РОЗДУМИ З ПРИВОДУ ДВОХ “НЕКРУГЛИХ” ДАТ

18 жовтня 1921 року рішенням ВЦВК і Ради Народних Комісарів було створено автономну Кримську Радянську Соціалістичну Республіку в складі РРФСР, а перший з`їзд Рад Криму, який почав роботу 7 жовтня того ж року, ухвалив Конституцію республіки і створив РНК під головуванням С.Г.Саїд-Галієва. Головою КримЦВК став Ю.Г. Гавен.

А втім, враховуючи святий для більшовиків принцип “демократичного централізму”, можна сказати, що всі принципові рішення, пов`язані зі створенням Кримської АРСР, приймались виключно у Москві. Згідно з вищезгаданим рішенням ВЦВК і РНК, Кримська АРСР створилася “в межах Кримського півострова, з існуючих округів: Джанкойського, Євпаторійського, Керченського, Севастопольського, Симферопольського, Феодосійського і Ялтинського”. Для керування справами Автономної Кримської РСР засновувались Народні Комісаріати: 1. Внутрішніх справ. 2. Юстиції. 3. Просвіти. 4. Охорони здоров`я. 5. Соціального забезпечення. 6. Хліборобства. 7. Продовольства. 8. Фінансів. 9. Праці. 10. Ради Народного Господарства. 11. Робітничо-селянської інспекції. 12. Нарзв`язку та Управлінь комунального господарства і статистики.

У цьому ж документі центральна влада ніби “ставила на місце”  свого молодшого брата, щоб той не плекав особливих надій на державність у повному розумінні цього слова. Закордонні справи і зовнішня торгівля залишалися повністю у віданні Москви. Більше того, навіть Центральне управління курортами Криму знаходилось безпосередньо у підпорядкуванні Наркомздоров`я РРФСР.

Ідеологічний же підтекст тодішньої автономії містився у преамбулі до Конституції Кримської АРСР, ухваленої 10 листопада 1921 року: “...Кримська АРСР водночас усвідомлює, що вона є лише одним із загонів великої пролетарської Армії і що без тісного союзу з робітниками та селянами могутньої Радянської Федерації неможливе успішне завершення нового вільного життя в Криму...”.

Мине 23 роки, і “могутня Радянська Федерація” звалить всю міць свого карального апарату на кримськотатарський народ, але це “буде потім”... Поки ж (у 20-30-х роках) центральна влада, бажаючи привернути до себе “трудящих національних околиць” (або, як тоді казали, “нацменів”), допускала елементи національно-територіальної автономії, що, звичайно ж, після багатьох десятиліть тотальної русифікаторської політики царизму стало воістину бальзамом на рани кримських татар. Кримськотатарська мова отримала на півострові статус державної поряд з російською. Вже до середини 20-х років кількість неписьменного населення серед кримських татар зменшилась у 8-10 разів, вони складали понад половину слухачів і студентів у мережі підготовки та перепідготовки педагогічних робітників, був створений і спеціальний татарський підтехнікум. У 1930 році створено національні сільради, з яких татарських - 144. І, нарешті, тоді існували п`ять кримськотатарських районів: Судацький, Алуштинський, Бахчисарайський, Ялтинський і Балаклавський (за злою іронією долі, наприкінці 80-х років, після початку повернення кримських татар з місць депортації, місцева влада намагалася всіляко перешкодити їх працевлаштуванню саме в цих, прибережних місцях, що були до війни кримськотатарськими районами).

Не можна не відзначити і зростання національного видавництва. Наприклад, у 1927-1928 роках Кримгіз випустив літератури кримськотатарською мовою 1255333 аркуші, тоді як російською - 443757... У наші дні таке співвідношення здається казкою з “Тисячі й однієї ночі”. Але це треба пам`ятати вже хоча б тому, що сьогодні в стінах Верховної Ради Криму деякі горе-депутати дозволяють собі  засумніватися у доцільності існування кримськотатарських шкіл, а один народний обранець, виявивши незвичайні “філологічні здібності”, заявив, що не бачить різниці між кримськотатарською мовою і мовою татар, що “приїхали погостювати до Криму з Поволжя”.

Так, переоцінювати роль і значення Кримської АРСР як якоїсь “захисної парасольки” у справі збереження кримськотатарської самобутності не варто (вже від середини 30-х років більшовики припинили політику “коренізації”, вирішивши, що національний ренесанс несумісний із завданнями “пролетарської справи”, і почали справжнє цькування національної інтелігенції; багатьох видатних діячів кримськотатарської культури звинуватили у буржуазному націоналізмі, і вони зазнали найжорстокіших репресій). Але так само не можна сховати очевидного факту, що в період Кримської АРСР культура і просвіта кримських татар отримали живлющий імпульс. Більше того, як ми переконалися (у випадку зі створенням кримськотатарських районів і сільрад), саме в цей час владою було, власне, санкціоноване територіальне самоврядування кримських татар (що, до речі, не викликало жодних протестів у росіян чи українців, які мешкали, наприклад, на території тодішнього Ялтинського району).

В цьому розумінні Кримська АРСР довоєнної пори є історичним докором батькам нинішньої кримської Конституції, які визнали за краще “не помітити” кримськотатарський народ і його проблеми.

Адже сьогодні кримськотатарська мова і культура корінного народу Криму потребують не менших правових гарантій виживання, ніж це було у 1921 році. Достатньо сказати, що тоді, за всіх страждань, що випали на його долю, кримськотатарський народ не пізнав жахів депортації. Кримська АРСР є докором і нинішньому “представницькому органу” Автономної Республіки Крим, що представляє будь-які інтереси, крім інтересів кримських татар, яких у ВР АРК практично немає. Ось чому гасло “Процвітання в єдності”, накреслене на нинішньому гербі АРК, є в нинішніх політичних умовах суцільним лицемірством. І про це треба прямо говорити, поготів напередодні чергового помпезного дійства, а саме –  офіціозних святкувань з приводу другої річниці Конституції АРК.

Правду кажуть в народі: “Скільки не повторюй слово “халва”, від цього в роті солодше не стане”. Багато заздравиць пролунає на честь Конституції АРК, ухваленої 21 жовтня 1998 року, на “ювілейному засіданні”, проте реалії життя говорять про інше, а саме - про відсутність як єдності, так і процвітання.

Селім Берберов

Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Голос Крыма” № 43 (362), 20 жовтня 2000 р.