КРИЗА ЕТНІЧНОСТІ У КРИМУ І ПРОБЛЕМА ВИХОДУ

Андрій Мальгін, директор Кримського краєзнавчого музею. Історик, політолог, журналіст. Автор багатьох статей з етнополітичних проблем Криму. Історичному аналізу цих проблем присвячена його книга “Кримскій узєл. Очєркі політіческой історіі Кримского полуострова 1989-1990 гг.” (Сімферополь, 2000 р.). Досліджує специфіку і новітні зміни в міжетнічних відносинах Криму. Розвиває ідею “кримського патріотизму”, яка, на його думку, візьме верх у свідомості не тільки кримських татар, але й росіян, українців тощо. Прихильник позитивного кримського регіоналізму.

Цей матеріал становить собою скорочений варіант доповіді на “круглому столі”, присвяченому обговоренню сучасного стану міжетнічних суперечностей у Криму.

І

Проблема стану і перспектив сьогоднішніх міжетнічних відносин надзвичайно складна й різноманітна. Її різні аспекти – політичний, економічний, соціальний – тією чи іншою мірою знаходили відображення у спеціальній літературі. Я ставлю собі за мету всебічний опис цієї проблеми. На мій погляд, вона залишиться незрозумілою і невирішуваною без звернення до певного фундаментального прошарку, який визначає сьогодні всі особливості сьогоднішнього буття етнічних груп на півострові та їхні відносини.

Цей фундаментальний прошарок зазвичай називають самосвідомістю етнічних груп або більш вузько – їхніх національних еліт. Використовуються терміни “ідентичність” (він підкреслює елемент несвідомого у відчуттях представників національних груп), “етнічність”. Значною мірою конкретні проблеми буття етносів зумовлені ситуацією, що складається в етнічній самосвідомості. Тут не час обговорювати, що первинне – буття чи свідомість, проте нам здається очевидним, що лише цілеспрямований вплив на структури етнічної самосвідомості може допомогти у вирішенні політичних та економічних проблем.

Сучасна ментальна ситуація на пострадянському просторі зазвичай змальовується як ситуація “кризи етнічності”. Вона дуже характерна і для основних етнічних груп Криму й виявляється як у бутті цих груп, та і у їхньому уявленні про себе. Ця ситуація проявляється так:

– втрата статусу;

– деформування уявлень про себе;

– риза перспектив.

Необхідно розглянути основні прояви цього синдрому у представників головних етнічних груп.

Росіяни. Вони здійснили стрімку трансформацію від статусної більшості до меншості. За останні десять років у російськомовному культурному середовищі прогресує відчуття другосортності. Росіяни не можуть отримати адекватного місця у культурному просторі української держави. Для росіян Криму ці процеси носять більш гострий характер, оскільки територія півострова була інкорпорована в українську державу досить пізно і всупереч волі більшості населення. Хоча на початку 90-х років було створено і задіяно механізм адаптації російськомовної більшості в українське державне та культурне середовище у вигляді територіальної автономії Криму, проблеми носять серйозний і всеохоплюючий характер. Не менш складні проблеми стоять і перед етнічними українцями Криму. Вони стикаються зі спробами штучної етнічної мобілізації, що призводять до їх примусового відторгнення від загального культурного контінума, який вони складають разом з росіянами. Українці Криму переживають процес нав`язування їм іншого незвичного для багатьох з них культурного стандарту, що формується на Західній Україні. При цьому вони також приречені на стан етнічної другосортності, оскільки їхня “українськість” завжди може піддаватися сумнівам. Особливо складна ситуація для кримських татар. Завершивши репатріацію, цей етнос виявився носієм найнижчого статусу, пережив деурбанізацію. Його інтеграція в культурне середовище, що склалося в сучасному Криму, відбувається дуже важко і суперечливо. Кримські татари зіштовхуються з незвичними соціо-культурними стандартами і вимогами, яких вони дуже часто не в змозі дотримуватися.

