ЯКИМ БУТИ МЕДЖЛІСУ

За декілька місяців збереться IV Курултай кримськотатарського народу. Вже зараз почалися збори виборців по всьому Криму і в тих регіонах України, де ще мешкають кримські татари. Стартувала виборча кампанія і в Середній Азії. Звісна річ, з цими виборами та новим складом Курултаю пов`язано багато сподівань і надій кримськотатарського народу. Люди оцінюють, що зроблено і не зроблено за останні понад п`ять років, адже у червні виповнюється десять років з моменту, коли в Сімферополі урочисто відкрився відновлений після стількох років забуття і заборон національний з`їзд кримськотатарського народу.

Всі, хто збирався на цей з`їзд, тоді були піднесені ідеєю національної єдності, яка розпочалася через стільки років підневільної розлуки, реальним масовим поверненням на Батьківщину, новими можливостями для національного відродження, що відкривалися, здавалося, у зв`язку з очевидним кінцем ери комуністичного тоталітаризму – головним винуватцем бід нашого народу у ХХ столітті. Люди, раніше взагалі незнайомі, які іноді були в складі різних конкуруючих між собою течій і напрямків Національного руху, зустрілися на цьому Курултаї, визнавши й встановивши своє загальне право вирішувати питання, що стосуються долі нашого народу на загальному форумі, створеному та обраному самим народом.

Після цього в нашій новітній історії багато що було вперше: офіційне закінчення Радянського Союзу і Красний Рай, доброзичливість киян та ОМОНівські напади на учасників акції “Київ-92”, перша кримськотатарська фракція у Верховній Раді Криму і загроза реставрації російського колоніального правління в Криму, кримськотатарські школи і руйнівна гіперінфляція, союз із Рухом і заборона на участь у виборах, всенародний марш протесту і підпали  повернених мечетей, війна з мафією і жертви міліцейського терору, виступи в ООН та Раді Європи і невизнання громадянами України, премія Нансена і криза в Меджлісі, Рада представників при Президентові і відмова справедливо наділити землею, повернення “Зынджырлы-медресе” і початок політичних судилищ над активістами руху...

Важко підбити баланс поганого і гарного, доброго та злого в цьому десятилітті. Мабуть, єдиний висновок, який не викликає сумнівів, такий: жоден крок уперед не давався без наполегливої праці та боротьби як усього нашого народу, так і його представницьких й організуючих органів національного самоврядування – меджлісів.

Мені є з чим порівнювати – протягом уже декількох років доводиться бувати на різноманітних міжнародних форумах: і офіційних, що проходять під егідою ООН або інших міждержавних організацій, і не- або напівофіційних –  зустрічах представників великої кількості різних національних, демократичних, правозахисних організацій і рухів, більшість з яких мають довготривалу й насичену історію. Якийсь час я не помічав того факту, що система меджлісів, вибудована кримськотатарським народом на основі такої розповсюдженої, практично загальноприйнятої у сучасному світі ідеї, що люди, а поготів народ, повинні самі вільно обирати своїх представників і керівників, підзвітних і таких, що змінюються за необхідності також самим народом, проте багато в чому є унікальною.

У світі багато національних рухів, які представляють організації, створені за принципом партій, тобто союзу однодумців; традиційні інститути типу вождів чи релігійних наставників; “тіньові уряди”, до яких входять найбільш активні та компетентні лідери того чи іншого народу; комітети, подібні до нашої ініціативної групи 60-х – 70-х років; просто окремі особи, відомі світові як послідовні борці за національні інтереси; громадські організації, які займаються певним колом питань, важливих для даного народу.

Але я почав сам до кінця розуміти, що таке система меджлісів, тільки розповідаючи про неї представникам інших національних рухів, фахівцям, членам і співробітникам міжнародних організацій, спостерігаючи їхній подив, долаючи їхнє нерозуміння, роз`яснюючи логіку її створення та роботи.

