СОЛХАТ, КАРАСУБАЗАР, КАФА

"Значно живіше враження залишається (...)
від руїн древніх міст, ніж від зібраних речей,
зв'язаних з цими руїнами та виставлених у вітринах".
“Ми легше розуміємо минуле під відкритим небом,
ніж в залах з блискучими паркетами".
К. Паустовський.

З південного заходу на північний схід тягнеться звивисте Внутрішнє пасмо Кримських гір. На межі степу на сході гори ніби розсунулись, відгорнули на північ гору Агармиш, та прийняли в обійми широку долину і випустили на степову волю пружинисту стрічку дороги, що веде до роздоріжжя на Азовське та Чорноморське узбережжя. Тут здавна пролягав торговий шлях із Західної Європи в Азію. На віковічному цьому шляху виникло біля підніжжя Агармиша ще в античну епоху поселення, яке розрослось згодом у місто Солхат, що збереглося до нашого часу та змінило кілька імен: Солхат-Крим, Ескі-Крим, Старий Крим.

Виникненню міста багато в чому сприяла гора Агармиш. Порізаний сталактитовими та сталагмітовими печерами, гротами, щілинами та провалами, його масив подібний до застиглої губки колосальних розмірів, що вбирає в себе воду звідусіль: від танення снігів, від злив, від конденсації... Звідси й понині беруть початок покриті лісом чисельні джерела, що не висихають навіть у виснажливу спеку. Древні люди, що пізнали високу водоносність Агармиша, проклали від його природних водозбірних галерей гончарні водогони до міських фонтанів. Водне багатство сприяло розвитку рослинності, дозволяло створювати засобами зелених насаджень разом з різними водними пристроями — фонтанами, басейнами, джерелами, озерцями — потрібний комфорт навкруги будівель. Все це разом з архітектурою і оточуючим гірсько-лісовим ландшафтом складало особливу красу і привабливість міста.

Оспівали те місто поети

І з Багдадом змагалось воно...

(Ю.Друніна, "Старий Крим")

Перед приходом у Крим ординців Солхат був значним для тих часів містом, яке було чудово укріплене стінами та баштами, мало різноманітне та багатомовне населення. Його християнське населення було переважно італійсько-грецького походження. В другій половині XI віку доповнилось вірменами, які прибули в Тавріку як біженці, що рятувались від турок-сельджуків. Вірменська еміграція продовжувалась і в XII віці, але особливо посилилась в XIII ст., після вторгнення монголів. Маленький Солхат швидко ріс та на очах перетворювався у велике торговельне та ремісницьке місто, в якому важливу роль грала потужна вірменська колонія. Вважають, що навіть ім'я міста, за однією з версій, має вірменське походження. Припускають, що Солхат, або ж Сурхат, є спотворені вірменські слова Сурб-Хач, що значить "святий хрест". Однак, це мало ймовірно. Саме з таким ім'ям заснований неподалік Солхата вірменський монастир, що служив кілька століть культурним та релігійним центром для кримських вірмен. Можливо, саме так вірмени називали і Агармиш.

Так сталось, що саме Солхат вибрали в XIII ст. для своєї адміністрації нові пришельці з багатоетнічного масиву азіатських кочівників, яких росіяни назвали Золотою Ордою. Перші кримські грамоти Золотоординська адміністрація складала саме тут змішаною кипчакською (половецькою) та гузською (туркменською) мовами. Але нові прибульці здавались сучасникам-християнам єдиним народом, який вони і назвали татарами.

Придивившись до життя древнього населення Солхату, ординці, що залюбки переймали чужу, іншу для них культуру, потягнулись до осідлості та зв'язаної з нею будівельної справи. Не маючи власного будівельного досвіду, вчорашні кочівники використовували солхатських майстрів, в тому числі тюркомовних.

Місто багатшало, розширялось, зміцнювалось та укріплялось. Будувались міські будинки для знаті та ремісників, склади та крамниці для купців, заїжджі двори для гостей, фонтани, обновлялись стіни та башти фортець. В 1253 році, за наказом хана Батия, в Солхаті для нього був збудований палац¹. Оточений стінами з баштами та ровом, Солхат вже під татарським ім'ям Крим (по-татарськи Кърим — рів, окоп, укріплення) — був такий великий, що, як свідчать арабські письменники, вершник на доброму коні не міг об'їхати його і за півдня, що, очевидно, слід вважати художнім перебільшенням на кшталт гоголівського "рідка птиця долетить до середини Дніпра".