Все це призводить до досить сумних проявів у сфері етнічної психології. Розвивається своєрідний “культ жертви” і, отже, культивується образ ворога, який створюється в особі представників інших етносів. Домінують етнічні міфології, все рідшими стають прояви тверезого погляду на себе і свою історію. Це в свою чергу веде до фантастичної футурології, домінуванню свідомо нереальних проектів власного облаштування і досягнення більш високого соціо-культурного статусу.

Якщо уважніше вдивитися в ситуацію “кризи етнічності” в її кримському варіанті, то не можна не помітити декількох специфічних рис, характерних саме для нас. Насамперед, кидається у вічі зв`язок проблем самосвідомості зі ставленням до території проживання, точніше, навіть, “зав`язка” більшості етнічних проблем на “проблему батьківщини”. Можна назвати цю ситуацію “кризою батьківщини” або “проблемою дому”. Кожна з етнічних груп переживає її по-своєму. Росіяни і значна частина українців – як втрату “великого простору”; кримські татари – як синдром втрати традиційного місцерозвитку. Виявилося, що тією чи іншою мірою людям Криму стало властиве відчуття втрати коренів. Причиною цього є не тільки специфічна ситуація, в якій населення Криму опинилося в результаті розпаду Союзу. До цього відчуття призводить і характер освоєння території півострова протягом останніх двохсот років. Крим став зоною протиборства цивілізацій і держав, і тому етнічні процеси носили тут протягом XVIII-XX століть надзвичайно драматичний і суперечливий характер. Протягом довгого часу тут відбувалося активне впровадження російського етнокультурного елемента й імперських стандартів освоєння території Криму. Крим на відміну від Середньої Азії і значною мірою від Кавказу виявився включеним не просто в периферію російського світу, але став його невід`ємною і, більше того, знаковою частиною. Рівночасно він зберігав своє значення як складова частина мусульманського світу. У цьому зв`язку становище кримських татар виявилося вельми драматичним. Кримські татари, які трималися за свій традиційний устрій, опинилися віч-на-віч із паралельним культурним світом, який ширшав і, зрештою, витіснив їх за межі власної батьківщини. Криза батьківщини, точно кажучи, для кримських татар почалася задовго до насильницького виселення 1944 року, наприкінці XVIII – середині ХІХ століття вона призвела до масових еміграцій. Сьогодні це відчуття значною мірою трансформувалося у синдром реконкісти, “відвоювання батьківщини”, в основі якого лежить відчуття її втрати. В цілому, говорячи про сучасну етно-психологічну ситуацію, необхідно звернути увагу на те, що геополітичне становище півострова і складні історичні процеси призвели до суттєвих деформацій у самосвідомості кримських етнічних груп, появі цілих прошарків етнічних упереджень і негативних стереотипів, а також у деформованих уявленнях етносів про своє місце на цій території. Всі ці ментальні проблеми особливо актуалізувалися з розпадом Союзу, коли Крим опинився в епіцентрі міждержавних суперечностей.

Наприкінці ХХ століття виявилося, що для більшості кримських етнічних груп було фактично поставлено під знак питання їхнє право на Крим як на свою батьківщину. Основні етнічні групи у сьогоднішньому Криму виставляють одне одному цілі реєстри історичних претензій, відчуваючи при цьому суттєві труднощі в адаптації до ситуації в цілому.

Психологічні етнокультурні деформації проявляються сьогодні у двох основних аспектах, властивих самосвідомості сучасного кримського мешканця. По-перше, у наполегливому декларуванні своїх “власних прав” на цю територію (як на територію етнокультурного розвитку, джерело духовних і державних цінностей тощо), дуже часто ставлячи під сумнів такі ж права своїх співвітчизників. По-друге, у фатальному відчуженні його від значної кримської ж культурної спадщини (так, росіяни не включають у своє культурне поле татарські пам`ятники, а кримські татари – артефакти епохи Візантії тощо). В результаті середній кримський мешканець, однаково слов`янин чи татарин, відчуває сильний культурно-психологічний дискомфорт, на що накладається бажання зняти цю проблему політичним або навіть воєнним шляхом, що підтримується низкою політичних організацій. Такий у загальних рисах портрет сучасної культурно-психологічної ситуації в Криму.

