ПРОБЛЕМА ЕМІГРАЦІЙ КРИМСЬКИХ ТАТАР У РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ XIX СТ. - 30-Х РОКІВ ХХ СТ.

Політична акція, позначена Маніфестом 8 лютого 1783 року про приєднання Криму до Росії, стала драматичною подією в історії кримськотатарського народу. В результаті тривалого воєнного протистояння між Російською та Османською імперіями, яке супроводжувалося спустошливими походами російських військ на територію кримського півострова, Кримське ханство втратило свою незалежність, а кримські татари стали об’єктом колоніальної політики Російської держави.

Через анексію Криму Російською імперією були ліквідовані політичні інститути кримських татар, суттєво обмежена роль традиційних для кримськотатарського суспільства органів релігійного і місцевого самоуправління. Однак найбільш катастрофічною за своїми наслідками стала цілеспрямована політика російської держави на витиснення кримських татар за межі Криму і заселення “звільнених” земель колоністами, як із внутрішніх губерній Росії, так і з інших держав, зокрема, німецьких князівств.

Сліди російського володарювання в Криму відображені в багаточисельній природничонауковій, географічній, статистичній, історичній, мемуарній літературі XIX - 20-30-х років ХХ століття. І саме таке складне співвідношення свідчень, уривочних спогадів, перекладів склалося в повну лакун і міфологем систему уявлень про кримськотатарський народ - не завжди правдивих, а іноді й перекручених.

І хоча ця література складає великий масив, будь-якому серйозному історіографічному дослідженню вона не підлягалася. Саме історіографічних робіт було настільки мало, що розгляд їх не займе великої частки в нашій роботі.

Одна із перших спроб такого роду - надто, як нам здається, поверхова - була зроблена в 1856 році в невеличкому нарисі Б-на “Крым”¹. Автор характеризує декілька праць про Крим, в основному науково-популяряних. Однак, джерела він розглядає з різкою критичною інтонацією, не завжди послідовно і логічно, до того ж, на наш погляд, надто емоційно для того, щоб претендувати на науковість. І все ж таки, робота заслуговує на увагу як чи не найперший досвід, що поклав початок історіографічній традиції в кримознавстві.

Історіографічні огляди, основна мета яких - передати рівень вивчення проблеми на час написання авторами їх власних робіт, знаходяться в двох серйозних монографіях з історії кримськотатарського земельного володіння Г.Ф.Блюменфельда² і Ф.Ф. Лашкова³. Історіографічний нарис в книзі Лашкова детальніший і грунтовніший, але в ньому пропущено, зокрема, видання Особливої комісії про вакуфи 1886 р., випущене в 1892 р.⁴. В цілому, складається враження, що ця частина роботи носить чисто допоміжний характер по відношенню до основної - історичної.

В опублікованій в 1930 р. статті Є.І.Чернишова⁵ розглядається історіографія проблеми еміграції кримських татар в 1860 р. Автор детально аналізує праці А.І.Маркевича⁶, А.Озенбашли⁷, С.А.Усова⁸, зупиняючися головним чином на запропонованій ними трактовці причин еміграції. Однак критика аргументів колег поступово перетворюється в цій статті на оцінку їх ідеологічних принципів. Згідно партійної логіки Є.Чернишова, С.А.Усов стає “методологічним реакціонером”, А.Озенбашли - “націоналістом”, А.І.Маркевич - “великодержавним шовіністом”. Аналізуючи погляди попередніх авторів крізь призму “єдино вірної” марксистської теорії, Є.Чернишов, схоже, і не підозрює про обмеженість такого підходу стосовно рішень складних і багатоаспектних історичних проблем.

Що ж стосується праць останнього часу, можна назвати історіографічний нарис з історії кримськотатарського національного руху в книзі Губогло М.Н. і Червонної С.М.⁹

Автори подають огляд джерел і історіографії з проблем - як російськомовних, так і іноземних. Чітка і логічна структура праці дозволяє прослідкувати в динаміці еволюцію поглядів і позицій по темі. Аналіз найбільш серйозних книг зарубіжних істориків Е.Олворта і А.Фішера¹⁰ надає праці додаткову цінність, бібліографічне значення мають згадані авторами публікації на іноземних мовах, історіографічно поки що не вивчені. Цей невеличкий огляд, що накреслив загальні напрямки історіографічного розгляду проблеми, без сумніву, може стати основою для великої і грунтовної праці з історії кримськотатарського національного руху.

