ЄНІ-КАЛЕ, АРАБАТ, OP-КАПУ

В погожий весняний день 1699 року на синьому дзеркалі Керченської протоки з'явився великий 46-гарматний корабель "Крепость" під російським прапором. Несподівана поява тут першого російського військового корабля неприємно здивувала пашу турецького гарнізону фортеці "Черзеті", колишньої генуезької Черкіо, розташованої в глибині Керченської бухти та раніше перейменованої генуезцями з Корчева — Керчі, що була складовою частиною Тмутараканського князівства. Турки не так і злякались (корабель доставляв російське посольство в Стамбул), але вони, звиклі вважати себе майже безроздільними господарями Чорного моря, хотіли відразу та назавжди захистити порт від зайвих турбот, намагалися покласти край спробам північного сусіда поділитися Чорномор'ям. Небезпечно наближаючись до "Крепости", турки створювали перешкоди подальшому руху корабля, лякали капітана Памбурха складним фарватером протоки, малими глибинами, умовляли, приславши лоцмана, пристати на ніч до берега, очевидно, сподіваючись, що на шляху до причалу корабель міцно сяде на мілину.

Не довіряючи турецькому лоцману, Памбурх послав вночі на човні свого штурмана, щоб той проміряв глибину та переконався у безпеці, а потім провів "Крепость" та ескадру з Петром І, що пливла за ним, до самої Керчі.

Стривожені цим візитом, турки вирішили наглухо замкнути керченські морські ворота шляхом створення в найвужчому місці протоки в 12 верстах від Черзеті (старої Керченської фортеці) міцної Єні-Кале, Нової фортеці.

Будівництво Нової фортеці розгорнули в наступному, 1700 році, зайнявши крутий вапняковий схил площею 7 десятин, що примикав до самої води. В античні часи тут була грецька фортеця Парфеніон, а в середні віки стояла генуезька колонія, що перейшла у володіння турок-османів в 1475 році.

Будували Єні-Кале під керівництвом французьких військових інженерів — за останнім словом фортифікаційного мистецтва того часу. Основні роботи «начорно» були здійснені в 1703 році, а закінчене будівництво всього фортечного комплексу та системи водозабезпечення, як вважають, в 1710 році.

Уступами здіймаючись від протоки, Єні-Кале в плані є неправильний багатокутник з трьома воротами та ламаними по рельєфу лініями фортечних стін на північній та західній сторонах. З трьох боків фортеця була оточена ровом, а кути її зміцнені п'ятьма багатогарматними бастіонами, два з яких були збудовані з боку протоки, два — з протилежного, західного (Арабатського) боку, а один — перед північними (Азовськими) в’їздними воротами. Західні, Арабатські ворота, та південні, Керченські, або ж Чорноморські, які були головними, теж знаходились під прикриттям бастіонів.

Складені під нахилом з великих блоків тесаного ракушняку фортечні стіни мають різну висоту — від 7 до 15 метрів в різних місцях та зубчате завершення з бойовими купольними башточками, що нависали у вигляді еркерів на кутах бастіонів і поворотах стін.

Гарнізон фортеці складався з 8 сотень турків та 300 татар, для яких тут було все необхідне: казарми для солдат, житлові будинки для офіцерів, резиденція паші та будинок коменданта, мечеть, крамниці, склади, лазня, порохові погреби, басейни та криниці з питною водою, що подавалась сюди по керамічних трубах. Водогін був проведений з боку села Бакси, нинішньої Глазовки. Забудова була щільна, в основному з ракушняку з застосуванням дерева та саману, під дахами з черепиці та глини, що мали невеликий схил. Вона розташовувалась терасами по схилу. Центральна вулиця, де стояли головні будинки, мечеть та басейн, з'єднувала Керченські та Азовські ворота.

Біля стін фортеці з трьох сторін розташувався на терасах форштадт: кілька мальовничо забудованих кварталів на півночі та сході, кілька довгих вулиць з Керченського боку. Тут жили турки, татари та вірмени, що обслуговували гарнізон, — ремісники, будівельники, купці, що тримали тут майстерні, вапнякові ями, крамниці, рибні комори. Була тут пристань, великий "хан" — заїжджий двір, кілька мечетей. А по лінії хребта на косогорі вертіли крилами, крокуючи від фортеці в степ, шість чи сім вітряків.

