорію і практику тюркізму – руху загальнотюркської духовної солідарності та взаємної підтримки.

Мабуть, про його існування люди знали задовго до формування наукових теорій Ісмаїла Гаспринського, що увійшли в історію суспільної думки кінця ХІХ -початку ХХ століть як цілісна гуманістична ідеологія тюркізму, що має і філософське, і наукове, і політичне обґрунтування та забезпечення. Але все ж таки, продовжуючи метафоричний опис, ми можемо сказати, що саме Ісмаїл-Бей Гаспринський своєю геніальною інтуїцією, своєю завзятою працею, своєю громадянською мужністю пробив ту свердловину, з якої клекотить це джерело. Він відкрив його. Він дбайливо його захистив. Він назвав його співучим  перекатом з чотирьох слів, що зливаються у дзвінкому музичному крещендо “Dilde, fikilde, iste birlik”.

Збудована Гаспринським тріада “Єдність у мові, вірі та праці”, висунута як моральний імператив, звернений до народів тюрксько-ісламського світу, червоною ниткою проходить через багато праць вченого, набатним дзвоном заклику лунає зі сторінок його “Терджимана/Перекладача”. Один з найбільш авторитетних у світовій історіографії дослідників спадщини Ісмаїла Гаспринського Олександр Беннігсен пише: “Гаспринський підсумовував свої думки про необхідність об`єднання тюрок-мусульман Російської імперії в одній фразі “Єдність у мові, вірі та праці”, або “Єдність у мові, думках і діях” (“Unity of language, of thought, of actions”). З його точки зору, все тюркське  (Pan-Turkic) і все ісламське (Pan-Islamic) єднання є одним засобом, що може врятувати не тільки його маленький кримськотатарський народ, але й усі тюркські народи Російської імперії від поглинання й асиміляції гігантськими російськими масами, що вже починається”².

Справедливо вважаючи Гаспринського “батьком пантюркізму”, саме цієї ідеї, найнебезпечнішої для імперської держави і рятівної для його народів-невільників, ніколи не міг пробачити Гаспринському ні самодержавний, ні комуністичний режим, який успадкував його великодержавну комуністичну парадигму, ні сучасний російський націоналізм, який однаково вирує у стихії “лівих”, “червоних”, і правих, “коричневих”, сил. І ті представники російської сервільно-ангажованої науки і націоналістичної політики, які сьогодні, ще соромлячись світової громадської думки, не наважуються піддати ім`я Гаспринського відкритій анафемі, як це робили їхні попередники (правителі та ідеологи Радянського Союзу, по частинках розшукуючи в його текстах столітньої давнини, затиснутих лещатами губернської і державної цензури, буквально видавлені з його листа та з його невільної мови “вірнопідданські” зізнання і компліменти російському самодержавству та російському народові) воліють не помічати тієї головної ідеї, що складає стрижень усіх гуманітарних напрямків соціальної та культурної антропології Гаспринського, – тюркізму.

Всупереч цим фальсифікаціям і замовчуванням саме про тюркізм (пантюркізм) Ісмаїла Гаспринського, не зніяковіло виправдовуючись, а впевнено стверджуючи прогресивне історичне значення цієї ідеології та її сучасну актуальність, ми говоритимемо сьогодні, відзначаючи 150-річчя від дня народження Ісмаїла Гаспринського винесенням практичних висновків з його уроків і постановкою важливих для кримськотатарського національного руху завдань.

2. Тюркізм чи пантюркізм?

Звісно, дослідження ідеологічної суті тюркізму – концепції духовної, культурної, політичної спільноти тюркських народів – не вміщується в рамки доповіді чи статті, настільки це глибока, багатогранна проблема, що вимагає врахування всіх її складових, усієї її динамічної еволюції протягом тепер вже трохи більше одного століття, всієї великої багатомовної історіографії, що забезпечує її фундаментальне обґрунтування та широке поле її інтерпретацій, а також крайностей від компліментарних конструкцій, що перебувають за межами наукового поля, палких панегіриків, завищених очікувань і гіпертрофованих оцінок величі, давнини, міцності, генетичної обмеженості єдиного тюркського світу до провокаційних фальсифікацій, істеричної паніки (“Турки йдуть!”), прокльонів і знущань, карикатурного перекручення гуманної та ліберальної сутності тюркізму.

Не маючи можливості вмістити в одну доповідь усі нашарування та аспекти цієї проблеми, я обмежу своє завдання деякими коментарями до неї, деякими доповненнями, що стосуються порівняно мало відомих фактів та які проливають нове світло на досі ще загадкове явище, які вже більше століття  одні з надією та гордістю, інші зі страхом та ненавистю, треті з цікавістю та змішаним почуттям довіри і сумніву називають словами “тюркізм” і “пантюркізм”, то розводячи, то поєднуючи ці поняття одне з одним.

Почати, мабуть, варто саме з цієї термінологічної плутанини. До дефініцій “тюркізм” і “пантюркізм” існує декілька різних підходів, що визначаються історичним мисленням, геополітичним діапазоном, принциповою позицією дослідників і пропагандистів. Залежно від того, який підхід ми візьмемо як оптимально зручний і прийнятний, про яку трактовку термінів ми домовимося, на якій конвенції зупинимося, виявиться той зміст, який ми (і не ми, а автори вкладають у поняття “тюркізм” і “пантюркізм”).

Якщо взяти за основу визначення, запропоноване відомим дослідником Якобом Ландау і викладене в його книзі “Пантюркізм. Від іредентизму до кооперації”, виданої в Лондоні у 1995 році, а саме формулу: “Йдеться про рух, метою якого є створення об`єднання, союзу на культурній, психологічній (або на обох разом) основах народів тюркського походження”<sup>3</sup>, то ми навряд чи знайдемо на цій основі якісь суттєві відмінності між тюркізмом і пантюркізмом. Звичайно, “союз” чи “об`єднання” можна трактувати по-різному – як міцну державну конфедерацію (для її створення у сучасному світі, на жаль або на щастя, немає ні реальної можливості, ні близької перспективи) або як громадську організацію типу нинішньої Асамблеї Тюркських Народів (АТН), але нічого іншого, крім прагнення до такого об`єднання, в установках “пантюркізму” та “тюркізму”, у цій широкій їх інтерпретації, немає. Сам Ландау, спираючись на дослідження свого попередника Мирона Вайнера, який займався історією цього руху в балканському контексті<sup>4</sup>, воліє називати це явище “пантюркізмом”, не вкладаючи у префікс “пан” жодного одіозного сенсу або міркування про глобальні амбіції ідеологів тюркізму та їхні претензії на “світове панування”. Етимологічно поняття “пантюркізм” виникає у контексті з явищами “панславізму”, що вже отримали певний зміст і розповсюдження, з одного боку, з опорними пунктами в Росії та “пантуранізму”, з іншого боку, з опорними пунктами в Угорщині, яка була батьківщиною першого історіографа та пропагандиста пантуранської спільноти Армінюса Вамбері<sup>5</sup>, країною, де в подальшому пантуранізм отримав широку популярність як відповідь на виклик панславізму і базувався на розробках, опублікованих у журналі “Туран”, що виходив досить регулярно з 1913 до 1970 року. При цьому якщо пантюркізм був свого роду похідним феноменом від пантуранізму і відрізнявся від останнього тільки більш вузьким етнічним і географічним ареалом власне тюркської спільноти (без участі фінно-угорських груп гігантської “країни Туран”, що простягається від півночі до Ірану ), то панславізм опинявся у гострій ідеологічній конфронтації з пантюркізмом, причому агресивна енергія в цій конфронтації виходила, насамперед, з боку панславізму. І хоча панславізм був, у першу чергу, (особливо після 1871 року) спрямований проти Німеччини та німців, наступним об`єктом його пропагандистської атаки стала Османська імперія і тюркські народи, причому доходило до таких крайніх форм вираження туркофобії, як вислови, що склали сумну славу агресивної книги “Панславізм і східне питання” (виданої у Парижі у 1898 році), в якій стверджувалося, що “Туреччина повинна зникнути з європейської політичної арени”, що південні слов`яни є єдиними нащадками Оттоманської імперії, що їм належить “левантійський трон”⁶.

У контексті цих категорій (“панславізм”, “пантуранізм”) ідею саме  тюркської суперетнічної спільноти, “Тюркського коллоса”, що поступово відгалузилася від широкого пантуранізму і найважливішою етнічною складовою якої Вамбері називав анатолійців (власне турок), азербайджанців, туркменів, узбеків, киргизів і татар, зручніше було назвати “пантюркізмом”, хоча і в сучасній, і у пізнішій літературі цей напрямок громадської думки та політичної діяльності часто називався і турецькою, і європейськими мовами словом “Тюркізм”. “Тюркізм і Ради” – так називалась одна з найбільш капітальних англійських монографій, що з`явилася у 1957 році і досліджує розповсюдження ідеології пантюркізму серед народів Півдня Росії і Середньої Азії та придушення цієї ідеології радянським режимом⁷. У цьому історіографічному ракурсі жодних суттєвих відмінностей у поняттях “тюркізм” і “пантюркізм” не існує, практично – це одне й те саме.

