ТАТАРИ КРИМУ: ТРИ ПРОБЛЕМИ ПАРАДИГМИ РЕПАТРІАЦІЇ

Парадигма, або модель, що приймається для вирішення комплексних завдань, у цьому випадку стосовно репатріації татар до Криму, має вже більше ніж десятирічну історію практичної апробації. Накопичено певний досвід, фактично завершено процес повернення більшої частини депортованих. Знято огульні обвинувачення з усього кримськотатарського народу в зрадництві в роки Великої Вітчизняної війни. Зроблено і робиться багато іншого. Але репатріація цим не завершується. Аналіз науково-публіцистичної літератури показує, що зростає кількість матеріалів в усьому спектрі кримськотатарської проблеми. Зокрема, в публікаціях останніх трьох років чітко простежується актуалізація проблеми в ракурсі:

– “татари як корінний народ Криму”;

– “татари Криму і Велика Вітчизняна війна, депортація”;

– “проблеми адаптації кримських татар, які повернулися, та особливості політичних пріоритетів і принципів діяльності меджлісу”.

У зв`язку з цим, очевидно, назріла необхідність відображення узагальнюючих оцінок на вказані проблеми з метою сприяння теоретичному і практичному їх вирішенню.

ДО ПИТАННЯ ПРО ПРОБЛЕМУ “ТАТАРИ ЯК КОРІННИЙ НАРОД КРИМУ”

Ця історична проблема надзвичайно цікава і широка. Для вирішення її, на наш погляд, виникла необхідність об`єднання зусиль незаангажованих істориків і фахівців інших галузей знань з метою написання достовірної, науково обґрунтованої історії народів Криму. Наша ж дослідницька мета полягає в іншому – методами соціології виявити найбільш стійкі принципи і точки зору в сучасній історіографії етногенезу татар – одного з народів Криму. Проведений контент-аналіз відповідної літератури, результати якого конспективно викладено нижче, дозволяють зробити висновок, що дійсно кримськотатарський етнос історично складався переважно саме тут, у Криму. На думку більшості дослідників, спершу цьому сприяло завоювання півострова в 1223 році монголо-татарами під проводом Батия. Цей період і вважається в етнічній історії “початком кримських татар”. До XIV століття степова і південно-східна частина півострова стають улусом Золотої Орди. Досить широкий науковий матеріал свідчить, що кримський улус не був просто провінцією, він вирізнявся відважністю своїх мешканців, широкими зв`язками правлячої еліти, а кримський хан Тохтамиш свого часу навіть став ханом всієї Золотої Орди. Але найбільш радикальні зміни у житті всіх народів Криму відбуваються після 1475 року, коли турецький флот силою та обманом заволодів півостровом, суттєво змінивши розвиток багатьох корінних етносів, зокрема, знищивши унікальну християнську культуру і державність феодоритів зі столицею Мангупом. Турецький фактор у подальшому, скоріше, відіграв й суттєву роль у завершенні формування кримськотатарського етносу, оскільки саме з цього моменту майже 300 років Кримське ханство опинилося під тісним протекторатом Туреччини. При цьому безперечним є й той факт, що кримські татари генетично увібрали в себе біосоціальний і культурний спадок народів, що раніше або паралельно існували тут – таврів, кіммерійців, скіфів, слов`ян та багатьох інших етносів, які мешкали на півострові. Поліетнічність етногенезу кримських татар призвела до того, що в сучасній науковій літературі навіть у такому нечисленному народі вирізняються значні побутові, культурні, мовні та антропологічні відмінності.

Особливий період в історії Криму – XV-XVIII століття, розквіт Кримського ханства. Про історію цього періоду є свідчення турецьких, арабських, європейських авторів. Але дуже небагато, принаймні, мало введено у науковий обіг безпосередньо кримськотатарських документальних джерел. З наявних публікацій можна зробити висновок, що Кримське ханство перебувало в дуже великій політичній і релігійній залежності від Стамбула. Це була по-своєму унікальна цивілізація, що використовувала як засоби до існування багато з нетрадиційних форм організації господарського життя. Але при цьому значною мірою розповсюджені були й позаекономічні методи. Зокрема, набіги на сусідні землі за здобиччю. Особливо “велось полювання” за людьми. У кримських татар, – пише історик В.Є.Возгрін, – “походи за живим товаром – третє після тваринництва і землеробства джерело засобів існування”. Тоді в Криму дійсно процвітала работоргівля.