Такими побачили містечко та фортецю Єні-Кале влітку 1771 року російські війська під орудою В. М. Долгорукова, що зайняли Керч.

В тому ж році фортеця була обміряна та описана офіцерами інженерної служби, а через два роки передана кримським ханом Сагіб-Гіреєм для розташування російського гарнізону, що було закріплене в 1774 році Кучук-Кайнарджийською угодою, згідно якої Крим оголошувався незалежним від Туреччини, а фортеці Керч, Єні-Кале та замок Кінбурн відходили до Росії. Таким чином, Єні-Кале, що справно прослужила Кримському ханству та Туреччині вірним сторожем Боспорської (Єнікальської) протоки, продовжувала ту ж саму службу до кінця XVIII століття новому господарю — Російській імперії. Але після ретельного промірювання глибин та прокладки дальнього фарватера в протоці — за дві з половиною і більше верст від міста — статус фортеці, як такої, що не мала "пользы к воспрепятствованию", змінюється. Після довгих ремонтів та реконструкцій в фортеці влаштовується госпіталь. Мирне "лазаретне" життя фортеці було порушене Кримською війною 1853-1856 років. Війна знову мобілізувала фортецю, вона була знову озброєна, укріплена відповідно до часу та можливостей, після чого стала активною учасницею захисту протоки. 12 травня 1854 року її батареї зустріли інтенсивним вогнем ескадру англо-французів, що з'явилась в протоці, але потужним відповідним вогнем уже до вечора фортечна артилерія була повністю знищена. Захопивши силами загонів, що висадились, Єні-Кале та Керч 13 травня, союзники утримували обидві фортеці до 1856 року. І лише після укладення Паризької мирної угоди залишили їх в напівзруйнованому стані. Через півтора десятка років Єні-Кале (Єнікаль, Янікуль, Єнікале) після переводу лазарета в Керч запустіла і занепала, поступово перетворившись в мальовничі руїни. Зараз залишки фортеці можна побачити обабіч залізниці, що перетинає її територію з півночі на південь і веде з Керчі в порт Крим та на паромну переправу через протоку. Одним з головних стратегічних пунктів Криму була фортеця Арабат, єдина татаро-турецька фортеця на Азовському узбережжі. Вона збудована, як вважають, в другій половині XVII ст. біля південного кінця Арабатської Стрілки, за два кілометри на північний захід від села Ак-Монай (Кам'янське) — на вузькій піщаній смузі між Арабатською затокою та Сивашем. В плані фортеця — неправильний багатокутник з потужними, триметрової товщини, оборонними стінами, двома воротами, п'ятьма бастіонами та глибоким ровом, що оточує її складний периметр, та, можливо, заповнювався морською водою через з'єднувальний канал. В комплекс фортеці входили також земельний вал, зроблена за кілометр на північ від фортеці кам'яна пересип з палями, вбитими в грунт впоперек Стрілки — від моря до Сиваша, дальні батареї, оточені земляними та кам'яними валами на підступах з Керченського та Генічеського боків. Поблизу фортечних стін з південно-західного боку існував невеликий форштадт.

Активна учасниця шестирічної російсько-турецької війни, Арабатська фортеця впала в 1771 році, не витримавши штурму російської армії під командуванням В. М. Долгорукова. Після приєднання Криму до Росії в фортеці перебував невеликий гарнізон, але стіни та будови старіли, занепадали, а в Кримську війну 1853-1856 років про неї згадали, обновили, облицювали стіни тесаним вапняком. Посилений до двох батальйонів гарнізон фортеці, озброєний сімнадцятьма гарматами, успішно перешкоджав висадці десантів на Арабатську Стрілку та утруднював плавання ворожих суден в Азові.

Після Кримської війни гарнізон з Арабата був виведений, і фортеця, що опустіла та була роззброєна, поступово перетворювалась в каменярню для місцевих забудовників. Але і напівзруйновані стіни її ще не раз (в 1920 та 1941 — 1944 роках) служили надійним захистом і білим, і червоним, і коричневим, що прасували Арабатську Стрілку в грізних військових сутичках.

Те, що вціліло від колишньої фортеці після війн та розрухи — стіни, залишки в’їздних воріт, підземних та наземних споруд, руїни мечеті, — тепер ретельно досліджується реставраторами, аби, провівши комплексні наукові пошуки, вони вдихнули в древні камені, німі свідки минулого, нове життя — прекрасне життя історичного та архітектурного пам'ятника.