Слава про Солхат-Крим долетіла до єгипетського султана Ал-Меліка Бейбарса, виходця з кіпчакської орди, що забажав долучити родичів, тоді ще язичників, до магометанської віри, та прославити у віках ім'я своє на колишній батьківщині. В 1277 році високий єгиптянин-кипчак, що згадав про свої корені, послав землякам через хана Берке 2 тисячі динарів для будівництва мечеті в Криму. Підготовчі роботи тягнулись довго: завозили мармур, порфир, інші матеріали, тесали, пиляли, шліфували, полірували. І тільки в 1287-88 роках мечеть Бейбарса в Криму була зведена. Стіни її були оздоблені мармуром, стеля порфиром. Весь її зовнішній вигляд та інтер'єр разюче контрастували з непоказними християнськими базіліками того часу, вражали погляд вчорашніх кочівників, язичників-шаманістів (що поклонялись небесним світилам, вогню, воді, землі, дерев'яним та повстяним божкам-ідо-лам), закликали зайти всередину, вражаючи новизною небачених раніше обрядів, красою та урочистістю божої служби, і саме тим сприяли залученню їх до нової віри — ісламу².

Засновником ісламу був житель аравійського міста Мекки пророк Мухамед (його в Європі називали Магомет). Він закликав кочівників-бедуїнів (степовиків), що складали багато племен та народів, які враждували між собою через дефіцит пасовищ, колене з яких поклонялось своїм богам, припинити ворожнечу, об'єднатись і прийняти одну релігію — віру в єдиного всемогущего Бога Аллаха, послом від якого, його пророком, Мухамед оголосив себе. Його учні, що прийняли нову віру та іменували себе мусульманами ("покірними богу"), записували все, що він говорив, на глиняних табличках та пальмових листках. З його висловлювань і була складена священна книга мусульман — Коран, що в перекладі з арабської мови значить "читання". "Нема бога, окрім Аллаха, і Мухамед пророк його..."— головне твердження Корану.

Біля 630 року більшість арабських племен прийняла іслам та визнала владу Мухамеда. Мекка стала центром мусульманської релігії, священним містом мусульман. Там був збудований кубічний храм Кааба, (в перекладі—куб) з вмонтованим в одну зі стін інтер'єру чорним каменем, який впав з неба, неначе якийсь провісник, можливо, метеорит, що стало для мусульман святинею. Тисячі мусульман зі всіх кінців світу ще й донині прямують в Мекку, здійснюють хадж, паломництво, щоб вклонитися святині, очиститись від скверни та отримати право до кінця своїх днів носити почесне звання хаджи — додаток до імені.

Найактивніша ісламізація кримців розпочалась за часів ординського хана Узбека, який ступив на престол ще язичником в 1312 році. Збагнувши вигоду нової релігії та прийнявши її, хан Узбек звелів збудувати в Солхаті на відзнаку свого приходу до влади красиву мечеть, а пізніше і вище мусульманське духовне училище — медресе. Так звана мечеть Узбека була зведена в 1314 році, а на 18 років пізніше, в 1332—1333 роках, до неї було прибудовано велику, красиву та вражаючу будівлю медресе³, що стало провідником мусульманства серед кримців.

За своїми формами мечеть Узбека — це базилікального типу споруда, прямокутна в плані, що з північного боку має вхід, і вбудований в північно-східний кут — мінарет. Поздовжньою віссю споруда орієнтована на південь так, щоб правовірні молилися в бік Мекки. Вхід в мечеть Узбека прикрашено різьбленим порталом, з датуючим написом та ознакою ремонту в верхній частині, над стрільчатою нішею (у формі наконечника стріли) і таким же архівольтом. Торцеві стіни мечеті викладені з бутового каменю на вапняковому розчині. Бокові стіни складені також з буту, але на глині, з використанням в кладці дерев'яного каркасу. Західний фасад прикрашений трьома двоярусними вікнами (два світла), східний — двома в один ряд, низ якого розташований на висоті біля З метрів від поверхні ґрунту. Очевидно, мудрі зодчі храму вирішили в такий спосіб захистити віруючих, що моляться, від лютих східних вітрів, які і колись, як і тепер, по три дні безперервно дмуть з боку Керчі, через що й зараз ще кримчани говорять: "Схід задув!"