У черговий раз радикальним чином історія Криму змінилася після приєднання його в 1783 році до Росії. Частина татар Криму, переважно через релігійні мотиви, емігрувала до Туреччини. Інша частина залишилася в Криму. Історичні джерела свідчать, що багато з тих татар, які залишилися в Криму, увійшли в історію Росії як відважні захисники її інтересів. Татарські підрозділи сміливо боролися в битвах 1812-1813-х років на територіях Росії та Західної Європи, зокрема, Симферопольський і Перекопський кінно-татарські полки відзначилися у битві під Бородіно і Смоленськом. Генерал-майор Ахмет-Бей, більша частина офіцерів повернулися додому з пошаною, кавалерами вищих орденів царської Росії. Історії відома й відмінна служба кримськотатарського ескадрону в ХІХ столітті у Санкт-Петербурзі, участь його на боці Росії у військових конфліктах протягом усього минулого століття. Рівночасно інша частина татар, які мешкали в Криму, значно сприяла агресорам у Кримській війні.

Варто зазначити, що з приєднанням Криму до Росії вищі верстви кримських татар досить комфортно співробітничали з багатьма її державними інституціями. Царський уряд усіляко підтримував кримськотатарську еліту, щедро роздаючи чини, власність, нагороди. Наприклад, у січні 1787 року в Криму проведено перші дворянські вибори, в яких брали участь до ста тільки одних мурз. Всі місця депутатів, засідателів, як дворянських опік, так і верхніх та нижніх земських судів, посіли молоді мурзи з чинами. З іншого боку, на службі у імператорського двору міг бути не кожний. Простий татарський селянин, так само, як і його російський побратим, животіли у злиднях. Історичні джерела свідчать, що серед трудівників-кримських татар до революції не було ні агронома, ні лікаря, ні інженера, ні наукового співробітника... Непроглядні злидні, загальноросійські проблеми ХІХ століття примушували як татарина, так і багатьох росіян та українців і людей інших національностей шукати кращого життя на чужині. Особливо підштовхнув до чергової міграції татар Криму результат Кримської війни 1854-1855 років. За даними царського уряду, лише з 1860 до 1862 року емігрували за кордон 141667 татар. Крім того, з Перекопа пішли ногайці, що кочували там. Якщо вірити статистичним даним, наведеним у низці енциклопедичних видань, то в середині 60-х років ХІХ століття в Криму татар залишилося лише 102291 осіб. А в цілому оцінюючи татарсько-російські взаємини в ХІХ столітті, відомий кримськотатарський мислитель І.Гаспринський вважав їх взаємодоцільними. Він вважав, що тільки під опікою Росії не лише татари Криму, а й увесь тюркський світ може подолати відсталість і досягти бажаного процвітання. Євразійські ідеї І.Гаспринського полягали в тому, що до Росії мирним шляхом відійдуть багато тюркських народів, і вона в перспективі має стати не лише великою християнською, але й ісламською державою, оскільки, на його думку, це поєднання складає найбільш комфортний союз з точки зору існування та розвитку різних цивілізацій. Цьому він знаходив низку об`єктивних обґрунтувань і доказів. Зокрема, “Спостереження і подорожі переконали мене, – писав І.Гаспринський у своїй книзі “Росія і Схід”, – що жоден народ так гуманно і щиро не ставиться до підкореного, взагалі чужого племені, ніж наші старші брати, росіяни. Росіянин і простого, і інтелігентного класу дивиться на всіх, хто мешкає з ним під одним законом, як на своїх, не показуючи, не маючи вузького племінного себелюбства”.

Таким чином, численні історичні джерела свідчать і дають усі підстави стверджувати, що етногенез татар Криму має місцеві корені. У зв`язку з цим, скоріше за все, політично кон`юнктурною є дискусія про “корінний народ” Криму. На наш погляд, предмета для обговорення такого питання тут немає. Якщо ж стати на точку зору тих, хто намагається визначати “корінний народ”, як це робиться в західній науковій традиції та юридичній практиці, тоді й татар у Криму варто б прирівняти до індійців Америки, аборигенів Австралії, ескімосів Півночі тощо, яких з волі правлячих еліт цих регіонів практично знищено як етноси, а ті, які залишились, містяться в резервації. Такої долі для кримських татар, мабуть, не побажає ніхто.