ІІ

Тепер перейдемо до проблеми  подолання “кризи етнічності”. Зазвичай прокламуються два основних шляхи. Перший – через національне відродження та етнічну мобілізацію. Це шлях “відвоювання” права на батьківщину. Він не завжди передбачає насильницький кінець, проте переважно веде до нього. В його основі – своєрідна реконкіста і нав`язування іноетнічному оточенню свого розуміння історії і зрештою своєї системи організації суспільства. Цей шлях веде до проявів політичного іредентизму (у випадку, якби на нього стали росіяни Криму), етнічного сепаратизму (у випадку кримських татар). Іноді він може призвести до позитивних результатів для етносу, який переміг, але в ситуації з Кримом він навряд чи буде прийнятним. Класичний етнонаціоналізм у Криму мав би згубні наслідки для півострова. Не говорячи вже про те, що у його сучасному вигляді етноідеологи не мають хоч би якогось творчого змісту, в Криму, очевидно, неможливе побудування політичної моделі на етно-національній основі. Спроби створити етнодержаву в Криму або організувати життя кримського суспільства на основі етнічних регламентацій завжди породжуватимуть конфлікт. Внутрішній конфлікт, як це вже не раз бувало в кримській історії, призводить до послаблення  всіх учасників співтовариства і до поглинання його сторонніми силами. Модель розвитку на основі етнічного самовизначення здається нам хоч і найбільш популярною сьогодні, але найменш перспективною і результативною. Особливо в ситуації, коли традиційні етнонаціоналізми скрізь демонструють свій руйнівний характер і відсутність творчого начала. Криза етнонаціоналізму в Європі призвела до появи моделі, яка зазвичай називається моделлю “громадянського суспільства”. Це друга модель подолання “кризи етнічності”. В основі її – зняття проблеми по суті. Вона виходить із вторинності етнокультурних цінностей порівняно з цінностями суспільства споживання. “Ми всі рівні перед державою, – кажуть адепти цієї ідеї, – а національні культури гарні в музеї”. Замість традиційних цінностей “громадянське суспільство” пропонує цінності сучасної західної цивілізації. Прихильники цієї популярної концепції не розуміють, проте, одного. “Громадянське суспільство” – це продукт і результат розвитку західної цивілізації, в усіх інших випадках цей принцип – лише можлива форма організації життя соціуму, але ніяк не його зміст. “Громадянське суспільство”, спроби будувати яке здійснюються навіть у Європі, все одно вимагатиме якоїсь цивілізаційної, світоглядної, ціннісної основи, тобто традиційної культури. Міф про “громадянське суспільство” не зможе замінити міфу про батьківщину, тому в нашому випадку “громадянське суспільство” не дасть нам цієї реальності, “криза батьківщини” не буде подолана. Для цього поняття “громадянського суспільства” є дуже абстрактним, порожнім і малосентиментальним. Людина, яка втратила батьківщину, не знайде її в “Декларації про права і свободи”.