Відмінності виникають у ХХ столітті на двох рівнях і в абсолютно різних планах.

З одного боку, з успішним розвитком младотурецького руху в Туреччині, неминучою трансформацією гігантської та яскравої за своїм етнічним складом Османської імперії у країну з гомогенною національною культурою та ідеологією, в міру того, як історична суперечка про способи духовного самовизначення і форми ідентичності її громадян між концепціями “ісламізму”, у парадигмі політики та ідеології султана Абдул Хаміда ІІ (“ми – мусульмани”), “османізму” (“ми – піддані Османської імперії”) та “тюркізму” (“ми – турки”, при цьому між “тюрк” і “турок” у турецькій мові немає жодної відмінності) було вирішено на користь останнього, тюркізм (і саме тюркізм, а не пантюркізм) набув особливого значення виключно у контексті внутрішніх проблем, “pro domo sua” турецького суспільства і держави. Тюркізм як складова частина офіційного кемалізму був власне національною державною ідеологією, що об`єднує не тільки етнічних турок, але й усе населення країни на основі єдиної турецької мови, загальнотурецького патріотизму, громадянської лояльності до незалежної турецької держави, тоді як вважалося, що “пантюркізм” займається закордонними проблемами, втручається у сферу міжнародних відносин, торкається народів, які живуть за межами Туреччини (найчастіше вони об`єднувалися поняттям “Dis Turkler” – “диш тюрклер”, щось схоже на “чужі турки”, “турки зарубіжжя”, “тюрки поза Туреччиною”), і офіційний правлячий режим Кемаля Ататюрка та його наступників намагався відмежуватися від платформи “пантюркізму” головним чином з тактичних міркувань зміцнення іміджу неагресивної країни та підтримки добросусідських відносин з Радянським Союзом. Прибічники “пантюркізму” в Туреччині після 1923 року навіть зазнали переслідувань, у всякому випадку їхня легальна діяльність була різко обмежена.

З іншого боку, і теоретичне, і чисто емоційне розмежування понять “пантюркізм” та “тюркізм” відбувається і в Радянському Союзі. Нічого спільного з тим змістом понять, яке визнається у Туреччині, воно не має, у всякому випадку “тюркізм” у нашій країні його нові прибічники, які почали свою енергійну мобілізаційну діяльність наприкінці 1980-х років, ніяк не пов`язують із чисто турецьким патріотизмом, турецькою національною ідеєю та лояльністю до турецької держави. Контроверза між “пантюркізмом” і “тюркізмом” пояснюється дуже сильним ідеологічним пресингом радянської держави, який фактично вже в 1920-х роках поставив пантюркізм поза законом, оголосив йому грізну анафему з усіх своїх пропагандистських і наукових амвонів та трибун. Концентрована сила цієї категоричної нетерпимості, цього прокляття, яке з року в рік оновлюється, червоною ниткою проходить через усі визначення пантюркізму в радянських енциклопедіях і філософських словниках, дисертаціях і монографіях, газетних памфлетах і судових вироках, виявилася настільки магнетичною, що у лідерів відродженого руху тюркської солідарності не вистачило рішучості поставити питання про повну моральну реабілітацію самого поняття “пантюркізм” і гордо підняти цей прапор. Масову свідомість, що дуже глибоко отруєна послідовною фальсифікацією і ворожою критикою “пантюркізму”, було б важко перебудувати в напрямку толерантності до нього. Тому в радянському і пострадянському суспільстві було стихійно ухвалено щось типу негласної конвенції, згідно з якою “пантюркізм”, що претендує на якесь загальне панування або перевагу над іншими народами (грецьке складове слово “пан” – “все” – трактується при цьому не стільки як основа “всетюркського” об`єднання, скільки як слов`янське визначення панування: “пан” – господар, хазяїн) – явище, безумовно, негативне (для його противників – центр усіх гріхів “тюркської агресії, що загрожує світові ”), тоді як “тюркізм” (без небезпечного і дратівливого “пан”) – вже щось допустиме, для його противників – також гріх, але менший, а для його прибічників – легітимний рух, який вони сподіваються повною мірою “реабілітувати” в очах усього світу. Не випадково Рафаель Мухамметдінов, один з визнаних лідерів цього руху, називає свою книгу, що стала ідейним маніфестом його відродження, “Зародження та еволюція тюркізму” і пояснює у “Вступі” до неї : “Тюркізм у радянській більшовицькій історіографії фігурував неодмінно як “пантюркізм”, який інтерпретувався як експансіоністське об`єднання тюркських народів на чолі з Туреччиною, що ставить за мету проведення шовіністичної політики стосовно інших народів і держав. Пантюркізм був свого роду жупелом, що пов`язувався з поняттям “буржуазний націоналізм”, а останній... неодмінно мав асоціюватися з такими поняттями, як “расизм” і “фашизм”...⁸”

Прагненням врятувати своє дітище від цих негативних асоціацій і тягаря минулих фальсифікацій пояснюється чітка установка, прийнята в усіх теоретичних обґрунтуваннях, документах, назвах організацій і видань відродженого руху всетюркської солідарності на слово “тюркізм”, що рішуче витісняє з лексикону його лідерів, практиків та ідеологів поняття “пантюркізм”, як нібито помилкове, невірне або застаріле. Про “пантюркізм” охоче розмірковують і голосно кричать, намагаючись розповсюджувати уявлення про “тюркську загрозу”, лише його противники (наочним прикладом їхньої активності у сучасній Росії та на міжнародній арені може слугувати так звана 1-а Міжнародна науково-практична конференція “Пантюркізм і національна безпека Росії”, проведена в Москві у 1994 році за участі таких реакційних російських політиків, як Микола Лисенко, а також ангажованих представників вірменської, грузинської, сербської, грецької, болгарської громадськості, які закликають до створення єдиного фронту “боротьби з пантюркізмом”⁹).

Не забудемо, однак про те, що у початковому і найбільш точному значенні поняття “тюркізм” і “пантюркізм” не просто близькі, але фактично тотожні. І якщо не звертати увагу на психологічні особливості їхнього звучання в різних конкретних політичних ситуаціях та історичних контекстах, на фальсифікації новітнього часу та ідеологічні кампанії минулих років, ми можемо однаково користуватися цими поняттями, маючи на увазі тюркську (“тюркізм”) і всетюркську, бо жоден тюркський народ не виключається з цього поля (“пантюркізм”) солідарність, базовану на “єдності в мові, справах і вірі”, або, говорячи словами одного із сучасних лідерів цього руху, “систему ідей, що випливають з визнання спільності етнічного походження, спорідненості мов і близькості культур тюркських народів та пропагуючих єдність, братство і співробітництво цих народів, а також спрямованих на захист їхньої свободи і незалежності, що сприяють їхньому просуванню шляхом прогресу та процвітання”¹⁰.

3. Три особливості пантюркізму

Повертаючись думками до історії пантюркізму як вчення і як громадського руху звернемо увагу на деякі його особливості.

По-перше, він ніколи не був тільки “нашим дітищем”, у якому б сенсі приватної етнічної власності не вимовляли б ми це слово “наше” (скажімо, волзько-татарською “безнен”, або турецькою “bizim”, або мовою литовських татар “musu”). Він не належав одній етнічній групі, одній культурі, якійсь одній зоні тюркського світу. Він мав значення для всього тюркського світу, і його опорні пункти постійно змінювалися, переміщаючись із Бахчисарая і Сімферополя у Стамбул та Анкару, із Казані у Ташкент, із Уфи в Баку, у західноєвропейські центри зосередження тюркської еміграції з Росії (а це і Париж, і Берлін, і румунська Констанца, і Варшава між Першою та Другою світовими війнами), в Америку, на Балкани, і знову поверталися на Урал, у Поволжя, у Сибір, у Закавказзя та на Північний Кавказ, у Казахстан і Середню Азію, у столиці колишніх автономних, союзних республік та нинішніх незалежних держав, то більше, то менше відкритих, чуйних, таких, що прислуховуються до голосу тюркізму, готових сприймати його імпульси. Від самого початку і  протягом своєї історії тюркізм не тільки апелював до всієї тюркської спільноти народів Євразії, але й живився філософською і політичною думкою, культурними досягненнями всіх цих народів разом і кожного з них окремо. Механічної рівнозначності, одноманітності в цьому світі, звісно, не було, і можна сказати, блукаючі вогні тюркізму здобували різну світлосилу, що ледве мерехтить чи яскраво палає на туманних або безхмарних, нічних або полудневих небосхилах різних країн, і контури пантюркізму по-різному вписувалися у національну історію різних тюркських народів. Але тюркізм ніколи не був локально замкненою або провінційно обмеженою справою одного народу, однієї держави і завжди залишався інтернаціональним, міжнародним явищем принаймні континентального (євразійського), а з активним включенням тюркської діаспори у громадське життя інших континентів – світового масштабу.