Внутрішній простір храму розділено трьома парами восьмигранних колон із сталактитовими капітелями на три нефи, поздовжньо з'єднаних стрільчатими арками. В південній стіні влаштовано різьблений, з багатоколірним фарбуванням, стрункий міхраб — молитовну нішу, ніби двері в сторону Мекки. Підлога в мечеті Узбека була вимощена кам'яними плитами (на жаль вони не збереглися) , вона вистилалася циновками та килимками. Підшивна дерев'яна стеля, можливо, мала різьблені узори та була покрита лаком. Дах мечеті — двосхилий, критий жолобковою черепицею. Медресе, що прилягає до мечеті, — в плані майже квадрат (сторона біля 26 метрів), з великим внутрішнім двором, куди зі сходу вів урочистий портал. На жаль, портал та значна частина медресе з часом утрачені, але збереглися дослідження археологів та реставраторів, малюнки з натури та акварелі художника Іванова, що уможливлюють відтворення вигляду медресе, багато оздобленого різьбленням по каменю. Двір з фонтаном та басейном для збору зливових вод посередині був викладений кам'яними плитами, обробленими зубчатим молотком — зубаткою, він складався з великих відкритих та малих закритих приміщень, об'єднаних арками.

Розміщені з трьох сторін великі і глибокі ніші — айвани — один навпроти входу, а два з боків, — слугували аудиторіями для занять. Тут вивчали Коран, філософію та інші предмети: арабську мову, риторику, арифметику та астрономію (для розуміння мусульманського календаря, визначення часу молитов та інших обрядів), логіку, законознавство. В малих приміщеннях — худжрах — семінаристи жили. Отримавши вищу духовну освіту в медресе, його випускники ставали муллами, суддями (кадіями), філософами, вони поширювали вчення Магомета по всьому півострову Крим, який отримав нову назву від Солхата-Криму, на зразок того, як держава Візантія успадкувала свою назву від містечка Візантій. Але й тоді, в середні віки, як і нині, діяло неписане правило: в академії і стіни вчать! Стіни медресе вчили майбутніх релігійних та громадських діячів розумінню також і будівельного мистецтва, логіки та краси гармонійних конструкцій, — склепінь, арок, колон, — поезії дивного арабескового різьблення, яким пишно був прикрашений величний пештак (портал) цього першого храму мусульманської науки та культури на півострові. Основним архітектурним елементом монументального пештака є багатолопаттєва арка, яка опирається зовні на декоративні тричетвертні колонки з кошикоподібними капітелями. Склепіння арки оформлене з'єднанням дрібних консольне нависаючих один над одним ніш та виступів, які нагадують природні печерні сталактити. Звернені до входу бокові стіни пілонів, що несуть арку, прикрашені нішами з трилопаттєвим, теж сталактитовим завершенням та обрамлені стрічкою-бордюром. Лицьові та бокові площини порталу були прикрашені орнаментом з переплетених стрічок та валиків (так званий "сельджукський ланцюг"), розеток та інших елементів геометричного та стилізованого рослинного характеру. Ці мотиви, як і сталактити, форма арок та ніш, вся архітектура Солдатської мечеті-медресе принесені в Крим з сельджукської Малої Азії вірменськими переселенцями, а також турецькими майстрами, що переселилися сюди з Добруджі в 1265 році, принаджені високими заробітками. Пізніше солхатська архітектурна атрибутика пошириться в будовах кримських татар, вірмен, інших поселенців півострова під ярликом "кримсько-сельджукських" форм. Вони зустрічаються в Бахчисараї, Ак-Мечеті та інших місцях.