У вихідні та святкові дні застійних часів, коли бензин коштував як мінеральна вода, а Азовське море було переповнене жирними бичками та червоною рибою, біля стін фортеці влітку завжди було людно.

Сяяли лаком на сонці машини, мотоцикли, майоріли намети, рябів загорілими тілами, плавками, купальниками та хрумтів під ногами піщано-черепашковий пляж, сміялось море, пінилось та гойдало на зеленкуватих хвилях веселих купальників. А щовечора, коли затихало, неначе засинаючи, море, з фортеці виходила на риболовлю мудра лисиця, по груди заходила в теплу воду та завмирала, вичікуючи здобич. Але й її лисячий виводок, — останній "гарнізон" Арабата, —зник, коли перевелась та змаліла в Азові риба.

Мовчить, страждаючи від вітрів і негоди, стара фортеця. Слухає ранками пересварки чайок та плач куликів, а щоночі — плескіт моря, та жде... реставрації як туристичного об'єкту, де багато збереглось цікавого.

Зовсім інша доля дісталась найміцнішій фортеці Кримського ханства — Op-Капу, що була на Перекопському перешийку. Нічого не залишилось від неї, окрім рову, валу та... спогадів. Перекопський перешийок. Перекоп. У місцевості, міста і села одне й те ж ім'я. Ці російські назви вони отримали від древнього, ще зі скіфських часів, валу та рову, що пересікали стиснуту Сивашем та Чорним морем смужку суші, яка, немов пуповиною, з'єднує півострів з континентом. Ширина валу в його основи становить близько 20 метрів, висота — 8 метрів, довжина — 8 кілометрів. Перед валом з Кримського боку — рів шириною 20 та глибиною 10 метрів, який, як вважають, колись наповнювався морською водою. Грецьким історикам він був відомий під іменем Тафрос (Тафгрос), тобто перекоп. Пізніше це ім'я закріпилось за ним та стало іменем власним: під такою назвою тут довгий час існувало фортечне місто. Тафросом володіли і скіфи, і сармато-алани. Повз нього та прямо через нього перекочувались хвилі диких кочівників — гуннів, готів, хазар, печенігів, половців... В 1223 році через перешийок ринули на півострів монголо-татари. Оцінивши переваги рову та валу, кримські татари, що успадкували півострів від Золотої Орди, заснували в XV столітті на місці Тафроса місто-фортецю Op-Капу — фортечні ворота. Пізніше, з приходом турок-османів, Ор-Капу була фундаментально перебудована та посилена, їй дали нову життєрадісну назву — Ферахкерман (місто веселощів). Рів та вал були обновлені, облицьовані тесаним каменем, а вал з того часу стали називати Турецьким.

Чотирикутна фортеця, що існувала тут, в різні часи виглядала по-різному, бо епізодично ремонтувалась та добудовувалась, або ж навпаки — руйнувалась. Різні оцінки давали їй очевидці. Відомий вже читачам Евлія Челебі побачив тут збудоване з тесаного каменю п'ятибічне подвійне укріплення висотою 23 аршини та в три тисячі кроків навкруги, з трьома оберненими на південь залізними воротами та гарматами з боків, з трьомастами "закритими балконами" та двадцятьма чотирикутними баштами, які було видно на відстані п'яти днів дороги. Всередині фортеці вчений турок побачив вісімдесят татарських будинків, покритих землею, а зовні — триста будинків з глиняними дахами та мечеть з красивим невисоким мінаретом з білого мармуру.

Стольник Василь Тяпкін і дяк Микита Зотов — особе посольство, що було направлене в 1680 році царем Олексієм Михайловичем в Крим — побачили: "Перекоп кам'яний чотирикутний, в'їзд та виїзд в одні ворота з Кримської сторони, а другі ворота засипані, а з Московської сторони стоїть глухою стіною між валу, а в тих стінах учинені багато домових жител та горищ. А камінь і цегла в стінах вкладені та змазані між тісниць і брусів дерев'яних глиною і гряззю і твердості ніякої не мають. По стінах та воротах лише вісім башт; кругом всього міста рів глибиною сажнів три... Від того ж міста по обидва боки, до морських вод, влаштований вал, а біля валу з Московської сторони, від степу, рів не глибокий та розділистий, і на валу в багатьох місцях є проверзини і людні проходи...”¹⁴

Відомий голландський державний діяч Н. Вітзен, що видав в 1690 році в Амстердамі свою книгу "Північна та Східна Татарія", помістив зображення міста-фортеці Перекопа, де чітко видно структурний план, багато будов Ферахкермана (Op-Капу), його оточення.