По-друге, він ніколи не був закритим, призначеним тільки для тих, кого можна назвати “одноплемінниками”, зрозумілим тільки тим, для кого одна з тюркських мов є рідною, материнською, і кому на основі тільки цієї лінгвістичної спорідненості зрозуміла інша близька, співзвучна тюркська мова. Тюркізм не був “cosa nostra” – “нашою справою” тільки тюркських народів, старанно прихованою від чужого погляду, чимось схожим на таємний орден, у справах якого не могла б розібратися не обізнана з його таємницями людина. Тюркізм розвивався на очах усього світу, багато в чому як течія європейської громадської думки (хоча і не протиставляє себе ні азіатському, ні американському менталітету), зустрічав інтерес і відгук у культурі народів та країн, які не мають прямого відношення до тюркського світу, а різноманітна англомовна, франкомовна, німецька, угорська література, публікації слов`янськими мовами (польською, українською, сербохорватською тощо) далеко не завжди були фальсифікацією або примітивною трансляцією основних положень тюркізму, але й доповнювали і розвивали його концептуальну основу творчими інтерпретаціями.

Третьою особливістю пантюркізму, що визначилася на основі вже його раннього досвіду і витримала випробування наступними десятиліттями, було обмежене поєднання теорії та практики, слова і діла. Історія тюркізму – це не тільки історія наукової та літературної думки, поява різних творів у різноманітних жанрах і формах філософських трактатів, історичних есе, політичних памфлетів, поетичних маніфестів та монологів (зазначимо у дужках, що ранній тюркізм особливо прагнув до романтичних форм самовираження і самоствердження у віршах, у творах художньої прози і драматургії, а також у журналістській публіцистиці¹¹). Це історія організованого опору режимам, що придушували свободу тюркських народів, історія іредентизму (там, де іредентизм міг забезпечити захист прав та інтересів тюркських народів), історія антиколоніального і визвольного руху (там, де тюркські народи опинилися під колоніальним ярмом або в умовах окупації), історія політичного підпілля, партій, з`їздів, народних повстань, найважливіших акцій державної та народної дипломатії, правозахисних ініціатив. Не обмежуючись марними моральними проповідями своєї правоти до тих, хто не спроможний розуміти силу слова і переконання, тюркізм завжди був засобом активного самозахисту тюркських народів, наступальною та збройною (у прямому і переносному сенсі цього слова) силою і завдавав чималого головного болю ворогам тюркського світу, які як вогню боялися саме загальнотюркської єдності, загальнотюркської взаємної підтримки і солідарності. Навіть якби нам дуже захотілося переписати історію тюркізму, підігнавши минуле до норм сучасного громадянського суспільства та до його конституційних основ, нам однаково ніколи не вдалося б подати тюркізм як невинне ягня чи співучу пташку, чия місія обмежена сором`язливим щебетанням. Тюркізм був викликаний до життя драматичним становищем тюркських народів, змушених боротися і за свою рідну землю, і за свої елементарні людські права, і саме готовність та вміння боротися складають основу діючого тюркізму.

4.Деякі віхи та уроки забутої історії

Відновимо в пам`яті деякі моменти не такого вже й далекого минулого, яке старанно вилучається з офіційних версій радянської та пострадянської історіографії. Обмежимося лише невеликим відрізком – кінцем ХІХ – першою чвертю ХХ століття, так званим дореволюційним і революційним періодом, який особливо цікавий нам тому, що в ньому можна простежити і перегук, і збіг з нашим часом схожих очікувань, тривог, помилок і розчарувань.

За даними перепису населення Росії 1897 року із 125.600.000. її мешканців понад 13 мільйонів, тобто майже 11% усього населення складали народи тюркоісламської спільноти: на сході імперії – волзькі та сибірські татари, башкири, казахи, у нещодавно анексованій Середній Азії (Туркестані) – узбеки, киргизи, туркмени, на європейському півдні – кримські татари, турки, азербайджанці (яких, однак, російські чиновники не завжди відрізняли від турок, та які також називалися кавказькими татарами), ногайці, гірські народи східної та центральної частини Східного Кавказу – кумики, карачаївці, балкарці; у західних губерніях – невеликі групи литовських, або польських татар.

Жоден із цих народів не увійшов добровільно до складу Російської імперії, всі вони були завойовані та підкорені силою або отуманені обманом фіктивних договорів, які не виконувалися, і гіркота образ, і рани, які не загоюються, давніх (приборкання Іваном Грозним Казані, завоювання Єрмаком Сибіру) та порівняно недавніх кривавих трагедій (анексія Криму, каральні походи Суворова у Ногайський степ), Кавказька війна, завоювання Середньої Азії) визначали самопочуття мусульман – тюркських підданих Російської імперії. Основними проблемами, що турбували їх постійно, були соціальний і політичний гніт, наступ на їхні землі, майно та права, витіснення їх з історичної батьківщини (вимушена еміграція, депортації, заслання), наступи на їхню віру, культуру, мову, загроза русифікації та христіанізації тюркського світу. Більшість тюркських народів дуже болісно реагували на втрати і на ті обмеження та приниження, якими було заповнене їхнє повсякденне життя у російській державі, і головною опорою в боротьбі за свої права ставали іслам і тюркізм. Панісламські спрямування знаходили підтримку у зарубіжному мусульманському світі. Ця ідеологія була більш традиційною, тоді як пантюркізм наприкінці ХІХ століття сприймався як якась ідеологічна новація. Він був тісно пов`язаний з національними рухами і зростанням націоналізму. Певний поштовх йому дали події російсько-турецької війни 1877-1878 років, особливо страждання турецьких військовополонених, які опинилися у російському полоні або в руках болгар.

Концепція спільності походження, “расової” єдності всіх тюркських народів і доцільності їхнього об`єднання отримала розвиток як відповідь на виклик панславізму, чия активність (та її практичні наслідки у політичній русифікації) особливо зросла наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть.

Цілком зрозуміло, чому ініціатива та лідерство в обґрунтуванні та пропаганді пантюркізму виявились у татар, які були “старожилами” Російської імперії, довше, ніж інші тюркські групи, зазнавали самодержавних утисків і перебували під російським правлінням. Розвиток капіталістичних відносин, формування буржуазії у татарському середовищі (процес, що розпочався ще у XVII столітті) сприяли розповсюдженню націоналізму і появі лідерів національного руху серед татар наприкінці ХІХ століття. При цьому кримські татари, які мешкали відносно близько до Туреччини, найбільше зазнали турецького культурного впливу, і, опинившись під гнобленням Російської імперії, вони всі свої надії пов`язували з Туреччиною. Татарські інтелектуали (і у волго-уральському і у кримському середовищі) першими оцінили значення загальнотюркської солідарності, яка повинна була подолати географічну роз`єднаність тюркських груп і зміцнити їхні зв`язки. Лінгвістичний елемент ставав найпершою основою цієї солідарності, хоча мови тюркських груп були настільки схожими, близькими, але все ж не однаковими, і спілкуватися одне з одним вони могли на “тюркі”, яка була чимось схожа на “високу турецьку”, “літературну турецьку” мову. Вироблення “тюркі” було важливим і першим кроком до загальнотюркського зближення.

Вирішальна заслуга у вирішенні цього важкого завдання належить Ісмаїлу Гаспринському, який створив “тюркі” на основі модернізованої версії кримськотатарської мови, що стала засобом духовного зближення тюркських народів. Особливі зусилля були спрямовані на те, щоб “очистити” від сторонніх елементів, зокрема, від запозичень з російської, арабської, персидської мов. Певні зусилля у цій мовній реформі були спрямовані й на мінімізацію фонетичних відмінностей у тюркських мовах. У результаті було створено “спільну мову” (“Lisan-i umumi”) як щось середнє між турецькою і татарською, зрозумілу майже всім народам тюркського світу¹².

Паралельно вибудовувалася ціла низка проблем – необхідність реформ у галузі освіти, модернізація способу життя, релігії (джадидізм як реформація, оновлення сунітського ісламу). Важливим засобом  пропаганди нових ідей ставала тюрксько-татарська преса, флагманом якої був “Терджиман” Ісмаїла Гаспринського, що з`явився у 1883 році. “Терджиман” пропагував єднання всіх тюркських народів Росії, і звіти царської охранки (жандармського управління та відомства у справах цензури), що збереглися, свідчать про те, що російська адміністрація чудово розуміла, яку небезпеку становить тюркське єднання для самодержавної системи.

Проблеми пантюркізму у тісному зв`язку з мовною реформою порушувалися й на сторінках інших тюркських періодичних видань, що з`явилися в Росії на хвилі революції 1905 року, зокрема, у татарських виданнях волго-уральського регіону – у “Казан мюхбире” (“Казанському віснику”), у  журналі “Уклар” (“Стріли”), який видавався в Уральську в 1906 році, в оренбурзькому “Карчыга”, (“Яструб”),  у казанських виданнях “Яшен” (“Молот”) 1908-1909-го та “Ялт-Юлт” (“Блискавка”) 1910-1917 років, в азербайджанському сатиричному журналі “Молла Насретдін”, що видавався з 1906 року в Тіфлісі, в узбецьких періодичних виданнях, що з`явилися за рік до Першої світової війни – “Туран” (був закритий у 1913 році після виходу 49-го номера) та “Бухоро і Шариф” (вийшло 153 номери, після чого він був також закритий, у тому ж 1913 році).