З`ясувалося, що такої злагодженої, послідовно демократичної і немов навмисне створеної за міжнародно-правовими зразками системи національного самоврядування немає майже ніде. Якщо ж врахувати, що вона формувалася і функціонує без підтримки державних органів, на ініціативі, визнанні та ресурсах самого народу, який до сьогодні практично не має засобів до нормального існування, який вимушений щодня тяжко працювати у дуже несприятливій соціально-економічній ситуації, щоб забезпечити своє фізичне, культурне і моральне існування, то наш досвід у цій галузі має значення, що виходить далеко за межі інтересів самих кримських татар.

Це виглядає як парадокс, але таку очевидну річ, що найкращою формою представництва будь-якого народу є думка самого народу, висловлена ним безпосередньо через обраних уповноважених делегатів, реалізовано далеко не в усіх національних рухах. Цьому є пояснення. Серед деяких народів досі ще дуже міцні кланові, племінні чи регіональні уподобання, коли важко об`єднати роз`єднані громади, хоча вони і мають об`єктивно спільні інтереси. Інші перебувають у стані багаторічної оборонної чи визвольної війни, і проведення загальних демократичних виборів технічно неможливе. У декого міцні монархічні або теократичні традиції, коли правляча династія сприймається як достатній представник всієї нації. Дехто розділені жорсткими кордонами держав, уряди яких спільно переслідують ці народи. В інших випадках гнобительський режим настільки жорстокий, що якась політична чи опозиційна діяльність можлива тільки в еміграції.

Але є й додаткова спільна причина: психологічна неготовність лідерів і провідних організацій багатьох національних рухів прийняти загальні та рівні для всіх умови конкуренції за право представляти й організовувати свій народ. Так протягом багатьох десятиліть було й у нас. На щастя, наприкінці 80-х абсолютна більшість найбільш авторитетних і відомих керівників різних напрямків і течій у русі зрозуміли та внутрішньо прийняли необхідність не просто об`єднати зусилля на “паритетних” принципах, а в нових історичних умовах, коли це стало можливим об`єктивно, побудувати механізм волевиявлення всього кримськотатарського народу. Заслуги, стаж у русі, кількість прибічників і послідовників, особисті здібності стали вже не приводом для монополії на вплив серед певної частини кримських татар, а умовами для того, щоб сам народ зміг оцінити й обрати тих, кого він хотів би бачити своїми представниками у взаємозв`язках із державою, іншими національними групами чи народами та міжнародним співтовариством.

Це був і етап, і переконливий доказ зрілості політичної культури кримськотатарського національного руху, те, що цей підхід знайшов масову підтримку і визнання серед практично всіх кримських татар, також свідчило про високий рівень загальнонаціональної самосвідомості і відданості всієї кримськотатарської нації сучасним демократичним цінностям.

Від наших недругів, що претендують на роль експертів з міжнаціональних відносин у Криму, багато разів до нудоти доводилося слухати, що порівняння з усілякими там індійцями, ескімосами та іншими “корінними народами” для кримських татар має бути образливим і непідходящим. Мовляв, кримські татари (не народ, а так – чи то національна меншина, чи то просто собі громадяни), настільки просунуті, сучасні та європейські, що для них нічого такого не потрібно. Треба їх просто інтегрувати, серед таких самих просунутих інших мешканців Криму. Ну і – якщо наполягатимуть – пару, там, трійку шкіл по змозі відкрити. Та й то: навіщо вони – незрозуміло, по-російськи-то всі знають.

Я зазвичай втручаюся в цю дискусію, лише якщо є кому послухати ще, тому що подібна позиція пов`язана не з глибоким розумінням предмета, а через повне його незнання або через навмисне перекручування фактів, про які не так вже й важко дізнатися. Кількість корінних народів землі виходить далеко за межі тих, які проживають в Америці чи на тропічних островах. Але справа навіть не в тому. Якби тут, в Україні, достатньо людей знали представників цих народів, які десятиліттями беруть участь у роботі ООН та інших провідних міжнародних організацій!..

