РОСІЙСЬКО-ТАТАРСЬКИЙ КРИМ: НЕМОЖЛИВЕ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ

Васві Абдураїмов, один з лідерів Національного руху кримських татар (НРКТ).

З 1987 р. – учасник Національного руху кримських татар, учасник численних мітингів, колективних листів, інших громадських акцій протесту. Жовтень 1990 р. – березень 1991 р. – начальник відділу повернення Комітету у справах депортованих народів Кримоблвиконкому (Комітет очолював Юрій Османов; у березні 1991-го колективно подали у відставку).

З 1991 р. – член Інформаційної робочої групи НРКТ. Член редакційної ради інформаційного вісника НРКТ “Арекет” (“Рух”). З травня 1991 р. – головний фахівець програмно-методичного управління Міністерства освіти Автономної Республіки Крим.

З листопада 1998 р. – перший заступник головного редактора журналу “Остров Крим”.

Публікувався в журналі “Остров Крим”, у газеті “Арекет” і “Нєзавісімой газєтє”. Учасник конференцій зі слов`яно-тюркського діалогу, доповідач на конференціях, присвячених творчій спадщині Гаспринського. Негативно ставиться до ідей фашистського, шовіністичного, націоналістичного характеру. Досліджує цивілізаційні і соціокультурні процеси Криму та країн СНД.

Цей матеріал –  скорочений варіант доповіді на “круглому столі”, присвяченому обговоренню сучасного стану міжетнічних суперечностей у Криму.

Тривалість багатонаціональних утворень і межі дієвих комунікацій між етнічними групами залежать від характеру соціо-культурних відмінностей. Їхня глибина і несумісність їхніх цінностей – головні причини хиткості багатьох поліетнічних держав та їхніх утворень такого типу.

За високого ступеня етнічної різноманітності проблематичним стає не тільки формування спільних інститутів, цінностей і соціальних норм, але й, з точки зору окремих груп, – сама легітимність держави як такої.

Завжди існує спокуса всіх підстригти під одну гребінку. Проте всілякі спроби форсованої уніфікації, нав`язування спільної мови, аргументовані економічною доцільністю, а також програми прискореного розвитку відсталіших етнорегіонів і груп зазвичай забезпечують лише формування інтегрованих елітних субгруп і поверхневе засвоєння елементів нормативної культури найбільш мобільними (міськими) сегментами етнічних співтовариств. Для більш глибокої акультурації компактно розселених і відносно великих етнічних груп (на відміну від мігрантів, схильних до асиміляції в новому середовищі) потрібне не одне століття.

При всій різноманітності національного складу кримське суспільство характеризується, скоріше, культурною гомогенністю, ніж різноманітністю. Навіть кримські татари, які вирізняються певною особливістю, проте, мало чим відрізняються (в культурно-мовному сенсі) від інших мешканців півострова. За понад два століття перебування в лоні Росії кримськотатарський народ зазнав глибокої і всебічної російської акультурації. Практично всі кримські татари, наприклад, володіють російською мовою. Сучасні сфери їхнього культурного життя практично позбавлені якоїсь особливої етнокультурної специфіки.

У світлі сказаного вище абсолютно не зрозуміло, чим же викликана тоді громадська думка, яку все наполегливіше нав`язують суспільству, про неминучість у Криму міжетнічного конфлікту, який з легкої руки низки недобросовісних авторів має начебто обов`язково завершитись прямим збройним зіткненням кримських татар і росіян. Звідки ця неприхована неприязнь, а іноді відверта ненависть до кримськотатарського народу з боку авторів, національну приналежність яких не завжди однозначно визначиш, які вбираються в тогу палких захисників росіян і російськості?!

Сплески агресивності до кримськотатарського народу не в останню чергу викликані відверто жорсткою силовою політикою, що проводить нове російське керівництво стосовно “інородців”, особливо народів, які сповідують іслам. Для більшості росіян Президент Росії Володимир Путін – живе втілення їхніх глибинних настроїв, що приховуються під маскою доброзичливості і широти російської душі.