Крім мечеті та медресе, в Солхаті вперше з'явився ще один новий тип східної будови, вироблений раніше, очевидно, в Вірменії, це — Караван-Сарай, заїжджий двір. Він був збудований в XIV столітті біля в'їзду в місто та став серцевиною, своєрідним торговим центром, найзначнішою громадською будовою Солхата-Криму. Великий різьблений портал вів до внутрішнього двору величезного п'ятикутника площею 2500 квадратних метрів з легкими галереями на дерев'яних стовпах вздовж стін, де складували товари, та окремими кімнатами для заїжджих. Всередині двору, обладнаного керамічним водогоном, стояла арка, де продавали дорогі східні килими, шовки та посуд. Тепер від Караван-Сараю залишились тільки руїни, їх можна побачити в південній частині Старого Криму, на розі сучасних вулиць Грецької та Річкової. Дещо збереглось і від інших солхатських будов. На перехресті вулиць Леніна та Дачної видно залишки мечеті Куршун-Джамі (Свинцевої мечеті), яка названа так через те, що майстри при зведенні будови заливали свинцем проміжки між каменями. На вулиці Поштовій можна побачити залишки стін та частину вівтаря невеликого християнського храму — пам'ятника дотатарського Солхата. А біля в'їзду в місто зі східного боку помітні сліди оборонної стіни та глибокого рову, яким було опоясане місто.

Після розпаду Золотої Орди та утворення самостійного Кримського ханства, засновником якого став в 1443 році Хаджи-Гирей, внук золотоординського хана Тохтамиша, що переніс ханську резиденцію до Бахчисараю, значення Солхата-Криму поступово втрачається. Його стали називати Ескі-Кримом (Старим Кримом). Він ще довго користувався повагою, славою, але все ж поступово згасав. Польський мандрівник Мартін Броневський, що відвідав його в 1578 році, так описує Солхат-Крим:

"Крем, або ж по-татарськи Крим, місто з фортецею, Оточене високою та товстою стіною, значно відрізняється від інших міст Середземного Херсонесу (так називав його Птолємєй) своєю величиною та знаменитістю... видні ще храми та святилища., не лише в самому місті, але і поза ним, прикрашені халдейськими написами, вирізьбленими на великих каменях... Видно з розвалин та роздолля місць, що було це одне із славетніших та величніших міст свого часу..."⁴ .

Втрачений Солхатом лавровий вінок кращого торгового міста кримців підхопило скоро інше місто передгір'я — Карасубазар, нинішній Білогорськ, що належав роду могутніх беїв Ширинських. Про головну "професію" міста, завдяки якій він ріс, немов на дріжджах, каже вже саме ім'я: Карасу-Базар, що значить ринок на Чорній річці, Чорноріченський ринок. Тут було зведено цілих два караван-сараї. Кримці називали їх "ханами". Залишки одного з них — Великого Таш-Хана (Кам'яного Двору), що був зведений в XV столітті, можна й зараз оглянути на вулиці Луначарського.

Оточений деревами поважний "кам'яний гість" з далекого минулого являє собою трапецієподібний фрагмент стіни, міцно складеної з груботесаного каменю та прорізаної внизу циркульною аркою воріт, що глибоко просіла в землю. Архівольт арки складено з дрібноштучних клинчатих каменів гладкого тесання. На рівні другого поверху над воротами чорніє невелике заґратоване вікно, очевидно, в приміщення варти, а правіше — уступчата виїмка зруйнованої кам'яної кладки, що нагадує сідловину. З правого боку "трапеції" зіяє вузька амбразура фортечного виду. З протилежного боку до древньої стіни прилягають закладені сучасною консерваційною кладкою три кам'яні приміщення, під шаром ґрунту з трав'яним покриттям. Видно також залишки приміщення (теж закладеного консерваційною кладкою) на другому ярусі. Це все, що залишилось нині від колишнього караван-сараю.

Збудований за велінням та, можливо, на кошти великого візира з роду Ширинів, Великий Таш-Хан розмірами та виглядом був подібний до фортеці. Периметр його кам'яних стін, як свідчить турецький мандрівник Евлія Челебі, який не раз відвідував Крим в середині XVII століття, складав біля 400 великих кроків. Отже, площа хана сягала 10 тисяч квадратних метрів (тобто в 4 рази більше, ніж Солхатський караван-сарай). Всередині цього великого та міцного укріплення з бійницями, двома залізними воротами та чотирма сторожовими баштами на кутах, які в небезпечні моменти могли бути перетворені в оборонні башти, були розташовані на двох поверхах 120 кімнат для заїжджих, криниця з питною водою, склади та красива мечеть без мінарета. Рову, однак, навкруги хана не було, можливо, тому, що заважала щільна міська забудова.