Пасти оленів чи полювати на крокодилів – це така ж частина традиційної національної культури одного народу, як працювати на свинофермі чи їздити на всесоюзні ударні будівництва – іншого. Але реальний рівень “розвиненості”, “інтегрованості” у сучасний світ визначається не цим.

Любо-дорого подивитись і послухати, як інтелігентно й невимушено представники корінних американців чи екваторіальної Африки, вільно розмовляючи трьома-чотирма європейськими мовами, декілька разів протягом дня обмінюючись між собою і своїми організаціями посланнями через Інтернет, цитуючи напам`ять то Статут ООН, то Пакт про громадянські й політичні права, то матеріали Всесвітньої Конференції за права людини, то законодавство своїх країн, наводячи приклади із всесвітньої історії, розчищають “під горіх” у відкритій дискусії поважних дипломатів і титулованих експертів, які представляють уряди, що пригнічують ці народи або відмовляють їм у праві на самовизначення! Таку лекцію не лише в Криму, вважаю, у всьому колишньому СРСР не прослухати. Я особисто у них багато чому навчився.

Навіть з формального боку серед представників цих народів на сьогоднішній день так багато людей з професорськими званнями в галузі міжнародного права, антропології, культурології, історії, не говорячи вже про інші науки, що іноді завидки беруть.

Мені не соромно, якщо мене порівнюють з апачем з Арізони чи масаї з Кенії. Дивовижним чином, незалежно від усієї різниці в антропології, історії, мовах, традиціях, способі життя у долі народів, які зазнали колоніального, національного чи расового гноблення, більше спільного, ніж відмінностей. Те саме обезземелення, зменшення чисельності у результаті геноциду або масової еміграції, руйнація культурної спадщини, зневажання традицій і релігії, запровадження чужої мови. Ті самі байки про начебто одвічне варварство та агресивність пригнічених, їхню історичну вину перед нинішніми господарями, про те, що саме прибульці “принесли культуру”, забезпечили економічне процвітання, цивілізацію країнам, народи яких тепер є меншиною на своїй власній території. Історія і сьогоднішній день цих народів в останні 300-500 років настільки схожі між собою, що іноді можна тільки змінити географічні назви, титули та імена, як виявиться, що це вже історія Криму.

Це проявляється і в характері сучасних проблем корінних народів, і в  можливих способах їх конструктивного вирішення. Основний текст проекту Декларації прав корінних народів було розроблено Робочою групою ООН вже до 1994 року. Тобто до того, як кримські татари отримали доступ до цього процесу. Однак зміст декларації практично на 95% написано наче спеціально для кримських татар.

У чесній дискусії, там, де не можна пригрозити чи натиснути на курок, представники держав, які намагаються заперечувати права корінних народів, програють з набридливою наполегливістю. Лейтмотивом їхніх виступів в ООН, поки вони не повернулися додому і не перейшли до більш звичних для них аргументів у вигляді кийків, наручників і куль, є, як і в Криму, турбота про благо для цих корінних народів і про свій обов`язок зробити їх щасливими за всяку ціну в єдиному процвітанні. Усі ці “хі-хі” та “ха-ха” стосовно солідарності і взаєморозуміння між “тубільцями” зростають із того ж допотопного расизму та шовінізму, яким годувалася й годувала своїх прибічників царська і радянська влада у Криму, так само, як колоніалізм і “тягар білої людини” в інших частинах світу.

Галас, який піднімає шовіністична преса або псевдознавці міжетнічних відносин у Криму з приводу статусу корінних народів стосовно кримських татар, караїмів і кримчаків, виходить не з логіки знання, а з логіки грубого насилля та расової ненависті.