Відомо, що Крим протягом всіє своєї історії був і є багатонаціональним. Гадаємо, він таким і залишиться. І мир та процвітання будуть лише за рівноправності і взаємоповаги всіх тих, хто тут мешкає. Міжетнічні дискусії в Криму потрібні, але не за критеріями, хто тут “корінніший”. Багато етносів на півострові набагато давніші, ніж татари. Обговорювати насамперед необхідно, на наше глибоке переконання, шляхи, форми і методи досягнення миру та злагоди, процвітання в єдності всіх народів, різноманітність яких була і є традиційною для нашого краю.

“ТАТАРИ І ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА, ДЕПОРТАЦІЯ”

Бідою для всього людства стала Друга світова війна. Але найбільші випробування випали на долю народів Радянського Союзу. Доля татар Криму у цій війні також була дійсно трагічною.

Після звільнення півострова від німецько-фашистських окупантів 11 травня 1944 р. Державний Комітет оборони СРСР ухвалив постанову “Про кримських татар”, в якій мовилось: “У період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної Армії, що обороняли Крим, і переходили на бік ворога, вступаючи до сформованих німцями добровольчих татарських військових частин, які боролися проти Червоної Армії; в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми звірячими розправами стосовно радянських партизан...” тощо. На підставі цього було ухвалено постанову – “Всіх татар виселити з території Криму”. Довкола цієї постанови, незважаючи на те, що юридично сьогодні її визнано недійсною, а акт депортації всього народу – злочинним, у науковій літературі не зменшується дискусій, інтерпретацій. Все більше з`являється щодо цього аналітичного матеріалу. Найвірогідніше, не лише істориків ще довго цікавитимуть питання: що ж такого здійснили “багато хто з кримських татар”, за що їх ДКО СРСР усіх виселив з Криму? Джерела свідчать про наступне. Насамперед, про кількість татар, які “дезертирували”. Щодо цього опубліковано низку офіційних документів, статистичних і аналітичних даних. Зокрема, у спеціальному повідомленні Сталіну наркома внутрішніх справ СРСР мовиться, що “з частин Червоної Армії в 1941 р. дезертирувало понад 20 тисяч татар, які зрадили Батьківщину, перейшли на службу до німців і зі зброєю в руках боролися проти Червоної Армії”. Ми не знайшли жодного наукового дослідження, щоб цю цифру було спростовано фахівцями істотно. Зарубіжні дослідники називають число татар Криму, які служили в німецьких збройних силах, від 15 до 20 тис. осіб. Тут, мабуть, необхідно провести особливо ретельне вивчення фактів, щоб остаточно вирішити проблему “масового зрадництва”. Якщо ж у науковому обороті залишиться вказана цифра дезертирів, то дійсно в історії збережеться факт масового зрадництва (за переписом 1939 р. у Криму мешкало 218492 татарина). При цьому, враховуючи, що половина з них – жінки, а з решти половини чоловіків – більшість старих і дітей, то факт масового зрадництва, якщо вірити цитованим документам, у наявності. Але це про кількість тих, хто зі зброєю в руках, зрадивши присягу, перейшов на бік ворога. Тут сумнівів не може бути – йдеться про зрадників, що скоїли військові злочини, чітке визначення і засудження яких дав ще Нюрнбергський процес.