Європейське суспільство про ці процеси вперше дізналося з публікацій угорського вченого та мандрівника Армінюса Вамбері, який сповістив світ про “пробудження татар”, про процеси етнічної та релігійної мобілізації у тюркському світі¹³.

Одночасно процеси становлення тюркізму висвітлював паризький журнал “Ревю дю Монд Мюсюльман”, що не пропустив жодного з тюрксько-мусульманських конгресів 1905-1906 років і подав загальну панораму руху в докладній статті “Панісламізм і пантюркізм”¹⁴, яка у тому ж 1913 році була перекладена російською мовою та опублікована у 8-му і 9-му випусках петербурзького журналу “Світ ісламу”.

Про перші тюрксько-ісламські з`їзди тут треба сказати особливо, тому що вони були найнаочнішим прикладом перетворення абстрактних ідей тюркської солідарності у конкретну справу дореволюційної боротьби з царизмом.

Перший конгрес відбувся у Нижньому Новгороді 15-28 серпня 1905 року, його 150 делегатів, в основному, представляли буржуазні кола татарського суспільства. Ісмаїл Гаспринський був одним із керівників цього Конгресу. Цей Конгрес увійшов в історію під іменем “Мусульманських зборів”. Його перша резолюція вимагала об`єднання (“Ittifak”) всіх мусульман Росії, які прагнули  проведення реформ, що відповідають вимогам і потребам молодої ліберальної буржуазії. Конгрес започаткував організаційне об`єднання  російських мусульман, які були розділені на 16 округів, кожен з яких вибирав свою асамблею (“меджліс” – meclis). Центральна Асамблея повинна була зібратися у Баку. Практично дієздатним виявився Меджліс Татарстану (“казанська асамблея”), який регулярно збирався після першого з`їзду.

Другий конгрес, на якому головував Гаспринський, зібрався у Санкт-Петербурзі 13-23 січня 1906 року. На Конгрес з`їхалися 100 делегатів – представників татар, киргизів, народів Криму і Кавказу. Конгрес ухвалив рішення про створення Союзу мусульман Росії (Russiya Musulmanlarinin Ittifaki). Значну увагу з`їзду приділив перспективам уряду мусульман у Думі.

Третій конгрес зібрався поблизу Нижнього Новгорода 16-20 серпня 1906 р. На ньому знову переважали казанські татари. З 14-ти членів Комітету, який керував роботою з`їзду, було 10 волзьких татар, один кримський татарин (Гаспринський), один азербайджанець, один казах і один представник Туркестану (проте, за національністю теж татарин). І хоча туркестанці виявили в ці роки значний інтерес до ідей пантюркізму (про це згадував згодом Закі Валіді та свідчили інші автори), їм тоді ще важко було брати участь у загальній роботі. Третій з`їзд ухвалив рішення про перетворення Союзу мусульман (Іттіфака) у політичну партію, програма якої базувалася на ідеології пантюркізму.

Партія, що зберегла назву “Союз мусульман” (Ittifak-ul- Muslimin) діяла досить обережно. Вона підтримувала освіту літературних, просвітницьких, філантропічних товариств та організацій, таких, як, наприклад, Товариство підтримки культурного розвитку мусульман, засноване у Ханській Ставці в Астрахані, що проголосило своєю метою об`єднання мусульман Росії на підставі спільної мови. Багато з цих товариств співробітничали одне з одним і зіставляли свої цілі, публікуючи програми у таких періодичних виданнях, як, наприклад, оренбурзький “Вакит” (“Час”) або “Сада” (“Голос”), що видавався у Баку¹⁵. Деякі редактори, видавці, журналісти та інші організатори тюркського друку, які зазнавали переслідувань, емігрували до Туреччини, де опинялися в тісних контактах з турецькими інтелектуалами, сприяючи тим самим розповсюдженню ідеології пантюркізму вже на території Туреччини¹⁶.

Важливу сполучну роль між пантюркізмом у Росії у Туреччині зіграв казанський татарин Юсуф Акчура (Акчурін, Акчура-оглу), родич Гаспринського, який з жовтня 1906 року видавав газету “Казан мюхбире”. Він був активним учасником усіх трьох мусульманських конгресів. Його найбільш раннім маніфестом пантюркізму була стаття “Три системи правління” (Us terz-i siaset), написана не пізніше, ніж у квітні-травні 1904 року, та опублікована анонімно в Каїрі у газеті “Turk” (в Росії її опублікувати було неможливо). Пізніше її було видано окремим буклетом Турецьким Історичним Товариством (Turk Tarih Kurumu), вона стала широко відома.

Порівнюючи концепції османізму, панісламізму та тюркізму, Акчура виділяв тюркізм як найбільш перспективний і реальний шлях єднання тюрків. Він боровся за створення політичного Союзу всіх тюркських народів з центром у Туреччині. Виступ Акчури знаменував перехід пантюркізму в нову фазу, а саме від культурно-просвітницького (у Гаспринського) у політичний пантюркізм – “Turkculuk”¹⁷.

Дуже активними на початку ХХ століття у розробці та пропаганді пантюркізму були азербайджанці, і навіть важко сказати, звідки йшов найбільший вплив і проникнення ідей пантюркізму в Туреччину, з Криму, з Казані чи з Баку. Національне пробудження азербайджанського народу інтенсивно відбувалося вже у ХІХ столітті, що знайшло відображення на сторінках заснованого в Баку в 1875 р. періодичного видання “Ekinci” (“Экинджи”, “Жнець”). Це була перша національна газета тюркського народу. Засновником її був Гасан Сердабі. Але вже через рік російські власті закрили цю газету, побачивши в ній дуже відверту політичну спрямованість. Проте слідом за нею з`явилися інші видання, що продовжували розробку ідеології тюркізму – “Hayat” та “Irsad”. Чим жорстокіший був цензурний контроль, тим більше це стимулювало єднання азербайджанців. У 1907 році на сторінках журналу “Fuyuzat” (“Просвіта”) програму азербайджанського національного відродження сформулював Алі Гусейн-Заде, визначивши її словами “Тюркізм, ісламізм та європеїзація”. Характерно, що тюркізм у цій тріаді посідав перше місце.

Після революції 1905 р. азербайджанці складали найбільш радикальну антиросійську опозицію, та їхня діяльність в галузі просвіти і шкільної справи, у виданні газет, в утворенні політичних партій була дуже активною. Газети Азербайджану виходили, головним чином, турецькою мовою, добре зрозумілою азербайджанцям. Їхня політична програма все більше наближалася до концепції сецесії від Росії та зближення з Османською імперією.

Перша світова війна значно ускладнила становище ідеологів тюркізму. Туреччина і Росія виявилися ворогуючими сторонами. Однак у цих тяжких умовах організований рух, який вже достатньо зміцнів, зміг застосувати надзвичайно важливі кроки, попередивши руйнування інститутів загальнотюркської солідарності. У Стамбулі в 1915 році було створено “Комітет захисту прав мусульманських тюрко-татарських народів Росії” (“Rusya musluman Turk-Tatrlarin hukukunu mudafaa Komitesi”), який очолив Юсуф Акчура, котрий мешкав у Туреччині вже з 1908 року і видавав тут з 1911 року газету “Turk Yurdu” (“Тюркський дім”) та був одним з лідерів найбільш авторитетної й енергійної організації пантюркістського напрямку “Turk Ocagi” (“Тюрк Оджаги”, “Турецьке вогнище”). Поруч з різноманітними формами просвітницької, пропагандистської, політичної діяльності “Тюрк Оджаги” займалася й конкретною допомогою біженцям із тюркських народів Росії, які шукали на анатолійських землях і на Балканах спасіння від війни, а пізніше від революції та більшовицького терору. Члени Комітету виїжджали у 1915-1916 роках у Будапешт, Відень, Берлін та Софію, розповсюджуючи в урядових колах країн Центральної Європи інформацію про бідування тюркських народів Росії. Комітет розробляв програми створення незалежного від Росії Туркестану, відновлення Кримського і Казанського ханств>¹⁸.

Комітет встановив прямі зв`язки з “Лігою аллогенів (чужих, неросійських народів) Росії” і на загальній зустрічі у Стокгольмі, що відбулась 9 травня 1916 року, підписав спільний меморандум, відправлений телеграфом Президенту США Вільсону з приводу релігійних, культурних і соціально-економічних утисків народів Росії та порушення їхніх прав¹⁹. Основні положення цієї петиції були розвинені у брошурі анонімного автора, який взяв псевдонім “Інородець”, “Росія та чужі їй народи” (“La Russie etles peuples allogenes”), що вийшла у 1917 р. французькою мовою. В ній зверталася увага не тільки на тяжке становище цих народів, але й на їхній опір, вимоги і сподівання.