Російського мандрівника Василя Зуєва, що їздив в Крим за завданням Російської Академії Наук, дивувала загадкова сова, символ мудрості, що була вирізьблена на камені фортечних воріт Op-Капу. В фортецю, осяяну турецьким прапором, озброєну турецькими гарматами, яку охороняв півторатисячний гарнізон, з північного боку вів єдиний підйомний міст на ланцюгах.

В 1736 і в 1738 роках Op-Капу брали та залишали російські війська і лише в липні 1771 року вони остаточно оволоділи фортецею, після чого вона була зруйнована.

Француз Жільбер Ромм, гувернер тринадцятирічного графського сина Павлика Строганова, що відвідав Крим в 1786 році для вивчення географії в подорожах, побачив лише залишки семи зруйнованих башт, що були "розміщені так: дві в місті, дві ближче до Сиваша, три в бік Чорного моря..." На крайній з них, найбільшій, шестикутної форми, збереглося кілька кам'яних сторожових будок. В кам'яному облицюванні фортечних стін Ромм помітив різні барельєфи, схожі на "скіфських баб", тулуби статуй, вставлені хаотично в кладку стін, частіше всього догори ногами, — залишки древніх пам'яток, тут вжитих замість будівельного матеріалу. То, очевидно, були ознаки останніх зусиль захисників Ор-Капу.

Багато побачила на своєму віку перекопська земля — народження, розквіт та загибель легендарного Тафроса, древнього Op-Капу (Ферахкермана), порівняно молодого міста Перекопа, що впав жертвою громадянської війни: в 1920 році його зруйновано артилерійським вогнем, розібрано по каменю, по цеглині для влаштування оборонної смуги на Турецькому валу. Все нині зникло. Лиш вал, довгий земляний вал та рів, вириті ще скіфами, копані-перекопані багатьма іншими народами, густо покриті кров'ю та потом ворогуючих сторін, лише вони непідвладні часові. И лише скромні обеліски — печальні сліди важкого поступу історії, — маячать там-сям по валу та біля нього, притягуючи погляди подорожніх, що нечасто заглядають сюди. А на місці міста Перекопа піднімається невелике, назване так само, село. Ближче до затоки ростуть, множаться дачі.

Пропливають над валом хмари. Пролітають з Каркінітської затоки до Сиваша поважні чайки, що дивують степ дивним своїм сміхом. Проносяться зграї інших птахів. Промчиться по хребту та боках валу низовий шалений вітер, що розкудлає на ньому буру шерсть сухих трав — і вал ніби заворушиться, скидаючи віковий сон, неначе гігантський казковий змій.

Теплими літніми ночами мільйон цвіркунів на Перекопі влаштовує нескінченний концерт такої сили пронизливого звучання, про яку Евлія Челебі, мабуть, сказав би, що, слухаючи його, ніщо живе не може заснути на відстані трьох днів дороги.

Приїжджають сюди люди — археологи, історики, художники, літератори. Дивляться. Досліджують. Роздумують. Над минувшиною. Над нинішнім. Над будучиною. Вони проводять вечори, ночі біля вогнища, зустрічають схід сонця, милуються його заходом...

Горить багаття. Згасли звуки.

Сховалось сонце. Степ заснув.

Дідусь розказує онукам

Про давнину. І про війну.

Ще багато різних питань будуть задавати онуки. По-різному відповідатимуть на них діди-прадіди, додаючи все нові риси до біографії Op-Капу — Перекопа, доки, нарешті, з багатьох осколків не складеться ціла мозаїчна картина, ім'я якій — Істина.

Зріє, теплиться віра: розквітне коли-небудь Перекоп, мрія предків — Ферахкерман, веселе місто.

І буде, хочеться надіятись, у міста заповідна смуга з древнім ровом, валом та розкопками фортеці, де знайдеться місце для панорами чи діорами з картинами грандіозних битв, що відбулися тут. Як урок нащадкам, щоб ніколи не повторювалось кровопролиття на цій землі.

¹⁴ Сохань М. Перекоп. Крымиздат. 1962. Стр. 22-23.