Тепер же стосовно так званих “звірств” і “масового зрадництва” кримських татар на окупованій території, діяльності “татарських мусульманських формувань”. Стосовно цієї проблеми в СНД і в дуальному зарубіжжі публікується багато праць, документальних матеріалів. Узагальнюючи існуючі дані, складається така картина. Окупувавши Крим, фашисти у боротьбі з “більшовиками та євреями” всіляко намагалися використати фактор розпалювання міжнаціональної ворожнечі і ще більшою мірою у боротьбі з іновірцями – ісламський фактор. Спочатку Крим, за задумом лідерів Німеччини, треба було очистити від усього місцевого населення і заселити німцями, мешканцями переважно Південного Тіроля, з метою перетворення півострова на курорт вермахта. Але події на фронтах та опір у Криму не дозволили здійснити завойовникам цю акцію. Підкорення Криму пішло іншим шляхом, у тому числі з використанням на боці фашистів значної частини аборигенного населення, особливо татар, на сприяння яких окупаційні війська особливо розраховували. З точки зору мобілізації татар на співпрацю з фашистами, справа відбувалася так. Після ретельного вивчення ситуації серед мирного населення окупованого Криму гітлерівці під керівництвом СС пішли на створення організаційних структур, так званих “загонів самооборони”, які за задумом повинні були реалізувати їхні ідеї на практиці і, насамперед, у боротьбі з партизанами та підпільниками. У зв`язку з цим особливий інтерес становить стенограма одного із перших засідань “татарського мусульманського комітету”, що відбулось 3 січня 1942 року в Симферополі з метою створення саме системи татарського сприяння окупаційним військам. Цитуємо фрагменти: “Абдурешидов, голова: “Я говорю від імені комітету татар і знаю, що татари, як народ, повністю підтримують те, що я скажу... Для нас це велика честь під керівництвом Адольфа Гітлера, видатного діяча німецького народу, отримати дозвіл боротися”. З німецького боку керував зборами і подальшою роботою шеф СС оберфюрер Олендорф. З боку татарського комітету, крім Абдурешидова, керівниками та учасниками були Керменчикли, Османов, Сетулла, Девлетов, Фазіль, Хайбулла, Клеблеєв, Шулік, Гафаров, Табієв і Мусафар. Після рішення підняти свій народ боротися на боці фашистської Німеччини урочисті збори на прохання татар завершилися ісламськими молитвами: 1-а – “за досягнення якнайшвидшої перемоги та спільної мети, а також за довге життя Адольфа Гітлера”; 2-га – “за німецький народ та його відважне військо”; 3-я – “молитва за загиблих у боях німецьких солдат”. Це, повторимо, не просто збори, тут було ухвалено рішення доленосного значення: практично скрізь провести вербування серед татарського населення для служби у вермахті. У зв`язку з чим скрізь, де мешкали татари, були визначені округи та підокруги. Протягом оперативної роботи “татарського комітету” і командувань айнзатцгрупи “Д” (айнзатцгрупи – підрозділи, що здійснювали акції із знищення євреїв, комуністів та інших “небажаних елементів” – прим. автора) німецька армія вже до 29.01.1942 року, тобто за три тижні отримала у своє розпорядження 8684 татарина. Сформовано 14 рот самооборони. З липня 1942 року на їх основі розвивалися поліцейські батальйони. До листопада було сформовано 8 батальйонів кримських татар (номери від 147 до 154). Весною 1943 р. до них приєднався ще один, а декілька батальйонів і господарчих рот були в стадії формування. Всі вони складали Кримськотатарський легіон вермахта, в якому служили й особи інших національностей, особливо на командних посадах.

Чи мали місце факти так званих “звірств” проти партизан і мирного населення татарськими батальйонами? В документах відображена наступна інформація. Зокрема, у повідомленні ТАРС від 24 липня 1987 р. вказується, що “в процесі каральних операцій за участі кримськотатарських націоналістів було знищено 86 тисяч мирних мешканців Криму, 47 тисяч військовополонених і 85 тисяч осіб вивезено до Німеччини. Знищували в основному росіян, українців, євреїв, греків і циган. У радгоспі “Красний”, наприклад, злочинці із 147-го і 152-го батальйонів спорудили печі, в яких цілодобово спалювали живих людей”. Багато щодо цього матеріалів є в документах Кримської республіканської комісії зі встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників і завдання ними шкоди громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам. Документи зберігаються в Державному архіві Автономної Республіки Крим. Більше того, опубліковані сьогодні матеріали з архівів третього рейху також говорять, що фашистське командування високо оцінювало боротьбу татар Криму з партизанами. “Ці успіхи” отримали високу оцінку навіть самого Гітлера в його виступі в рейхстазі 24 травня 1942 р. Проте цитувати багато з того, що називається “звірствами” – це сипати сіль на рану, яка й так ще не загоїлася.