Якщо хтось ставить під сумнів право євреїв вважати себе (нарівні з арабами) корінним народом в Ізраїлі, його обґрунтовано називають антисемітом. Якщо хтось запропонує розглядати вірмен у Вірменії не як народ, а як національну меншину в рамках Персидської чи Османської імперії, його  вважатимуть хворим на голову, в тому числі і в сучасній Туреччині або Ірані. Ніхто не береться серйозно обговорювати, чи є корінним народом німці у Німеччині або поляки у Польщі. А тим більше пропонувати, щоб вони погодилися зі статусом національної меншини на своїй власній землі, об`єднавшись, наприклад, з Росією. Чому? Та тому, що, як мінімум, зіпсуєш стосунки з цими народами, які мають свою державу, значний економічний і військовий потенціал. Але були спроби, і не одна, знищити Польщу і в дорадянські, і в радянські часи. Якби вони вдалися і поляків перетворили у гнану меншину, що намагалися зробити і Гітлер, і Сталін, згодом було б використано весь букет наукоподібних доказів, щоб довести, що поляки не місцеві, не тутешні, що вони були варварами, а зараз їм вже і так добре під чужою п`ятою, і всі їхні претензії – від нерозуміння того, що їхня історична доля піддакувати нинішнім “господарям” їхньої землі. Тут не потрібно багато фантазувати, достатньо прочитати відомий шедевр Олександра Пушкіна “Клеветникам России”, написаний ще в першій половині ХІХ століття.

Стосовно України та українців ця тема досі ще не забута великоросійськими шовіністами. То мови такої немає, то народу такого немає, то Україна – це окраїна (Московії, треба гадати). Ці настрої оживають і починають публічно проголошуватися всякий раз, як замерехтить вірогідність військово-політичного чи економічного тиску на нашу державу ззовні з метою знову прикувати її до колісниці імперії.

Є пропагандистські штампи, які залишилися ще з радянських часів: “резервація” – жах, а “національний округ” чи “автономна область” – ура! Хоча, насправді, це було одне й те саме, за виключенням того, що в резерваціях корінні народи зберігали традиційне самоврядування та правові інститути, а в радянських округах і районах повинні були неухильно дотримуватися законів, що спускалися їм згори, і шанувати комуністичну ідеологію всупереч своїм власним духовним цінностям та світогляду.

Є корінні народи (і їх більшість) поза резерваціями. У тих країнах, де колонізатори так і не змогли “заковтнути” всю завойовану чи поставлену під політичний контроль територію. Це кращий варіант. Або в тих країнах, де аж до останнього часу ставлення до корінних народів як до тих, кого необхідно знищити фізично або культурно, не змінилося. Це геноцид чи етногеноцид відповідно. Резервація у цьому сенсі – не найгірший варіант.

Повільна, але все більш відчутна у демократичних державах тенденція, яка має своєю передісторією колоніальне загарбання, – це розширення і зміцнення самоврядування корінних народів, визнання їх самоцінності, права на розвиток, зростання поваги до їхньої культури та способу життя, створення механізмів залучення в управління загальнодержавними справами, відмова від будь-яких спроб продовжити асиміляцію. Саме це стає альтернативою резерваціям. Міжнародно-правовим орієнтиром у цьому процесі є Конвенція Міжнародної Організації Праці №169 і згаданий вище проект декларації.

Тут же, у Криму, нам пропонується як рішення просто і скромно забути про те, що ми – народ, і, радіючи, розчинитися у новій історичній спільноті – “кримчанах” чи “кримцях”. Мимоволі згадуєш, як у нашого найближчого північного сусіда кожні півроку виникає бажання знищити навіть ті незначні додаткові свободи, які отримали уярмлені народи, та які було встановлено власною Конституцією і законодавством після краху комуністичного режиму менше ніж десять років тому, не говорячи вже про криваве страхіття Ічкерії.

У цьому сенсі Україна все ще не зробила свій вибір.

Меджліс докладає всіх зусиль, щоб це був вибір на користь демократії та прав людини, але це дуже важко дається.

