МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ НА ТРАДИЦІЯХ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЇ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИПередбачення Ісмаїла Гаспринського про необхідність кримськотатарської освіти у школах з навчанням рідною мовою, вихованням у народних традиціях разом з вивченням прогресивної науки світової цивілізації особливо актуальне в останнє десятиліття. Сьогодні разом з рідною мовою, на жаль, втрачаються притаманні народові моральні якості, що складалися віками і передаються з покоління в покоління. Кримськотатарський народ споконвіку відрізнявся високою моральністю, порядністю, чесністю, благородством, про що свідчать багато вчених, письменників, педагогів, мандрівників, які побували в Криму в минулі століття. Євген Марков пише: “З татарином досі можна укладати на слово всілякі угоди. Татари переважно кримських місць майже не знають крадіжок, замків, обману. Відрадно бачити те почуття людської гідності, яке не залишає татарина в жодних обставинах його життя”. Пригнічує те, що зростає сьогодні кількість людей похилого віку в Будинках престарілих, сімей без батька, дітей у Дитячих будинках та інтернатах. Не відповідає віковим традиціям нинішнє ставлення молоді до дорослих, до джерел, що “бездоглядно” розтікаються, до вирубування дерев тощо. Серед сучасної молоді поступово знецінюється така риса моральності, як намус, що вбирає в себе честь, цнотливість, гідність. Вивчаючи поведінку дітей і молоді з різних сімей, доходимо висновку, що там, де збереглися традиції народного виховання, зазначених вище негативних явищ не спостерігається. Це в основному великі, багатодітні сім`ї, в яких разом живуть 3-4 покоління, і старше покоління не втрачає контролю над молодшим. Такі сім`ї і під час депортації, і сьогодні мешкають компактно. Викликають занепокоєння діти, молодь, які виросли у сім`ях з малою кількістю дітей без впливу старшого покоління, тому що їхні батьки також виросли переважно у великих містах, без контакту з основною частиною народу. В розмові з такими сім`ями з`ясовується, що вони не знають традицій поведінки у рамках народного етикету, і, якщо знають, соромляться їх дотримуватися, посилаючись на те, що інші люди, які мешкають поруч, не так живуть, не так себе поводять: “Навіщо нам виділятися?” – кажуть вони. Причиною того, чому дітей стали залишати у пологових будинках, а старих влаштовують у Будинки для престарілих, багато хто вважає важкі матеріальні умови. Але у 1944-1956 роки вони були набагато важчими. Однак старих доглядали “джемаатнен” – суспільством. Шукали, знаходили і брали у сім`ї дітей, які загубилися під час війни і заслання. Якщо у дитини-сироти були родичі і його віддавали у Дитячий будинок, то таких родичів таврували ганьбою. Тепер же при живих батьках діти в інтернаті сприймаються як нормальне явище. Враховуючи вище сказане, з`явилася необхідність відкриття дошкільних груп, класів, шкіл з навчанням кримськотатарською мовою, метою яких є через рідну мову втілювати традиції народної педагогіки, прищеплювати моральні якості, що складалися віками і передавалися з покоління в покоління, зв`язок яких увірвався в останні півстоліття через відсутність національної школи. Про наслідки відсутності національної школи писала відомий педагог, сподвижник національної системи освіти України С.Русова: “Народ, який не має своєї школи, відстає в усьому! Для нього зачинені двері для широкого розвитку своїх культурних можливостей, він приречений на принижене існування, на постійне споживання чужого хліба; живе він не волею своєї душі, а чужим розумом. Тому народові, який не має своєї школи і не прагне до неї, призначене економічне зубожіння та культурна смерть”. Робота дошкільних груп, які функціонують поки що нестабільно, класів, шкіл останніми роками дає позитивні результати. Наприклад: у школі з кримськотатарською мовою навчання сел. Октябрьське Красногвардійського району було проведено експеримент. Для виразного читання з російської літератури було запрошено актора театру. І після прочитання програмних творів учням розповіли сучасні нецензурні анекдоти. Актор був здивований і зрадів, що учні почервоніли та сором`язливо ховали очі, чого в інших школах він не спостерігав, де навіть навпаки – відверто, не соромлячись, реготали. Виховання