Ми навели ці дані з документів з двох причин. Перша, – що місцеве кримськотатарське населення за фашистів не просто перебувало в окупації. Воно стало об`єктом реалізації плану Гітлера про розв`язання міжетнічної війни на підкорених землях. Про це свідчать опубліковані матеріали воєнних архівів ФРН та інших країн, де йдеться, що не лише в боротьбі з партизанами добре зарекомендували себе татари, але викладається система фактично повсюдного залучення на свій бік кримських татар. Зокрема, вербування їх проводилося в 203 населених пунктах і 5 таборах військовополонених. Гадаємо, що серед нечисленного кримськотатарського народу за дуже потужного пресингу фашистів і особливо своїх націоналістів, релігійних ісламських діячів протистояти вербуванню в ті воєнні часи було практично неможливо. Молодих татарських юнаків, скоріше за все, безальтернативно забирали на службу, не рахуючись з їхніми власними інтересами. Зрадниками таких людей, гадаю, вважати не можна – це жертви воєнного часу і відповідних обставин життєвого середовища. Це була трагедія нечисленного народу, який став заручником в умовах фашистської окупації. Це перше. А друге те, що “татарський комітет” підкреслено виступав від імені всього народу. А чи мав він на це право? І чи відображав він дійсний стан речей? На наш погляд, ні. Трагічний бік минулої війни полягає в тому, що війна розділила по обидві сторони барикад не лише держави, народи, але навіть і сім`ї. В середовищі Червоної Армії сформувалися не лише герої, але вояки РОА – власівці. Відомі також своєю особливою жорстокістю бандерівці з так званої Української повстанської армії тощо. Було зрадництво й серед кримських татар. Але при цьому не варто забувати й про інше – про мужність і героїзм татар Криму в боях з німецько-фашистськими загарбниками, які також мали місце. Особливо зараз таким героям необхідно віддати належне, оскільки  їх фактично зрівняли в усьому під загальною ширмою терміна “кримськотатарський народ”. А ця частина народу особливо постраждала. Постраждала від того, що захищаючи свою Вітчизну, ставши переможцем у цій страшній війні, вона поділила участь зрадників і була поставлена фактично на один рівень з тими, хто заслужено мав бути покараний.

Відомо, що в бойових діях у складі Червоної Армії брали участь тисячі кримських татар. Серед них тисячі нагороджено за героїзм і відвагу орденами та медалями. В Криму знають про двічі Героя Радянського Союзу Ахмет-хана Султана. В історію минулої війни також увійшов і безстрашний льотчик Герой Радянського Союзу гвардії майор Тейфук Абдул, який геройськи загинув 18 березня 1945 р. в Німеччині. Історія минулої війни зберігає пам`ять і про 4-х радянських генералів з числа кримських татар, близько 100 полковників, сотні офіцерів. Більше того, переконаний, кримчани мають знати не лише про героїв, не лише про зрадників, які знищували партизан, але й про татар, які були серед тих самих партизан, кого знищували. Хто зараз шанує світлу пам`ять комісара Південного з`єднання партизанських загонів Криму Мустафи Селімова (до війни – 1-й секретар Ялтинського райкому партії), комісара Східного з`єднання Рефата Мустафаєва (до війни – секретаря Кримського обкому партії), а також комісарів і командирів Куртмолли Мамутова, Аблязіза Османова, Емірхана Юсупова, Османа Ісаєва, Іздата Хайруллаєва, Дженнара Колесникова та багатьох інших? Невже тут, у Криму, буде забуто подвиги чудових людей, таких як полковник авіації Абдуреїм Решидов або народний герой Криму, керівник підпілля “дядя Володя” – Абдулла Дагджи, якого було по-звірячому замордовано фашистами, але який не зрадив своїх товаришів. Ми назвали лише незначну частину тих людей, якими має пишатися кожний кримчанин. Наші дослідження, повторимо, показують, що дійсно масове зрадництво серед кримських татар було, але огульно обвинувачувати в цьому весь народ не можна. Про це попереджалося ще в маловідомій “постанові Кримського обкому ВКП(б) про помилки, допущені в оцінці поведінки кримських татар стосовно партизан, і про заходи з ліквідації цих помилок та посилення політичної роботи серед татарського населення” від 18 листопада 1942 року. Тут, очевидно, вжито висловлювання, що необхідно віддати “кесарю – кесареве, а цезарю – цезареве”.

Тепер до питання про спецпереселення або, як сьогодні називають, про депортацію. Стосовно цього питання опубліковано лише підсумкові документи. Не досліджено в повному обсязі матеріали комісії, що готувала відоме засідання ДКО, дискусія на самому засіданні, матеріали про роль союзних держав у цій справі. Не в повному обсязі вивчено документи Нюрнбергського процесу в частині злочинів фашизму в Криму, та й матеріали кримських архівів чекають свого часу для ретельного аналізу фахівцями. Достовірно відомо лише одне, що згідно з відомою постановою ДКО СРСР, все татарське населення було депортовано з Криму. Виселення кримських татар планувалося завершити до 1 червня 1944 року, але все відбулося дещо раніше...