У червні 1916 року представники тюркського світу Росії вперше брали участь у “Конгресі європейських народів” у Лозанні. Це був третій Конгрес, організований “Союзом національностей” – “Union des Nationalites”, міжнародною організацією, чиїм правонаступником і спадкоємцем є нинішній Федеральний Союз народів (національних меншин) Європи (Foderalictische Union Europaischer Volksgruppen/Union Federaliste des Communautes Ethnic Europenes, Federal Union of European Nationalities), що має консультативний статус при ООН та Єврораді, членами якого сьогодні є Меджліс кримськотатарського народу, Демократична організація карачаївського народу “Джамагат”, Національна рада балкарського народу, Міжрегіональне об`єднання ногайського народу “Бирлик”, Об`єднання месхетинських турок “Ватан” та інші організації тюркських народів колишнього Радянського Союзу, що формують на нинішніх з`їздах народів Європи міцний фронт тюркської солідарності.

Той давній червень 1916 року був початком епохи, коли єдність тюркського світу перевірялася та вимірювалася вже не тільки промовами на конгресах, виступами у пресі, резолюціями і деклараціями. У 1916 році почалися повстання проти царизму в Середній Азії, що захопили спочатку киргизів, а згодом й інші народи Туркестану²⁰. Ідеологія тюркізму складала найважливіший базис цих повстань.

Розгорівшись у Туркестані, вогонь озброєної визвольної війни перекинувся на інші землі, і вже після Лютневої революції та жовтневого більшовицького перевороту 1917 року у вогнищі громадянської війни опинилися і Ідель-Урал, і Крим, і Закавказзя, і Північний Кавказ, й інші регіони, де вирішувалась доля державності, незалежності, самовизначення тюркських народів. І коли деякі історики намагаються нас сьогодні навчити, що в громадянській війні не буває переможців²¹ і не існує ні правого, ні свідомо неправого діла, ми повинні дуже серйозно задуматися, наскільки відповідає істині ця позиція, і, назвавши речі своїми іменами, визнати, що ідеали, за які боролися об`єднані рухом пантюркізму та очолені лідерами власних національних урядів і партій народи Криму, Кавказу, Центральної Азії, Волго-Уральського регіону, Сибіру (із найяскравішою зіркою, що зійшла над ним у холодному небі Центральної Азії, - тюркською республікою Каракорум з епіцентром у Гірському Алтаї), були прогресивними ідеалами активного самозахисту їхньої ідентичності, культури, державності, права на життя. Їхня поразка у цій громадянській війні була жорстоким ударом по всій тюркській цивілізації, а бенкет переможців, що затягнувся до 1991 року, прикрашений такими квітами пекла, як депортація цілих народів, які виглядали підозрілими або виявилися неугодними комуністичному режимові, у тому числі карачаївців, балкарців, кримських татар, месхетинських турків, перекривають усі рекорди злочинного геноциду, які знала світова історія.

Для завершення короткого нарису того раннього періоду, коли основи тюркізму проходили перше випробовування часом, перевірялися словом і ділом, перегорнемо останні сторінки в історії пантюркізму початку 20 століття.

15-17 березня 1917 року, уже в найперші дні після Лютневої революції, у Петрограді за ініціативою лідерів пантюркізму, в тому числі татарських депутатів Думи, було сформовано Тимчасове Центральне бюро російських мусульман, яке повинно було підготувати і скликати Всеросійський з`їзд мусульман. Цей з`їзд відбувся в Москві 1-11 травня 1917 р. У його роботі взяли участь близько 800 делегатів. Серед питань у порядку денному з`їзду були просвітницькі, моральні, релігійні (становище жінки-мусульманки, розвиток шкільної системи, продовження реформ мови на основі теорії Гаспринського та “тюркі” “Терджимана”). Проте у політичних резолюціях, під час обговоренні та ухвалення, виявилися серйозні суперечності і розкол з`їзду. Було вирішено створити Національну Раду, яка в майбутньому знайде компроміс і сформулює загальні рішення.

Більшість делегатів були прибічниками “федералістської платформи”, що передбачала устрій Росії як федерації різних територій. Але були й прибічники інших рішень, які вірили в можливість розвитку тюркських народів у Росії на основі примарної “культурної автономії” (без права на територію). Безсилля з`їзду викликало на місцях розчарування в ньому і зростання місцевого патріотизму, у тому числі в Азербайджані, Киргизії, Башкортостані. Національна Рада, в якій переважали татари, згодом втратила всіляке значення.

Отже, всеросійський з`їзд мусульман не зміг виробити план єдиних дій під прапором пантюркізму. Приватні угоди, наприклад, у липні 1917 року в Казані, вдавалося досягти між окремими групами тюрко-мусульманських народів: увесь тюркський світ вони не охоплювали, і кожен з народів все більше йшов у власні проблеми, що стосувалися устрою його території відносин із центральним урядом Росії. Механізми загальнотюркського єднання не діяли. Давалася взнаки як географічна віддаленість різних тюркських груп одна від одної, так і відмінності конкретних інтересів, стереотипів, уявлень та цілей національних рухів. У подальшому це дозволило “центру” (до того часу вже більшовицькому) розбити, підкорити, обманути тюркські народи поодинці, осліпивши їх  феєрверком іграшкових “радянських автономій”, обманувши їх солодкістю обіцянок, зігравши на особистому самолюбстві їхніх лідерів, які отримали “з рук Радянської влади” престижний статус керівників (тоді ще не Президентів) по суті безправних і дрібних республік, що посипалися, наче з рогу достатку, на геополітичну карту країни і, головне, протиставити їх одне одному у виснажливій боротьбі за права (між автономіями та республіками різного рангу), за шматочки розрізаної території, за виправлення провокаційно проведених кордонів, посіявши насіння розбрату і заклавши довго діючі суперечності не тільки між народами різних лінгвокультурних спільнот або різних віросповідань (наприклад, між азербайджанцями і вірменами, таджиками та узбеками, кабардинцями і балкарцями, інгушами та осетинами), але і всередині єдиного тюрко-мусульманського світу (між татарами і башкирами, узбеками і киргизами, ногайцями і карачаївцями, ногайцями і кумиками тощо – від латентних конфліктів, глухого постійного роздратування, частих непорозумінь до нищівного божевілля трагічних подій в Оші або у Ферганській долині кінця 1980-х років).

Якщо повалення царського режиму вітали практично всі тюркські народи Росії, то в їхньому ставленні до Тимчасового уряду (в умовах війни з Туреччиною, експедиції російських військ на території Азербайджану), до різних “сторін” у подальшій громадянській війні, у тому числі й до радянської влади і комуністичного режиму не було одностайності та єдності. Деякі національні групи і партії, що представляли тюрко-мусульманське населення Росії, підтримали більшовиків. Мета нової влади полягала в тому, щоб утримати неросійські народи, у тому числі й багатомільйонне тюркське населення, у складі нової комуністичної держави, яка досить швидко, до 1922 року, перетворилася з “Російської Федерації” у “СРСР” з претензіями на всю Середню Азію та Закавказзя. Проте не можна недооцінювати прагнення тюркських народів до свободи та їхню відчайдушну боротьбу за самостійність, що розгорталася всюди – і на Волзі, і на Уралі, і в Криму, і на Кавказі, і в Середній Азії, і мала трагічні наслідки у зв`язку з поразкою національних рухів.

У Туркестані, Бухарі та Хіві відбувалися повстання як проти місцевої аристократії, так і проти російського правління в цілому. Але лише рідко ці повстання і вся ця політична боротьба вершилася під прапором пантюркізму. Як виняток можна назвати молодого лідера, який очолив у 1917 році уряд незалежного Коканда. Це був Мустафа Чокаєв (Чокай)²². Уже в лютому 1918 р. незалежний Кокандський уряд був стертий з лиця землі, проте досвід цього національного руху, що базувався на платформі тюркізму, був надзвичайно важливий для сучасників і наступних поколінь. Уряд Кокандської автономії об`єднував представників різних народів і племен тюркського Сходу, Середньої Азії. Та й безпосередня турецька участь в антиросійському (пізніше – антирадянському) русі тут також була дуже важливою як перша перевірка можливого єднання.

Радянська влада почала впроваджувати практику штучного розчленування тюркських територій, нацьковування народів одне на одного, розпалювання внутрішніх суперечностей. Звісно, головним ворогом такої політики стала ідеологія пантюркізму і панісламізму, що об`єднувала народи. У цьому Совєти бачили небезпеку і мобілізували всі засоби ідеологічної боротьби для наступу на “пантюркізм” і “панісламізм”, зміст яких, звісна річ, грубо фальсифікувався й перекручувався.

І все ж таки живі елементи ідеології пантюркізму проявлялися у прихованій і неприхованій формі в тих рухах, які так чи інакше протистояли комуністичному режимові, у тих силах, з якими цей режим вів боротьбу всіма засобами державного терору, військової та пропагандистської машини. У першу чергу це стосується басмацтва, програма якого ставала відома за кордоном і “з перших вуст” – з публікацій Мустафи Чокаєва в англійській, німецькій і французькій пресі 1920-х років, і з досліджень, найбільш раннім з яких була видана у Парижі у 1925 р. книга Йозефа Кастаньє “Басмачі: національний рух корінних народів Середньої Азії від Жовтневої революції 1917 р. до жовтня 1924 року”²³.