Десять років роботи Курултаю і системи меджлісів переконливо показали, що без них ми – кримські татари – могли б бути роз`єднані, розколоті, втягнуті у різного роду авантюри аж до спроб розпалити масові насильницькі сутички, які б стали приводом для масових репресій проти нашого народу та російського озброєного втручання.

Не випадково монотонно, роками, раз у раз реакціонери всіх мастей намагаються заборонити, оголосити поза законом, знайти юридичний чи політичний привід для того, щоб фізично припинити діяльність ненависного їм “курултаю-меджлісу”, починаючи з липневої сесії Верховної Ради Криму 1991 року й до сьогодні. Депутати від “право-лівих” фракцій кримського парламенту регулярно посилають запити до правоохоронних органів, вказуючи, що Меджліс – не законний, не легалізований, що до нього слід вжити заходи тощо.

Законодавство України все ще не має достатньої правової бази для детального юридичного врегулювання взаємозв`язків меджлісів із державою, хоча передумови для цього містяться і в Конституції України (ст.11), і в проекті закону про статус кримськотатарського народу в Україні.

Якщо говорити про формально-юридичний бік справи, то сама стаття Конституції, що встановлює обов`язок держави підтримувати етнічну самобутність корінних народів в Україні, цим самим зобов`язує його поважати й органи самоврядування цих народів, які також є складовим компонентом їх етнічної самобутності.

Побажання “доброзичливців” Меджлісу зареєструватися ідуть наче від нерозуміння, але в дійсності від свідомого перекручування очевидного факту, що будь-який народ, у тому числі й кримськотатарський – це не “об`єднання громадян”, і, відповідно, його виборні загальнонаціональні органи не мають нічого спільного ні з політичними партіями, ні з громадськими організаціями, для яких і встановлено законом процедуру реєстрації.

В принципі, нормальний правовий шлях, враховуючи норму Конституції, – ухвалити, якомога швидше, відповідно до неї і до міжнародних стандартів закон про статус кримськотатарського народу в Україні, як це робиться у подібних випадках в державах з розвинутою демократією. Однак саме фракція комуністів у Верховній Раді України в квітні минулого року заблокувала цей пункт у рекомендаціях за підсумками парламентських слухань з кримськотатарського питання. Тож хто не хоче законності та юридичної чіткості в цьому питанні?

За кордоном є прецеденти, достатньо близькі за формою і змістом. Найкращим є Асамблея Саамі в Норвегії, поява якої почалася також з відповідної статті в Конституції, розгорнутої пізніше в Закон № 56 “Про Асамблею Саамі та інші юридичні питання Саамі”, ухвалений парламентом 12 липня 1987 року. На його базі в Норвегії ухвалено та діє цілий пакет нормативних актів різного рівня, що стосується мови, економічних і земельних питань, збереження культури, участі у загальнодержавному й місцевому управлінні тощо. Близькі за духом закони працюють і в інших скандинавських країнах. У дещо особливому становищі знаходяться іннуїти (ескімоси) Гренландії, які здійснюють над нею свій національний суверенітет у рамках державного суверенітету Данії.

Гадаю, українська держава також рухається, хоча й повільніше, ніж нам хотілося б, і ніж реально можливо, за цим шляхом.

Рівночасно, намітилась і необхідність подумати про те, особливо у зв`язку із майбутнім Курултаєм, як більш ефективно організувати роботу самого Меджлісу.

Я не маю готових рішень. Під час виборів і ті, хто обирає, і ті, хто обирається, можуть і повинні взяти до уваги цю проблему.

Десять років показали, що Меджліс кримськотатарського народу – це не лише єдиний вищий повноважний представницький орган, але також і виконавець, і організатор, і аналітичний центр, і ідеолог, і господарник, і диспетчер, і правозахисник, і культуртрегер тощо.