Процедуру переселення було ретельно розписано у вказаному документі ДКО, а також у наступних постановах з облаштування “спецпереселенців”. Порядок і умови переселення передбачали дозвіл взяти із собою лише до 500 кг на сім`ю речей і побутового інвентаря. Власність, що залишалася, підлягала списанню із складанням відповідного документа, так званих “обмінних квитанцій” для наступної компенсації втраченого. В документах ретельно описується процедура переїзду з урахуванням організації щоденного харчування, медичного обслуговування, видачею позики у розмірі до 5000 рублів на сім`ю для будівництва житла і господарчого забезпечення на новому місці проживання тощо. Фіналом завершення операції з депортації кримських татар стала телеграма Сталіну наркома внутрішніх справ СРСР Берії, в якій доповідалося, що “всі татари до місць розселення прибули і розселилися в областях Узбецької РСР – 151604 особи, в областях РРФСР – 31551 осіб”. Телеграмою на ім`я Берії нарком внутрішніх справ Узбецької РСР Бабжанов, у свою чергу, повідомляв, що лише дорогою в Узбекистан померло в усіх ешелонах 191 особа.

Відтоді минуло вже понад 50 років. І навіть зараз ще неможливо об`єктивно оцінити, де брехня, а де правда, де зрадництво, а де героїзм. Очевидно, це справа майбутнього. Переважна кількість кримських татар сьогодні – люди, які народилися після війни, так само, як і більшість кримчан інших національностей, які не несуть відповідальності за справи своїх етнічних предків. У зв`язку з цим дискусія про зрадництво у великій Вітчизняній війні вже виступає як факт історичного минулого і його не треба політизувати. Сьогодення вимагає іншого – злагоди в ім`я процвітання цього краю. Сучасній молоді дається реальний шанс винести героїчні і трагічні уроки з минулого Криму і збудувати тут дійсно квітучий край, достойний кращих традицій людського життя. В це річище й необхідно всім народам, які мешкають у Криму, спрямовувати зусилля, в тому числі й у контексті подолання ран минулої війни, трагедій і нещасть, які відчули на собі мільйони людей різних національностей.

ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ТАТАР, ЯКІ ПОВЕРНУЛИСЯ, ТА ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ РОБОТИ МЕДЖЛІСУ

Ця проблема також надзвичайно широка і складна, оскільки її реалізація відбувається в реаліях великомасштабної кризи не лише в Криму, але практично в усіх пострадянських країнах. Ми ж зупинимося на одному з її аспектів – короткому аналізі документів, що визначають сучасну стратегічну поведінку правлячої еліти татар Криму, що суттєво впливає на поведінку всього свого народу.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років, як відомо, йшов інтенсивний пошук форм і методів репатріації татар Криму. Було створено відповідну Державну комісію. 14 вересня 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила декларацію “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали насильницького переселення, і забезпечення їхніх прав”, відповідні постанови ухвалювалися Радою міністрів СРСР та іншими державними органами. Врешті, прийнято концепцію державної програми повернення кримських татар до Криму, на підставі якої 11 липня 1990 р. Рада міністрів ретельно розробила першочергові заходи з вирішення питань, пов`язаних з поверненням кримських татар на постійне проживання до Кримської області. Автор цих рядків як науковий експерт ЦК Компартії Російської Федерації, який брав безпосередню участь у підготовці перерахованих документів, може кваліфіковано заявити, що якби не було розвалу Радянського Союзу, не було б і тих проблем з репатріацією, які існують сьогодні. Але це предмет окремої розмови.

Історія визначила інший сценарій вирішення цього питання. Ліквідація Радянського Союзу, інші обставини останнього десятиліття стали передумовою того, що репатріація пішла не правовим, організованим, а стихійним шляхом, шляхом самозахоплення землі, шляхом свавілля і фактичного ігнорування інтересів інших громадян півострова.

Судячи з усього, відповідальність за проведення репатріації і подальшу долю свого народу взяв на себе Курултай – з`їзд кримських татар, що відбувся 26-30 червня 1991 року в Сімферополі. Одним з основних документів з`їзду стало ухвалення “Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу”, яка суттєво, на наш погляд, визначає і пояснює сучасну поведінку лідерів татар Криму. Оскільки цей документ доленосної ваги і маловідомий широкому колу читачів, то на деяких основних його положеннях акцентуємо особливу увагу.