Недалеко від Великого хана, де знайшли притулок кримчаки, стояв Малий Таш-Хан Ширин-бея, збудований за планом візирського ринку, але значно менших розмірів. В ханах було зосереджено все торговельне життя. Тут торгували хлібом, вином, зброєю, багатим одягом, килимами, тканинами, посудом, але найчастіше — продуктами тваринництва. Товари привозились та вивозились багаточисельними караванами. Місто розрослось завдяки торгівлі так, що на кінець XVI століття за чисельністю населення перевершило всі міста півострова. Адміністративне воно підпорядковувалося калгі-султану, другій, після хана, особі — його старшому брату або ж найближчому родичу. На великій площі біля східної стіни Таш-Хана знаходився так званий авред-базар — місто торгівлі рабами. До речі, цьому середньовічному бізнесу — работоргівлі — сприяли європейці: частина невільників, найбільш красива, сильна та в квітучому віці, яку продавали перекупщикам за високою ціною, переправлялась за моря — в Туреччину, Єгипет, Італію на кораблях генуезців, що складало значну частку їхніх прибутків. В Карасубазарі частково розвантажувались також транзитні товари, що перевозились по Великому Шовковому Шляху.

Карасубазар і Солхат своїм ростом і багатством зобов'язані саме Кафі, що стала в XIV столітті найзначнішим в Криму містом-портом завдяки своєму значенню в торгівлі європейських країн зі сходом. Торгівля була зосереджена переважно в руках генуезців, які, втершись в довір'я Візантії, що втрачала свою силу, в XIII столітті влаштувались в Кафі, тоді ще глухому греко-аланському селищі під назвою Феодосія (Богом дана ) візантійського закутка. Вони більше століття — до 1475 року, коли в Криму з'явились турки-османи, — майже безроздільно господарювали в чорноморській торгівлі, перемігши в 60-х роках XIV століття венеціанців, давніх торговельних конкурентів, що теж «зачепились» свого часу на Кримському узбережжі.

Кичик-Стамбулом (Маленьким Стамбулом) називали сучасники Кафу, яка стала при османах в XVII столітті величезним містом з 80-тисячним мусульмано-християнським населенням. Турки, як і генуезці, багато будували, але їхня будівельна діяльність пішла іншим шляхом. Отримавши від переможених в готовому вигляді потужні оборонні стіни Кафи з грізними баштами та цитаделлю, переможці стали активно омусульманювати завойований край. Якщо у кафинських вірмен при турках було 28 церков, у греків —15, у євреїв — 2 сінагоги, то османи за час перебування в Кафі спорудили 70 мечетей. З великою впевненістю можна передбачити, що під мечеті вони пристосували і багато християнських храмів та інших будівель, як це було, наприклад, в Судацькій фортеці, де турками було перероблено під мечеть громадську будову, як вважають, своєрідну Грановиту палату міста-фортеці Солдайя. Але ж так робили майже всі, майже всюди та завжди, пристосовуючи чужі будови для своїх потреб. Класичний приклад тому — храм святої Софії в Константинополі, перебудований в Стамбульську мечеть Айя-Софія.

Завдяки перебудові в Кафі-Феодосії добре збереглася древня мечеть Муфтій-Джамі, що збудована в 1623 році в османських архітектурних традиціях. Після приєднання Криму до Росії та еміграції турків з Феодосії на їх історичну батьківщину кафинська мечеть була пристосована під вірменський католицький храм Успіння, слугувала вірменам у цій якості довгий час.