Нам залишається шукати інші шляхи подолання нашої “кризи батьківщини”. Звичайно, вони лежать не в площині етнічності, не в площині “громадянського суспільства”, хоча було б безглуздо заперечувати цінності того чи іншого. По суті, проблема “кризи батьківщини” для Криму полягає у складності розділити свою батьківщину з іншими, тобто представниками інших етносів, вона пов`язана зі спробою вмістити багатокультурний простір в етнічно одномірну перспективу. “Проблема батьківщини” для кримського мешканця будь-якої національності випливає з недостатньої культурної освоєності ним території свого постійного проживання. На кожному кроці він стикається з пам`ятником іншої цивілізації, але далеко не в кожному випадку усвідомлює їх як щось рідне, те, без чого його власне культурне й емоційне поле буде суттєво біднішим. Але те саме відбувається і не тільки стосовно історичних пам`яток, але й стосовно сучасних представників іншої культури. Усвідомлювати Крим як свою батьківщину в істинному сенсі можна тільки усвідомлюючи Крим також і батьківщиною іншого, представника іншої культури. Бути в Криму “на батьківщині” означає жити пліч-о-пліч з представником іншої культури, який живе у себе “на батьківщині”. Той, хто не розуміє цього, не може говорити про Крим як про свою батьківщину. Історично склалося так, що Крим просто більше, ніж культурний простір будь-якого окремо взятого етносу, який претендує на свої нібито виняткові права на цю територію. Це відчуття свого часу чудово висловив Максиміліан Волошин, якому, звичайно ж, заради цього не довелося зрікатися своєї етнокультурної належності. Але Волошин зумів піднятися над обмеженістю етнічного погляду, саме тому він, залишаючись визначним явищем у російській культурі, проте, краще ніж хтось інший висловив ідею Криму як батьківщини. Ми незручно почуваємося на руїнах “великого простору”, але в нас, як і у Волошина, є дім. Він чудернацький і різноманітний, його стіни прикрашені орнаментами різних цивілізацій, у ньому разом з нами живуть і їхні нащадки, але від цього дім не перестає бути нашим. Можливо, зрозумівши це, ми зробимо великий крок до подолання тієї кризи, яку так болісно переживаємо.

ІІІ

В останнє десятиліття минулого століття, що виявилось фатальним для таких поліетнічних держав як СРСР, Югославія, Чехословаччина, і яке стало серйозним випробуванням у цілому для Східної Європи, ми стали свідками надзвичайного сплеску національних почуттів.

Після двох світових воєн, спричинених націоналізмом, після початку вражаючого експерименту з об`єднання Європи, виявилося, що етнічний ідеал все ще зберігає свою владу над величезними масами людей і спроможний призводити до серйозних катаклізмів.

А втім кінець ХХ століття приніс не тільки відродження традиційного етно-націоналізму, але й низку нових явищ у колективній самосвідомості. Так динаміка розпаду імперії породила спільноти, яких ще недавно не було в реєстрах етнологів, але які, проте, становлять цілком певні етнокультурні реальності. Наприклад, на початку 90-х ніхто не підозрював про існування такого співтовариства як “придністровці”, але уже в 1993 році експерти ОБСЄ не змогли піддати сумніву “.. явне відчуття придністровцями своєї самобутності і неприйняття більшістю з них якогось керування з центру”. При цьому “за оцінкою місії, відчуття придністровцями своєї самобутності не носить етнічного характеру, тому що поділяється не тільки слов`янами, але й багатьма етнічними молдаванами. Частково воно має лінгвістичне коріння. Присутній і географічний фактор, підсилений гострим сприйняттям своєї історії...” (Рапорт №13 місії ОБСЄ в Придністров`ї).

Відродилася або, точніше, заново народилася майже стерта козача самосвідомість, заявили про себе сибіряки, русини, поліщуки... Всі вони, як за помахом чарівної палички, з`явилися на лініях “розломів” імперської державної кори та були викликані до життя складними процесами нового національно-державного будівництва. Деякі з них “звернулися” тільки з`явившись, інші продовжують болісно набувати основи для подальшого існування й розвитку. До останніх ми з повним правом можемо віднести і кримську спільноту.

