НЕ ХОЧУ, ЩОБ КРИМСЬКІ ТАТАРИ ПЕРЕРОДЖУВАЛИСЯ
Усі народи планети Земля в чомусь схожі. Але буває, що й етноси, які мешкають поруч, дуже відрізняються одне від одного. До того ж, спрацьовує фактор часу: все тече, все змінюється. У нації можуть з`явитися нові риси – іноді кращі, іноді гірші – кому як пощастить. Багато пізнається у порівнянні. Світ стає все більш тісний, відкритий, тому вивчати сусідів уже не становить великих труднощів. Ось деякі мої спостереження і висновки.

Наряди міліції – невід`ємна частина високої духовності?

Часи “войовничого атеїзму” пішли в минуле. Почалось відродження християнської релігії, будівництво церков. Особливо це помітно в Західній Україні. Кожне село, яке себе поважає, має церкву, а то й дві. Про міста нашого регіону навіть і не кажу – різні за розмірами і красою культові споруди з`явилися чи не в кожному мікрорайоні. Зовнішніх ознак релігійності населення достатньо: проходячи повз церкви, люди хрестяться, чоловіки, старші за віком, знімають головні убори, жінки цілують хрести. Але наскільки глибока їхня віра? Зміни у поведінці людей поки що незначні. Принаймні крадіжок, наркоманії, пияцтва менше не стало. Скоріше, навіть навпаки. І молодь не почала ставитися до старих з більшою повагою, ніж раніше. Останнє особливо сумно, тому що нинішні юнаки й дівчата обов`язково відчують на собі всю привабливість старечого життя-буття. Більше того, за неповагу до старших іноді доводиться розплачуватися вже у шкільному віці. Буває навіть – ціною власного життя. Два роки тому в Червонограді під час демонстрації фільму “Армагеддон” загинуло четверо школярів, багато хто був “на волосинку від смерті”, отримавши важкі каліцтва. Давка почалася через те, що частина дітей ще не вийшла із зали, а ті, хто прийшов, з азартом налягали, відштовхнувши двох людей похилого віку – прибиральницю і слюсаря, її чоловіка. Усім було весело, діти сміялися, пустували, намагалися зайняти кращі місця. Потім хтось, спіткнувшись, упав. Потім ще й ще. За декілька хвилин виросла гора тіл висотою в півтора метра... Цього б не сталося, якби діти з повагою, як у мусульманському світі, ставилися до дорослих.

...Звісно, як це у нас водиться, зразу ж знайшли “стрілочника”. Ним виявився директор кінотеатру. Його звинуватили в тому, що він не запросив для дотримання порядку військових або наряд міліції, як це робили на інших колективних заходах. Думка, звичайно, цікава. Але куди далі рухатиметьсь суспільство, якщо вже у шкільному віці діти некеровані, вчителі безсилі щось змінити, і навіть екскурсію в кіно не можна провести без підтримки силових структур? Чи можна уявити собі щось подібне у кримськотатарській школі? На щастя, поки що ні. Хоча тенденції скрізь однакові...

Кримськотатарська “велика сім`я” (що складається з трьох поколінь) могла б слугувати для нас еталоном, зразком гармонійних відносин між людьми різного віку. А якщо в сім`ях все нормально, то і в школах все гаразд.

Духовність та обрядовість – не одне й те саме

Якщо бути дуже відвертим, то треба визнати: ми часто плутаємо такі поняття, як відродження обрядовості та відродження духовності. З обрядовістю в Україні наче все нормально – відроджується. А ось з духовністю – проблеми. Чому так важко скоротити розрив з мусульманами? Не можу знайти кращого пояснення, ніж те, яке дав колись відомий російський історик В. Соловйов: “Мусульмани мають перед нами ту перевагу, що їхнє життя узгоджується з вірою, що вони живуть за законом своєї релігії, що життя їхнє не брехливе, тоді як ми, визнаючи через віру закон християнський, влаштовуємо своє сьогоднішнє життя зовсім за іншим законом, успадкованим нами від часів “дохристиянських”.