Витоки сучасного стану кримськотатарського питання лежать у глибині віків. Останній тренд по Криму був запущений наприкінці вісімнадцятого століття загарбанням Росією Кримського Юрта з метою його освоєння згідно з російськими соціо-культурними стандартами. Тоді цей крок Росії був викликаний стратегічними планами її просування далі на південь для встановлення повного контролю над чорноморськими протоками і затвердження Царьграда (Стамбула) третьою столицею імперії після Санкт-Петербурга і Москви. Причому якщо Санкт-Петербург розглядався як “вікно в Європу”, то майбутній південній столиці Царьграду відводилась роль щита від “бусурманів”.

З точки зору подібних стратегій кримськотатарському народові не залишалося жодних перспектив не те що на розвиток, але навіть на просте фізичне виживання. Кримським татарам залишалося лише одне: або повністю прискорено асимілюватися, розчинитися в російському соціо-культурному світі, або звільнити Крим від своє присутності (добровільно чи недобровільно). Що і відбувалось постійно протягом понад двох століть з невеликими паузами (1921-1944 рр., 1989-1991 рр.).

Витіснення кримських татар з Криму триває й до сьогодні. Те, що за останні десять років повернулося близько 300 тисяч кримських татар, ні про що не говорить. Деякі російські інтелектуали-експерти вважають, що поява в Криму пари сотень тисяч татар лише прикра неприємність. Цей факт, на їхню думку, варто розглядати як виявлення зворотних викидів у перебігу соціо-культурної переробки Криму Російським Світом. Це ніяк не може вплинути на загальний перебіг історії, логіку соціо-культурного процесу освоєння.

Крим двісті років був, є і буде російською територією. Цього вимагає логіка освоєння просторів, логіка і закони геополітики. А тому життя і доля якогось там півмільйонного кримськотатарського народу нікого серйозно не хвилює. Карфаген має бути зруйнований, і він буде зруйнований. Така у загальних рисах позиція російської сторони.

Є й протилежна точка зору. Крим – національна батьківщина кримськотатарського народу, і ніхто в світі не сміє претендувати на право володіння і керування ним. Ніде в світі, окрім Криму, кримські татари не можуть висунути право на компактну цілісність, територію, державність, без чого, власне, не може існувати і розвиватися жоден народ. Компактне ядро народу-нації на національній території, захищене всією могутністю національної держави, – ось умова повноцінного життя і розвитку будь-якого народу, будь-якої нації. Цю істину добре розуміє просунута, мисляча частина кримських татар, а на підсвідомому, я б сказав, генному рівні, усвідомлюють всі решта, хто відчуває себе кримськими татарами, люди, які бажають бути і залишатися такими. Сучасне нетатарське населення (читай російське) розглядається ними як загроза власній безпеці, незважаючи на те, що росіяни, які мешкають сьогодні на півострові, прямо не причетні до трагедії народу.

Логіку таких настроїв зрозуміти можна. Поміркуйте самі, прийшли бандити, викинули з рідних будинків, обібрали до нитки, половину знищили фізично, а решту 50 років тримали на чужині. А Крим тим часом заселяли своїми – росіянами. Але ці свої теж не безгрішні. Їм було добре відомо, у чиї будинки вони заселяються, що приймають у дарунок від бандитів награбоване і вкрадене у кримських татар майно. Всі вони у глибині душі усвідомлюють, що є співучасниками найогиднішого злочину. І цей комплекс причетності до злочину передається як спадкова хвороба з покоління в покоління, затьмарюючи життя. Але який же злочинець добровільно зізнається у скоєному і в тому, хто він є насправді? Тому скоєний злочин і лиходійство подаються оточенню і, насамперед, самому собі як цілком законна дія. А на жертву навішуються всілякі існуючі й неіснуючі вади і гріхи. Як у тій відомій байці про голодного сірого хижака і беззахисне невинне дитинча домашньої тварини, що зустрілися біля джерела.