Було неминуче, що, не маючи ще практики, ми не могли достатньо точно змалювати собі діяльність, якою згодом довелося займатися Меджлісу. Головним здавалося, і було насправді, обрати до нього тих людей, які мали підтримку та довіру більшості Курултаю. Можна зазначити, що суттєвих помилок у цьому сенсі не сталося. Проте, коли вже на першому організаційному засіданні в 1991 році довелося затверджувати його структуру і намічати основні напрямки діяльності, виявилося, що не так-то просто підібрати для тієї чи іншої ролі конкретну людину. Ця ситуація відтворюється при кожному новому складі Меджлісу. Часто в Меджлісі виявляється, що немає людини, підготовленої для роботи в конкретному напрямку, або її одної не достатньо.

Зараз вже можна констатувати, що бажано було б, щоб формуючи Курултай і Меджліс, ми заздалегідь думали, хто чим там займатиметься. Вже під час висунення кандидатів у делегати Курултаю бажано думати про те, що збирається робити і що в дійсності спроможний зробити майбутній делегат. Чи  він тільки братиме участь у сесіях 2-3 рази протягом терміну повноважень, чи він готовий взяти на себе щоденне навантаження постійної роботи у тому чи іншому напрямку, відповідно до своїх здібностей і нахилу. Якщо так, то яку? У чому його інтерес, його плани роботи, його програма діяльності, що він збирається винести на сесію як представник народу, які рішення запропонує, якими бачить шляхи реалізації цих рішень, окрім того, що їх “треба добиватися” і “за них треба боротися”?

Можливо, він уже на цій стадії планує балотуватися у Меджліс? Якщо так – нехай скаже відверто, для того, щоб виборці могли оцінити його готовність і придатність до цієї роботи, висловили свої побажання.

На сьогоднішній день у нас є наступні відділи:

– політико-правовий;

– економічний;

– соціальний;

– культури;

– освіти;

– інформації;

– зв`язку з громадськими організаціями;

– місцевих органів національного самоврядування;

– секретаріат – очолювані відповідними керівниками.

Голова Меджлісу має першого заступника, заступників із соціально-економічних, організаційних і гуманітарних питань. Серед посадових осіб є також керуючий справами та відповідальний за зв`язок з Муфтіятом.

Меджліс має своїх представників в Узбекистані, Таджикистані, Німеччині, Франції, Туреччині, Бельгії, Росії.

Часто виходить так, що у відділі тільки одна людина, оскільки немає інших фахівців. Деякі відділи очолюють люди, які за своєю професією та колишньою діяльністю не мають достатнього досвіду в цій галузі. З іншого боку, на мій погляд, явно не вистачає відділів охорони здоров`я та екології, а також міжнародного або відділу внутрішніх зв`язків, архіву, аналітичного. Мабуть, у когось можуть виникнути й інші ідеї.

Одним із відділів, яких хронічно не вистачає, є відділ у справах молоді. В принципі, цілком природно, що в Меджліс обираються люди, навчені життєвим досвідом. Однак ми вже дійшли до моменту, коли процес стихійного оновлення руху і залучення нових людей є недостатнім. Дуже багато завдань має Меджліс, щоб ми встигали ще й цілеспрямовано займатися проблемами нашої молоді. Адже залежно від того, як ми ними займаємося (чи не займаємося) ми програмуємо майбутнє не тільки руху, але й усього народу. Обійтися без того, щоб свідомо і планомірно впливати на наше майбутнє, вже неможливо, або ми скоро про це пошкодуємо.

Є певна дистанція між поколіннями до тридцяти років, у тому числі тими, хто отримав спеціальну освіту і вже займається громадською діяльністю або бізнесом, і Меджлісом. З одного боку, не всі молоді люди внутрішньо готові пов`язати свою долю з політичною діяльністю, якщо це не офіційна “добропорядна” політика у державних органах і респектабельних партіях, а постійний ризик опозиційного й час від часу гнаного національного руху. З іншого боку, Курултай не зовсім готовий довіритися людям, не перевіреним ще в десятиліттях політичної боротьби. Але цю проблему необхідно зняти – інакше можемо запізнитися, протягом уже декількох років нашу молодь ваблять принадами “інтерклубів”, “молодіжних парламентів”, “шкіл молодих лідерів”, які ведуть аж ніяк не кримськотатарські патріоти.