моральних якостей людини починається з перших днів життя дитини, і першою ритуальною традицією є обряд називання, значення якого, за висловленням відомого педагога Ш. Амонашвілі, “кодує” подальше життя людини. В імені дитини батьки висловлюють своє бажання, якою б вони хотіли її бачити. До цього ж ритуалу входить повчання старших братів і сестер новонародженого, що це їхній брат (сестра), і вони повинні, так само, як їхні мама й тато, турбуватися про нього та оберігати. Це прищеплює почуття відповідальності за молодшого, що запобігає розвитку ревнощів стосовно молодшої дитини. І далі, починаючи вже зі значення імені, йде диференційоване виховання хлопчиків і дівчаток. У чоловічих іменах кодуються такі якості, як сміливість, сила тіла й духу, міцність характеру, надія, справедливість (Батир – богатир, Темір – залізо, Болат – сталь, Арслан – лев, Капланбек – тигр, Мурат – мрія, Рустем – відважний тощо). У жіночих іменах кодуються ніжність, краса, доброта, любов, тендітність, дорогоцінність (Назли – ніжна, Севіль – кохана, Ельмаз – діамант, Джевер – дорогоцінність, Зоре – ранкова зірка, Інджифе – перлина тощо). А такі імена як Нілюфер – лотос, Рейхан – базилік, Сервіназ – ніжний кипарис та багато варіантів від назв квітки гуль – троянда: Гульсюм, Гульназ, Гульчере, Гульзаде та інші говорять про ніжність, тендітність, красу, яку бачить народ у дівчинці. Передбачувані якості характеру, закладені в імені, виховуються повчанням, настановою у процесі життєдіяльності, через прислів`я і приказки, казки, притчі, притчі–анекдоти, легенди, за допомогою яких в алегоричній формі, не принижуючи гідності особи, повчають, попереджають негативі явища і вчинки, повчають: “Озюнъден буюкке урмет эт” (“Поважай старших”), “Буюкнинъ сезюни тутмасанъ, буюк елгъа чыкъмазсын” (“У того, хто не слухається старших, життєвих шлях буває вузьким”), “Башкъасыны агълаткъан – озю кульмез” (“Хто примусив плакати іншого, сам ніколи не сміється”), “Ана-бабнъа сез къайтарма” (“Не супереч батькам”). Найбільш доступним матеріалом у вихованні дітей є народні казки, в яких добро і милосердя нагороджуються, зло, лінь, неслухняність караються. “Иши екънынъ сезю екъ” (“Хто не працював, тому нічого сказати”), “Не ичюн хораз ве тавукъ бир куместе яшайлар?) (“Чому півник і курочка живуть в одному курнику?”), “Алтын башнен хыяр баш” (“Златовласка та огіркова голова”), ”Эйиликке кемлик япма” (“Не відповідай злом на добро”), “Къырмыскъа ве чегертки” (“Мурашка і коник”) тощо. Цікавим матеріалом в етнічному вихованні є притчі – анекдоти про Ахмет Ахая Озенбашли і Ходжу Насреддіна, де у веселій, гумористичній формі висміюються зло, хитрість, підтримуються винахідливість, доброта, справедливість. Наприклад, у притчі “Тюбсиз чапчакъ” (“Бездонна бочка”) Ахмет Ахай жартома знайшов спосіб врятувати сади від посухи, покликавши людей, щоб вони заповнили бездонну бочку водою, яка потекла в сади. Моральні якості насамперед виховуються в етикеті спілкування, поводження між родичами і людьми, які тебе оточують. У народних традиціях до старших звертаються на “ви”. Моральна основа починається з поваги батька і любові до матері. У кримськотатарських традиціях звертання до батька і діда співзвучні із звертанням до бога: баба, деде, Алла-баба, Алла-деде. А ставлення до матері краще не висловити, аніж вислів пророка Мухаммеда: “Рай біля ніг матері твоєї”. Є ціла серія звертань до родичів з боку батька і матері залежно від старшинства. “Якщо дядьки та тітки старші за батька або матір, то до слів “тітка” і “дядько” додаються “тато” і “мама” – эмдже-баба, ала-ана, даи-баба,тизе-ана, эниште-баба, енге-ана, а молодшим тільки эмдже, ала, тизе, даи, эниште, енге. Не можна називати просто по імені, якщо родич старший навіть на один день. До імені додається звертання ага і апте: Сервер-ага, Аніфе-апте. Це ж звертання зберігається стосовно старших друзів, сусідів, приятелів. Офіційне звертання до незнайомих людей виражається звертаннями эфендим – до чоловіка, ханум – до жінки. Повага старших відбивається також в етикетах привітання і прощання, поздоровлень і побажань, щоденно на урочистих заходах, на святах. Особливо цінним є виховання сусідських відносин – свобода спілкування, взаємодопомога під час будівництва хати, весілля, поминок тощо. Допомога надається ненастирливо, непомітно. Наприклад: одна сусідка зібрала велику кількість квасолі, і, сидячи у дворі, чистить від шкаралупи (це дрібна, тривала робота). Інша сусідка, побачивши це, приходить і каже: “Хай Бог помагає. Діти розбіглися по своїх справах, я залишилася одна і вирішила погомоніти з тобою”. І, таким чином, продовжуючи розмову, непомітно включається до роботи. Так само надавалася допомога хворому або жінці, яка нещодавно народила. Поки зміцніє хворий, сусіди допомагали у домашніх справах, приносили їжу. Сусідська взаємодопомога і моральна підтримка надавалися сім`ї, де траплялася біда. У морально-етичному вихованні велике значення мають народні релігійні свята, які у своєму значенні несуть милосердя і добро стосовно людей та природи. Такі традиції, як фітір (роздача грошей бідним), джемаатнен эфтар (вечеря для людей похилого віку і тих, хто цього потребує) під час посту та свята Ораза-байрам, роздача їжі у дні свята Курбан-байрам і Ашыр-куню свідчать про турботу народу про тих, хто цього потребує. І ознайомлення дітей з цими традиціями є засобом виховання почуття милосердя. З ісламськими моральними заповідями у традиціях народу тісно переплелися доісламські традиції поклоніння природі: сонцю, воді, землі, рослинам, тваринам. Такі свята, як Наврез – 21 березня, Хыдырлез – 6 травня, Дервиза – 22 вересня, Йыл геджеси – 22 грудня відображають традиції поклоніння сонцю, радість зустрічі пір року, трудові традиції та одночасне поклоніння іншим об`єктам природи. Розчищення джерел перед святом Наврез, катання калахай (хліба) на зелених сходах пшениці на знак подяки землі, обмивання морською водою на знак очищення у свято Хыдырлез, одухотворення джерел, криниць, порівняння з тваринами рис людини (струнка, як кипарис; швидка, як лань; міцний, як дуб; гарна, як троянда тощо) говорить про шанобливе ставлення народу до природи. Існувала така традиція, як зекят, за якою люди виділяли сорокову частину прибутку для громадських справ. На кошти зекяту будували мечеті, школи, бібліотеки, лазні, фонтани тощо. І якщо людина хотіла увічнити своє ім`я, вона будувала для суспільства об`єкт і називала його своїм ім`ям: Джафер-чокрак, Осман-чемше (джерело Джафера, фонтан Османа). Тому було дуже багато фонтанів, мечетей та інших громадських споруд, якими користувалася велика кількість людей і дякували будівельнику й після його смерті. Особливе ставлення було до праці та людей праці: умільців, майстрів, яких шанобливо називали “уста”. “Адамны адам япкъан иштир” (“Людину людиною робить праця”) – говорить народне прислів`я, показуючи значення праці у моральному вихованні. Народ великого значення надавав результатам праці, добутком якої було моральне очищення, забезпеченість, багатство: “Сабан туткъан ач къалмаз” (“Хто береться за плуг, голодним не буде”), “Эмек къойсанъ, таш устюне гуль битер” (“Якщо докласти праці, і на камінні зацвіте троянда”), “Хызмет тюби – хазине” (“Праця – основа багатства”). Багатьох дивує те, що кримські татари на весіллях, святах тим, хто танцює, вручають гроші. Ця традиція залишилася з тих часів, коли не знали крадіжок, замків і обману. Мати гроші, багатство вважалося ознакою працьовитості. Бідними були хворі, безпомічні та ледарі. До перших і других ставилися з турботою, третіх зневажали. І тільки власність на землю, результатом якої була рабська праця багатьох людей без винагороди, призвела до негативного ставлення до праці на землі, бажання в іншому місці заробити або іншим шляхом розбагатіти. Через виховання любові до батьків, людей, які їх оточують, природи, праці, творення, виховується любов до рідного дому, села чи міста – Батьківщини. Поняття Батьківщина ідентичне поняттю “мати” “Тувгъан ана – бир, тувгъан Ватан – бир” (“На світі єдині рідна мати і Батьківщина”), “Тувгъан ильнинъ ери – дженнет, сувы – шербет” (“На Батьківщині земля – рай, вода – шербет” (солодкий напій). Народ добре засвоїв, що цінність Батьківщини пізнається на чужині “Эски юртнынъ къадири янысында билинир”, “Ватансыз адам – йырсыз бульбуль” (“Людина без Батьківщини, як соловей без пісні), “Эр бир гуль озь пытагъында ача” (“Кожна троянда квітне лише на своїй гілці”). І ми, педагоги, повинні робити все, щоб “троянда” кримськотатарської освіти квітнула на своїй гілці в Криму. С. Харахади, методист Кримського республіканського інституту |