Наявність двох комплексів: ЖЕРТВИ, яка вимагає відплати і відшкодування збитків, і ЗЛОЧИНЦЯ, який не бажає зізнаватися у скоєному і відповідати за ЗАКОНОМ, – ось одна з основних складових конфліктогенності в Криму.

Ситуація посилилась зі зникненням з`єднувального начала – єдиної держави (СРСР). Інакше кажучи, зник об`єкт спільної приналежності. Але якщо для росіян один об`єкт (СРСР) змінився іншим (Росією), то більшість кримських татар такий об`єкт втратили повністю. Ні Росія, ні Україна сьогодні не є і не сприймаються ними як начало, яке б об`єднувало їх в єдиний живий організм. Виникло відчуття оголеності і незахищеності, страху за своє майбутнє і втрати традиційного національного середовища. Таким з`єднувальним об`єктом за певних умов могла б стати кримська державність. Але, на жаль, сьогодні АРК – лише нікчемний додаток України. А тому така державність не потрібна нікому: ні росіянам, ні кримським татарам.

Рівень конфліктогенності багато в чому визначається вибором шляхів розвитку і пріоритетів груп, які складають поліетнічне суспільство. Можливі три шляхи розвитку ситуації в Криму:

1. Росіяни змінюють свою ідентичність на користь іншої соціо-культурної системи.

2. Кримські татари остаточно асимілюються і розчиняються в Російському Світі.

3. На підставі принципів спільного проживання, що визнаються всіма сторонами, виробляється загальна регіональна свідомість і кримська ідентичність.

Малоймовірно, щоб росіяни через своє домінуюче становище, отримуючи постійно могутнє соціо-культурне підживлення від материнського ядра, захотіли б змінити власну російську ідентичність. Якщо таке і відбувається, то тільки в індивідуальному порядку і переважно на користь прийняття західних стандартів, але аж ніяк не східних (китайських, індійський, мусульманських). Причому залучення і прийняття західних цінностей відбувається не перенесенням їх на території Російського Світу, а фізичним переміщенням індивідуумів у країни західної демократії. Причому останнім часом стало характерним те, що російське десантування на Захід не завжди супроводжується повною асиміляцією і поглинанням прибулих туди російських людей культурами країн прибуття. Там почали виникати досить стійкі острівки Російського Світу. В Америці – це Нью-Йорк (відомий Брайтон-Біч), узбережжя Флориди. В Ізраїлі понад 10% її громадян віддають перевагу російській мові і російській культурі. Вони активно впливають на політичні процеси в країні, на економіку. В практичну площину ставиться питання про створення в Ізраїлі поряд з івритом системи освіти російською мовою. Тим більше в Криму, який однозначно сприймається росіянами як одвічно російська територія, сьогодні немає жодних передумов і того, що підштовхнуло б їх на зміну власних цінностей та ідентичності. Ні сьогодні, ні у найближчому майбутньому цього не станеться.

У цьому випадку пріоритетним стає питання ідентичності кримських татар. Ким вони себе відчувають? Як їх сприймають кримчани? Понад 200 років проживання в тілі Російського Світу за всіх білих, червоних, чорних часів призвели до того, що сьогодні кримські татари на 100% російськомовний народ. Це неоціненний ресурс, який може стати центром кристалізації дуального Криму в цілісний багатогранний і багатобарвний світ. Як це не дивно, але Російський Світ для кримських татар такий же рідний і зрозумілий, як і для самих росіян! Різниця лише в тому, що якщо росіянам для входження у цей світ немає потреби в етнонаціональному середовищі-оболонці (і в цьому сенсі росіяни – це не народ-нація, а народ-цивілізація), то для кримських татар перебування в Російському Світі поза національним середовищем неможливе. Велика доза кисню для незміцнілого організму не менш небезпечна, ніж підвищена концентрація вуглекислоти. Для ще більш глибокої інтеграції в Російському Світі кримським татарам потрібен час. Властивість національної оболонки така, що будь-який грубий вплив на неї як ззовні, так і зсередини, призводять до прямо протилежних результатів. Спроба прискорення асиміляційних процесів (які природно відбуваються в кримськотатарському середовищі) веде до схлопування національного устрою, до внутрішньої згуртованості і консолідації етносу. Тому устрій, загнаний у кут, незнищенний (хіба що фізично?!). З іншого боку, штучна насильницька консервація устрою веде до прискорення асиміляційних процесів.