Людей для роботи не вистачає. Наприклад, в економічному відділі, після смерті шанованого і надзвичайно працездатного Халіла-ага Мустафаєва не залишилося членів Меджлісу. В моєму відділі доводиться розриватися між консультаціями і судовими процесами на захист конкретних людей та організацій, розслідуваннями, підготовкою політичних документів (проектів, заяв, звернень тощо), законодавчих актів, контактами з міжнародними організаціями, розробкою пропозицій для державних органів, видавничо-інформаційною діяльністю. Правду кажучи – я часто не встигаю зробити те, що потрібно. Приблизно це саме могли б сказати керівники і члени Меджлісу, які входять до інших відділів.

Я не зовсім знаю, де вихід – збільшити кількість членів Меджлісу, цілеспрямовано підбирати і пропонувати кандидатури для голосування Курултаю, створити якийсь виконавчий орган, відповідальний перед Меджлісом чи в чомусь ще. Але для мене очевидно, що в нинішньому вигляді ми все більше й більше не встигаємо охопити весь обсяг завдань, які життя об`єктивно ставить перед Меджлісом.

Почасти становище полегшується тим, що з моменту першої сесії другого Курултаю з`явилися на світ десятки різноманітних громадських організацій галузевої спрямованості: освітні, просвітницькі, юридичні, соціальні, бізнес-центри, кредитні союзи. Ті, з ким Меджлісу вдається налагодити взаєморозуміння і співробітництво, стають важливим інструментом вирішення відповідних завдань, іноді на локальному, а іноді й на загальнонаціональному рівні. Однак для декого з них, у тому числі і достатньо відомих, можливість отримувати потурання від властей чи фінанси від спонсора важливіше, ніж служити своєму народові. Заради цього вони із задоволенням ідуть на зближення з тими політичними силами, які хотіли б подати їх як альтернативу системі національного самоврядування кримськотатарського народу чи простіше – Меджлісу кримськотатарського народу, у тому числі й за кордоном. Амбіції лідерів цих організацій розпалюються тим більше, чим більше підтримки, реклами і грошей вони отримують у відповідь на свою демонстративну незв`язаність із Меджлісом.

Об`єктивно громадські організації кримських татар – феномен виключно корисний. Це величезний додатковий резерв для підготовки кадрів руху. Але це також і ніша для тих, хто хотів би готувати в них кадри технократів-колабораціоністів.

Це серйозніше, ніж комусь може здатися. Я б хотів звернутися до всіх виборців-кримських татар і майбутніх делегатів. Ми маємо, очевидно, можливість змінити ситуацію на краще, якщо заздалегідь про це подумаємо і прийдемо на Курултай підготовленими.

Для тих, хто збирається балотуватися не тільки на Курултай, але і в майбутній Меджліс, і для тих, хто їх збирається висунути та підтримати голосами, необхідно мати на увазі, що робота в ньому – це дійсно робота, яка забирає, якщо чесно до неї підходити, багато часу і сил. При цьому на особливу матеріальну нагороду розраховувати не доводиться. Те, що члени Меджлісу у повному складі увійшли до Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України, тільки підвищило нашу політичну відповідальність, але у матеріально-фінансовому відношенні нічого не змінило. Пишу про це лише для того, щоб потенційні кандидати чітко собі уявляли, з чим доведеться зіштовхнутися.