Про специфічне “кримське співтовариство” було заявлено за десятиліття до його фактичного виникнення у фантастичному романі Аксьонова “Остров Крим”. Причому відразу  були сконструйовані принаймні дві його моделі. Одна – це так звані “вревакуанти” – тимчасові евакуанти – нащадки вихідців із Росії, які пішли з Врангелем у Крим. Повністю  усвідомлюючи свою “самобутність”, це панівне на півострові середовище жило мрією про возз`єднання з колишньою батьківщиною. Саме у цьому середовищі виникла Ідея загальної долі – стрижень, навколо якого обертається вся фабула роману. Другою альтернативною версією  стають “які” – від татарсько-англійського “якші-о кєй” – назва нового народу, який сформувався з нащадків росіян, татар, англійських поселенців та представників інших націй, які колись жили в Криму. “Які” мали не тільки свою мову, що становила чудернацьку суміш тюркської, російської та англійської, але також свою літературу, організовані політичні групи і навіть фракції в місцевому парламенті. “Які-націоналісти” прокламували себе як справжніх автохтонів і одночасно як молодий творчий рух “заразливий, як відкриття Нового світу”, вони протистояли традиціоналістам і, перш за все, панівному на “острові” рухові за “возз`єднання з Росією” – Союзу Загальної Долі (СЗД)...

Цікаво, що, конструюючи все це, Аксьонов не міг спиратися ні на якусь попередню реальність, але лише на абсолютно абстрактну можливість формування нової етнічної спільноти на якійсь географічно ізольованій території. Автор і не підозрював, що умови, в яких опиниться Крим після розпаду СРСР, у деяких вельми важливих деталях дуже нагадуватимуть реалії роману. Саме в цих нових умовах початку 90-х років з`явилися різноманітні політичні версії “кримського регіонального співтовариства”.

Вони в свою чергу практично ніяк не були пов`язані з романом, опублікованим лише в 1987 році, а стали відповіддю на відродження традиційного етнічного націоналізму в Україні і співпали з процесом відтворення Кримської автономії на початку 90-х років. Було повторено в різних варіантах і “вревакуантський” міф та ідею “які-націоналізму”. Але найбільше розповсюдження отримала все ж таки не літературна доктрина. Прагнучи обґрунтувати необхідність придбання Кримом автономного статусу, низка місцевих інтелектуалів висунули теорію “народу Криму” як носія республіканського суверенітету і джерела самостійної влади.

Як писав професор Валерій Сагатовський: “Суб`єктом кримської державності є не росіяни, українці або татари, але єдиний багатонаціональний народ Криму”. Пояснюючи свою думку, автор посилався на американський досвід: “Громадянин США може бути шведського або мексиканського походження. Але він перш за все американець. Того ж хочемо і ми в Криму...” Ідея “народу Криму” як особливого співтовариства була з самого початку протиставлена традиційному етнічному ідеалу, проте вона не була тотожна ідеї “які”, оскільки носила сугубо політичний, а не культурно-національний характер. Таке розуміння “народу Криму” повною мірою відображало настрій політичної еліти суспільства і переважної частини населення півострова та досить швидко увійшло у політичний ужиток.

Конституція 6 травня 1992 року ухвалюється від імені “народу Криму”, а в одному з перших виступів щойно обраний президент відверто заявляє, що “народ Криму відбувся”. Це твердження, як показали подальші події, було трохи передчасним. Уже в 1996 році українські власті вимагали від принижених кримських автономістів прибрати всілякі згадки про невідомий “новий” народ з усіх офіційних документів. Оскільки ця вимога сформульована у спеціальному Законі, “єретичне” словосполучення виявилося найбільш несподіваним способом увічнене.

У шанувальників традиційного націоналізму серйозні міркування про особливе кримське співтовариство викликають або посмішку, або бурхливі протести. Вони вважають, що процес етногенезу закінчився до моменту їхньої появи на світ, і подальша історія здійснюватиметься виключно відповідно до Конституцій національних держав. З їхньої точки зору в Криму є лише один повноцінний народ – кримські татари, інша ж більшість являє собою якесь безлике “населення”. Чи це так?

У 90-х роках (в середині – Кримсоцис, а в наприкінці – соцслужба фірми “КБ-САМ”) проводили опитування, темою яких було уявлення кримчан про те, що вони вважають своєю Батьківщиною. Так ось, цими опитуваннями цілком чітко виявляється наступна тенденція: Крим постійно і непохитно витісняє у менталітеті його слов`янських мешканців усі попередні уявлення про їхню “Батьківщину”. Для більшості кримчан саме Крим, а не СРСР чи Росія, як раніше, все частіше асоціюється з цим основним поняттям.