Розташована на розі сучасних феодосійських вулиць Леніна та Фурманова і нині відреставрована, Муфтій-Джамі в плані — квадрат площею біля 40 квадратних метрів з прямокутним виступом з південного боку, де була влаштована вівтарна частина з міхрабом. Зовнішній вигляд храму являє собою куб, оздоблений двома ярусами вікон. Він перекритий сферичним куполом. Низ купола викладений у вигляді невисокого шістнадцятигранного барабана. Грані його прорізані кілеподібними вікнами. До північно-західного кута споруди прилягає головна архітектурна домінанта — стрімкий дванадцятигранний мінарет з базою у вигляді зрізаної піраміди, з кількома щілеподібними віконцями, що освічують всередині гвинтові сходи, з різьбленим гранчастим шерфе (обхідним балконом) та з гострим конусоподібним завершенням, оздобленим єлємом — металевим стержнем з трьома розташованими один над одним кулеподібними потовщеннями і півмісяцем, повернутим рогами догори. Такі ж спрямовані в небо ніби чотки з півмісяцем, але значно меншого розміру, прикрашають і купол молитовного залу. Зменшуючись по висоті, три намистинки полегшують конструкцію прикраси-символа та подовжують її для зору. Чітко та раціонально вирішені фасади, основна тема яких — міцно складена стіна з виразною фактурою груботесаного каменю. Зблизька така стіна здається ретельно виліпленою руками скульптора, а на відстані світлі, теплі кольори кам'яної кладки — охристі, рожеві, бузкові — на фоні світло-сірої вапняно-цементної замазки складають враження, неначебто голубувате від відстані поле стіни, оздобленої парою двоярусних вікон на кожному фасаді та підкресленої зверху надзвичайно простим кар-низом-поличкою, виписав добросовісний художник енергійними пастельними мазками. Стримане різноманіття та елементи пластики привносять вікна — прямокутні, квадратно заґратовані нижні з кілевидно-стрільчастими нішками над ними, та стрільчаті верхні, з металевими ґратами у вигляді бджолиних сот. Храм має три входи: головний (він з північного боку) та два бокових. Окремі невеликі двері ведуть до мінарета. Північний фасад з обох боків від головного входу прикрашений внизу схожими на міхраб нішами, що дало підставу дослідникам зробити припущення, що тут, можливо, була вхідна крита галерея.

Виконаний таким чином спокійний та скромний кубовидний об'єм є вигідним фоном, який контрастує з мінаретом та підкупольним барабаном, строгі форми яких складені з добре оброблених та ретельно підігнаних один до одного каменів.

Цільний, ясний та урочистий інтер'єр храму — не розділений опорами, високий та просторий купольний зал, з усіх боків освітлений двоярусним боковим та верхнім, з-під купола, світлом.

Таким чином, мечеть Муфтій-Джамі за багато років послужила храмом туркам, кримським татарам та кримським вірменам, довго простоявши в руйнівному запустінні, знову придбала в 1975 році попередній, достойний мусульманського храму благочестивий вигляд, яким зобов'язані реставраторам — кримським та київським — і кримські татари, і всі любителі старовини.

Описана тут архітектура Муфтій-Джамі сформована на стамбульських зразках, де роками складався саме такий тип культової будівлі, вироблялась та перевірялась практикою кожна деталь. Це приклад раціонального, типового заморського проекту пізнього середньовіччя. За таким зразком будуть зводити мечеті в Криму впритул до середини XIX століття. Але так буде потім, хоча в це потім ми вже добре заглянули, достроково познайомившись з Муфтій-Джамі, - будовою турецького правління на півострові (того вимагав тісний зв'язок Солхата та Карасубазара з Кафою) - і, таким чином, порушивши порядок знайомства з більш древніми мусульманськими пам'ятниками — бахчисарайськими.

Повернемось же до часів заснування Бахчисараю...

¹ Дорогою тисячоліть. Екскурсії по середньовічному Криму. Сімферополь. - 1966. С. 174.

² Іслам в перекладі з арабської — покірність.

³ Як показали останні дослідження, навпаки, з північного боку медресе пізніше (в кінці XV-на поч. XVI століття) була збудована саме мечеть, а дошка над порталом з датуючим написом 1314 року виявилась, можливо, використаною повторно. Для встановлення остаточної істини потрібні додаткові дослідження пам'ятника.

⁴ М. Броневский. Описание Крыма. Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. 4 — 1867. с. 346