Звичайно, у православ`ї повинно щось змінюватися. Адже воно має служити народові, а не навпаки. Не протиставляти себе ісламу, а виховувати гармонійну, високодуховну особистість повинна православна церква.

Безумовно, іслам також має свої проблеми. Іноді серйозні. У сусідстві з християнським світом вони можуть загострюватися. Але Захід, до речі, ці проблеми якось вирішує. Якщо вони там і залишаються, то не настільки серйозні, як проблеми відносин УПЦ Київського та УПЦ Московського патріархатів у нашій рідній державі.

І доти, доки ситуація не зміниться, слід визнати, що “мусульманський фактор” у Криму може почасти бути навіть предметом української гордості (формується більш гармонійний тип особистості, українського громадянина), тоді як традиційне християнство – розколоте, яке ворогує, яке потонуло в обрядовості – поки що варто розглядати як серйозну проблему, яку потрібно вирішувати, не відкладаючи. У демократичній державі, що відкинула ідеологію національної та релігійної винятковості, це логічно, і такий підхід цілком виправданий.

З усіх ідей для нас найцінніша ідея розвитку.

Найкращим варіантом оптимальних релігійних відносин у Криму було б змагання не в тому, хто тут сильніший, а в тому, хто є моральнішим. Якщо створювати та всіляко підтримувати на півострові атмосферу дружелюбності, то релігійні забобони і закостенілий догматизм, гадаю, обов`язково поступляться місцем здоровому глузду.

Виступаючи на Міжнародній конференції “Діалог цивілізацій”, що відбулась нещодавно у Вільнюсі, наш Президент дуже правильно зазначив, що ключ до повноцінного діалогу між цивілізаціями – не у прагненні нав`язати свою думку, а у вмінні сприймати цінності інших цивілізацій.

Стосунки між мусульманськими і православними віруючими Київського патріархату підтверджують думку Президента про те, що недоцільно дотримуватися теорії зіткнення цивілізацій. У межах однієї цивілізації цих проблем може бути набагато більше. Тоді як українським віруючим у Криму сусідство мусульман зовсім не заважає.

Ще декілька слів про здоровий глузд. Росіяни нещодавно канонізували свого останнього царя Миколу ІІ. І дійсно, він був далеко не гіршим серед царів.

Коли у 1909 році йому запропонували проект розведення чайних плантацій у Грузії, він відповів наступне: “Чай – це колоніальна культура, яка потребує важкої праці. А я не хочу, щоб такий прекрасний народ, як грузини, перероджувався” Ось і я не хочу, щоб кримські татари перероджувалися на догоду якимось геополітичним інтересам, на догоду місцевим шовіністичним традиціям, “що склалися історично” (ще б пак, за двісті з гаком-то років!).

Певна річ, у нових історичних умовах доведеться оволодівати українською мовою (чим грунтовніше, тим краще!), серйозно вивчати історію, краще розбиратися в українських проблемах. Але й все своє, краще, треба неодмінно зберегти.

Якщо кримським татарам, які подарували людству Ісмаїла Гаспринського, все ще, незважаючи на піввікову депортацію, є чим гордитися (я маю на увазі дуже гуманні традиції, досить конструктивний менталітет), то це вже і наше, тобто українське надбання. Це буде своєрідна “планка якості”, на яку слід рівнятися. Якщо тверезо порозмірковувати, то українці й росіяни від такого підходу тільки виграють, якщо, звичайно, не стануть приносити себе в жертву якимось закостенілим догмам.

Розмаїття ми маємо розглядати як благо, а ідею розвитку – як таку, що консолідує й забезпечує процвітання.

Сергій Лащенко, м. Львів
Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Голос Крыма”, № 28 (399), 6 червня 2001 року