Розставання з національною оболонкою не одноразовий акт. Розраховувати на таке було б помилкою. Це глибоко персоніфіковане дійство. Не можна сказати безболісне. Всякого, хто дозрів і розламує національну оболонку, вириваючись у більш вільний цивілізований простір (не важливо в який?!) ті, хто “не дозрів”, безапеляційно засуджують, зараховуючи до зрадників і відступників нації. На такий сильний вчинок зважуються найбільш сильні волею і духом представники народу-нації. У цьому й полягає сенс розвитку – рух до нового стану етносу. В кримськотатарському середовищі цей процес активно відбувається. Керувати такими процесами – вище мистецтво і серйозна копітка робота одночасно. На жаль, ні в Росії, ні в Україні, ні в Криму немає сил, здатних завзято й наполегливо вести таку нелегку роботу. Тому, коли безпосередньо доводиться стикатися з проблемами, то, як правило, ухвалюються абсолютно бездарні, а іноді небезпечні щодо своїх наслідків рішення.

Потрібно сказати, що самі по собі кримські татари жодної загрози сучасному російському стану Криму не становлять. Ну немає в них таких ресурсів, щоб перетворити його за своїми стандартами, щоб зробити Крим татарським чи мусульманським. Для цього потрібно, по-перше, визначити, що є кримськотатарські стандарти, по-друге, стати правовірними мусульманами. Головна для них проблема полягає у збереженні народу-нації як історичної спільноти. Вимоги і боротьба за відновлення національної цілісності, компактності, правосуб`єктності і рівноправності не є бажання отримати для себе якісь привілеї та пільги, усвідомлення того, що без цих базових цінностей остаточна втрата національної ідентичності для більшості і маргіналізація в законсервованих формах для меншої частини народу неминучі.

Звичайно, коли немає народу, тоді й немає проблеми. Можна спробувати повернутися до сталінських схем і методів. Але тоді конфліктний потенціал у Криму зберігатиметься до “останнього татарина” чи до “останнього росіянина”. Ми цього хочемо?

Треба визнати, що росіяни сприймають кримських татар також як загрозу. Нехай не пряму, але загрозу. Тому резонно виникає питання, чи буде сьогодні і в майбутньому становити загрозу для кримчан відновлений у своїх правах кримськотатарський народ? Відповідь на нього залежить від того, куди буде спрямований кримськотатарський вектор розвитку, яка ідентичність візьме верх. Якщо самовизначення та ідентичність кримських татар залишаться в цивілізаційному полі – Російському Світі, гармонійно впишуться в його тіло – то жодної загрози Криму і кримчанам татари не становитимуть і навіть навпаки, вони посилюватимуть позиції цієї соціо-культурної системи в регіоні. Якщо ж через якісь причини вони прагнутимуть до інших цивілізаційних платформ: чи то Західної, чи то Мусульманської, ставлення до них з боку росіян навпаки знаходитиметься в прямій залежності від взаємин суб`єктів глобальної політики (відповідно до соціо-культурного конкурсу).

Залишається ще третій варіант розвитку ситуації в Криму, що передбачає роз`єднане існування стійких етнічних спільнот росіян і кримських татар з поступовим створенням загальної регіональної кримської ідентичності. Привабливо, але при цьому стійкість системи буде надто тендітною та уразливою для зовнішніх впливів (Кіпр, Ліван тощо). Чи вистачить мудрості, часу й терпіння для реалізації цього варіанта у сучасних і майбутніх поколінь кримчан? Хотілося б, щоб вистачило.

А поки що Крим все більше стає схожим на закинутий острів через світоглядне бездоріжжя й порожнечу, що панують на материках.

Васві Абдураїмов
Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Голос Крыма”, № 31 (402), 27 липня 2001 р.