Заключним акордом активного, озброєного тиску тюркського світу спробам його анексії є боротьба народів Туркестану, очолювана таким видатним турецьким державним діячем і переконаним прихильником та ідеологом пантюркізму, яким був Енвер Паша (1881-1922). Ще в молодості його надихнула ідея спорідненості та необхідного єднання всіх тюркських народів від Едірни (Адріанополя) до Китаю, які мешкають у просторі, з`єднаному Великим шовковим шляхом.

Він мріяв про створення великої тюркської держави зі столицею у Самарканді і не просто мріяв, а робив конкретні та ефективні кроки для її здійснення. Тьокін Альп, який приїхав у 1912 році із Салонік до Стамбулу і встановив тісні зв`язки з младотурками, повідомляє, що Енвер увійшов у прямий контакт із найяскравішими фігурами тюркського світу за межами Туреччини, зокрема, з Ісмаїлом Гаспринським, із Фатіхом Керімовим та з Аніфом Керімовим. Відомо, що незадовго до початку Першої світової війни Енвер створив організацію, що діє як служба зовнішньої розвідки і пропаганди – “Тешкилат-и махсуса (Teskilati mahsusa – Спеціальна організація), яка до завершення війни була під його контролем. ЇЇ агенти – офіцери турецької армії – вели пропаганду пантюркізму за межами Туреччини, головним чином серед тюркських народів. Емісари Енвера мали контакти з бухарським еміром, з правителями Афганістану, з ханами російського Туркестану, направлялися до Ірану, Афганістану, Індії.

Про те, наскільки велике було значення пантюркізму для Енвера Паші, свідчить той факт, що коли у 1917-1918 роках верховне командування Османської імперії постало перед вибором – сконцентрувати свої сили у Сирії та Месопотамії – на тому фронті, де виникла серйозна загроза, або направити їх у тюркський регіон захопленої революційною кризою Росії – в Азербайджан, турецьке керівництво, на особисту вимогу Енвера, ухвалило рішення ввести війська (шість турецьких дивізій) у Баку. Ця кампанія була проведена цілком успішно, але розгром ослаблених таким чином турецьких сил у Сирії та Месопотамії поставив під сумнів існування самої Османської імперії та визначив її крах. Можна сказати, що Османська імперія пожертвувала собою заради підтримки тюркських побратимів, в ім`я реалізації концепції пантюркізму.

На початку 1918 р. турецька делегація в Петрограді виступила із підтримкою прагнення тюркських народів до відокремлення від Росії та добровільного возз`єднання частини Закавказзя з Туреччиною. Але пантюркізм у цей час не був предметом експорту з Туреччини. Самі тюркські народи Росії були вельми активними у захисті цієї ідеї. На платформі пантюркізму формувалася партія “Мусават” в Азербайджані та розгорталася її діяльність. Азербайджанці допомагали турецьким військам на арені бойових дій. До турецьких перемог на Закавказзі додалося формування політичних організацій на Північному Кавказі, які шукали союзу з Туреччиною. Тут турецькі офіцери у 1919 р. керували воєнними діями (у тому числі проти Британського експедиційного корпусу) і вели  пропаганду серед тюркських груп місцевого населення.

Нарешті, Енвер Паша сам приїхав до Середньої Азії в 1921 році, він командував тут збройними силами басмачів та отримав титул “еміра Туркестану”, і та популярність, яку він тут мав, і та масовість участі у басмацькому русі тюркських народів, якої було досягнуто, були однією з форм реалізації ідеалів пантюркізму.

У цей час Енвер прагнув до об`єднання всіх тюркських народів навколо Бухари та до створення таким чином центру майбутньої Тюрко-Турецької держави. Про це свідчить ультиматум Енвера, направлений через Наріманова, лідера радянського Азербайджану, до Москви, в якому він висловлює “непохитну волю народів Бухари, Туркестану і Хіви жити вільно й незалежно; цю незалежність має визнати Радянська Росія”<sup>24</sup>. Для досягнення цих цілей Енвер всюди, де можливо, і неодноразово організовував антибільшовицькі бунти і повстання під прапорами пантюркізму та панісламізму. До останніх своїх днів він вів цю боротьбу. Він загинув на полі бою 4 серпня 1922 р., але навіть це не поклало край боротьбі, яку його соратники і послідовники продовжували ще якийсь час у східній частині Бухарського емірату. Легендарне життя, подвиги і героїчна загибель Енвера були оспівані у віршах бухарських та інших поетів, про нього існує надзвичайно багата література на Заході та в Туреччині. Його пам`ятали ті, хто його знав, і до його романтичного образу час від часу зверталися і політики, й історики нових поколінь. Але так чи інакше з його загибеллю і з загибеллю його найближчих співвітчизників (його друг Джемал згодом був вбитий у Тбілісі) закінчилася та епоха розвитку пантюркізму, зміст якої визначали надії на революційне визволення тюркських народів від колишньої імперської та нової комуністичної диктатури.

5. Пантюркізм у СРСР і на його руїнах

Відмова від збройних методів боротьби і революційних переворотів не означає ідеологічної капітуляції. Це стосується пантюркізму так само, як інших антикомуністичних течій і гуманітарних рухів, що переміщаються з поля бою у дисидентський андеґраунд, на трибуни партійних дискусій, у програми опозиційних рухів і “відхилень”, у наукове й творче, перш за все, літературне життя.

Першим досвідом внутрішньорадянського і внутрішньопартійного опору комуністичному наступу на тюркський світ була так звана “султангаліївщина”, яка була не тільки вигадкою слідчих і вірних “сталінському курсу” пропагандистів, але й свідченням реального проникнення ідеології пантюркізму в лави членів самої Комуністичної партії. Серед татарських комуністів була розповсюджена (правда, у досить вузьких колах і вельми короткий час, у 1920-х роках) ідея створення незалежної держави – Республіки Туран – у центральній Росії; за їхніми підрахунками виходило, що 75% населення у межах цієї республіки будуть представники тюркських народів і 80% – мусульмани.

Далі треба згадати про таємну організацію “Ирк”, яку очолював Туран Рискулов, який розглядав Туркестан як незалежну від Росії одиницю – можливий центр “Туранської держави”²⁵.

У квітні 1922 р. у глибокому підпіллі відбувся з`їзд мусульманських антибільшовицьких організацій, однією з його найважливіших резолюцій була пропозиція створити тимчасовий уряд Незалежної Тюркської республіки Туркестан²⁶.

Далі (після придушення басмацького руху, розгрому підпільних організацій і султангаліївщини) опір тюркських народів радянській політиці проявлявся в інших формах, зокрема, в опорі казахів та інших тюркських народів нав`язаній зверху реформі писемності. Хоча найбільшу шкоду цій писемності завдав перехід на кирилицю, здійснений у 1938-1939 роках, але тоді протестів уже майже не було – нікому було чинити опір, а впровадження яналіфа – алфавіту на латинській основі, що тепер вважається як справа абсолютно розумна (багато тюркських народів хочуть до нього повернутися, посилаються на успішний турецький приклад), у 1928-1929 рр. йшов надзвичайно важко, в умовах дискусій, які ще тоді допускалися, різких і рішучих заперечень з боку інтелігенції, у тому числі таких ще непохитних “радянських авторитетів”, як голова Татарського Академічного Центру Галімджан Ібрагімов. (Відомо, що, отримавши у Кремлі чітку вказівку, рівноцінну наказові, що супроводжувалася прямою загрозою, проголосити на з`їзді, куди відправлялася очолювана ним татарська делегація, лише одну фразу “Татарська делегація не заперечує проти переведення тюркської писемності на яналіф”, Галімджан Ібрагімов на цьому з`їзді піднявся на трибуну і сказав: “Татарська делегація не заперечує проти переведення тюркської писемності на яналіф... але вважає для нас, татар, це неприйнятним”. Сім останніх слів, які продовжили запланований виступ голови татарської делегації на декілька секунд, зрештою, коштували Галімджану Ібрагімову життя).

Радянська влада спробувала у 1929 році провести це рішення “руками” і від імені самих тюркських народів на черговому Тюркологічному з`їзді в Баку. Матеріали цього з`їзду надзвичайно цікаві у контексті історії мобілізованого тюркізму. З одного боку, це був примітний досвід – спроба з боку правлячого режиму взяти загальнотюркський рух під свій контроль, створити щось схоже на прорадянський тюркізм, органом якого і мав стати цей з`їзд. Не можна сказати, що це була перша спроба (з`їзди трудящих мусульман, на яких, звісно, переважали тюрки-мусульмани, проводилися у Радянській Росії ще в роки громадянської війни), але і за масштабом це була найбільш крупна акція, що проводилася у загальнодержавному масштабі і під контролем не тільки бакинських властей, але самого Кремля, де отримували інструкції сформовані делегації, які відправляли на з`їзд. У певному відношенні це був пролог того, що спробували повторити і взяти на озброєння чиновники із нинішнього Держкомнацу, які готували з`їзд тюркських народів Росії, проведений у 1995 році. Показово те, що як тоді, так і в нових умовах центральна влада не змогла взяти тюркський рух під свій контроль і придушити опір тюркських народів, який так чи інакше проривався в окремих ініціативах і виступах на цих з`їздах, та відмовилися від подальшого скликання такого роду загальнотюркських з`їздів: дуже вогненебезпечною і некерованою виявилася ця матерія.