Крім питання, “які рішення я хотів би провести через Меджліс”, добре було б задатися питанням, “що я збираюся зробити у Меджлісі, окрім участі в його засіданнях”. В наших умовах у Меджлісі (та й на Курултаї) не може бути так, щоб хтось тільки пропонував гарну ідею, наприклад, наділити всіх кримських татар, хто цього потребує, землею, змінити кримську Конституцію, домогтися визнання статусу корінного народу, зробити кримськотатарський народ одним з офіційних або забезпечити достатнє представництво в органах влади, “доручаючи” іншим подбати про її здійснення. Ще менш продуктивно, коли, висловивши ідею, дають такі поради, що за неї треба “боротися”, “добиватися”, “зробити так”, щоб вийшло, тому лише, що вона гарна, але не бачачи й не пропонуючи реалістичних шляхів і способів її реалізації в конкретних умовах України та Криму.

На мій погляд, час гарячих промов, які свідчать про нашу любов до своєї Батьківщини і народу як основної форми політичної діяльності, минув. Зараз хто ж їх не любить?

Не зменшуючи важливості мітингів, демонстрацій, якихось інших масових акцій, хочу сказати, що вони можуть бути різними за своїм значенням. Одна справа – підняти на мітингу транспарант з вимогою відновити національну державність, для того, щоб публічно підтвердити відданість цій меті, інша – вважати, що вона з`явиться саме в результаті підняття транспаранта, і не хотіти чи не вміти займатися й іншими – “не такими важливими” – справами. Третя, якщо цей мітинг – частина кампанії громадянської непокори, у тому числі і з ризиком залишити звичну посаду або потрапити за грати за “протиправні” дії.

На мій погляд, не можна серйозно розраховувати на успіх, якщо вважати, що гучні, навіть дуже гучні заяви про свою позицію, цілком можливо і правильну, чи декілька помахів прапорами на мітингах і є політична боротьба за права нашого народу.

Час і набутий досвід останнього десятиліття показали, що, на жаль, радикальних разових засобів для досягнення наших стратегічних цілей не існує. Ця боротьба – скоріше рутинна щоденна робота над тисячами конкретних, дрібних у масштабах загальнонаціональної проблеми питань, що потребує не тільки і не стільки особистої хоробрості, скільки знань, старанності та самодисципліни.

Іноді кажуть, що Меджліс забюрократизувався. Я б сказав, що, на жаль, ще недостатньо. Ми все ще не любимо і не вміємо готувати наші пропозиції та проекти рішень у письмовій формі, збирати й упорядковувати архів, вчасно збирати і розповсюджувати інформацію, працювати за планом, складати звіти, аналізувати свою власну діяльність, робити наукові прогнози. Для нас все ще напівзагадкою залишаються комп`ютер, бізнес-план та Інтернет. Звичайно, як неодноразово показувало життя, ми вміємо у випадку необхідності мобілізуватися й прийняти вольове рішення, але хоча ситуація у Криму постійно балансує на межі екстраординарної, все ж таки було б непогано і в ній навчитися працювати планомірно та скоординовано.

Чимало у нас труднощів і на регіональному, і на місцевому рівнях. Взаємодія національного, регіональних і місцевих меджлісів – окрема велика тема, до якої я поки що не готовий, хоча це також один з вирішальних компонентів ефективності всієї системи самоврядування кримськотатарського народу.

Часто говорять про єдність. Поки народ готовий обирати Курултай і підтримувати рішення Меджлісу, єдність, що виникла у 1991 році, існує.

У нас – кримських татар – є ще три ресурси, які, незважаючи на нашу нечисленність, ніхто не може у нас відібрати. Гадаю, якщо правильно ними розпоряджатися, ми можемо зробити багато. Це організованість, професіоналізм та інтелект. Хотілося б, щоб вони повною мірою були реалізовані в майбутньому Меджлісі.

Надір Бекір, член Меджлісу кримськотатарського народу,
Президент Фонду досліджень і підтримки корінних народів Криму.

Переклад українською мовою за текстом
у газеті “Голос Крыма”, № 17 (388), 20 квітня 2001 р.