Основний принцип вказаної декларації, що визначає вектор облаштування татар у Криму, відображений у формулі: “Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій лише він має право на визначення...”; “політичне, економічне, духовне і культурне відродження кримськотатарського народу можливе лише в його суверенній державі”. Формулювання надзвичайно жорстке і безальтернативне. Тут з позицією Курултаю все зрозуміло. Але як погоджується це з конституціями України і Криму? Як мають розуміти це близько два з половиною мільйони кримчан іншої, нетатарської національності? Чому правові інститути України та її влада до сьогодні зберігають щодо цього мовчанку? Тут, найімовірніше, в позиції Курултаю і в позиції сучасних українських властей вбачається факт поведінки, що веде до ескалації напруженості на півострові, розпалювання міжетнічних чвар, що межує із державним злочином. Чи це так? Хотілося б щодо цього отримати відповідні роз`яснення від влади Криму та України.

Наступне. У четвертому пункті цієї декларації зазначається: “Земля і природні ресурси Криму, включаючи його оздоровчо-рекреаційний потенціал, є основою багатства кримськотатарського народу...”

Знову питання: що це означає? Невже ті оздоровчі пансіонати, санаторії, будинки відпочинку, піонертабори, які у повоєнні часи збудували тут кияни, москвичі, ленінградці, мешканці інших регіонів країни, ближнього і дальнього зарубіжжя, на думку Курултаю, мають “бути основою багатства кримськотатарського народу” і тільки його. Чи знають про це самі власники таких об`єктів або стражі законів? Чи не в цьому відповідь, чому зарубіжні інвестори фактично ігнорують будь-яку діяльність у нас на півострові? Але сказане – далеко не все, на що скеровують кримськотатарський народ його лідери. “У випадку протидії державних органів або якихось сторін досягненню цілей, що проголошені курултаєм і цією декларацією, – мовиться в документі, –  Курултай доручає меджлісу домагатися визнання за кримськотатарським народом статусу народу, що веде боротьбу за своє національне звільнення, і діяти згідно з цим статусом”. Останні слова і за формою, і за змістом дуже нагадують заклик, що веде до міжетнічних конфліктів. Як це треба розуміти? Так чи інакше, але меджліс як виконавчий орган, обраний курултаєм, судячи з усього, не лише повинен, але, як свідчать факти, цілеспрямовано виконує вказівки свого вищого органу. Меджліс – позазаконний орган, держава його не визнала юридично. Верховна Рада Криму у своїх постановах неодноразово підкреслювала антиконституційну діяльність меджлісу, цитуємо: “спрямовану на загострення політичної ситуації, розпалювання міжнаціональної ворожнечі, що виявляється в організації масових заворушень, закликів до насильницького повалення органів державної влади і місцевого самоврядування” тощо. Неодноразово доручалося правоохоронним органам згідно з діючим законодавством вжити заходів з припинення антиконституційної діяльності меджлісу. Проте до широкої громадськості так і не було доведено заходів, що вживалися стосовно організаторів актів із захоплення прокуратури Криму, зчиненого погрому будинку Верховної Ради, а також щодо багатьох інших аналогічних дій. Складається враженні, що офіційна влада на все це свідомо “заплющує очі”. А з іншого боку, заграють з цією позазаконною організацією. Наприклад, як пояснити, що офіційний друкований орган Верховної Ради України  “Голос України” у своєму додатку “Голос Крыма” надає трибуну меджлісу, допускає публікації, які явно не погоджуються із правовим полем України. Не таємниця, що багато з офіційних осіб Києва і Сімферополя ведуть переговори з лідерами меджлісу. Врешті, президент країни, який є гарантом Конституції, всіх до одного членів позазаконного меджлісу призначає своїми “радниками”, членами Ради представників кримськотатарського народу при президенті України. Це метаморфози сучасної правової системи України або завуальоване визнання правильності антиукраїнської політики меджлісу та його лідерів? Тут також необхідні відповідні пояснення.