Звісно, що протести проти модифікації тюркської писемності спиралися на актуалізовані позиції тюркізму, деякі узбецькі письменники, наприклад, прямо вказували на те, що новий алфавіт ускладнить спілкування між народами тюркської спільноти²⁷. Ще раніше, на Тюркологічному з`їзді в Баку 1926 року, татарські вчені висунули ідею створення “Федерації тюркських мов” і навіть заявили: “Ми, тюрки, не можемо ізолювати себе від інших тюркських народів”,

Тим часом радянська пропаганда проти пантюркізму і панісламізму набувала все більш жорстких форм. 10-й з`їзд Компартії 1921 р. розглядав пантюркізм і панісламізм у контексті проявів “буржуазно-демократичного націоналізму”. Вже найближчим часом тон змінюється, мова йде про злісний характер цих течій, про їхній зв`язок з “феодально-байською реакцією”, з підступами англійської розвідки, “міжнародного імперіалізму”²⁸. Критика пантюркізму зводиться на рівень грубих памфлетів, істеричних проклять²⁹. Цей тон потрапляє і в ангажовану, просякнену духом туркофобії науку, представлену як столичною, московською, школою, так і національними школами союзних республік. Проявом гнівної тюркофобії є, наприклад, робота Є.К. Саркісяна “Экспансионистская политика Османской империи в Закавказье”, видана у 1962 році російською мовою в Єревані під грифом Академії наук Вірменської РСР. Через рік у Грузії виходить схожа на неї, як рідна сестра, книга грузинського автора Отара Гігінейшвілі “Тюркізм і зовнішня політика Османської імперії”³⁰, яка стверджує, що не тільки в минулому (у 1918 році) ідеологія пантюркізму з ворожими народам Закавказзя цілями імпортувалася сюди з Туреччини, але і в наш час вона залишається небезпечною зброєю в руках світового імперіалізму, що має намір посварити народи Азербайджану, Вірменії, Грузії та відірвати Закавказзя від Радянського Союзу.

Наочним зразком зміни ставлення в СРСР до тюркізму, до його постулатів і лідерів є три послідовних видання Великої Радянської Енциклопедії. Ще в першому виданні (1947, том 55) є поняття “туранські народи”, які мешкають навколо Туранського плоскогір`я та утворюють якусь лінгвокультурну спільноту. В другому і третьому виданнях туранські народи зникають, зате “пантюркізм”, про який раніше не було мови, визначається як “шовіністична доктрина реакційної турецької буржуазії, що ставить за мету встановлення  турецького панування над усіма тюркомовними народами”. Всі уявлення про спільність і близькість тюркських народів проголошуються вигадкою, що базується на реакційних концепціях расизму.

Слідом за цією фальсифікацією і теоретичним наступом на “пантюркізм” радянська влада здійснює й практичні заходи щодо поневолення тюркських народів, придушення їхніх національних прагнень, совєтізації та способу життя, русифікації їхньої культури. Під приводом боротьби з пантюркізмом, панісламізмом і навіть паніранізмом починається терор проти національної інтелігенції, знищуються кращі представники тюркських народів. Російська мова впроваджується в школи, в діловодство, витісняючи тюркські мови з офіційної, суспільної, наукової сфери. Репресії проти тюркської інтелігенції докотилися до Алтаю та Далекого Сходу: горно-алтайський художник Григорій Чорос-Гуркін, якутський письменник Алтан Сарін були знищені за “пропаганду пантюркізму”. Особливо жорстких форм усе це набуло в 1930-х роках, коли значну частину тюркської інтелігенції, включаючи й тих, хто з ентузіазмом прийняв Жовтневу революцію та служив вірою і правдою новому режимові, було фізично ліквідовано, в тому числі й у справах, сфабрикованих на підставі звинувачень у розповсюдженні пантюркізму і панісламізму³¹.

Сам Сталін закликав стерегтися пантюркізму як найлютішого ворога. Процеси відбувалися і в Татарстані, і в Азербайджані, і в середньоазіатських республіках. Свого апогею це безумство досягло під час масового виселення кримських татар у травні 1944 року. Були репресії й проти інших тюркських народів (карачаївців, балкарців, турок-месхетинців), і всюди вони супроводжувалися “викриттям” цих народів як провідників впливу “пантюркізму”. З ентузіазмом офіційна радянська пропаганда та історіографія підхопила вже після війни версію духовної близькості “пантюркізму” і “фашизму”, намагалася показати прибічників тюркізму як “прихвоснів” нацистського режиму. Наріжний камінь у цю історіографічну традицію заклала книга С. Шакібаєва “Падіння Великого Тюркестану”, написана спочатку казахською, потім перекладена російською мовою та видана в Алма-Аті³². Пантюркізм подавався в цій книзі як зброя нацистського режиму у війні проти СРСР. Ім`я Гаспринського, вже викреслене на той час з усіх радянських підручників та енциклопедій, і цитати з його творів, в яких, як ми знаємо, проповідувався зовсім не радикальний, а толерантний, культурно-просвітницький тюркізм, звучали тоді не в академічних аудиторіях, не з університетських кафедр, а на судових процесах над кримськими татарами, і треба було мати чималу громадянську мужність, щоб кинути це ім`я в обличчя радянському суду так, як це зробив на омському процесі 1976 року Мустафа Джемілєв, роками свого чергового ув`язнення заплативши за наше нинішнє право вільно і безстрашно говорити про Гаспринського те, що Мустафа Джемілєв говорив з лави підсудних: “Я дійсно довгий час, перебуваючи на свободі, займався дослідженням творчості реформатора і просвітителя Ісмаїла Гаспринського і дійсно його портрет висить у мене [... вдома]. Але Дворянському [провокатору, залученому до судового процесу] я цих свідчень не повідомляв, це було відомо співробітникам КДБ, які раніше забирали в мене записи про Гаспринського. Правда, після розмови із співробітником КДБ з Ташкента Дворянський питав у мене, хто такий Гаспринський, який воював проти Росії. І мені довелося йому пояснити, що Гаспринський проти Росії не воював, тому що був штатською людиною [я повторю цю фразу і прошу всіх, хто її чув, не тільки оцінити мужність Мустафи та його спокійну, знущальну зневагу до чужої та нерозумної влади, але й прийняти цю блискучу іронію як внутрішній камертон нинішнього та всіх наступних ювілеїв: “Гаспринський проти Росії не воював, тому що був штатською людиною” – С.Ч.], письменником і громадським діячем, видавав газети та журнали, відкривав школи для мусульман Російської імперії. Не зовсім зрозуміло, навіщо потрібно було слідству згадати Гаспринського, який помер у 1914 році і, таким чином, нічого такого, що б ганьбило радянський лад, не міг написати”³³.

У післявоєнні роки в СРСР вже не було проявів тюркізму в якихось політичних рухах відкритого характеру, у повстаннях, у діяльності якихось  організацій – усе було розгромлено, але продовжувала  битися тонким струмочком тюркістська ідея в літературі, в громадській думці. Тим несамовитіше велася боротьба з такого роду “єрессю” в літературі, в історичній науці (цілі постанови ЦК КПРС ухвалювалися, наприклад, проти “ідеалізації” історії Золотої Орди, “хансько-феодального епосу про Ідегея” тощо), постійно виявлялися не тільки “націоналісти”, але й носії небезпечної ідеології  “пантюркізму” серед узбецьких, казахських, татарських та інших тюркських письменників, яких не друкували, ідеологічно “проробляли”. Але натягнена до межі нитка, зрештою, луснула, і порвалася вона саме в цьому місці: казахський письменник Олжас Сулейменов, чия поема “Аз і я”, заборонена  радянською цензурою, ходила по руках у машинописних копіях “самвидаву”, став наприкінці 1980-х років ініціатором скликання першого з`їзду тюркських народів і створення асамблеї – АТН, що перетворилася в опорний пункт відродженого в нових умовах тюркізму.

Тут, однак, починається вже інша історія та інша епоха.

Примітки:

¹ Ісмаїл Бей Гаспринський. Русское мусульманство. Oxford, Society for Central Asian Studies, 1985. С. 24-25.

² Alexandre A. Bennigsen. Ismail Gasprinski (Gaspraly) and the Origins of the Jadid Movement in Russia // Ісмаїл Бей Гаспринський. Русское мусульмнство. Oxford, Society for Central Asian Studies, 1985. P. 12.