За 200 років тут склалася спільнота людей, які, власне, створили нинішній Крим і які з повним правом можуть називати півострів своєю землею. Більше того, вони не мають іншої землі, крім цієї.

Кримчани (чи то російського, чи то українського походження) гостро відчувають свою самобутність, свою відмінність від населення материка. Вони живуть в особливому культурному полі, і їхня електоральна і в цілому політична поведінка суттєво відрізняється від тієї, яку демонструють їхні співвітчизники за Перекопом.

Ми можемо вказати на три основні фактори, які роблять слов`янський Крим особливим співтовариством. Це:

1. Культурно-мовна відокремленість регіону, що посилюється українськими уніфікаційними тенденціями на материку.

2. Географічна відокремленість Криму.

3. Історичні особливості регіону і, перш за все, досвід автономії.

До цього можна додати ще відому етнокультурну нестабільність на півострові, що наполегливо ставить перед людьми питання про їхню ідентичність і, тим самим, стимулює набуття більшістю населення власної самосвідомості.

Скажи мені, хто ти...

Рівень розвитку цієї самосвідомості, звичайно, не варто перебільшувати. Чи розів`ється він у стійку ідентичність – питання відкрите, так само, як і питання про типологію цієї ідентичності. До речі, проблеми ці взаємопов`язані: ми нічого не можемо сказати про майбутнє кримської регіональної самосвідомості, не визначивши, що ж воно собою становить. Версій три, і всі тією чи іншою мірою вже були заявлені:

1. Ми маємо справу з регіональною або субетнічною російськомовною ідентичністю, з якимось “регіональним” різновидом “російськості”.

2. Перед нами зародження “нової національної самосвідомості”, що включає елементи місцевих етнічних культур.

3. Поліетнічне співтовариство зі спільною ідеєю.

Елементи всіх трьох напрямків – є. Можливість появи “інших” російських співтовариств за межами Росії вже була викладена в науковій літературі (див., наприклад, Пол Колсто. Русская діаспора: собствєнная ідентічность? Естонія.: Радуга, 1993). Здається цілком природнім те, що росіяни в діаспорі вироблятимуть ту самосвідомість, яка допоможе їм краще адаптуватися до нової реальності. Але в Криму спробами набуття коренів зайняті не тільки російськомовні мешканці, ті ж тенденції є і в середовищі кримських татар. Тому процес становлення співтовариства в Криму значно ширший, ніж просто “укорінення” більшості.

“Нова нація” – чому б ні? Слов`ян і тюрків багато що пов`язує, не позбавлене сенсу і твердження про спільність їхньої демографічної основи (даремно хіба пройшло для нас монголо-татарське іго). Крим часто ставав плавильним котлом для етносів, і хто може гарантувати, що цього не станеться й тепер?

Політична територіальна спільнота, можливо, найбільш приваблива “утопія”. Кожен етнос зберігає свою самобутність, але ключовий елемент самосвідомості спільний – Крим як батьківщина, кримськість.

Про перспективи кожного з варіантів ми можемо щось сказати тільки тоді, коли якась із цих ідей перетвориться у самосвідомість, тобто стане не просто кимось висловленою думкою, а відчуттям більшості. Традиційні етнічності поступово йдуть у минуле, вони нічого не можуть дати ні розуму, ні душі сучасної людини, вони вичерпали свій творчий потенціал, зате назбирали величезний “негатив”. Пошуки нових ідентичностей – не порожнє прагнення, а нагальна необхідність, бо в основі її лежить вироблення стратегії виживання, виживання цілих співтовариств, які тільки-но почали відлік своєї справжньої історії.

Андрій Мальгін
Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Голос Крыма”, № 30 (401), 20 липня 2001 р.