Вищенаведені цитати з документів – лише незначна частина того, що характеризує поведінку сучасних національних лідерів кримських татар. Вони відкрито заявляють про свою обструкцію існуючому законному порядку. Цитуємо типове ставлення до закону лідера меджлісу, висловлене на зустрічі в Раді міністрів Криму щодо проблем аграрної реформи, наведене в газеті уряду АРК “Крымская газета”: “Всі посилання на закони, на пакети пропозицій, з якими виступали і виступають представники влади, Мустафа Джемілєв відкинув: “Якби ми жили за вашими законами, ми б і до Криму не змогли повернутися...” Тут слушно запитати: а за якими законами тоді народний депутат ВР України від Руху Мустафа Джемілєв закликає жити кримських татар? Кримськотатарський народ повертається на свою історичну батьківщину, очевидно, щоб тут жити і жити в мирі і дружбі з іншими народами. А його скеровують на шлях конфронтації, на шлях, який об`єктивно не веде до відродження регіону. Існує історична реальність. Золоту Орду, Кримське ханство, Київську Русь, державність індійців Америки і навіть Радянський Союз не повернути, оскільки вони є вже лише фактом історії, колесо якої не можна повернути назад. Жити треба в реальному світі з урахуванням існуючих законів та інтересів сусідів, які мешкають поруч. В одній із книг С.М.Червонної – автора, яка обґрунтовано претендує на роль літописця сучасного кримськотатарського народу, мовиться: “Сьогодні менше 1 відсотка кримськотатарського населення, яке повернулося до Криму, тримають у своїх руках понад 90% реальних прибутків і капіталів, які це населення має в своєму розпорядженні”; “маси татар не вірять, що влаштуватися в Криму можна було чесним шляхом”. Очевидно, що меджліс, його лідери і висловлюють інтереси, насамперед, саме цієї однопроцентної частини татар Криму.

Таким чином, шлях, яким намагаються вести кримськотатарський народ його лідери, на наш погляд, – в нікуди. Кримські татари, які повертаються, особливо потребують моральної і матеріальної підтримки всіх кримчан, держави. Переконаний, що цей народ скаже ще своє слово в дійсному відродженні богоугодного кримського півострова. Криму судилося стати місцем миру і процвітання, якого з надією і вірою чекають усі кримчани. У зв`язку з цим, гадаю, що альтернативи побудові громадянського демократичного суспільства тут немає.

Ми розглянули лише три проблеми парадигми репатріації кримських татар. На практиці їх значно більше. Але цього достатньо, гадаємо, щоб зробити наступні висновки:

–кримські татари як етнос дійсно складався переважно тут, у Криму. Про це свідчить різнобічний науковий матеріал. Але в термін, який у зв`язку з цим посилено мусується татарською правлячою елітою, – “корінний народ” – вкладається не історичний, а політичний зміст, пов`язаний з бажанням отримати більше політичних та економічних прав у регіоні порівняно з іншими народами, які мешкають на півострові;

–політичні амбіції лідерів кримських татар сьогодні об`єктивно ведуть до загострення міжетнічних відносин в регіоні, що суперечить інтересам більшості населення півострова, включаючи самих репатріантів;

–“зрадництво” татар у роки Великої Вітчизняної війни дійсно було, але був і героїзм. Проте в сучасних умовах об`єктивних причин для розмежування людей за даним історичним фактом немає, за виключенням ветеранів Великої Вітчизняної війни, які потребують як воїни-переможці особливої уваги, матеріальної і моральної підтримки. Всі громадяни, незалежно від національності, можуть знайти консенсус лише в рамках правового суспільства, йдучи правовим шляхом організації всіх сторін способу життя і вирішення проблем, що виникають;

– позиція меджлісу, висловлена в положенні, що “політичне, економічне, духовне і культурне відродження кримськотатарського народу можливе лише в його суверенній державі”, ставить меджліс поза існуючим правовим полем, позбавляє перспективи облаштовувати своє життя в межах української державності і веде до радикальної міжетнічної напруженості на півострові;

– Крим, як батьківщина мільйонів людей, безперечно, може розвиватися шляхом прогресу і процвітання лише загальними зусиллями всіх, хто тут мешкає, поважаючи, а не протиставляючи традиції і права одне одного.

На наше глибоке переконання, подальший розвиток Криму можливий лише в формулі, що яскраво визначена на гербі автономії: “Процвітання в єдності”.

Павло Хрієнко,
академік Української академії політичних наук,
професор.

Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Крымская правда”, №№ 184-185 (22597-22598), 7, 10 жовтня 2000 р.