³ Jakob M. Landau. Pan-Turkism. From Irredentism to Cooperation. Hurst Company, London [1995]: 2^nd Edition, revised and updated, with a new bibliography. P. 1.

⁴ Myron Weiner, The Macedonian Syndrome: an Historical Model of International Relations and Political Development // World Politics, Princeton, XXIII (4): July 1971, pp. 665-683.

⁵ Одним з перших європейських історіографів і пропагандистів ідей пантуризму був мандрівник, сходознавець (орієнталіст) єврейсько-угорського походження Армінюс (Герман) Вамбері (про нього видано монографію: Lory Alder and Richard Dalby. The dervish of Windsor Castle: The Life of Arminius Vambery, 1979). Він сам залишив багато публікацій і руковписів, що складають 2 великих томи і головним чином відображають його листування з відомством закордонних справ Лондона за період з 1889 до 1911 роки. Перше видання його книги “Записки з Центральної Азії” (“Sketches of Central Asia”) з`явилося в 1868 р. і містило певне обгрунтування концепції пантуранізму. “Туранцями” він називав народи, походження яких пов`язане з широким полем – країною Туран, що простяглася від кордонів Китаю на сході, Тибету, Індії та Ірану на півдні, Каспійського моря на заході до степів і лісостепів Центральної Азії, вважаючи їх такими, що належать “до однієї раси” і мають спільні психічні риси, звичаї і традиції, відчувають свою єдність одне з одним.

⁶ I. De Malkhazouny. Le Panslavisme et la question d`Orient. Paris, 1898 P. 86.

⁷ C.W.Hostler. Turkism and the Soviets: the Turks of the World and their political objectives. London, Geo. Allen and Unwinn, 1957. 244 pp.

⁸ Р.Ф.Мухаметдінов. Зарождение и эволюция тюркизма. (Из истории политической мысли и идеологии тюркских народов; Османская и Российская империи, Турция, СССР, СНГ 70-ые гг. XIX в. – 90-е гг. ХХ в.). Казань, 1996. С. 11.

⁹ Див.: Пантюркизм и национальная безопасность России. 1-я международная научно-практическая конференция. Материалы конференции. Москва, 1994.

¹⁰ Р.Ф. Мухаметдінов. Зарождение и эволюция тюркизма. (Из истории политической мысли и идеологии тюркских народов; Османская и Российская империи, Турция, СССР, СНГ 70-е годы XIX.  –  90-е гг. ХХ в.). Казань, 1996. С. 11-12.

¹¹ Нагадаємо як приклад творчість турецького поета на ім`я Мемет Ємін Юрдакюль (1869-1944), чиї вірші і поему, видані в 1918 році у збірнику “Шляхом до Турану” (Mehmet Emin Yurdakul. Turana dogru. Istanbul, 1334/1918 і перевидані в 1973 році, були яскравою поетичною проповіддю тюркизму. В поемі  “Ey Turk uyan” (“Турок, прокинься!”) він писав: “О тюркська расо! О діти вогню і заліза, засновники тисячі царств, носії тисячі корон!” Інша його поема, “Пісня про мою расу”, починалася словами “Ми тюрки огузької раси” (“Biz Oguzlar soyu olan Turkleriz” – апеляція до “огузьких коренів була широко розповсюджена у ранньому пантюркизмі). Окрема поема була присвячена “дорогим жінкам”, чудовим дівчатам Турану, а поема “Ханський саз” (“Han`in sazina”) починалася зверненням “До моїх татарських братів”.

¹² Дослідженню цієї мови була присвячена праця, підготовлена в 1950 р. в Гамбургському університеті, що залишилась у рукописі: Gustav Burbice. Die Sprache Ismail Gaspyralys. Hamburg, 1950.

¹³ Тут треба назвати цілу серію статей Вамбері, що з`явилися після 1905 року в англійській і німецькій пресі: Vambery. The awakening of the Tatars // The Nineteenth Century, LVII, February, 1905, P. 217-227; Vambery. Constitutional Tatars // The Nineteenth Century, LIX, June, 1906, P. 906-913; Vambery. Die Kulturbestrebungen der Tataren // Deutsche Rundschau, XXXIII (10), 1907, July. S. 72-91.

¹⁴ Le Panislamisme et le Panturquisme // Revue du Monde Musulman, Paris, 1913, XXXII. P. 179-220.

¹⁵ Журналіст Дж. Ребі, який висвітлював ці події в січні 1910 року на сторінках “Ревю дю Монд Мусульман”, визначив загальну ситуацію назвою своєї статті “Російський сигнал тривоги”:  J. Reby. Un cri d`alarme russe // Revue du Monde Musulman, Paris, 1910, X.P. 106-107.

¹⁶ Детально цей процес висвітлений у книзі: R.A. Pierce. Russian Central Asia, 1867-1917: a Study in Colonial Rule. Berkeley and Los Angeles, University of California Press. 1960.

¹⁷ David Thomas. Yusuf Ackura and the Intellectual Origins of “Uc terz-I siyaset” // Journal of Tirkish Studies, 1978, II. P. 127-140.

¹⁸ Одна з таких програм була розроблена на зустрічі членів Комітету – представників тюркських народів Туркестану, азербайджанців, волзьких і кримських татар, що відбулася в Будапешті в грудні 1915 року (Jedige Kirimal. Der nationale Kampf der Krimturken mit besonderer Berucksichtigung der Jahre 1917-1918. Emsdetten, Verlag Lechte, 1952. S. 30).

¹⁹ Текст цієї петиції повністю був опублікований у паризькому “Ревю дю Монд Мусульман” лише через сім років, у грудні 1923 р. (Revue du Monde Musulman, Paris, 1923, LVI, c. 146-148).

²⁰ Радянська історіографія на ранньому етапі трактувала їх у парадигмі антисамодержавної боротьби пригнічених народів. Див., наприклад: Г.І.Бройдо. Восстание киргизов в 1916 году. 1928; П.Галузо, Ф.Божко. Восстание 1916 г. в Средней Азии. 1932.

²¹ А.Г.Зарубін, В.Г.Зарубін. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. Симферополь, 1997.

²² Власні погляди Чокая, якому вдалося втекти з Коканда до його окупації Червоною Армією, на події тих років  відображені в його пізніших публікаціях, що з`явилися в Західній Європі: Mustafa Chokayev. The Basmaji movement in Turkestan // The Asiatic Review, London, XXIV, Apr. 1928, P. 273-288; Mustafa Chokayev. Turkestan and the soviet regime // Journal of the Royal Central Asian Society, XIII (3), 1931, P. 403-420, eag.

²³ Joseph Castagne. Les Basmatchis: Le Movement national des indigens de l`Asie Centrale depuis la revolution d`Octobre 1917 jusqu`au Octobre 1924. Paris, E. Leroux, 1925.

²⁴ У перекладі на французьку мову цей ультиматум вперше опублікував Кастаньє у своїй книзі: Joseph Castagne. Les Basmatchis: Le Movement national des indigens de l`Asia Centrale depuis la revolution d`Octobre 1917 jusqu`au Octobre 1924. Paris, E. Leroux, 1925. G. 49-50.

²⁵ Див. про це: Joseph Castagne. Le Turkestan depuis la revolution russ (1917 – 1921) // Revue du Monde Musulman, Paris, 1922, L. P. 28-73; Baymirza Hayit. Some Problems of Modern Turkism History. Dusseldorf, East European Research Institute, 1963.

²⁶ Я.М. Ландау повідомляє про цей факт, посилаючись на англійський переклад цієї резолюції у таємному звіті англійської розвідки від 28 серпня 1922 р.: Jakob M. Landau. Pan-Turkism. From Irredentism to Cooperation. Hurst Company, London [1995]. P. 17, 26.

²⁷ Едвард Оллвурд наводить ці факти у своєму дослідженні історіі узбецької літератури і літературної політики в Узбекистані: Edward Allworth. Uzbek Literary Politics, 1964.

²⁸ Див., наприклад: Національне розмежування Середньої Азії. Б.м., 1925.

²⁹ Див., наприклад: А.Х. Бабаходжаєв. Пантюркизм – орудие идеологической диверсии империализма // Праці Інституту сходознавства Академії наук Узбецької РСР. 1954, вип. 2; Ю.В. Марунов. Пантюркизм и панисламизм младотурок // Коротке повідомлення Інституту народів Азії, Москва, 1961, XLV, с. 38-56.

³⁰ Отар Гігінейшвілі. Тюркизм і зовнішня політика Османської імперії (грузинською мовою). Тбілісі, 1963.

³¹ Див. про це: Walter Kolarz. Russia and Her Colonies. Nyw York. Praeger, 1952.

³² Сайєрін Шакібаєв. Падіння Великого Тюркестану. Алма-Ата. 1972.

³³ Російська Федерація проти Мустафи Джемілєва. Омський процес. Квітень 1976 р., Київ, “Столиця”. 1998. С. 39.

Світлана Червонна, м. Москва
Переклад українською мовою за текстом у газеті ”Голос Крыма”,
№24-25 (395-396), 8-15 червня 2001 р.