Такі історіографічні роботи, пов’язані з вивченням історії кримських татар. Однак узагальнюючих праць, історіографічної макроструктури, в якій би було представлено намагання осягти весь літературний масив, проаналізувати його основні ідеї і мотиви, поки що не створено. Робота такого масштабу явно не під силу одній людині. Але це зовсім не означає, що цим не варто займатися.

Зупинимося на тому - надто побіжно і загально - як і в яких історичних умовах утворювався історіографічний комплекс, пов’язаний з життям кримських татар з 1783 р. в період перебування Криму в складі Росії.

Наукове вивчення Криму з кінця ХVIII століття було пов’язане перш за все з необхідністю засвоєння, закріплення нової території, використання її багатcв. Урядовий інтерес стимулював ініціативу перших відвідувачів російського Криму - державних сановників, дипломатів, вчених, іноземців, які залишили багаточисельні свідчення про перебування на цій землі.

На рубежі XVIII-XIX століть багато хто з них намагалися осмислити древню історію Криму - Паллас П.С.¹¹, Нарушевич А.¹², Сестренцевич-Богуш С.¹³, зберегти його географічні, природні, топографічні особливості - Габлиц К.І.¹⁴, Зуєв В.Д.¹⁵, Паллас П.С.¹⁶, вивчити археологічні пам”ятки - Кеппен П.І.¹⁷, Муравйов-Апостол І.М.¹⁸, Мурзакевич Н.А.¹⁹, причому дослідження такого роду часто проводилися при фінансовому чи іншому сприянні офіційних російських властей.

В той же час вивчення нової території відбувалося і на приватному рівні, що знайшло відображення у авторів багаточисельних джерел мемуарного характера - Броневський В.²⁰, - Демидов А.²¹, - Клеєман П.²², Корф Б.А.²³, Кравен Е.²⁴, Людольф де²⁵, імператор Іосиф II²⁶, Ромм Ж.²⁷, Сегюр²⁸, Сумароков П.²⁹ - більша частина яких припадає на кінець XVIII - першу половину ХІХ ст. Подорожні нариси, записки, спогади про Крим з”являються і в наступні роки, але вони, мабуть, більш цінні з точки зору вивчення еволюції російського суспільства, становлення, духовної досконалості його інтелігенції.

До другої половини ХІХ ст. відносяться перші спроби осмислити історію Криму і кримських татар у складі Росії - Андрієвський А.А.³⁰, Гольденберг М.³¹, Горчакова Є³², Кондаракі В.Х.³³, Хартахай Ф.³⁴. Приводом для рефлексії такого роду є значні переломні події в житті татар, які так чи інакше зачіпали інтереси Росії - масовий витік кримських татар, 100 років від дня приєднання Криму та інші, що викликали реакцію російського громадського і літературного життя.

Але очевидно, що інтерес як до Криму, так і до його корінного населення в цей період нестійкий, спорадичний і красномовним підтвердженням цієї думки є повна байдужість метрів російської історіографії - С.М.Соловйова і В.О.Ключевського - до історії кримських татар після падіння Кримського ханства в 1783 р. Така ж тенденція проглядається у пізніших узагальнюючих працях з історії ХІХ ст., в яких Крим згадується лише в контексті найважливіших сюжетів історії Російської держави - Бочкарев В.Н.³⁵, Кізеветтер А.А.³⁶, Корнілов А.А.³⁷, а також при розробці східного і національного питання - Жигарев С.³⁸, Мілюков П.Н.³⁹

Проте, дякуючи зусиллям місцевих істориків і працівників, таких, як Ф.Ф.Лашков, Ф.Хартахай, А.І.Маркевич, Н.Ф.Андрієвський, В.Х. Кондаракі, у другій половині ХІХ ст. деякі проблеми історії кримських татар, що виникли в період життя російського Криму, - еміграції, стан освіти, релігія, духовне життя, земельне питання, - одержали більш глибоке і наукове обгрунтування, відбулася їх нюансировка.

А про те, що місцева історична наука існувала, що велася активна дослідницька і публікаторська діяльність, свідчать друковані органи Одеського товариства історії і старожитностей Чорноморського узбережжя (з 1839 р.) і Таврійської вченої архівної комісії (з 1887 р.) - “Записки ООИД” и “Известия ТУАК”. Скарбницю кримознавства поповнили значні праці, що стали результатом швидкого розвитку статистичної науки - Вернер К.І.⁴⁰, Скальковський А.А.⁴¹, Ханацький К.В.⁴²; етнографії і антропології - Кеппен П.І.⁴³, Кондаракі В.Х.⁴⁴, Мережковський К.С.⁴⁵, Харузін А.Н.⁴⁶, а також праці, в яких відобразилися археологічні дослідження - Брун Ф.К.⁴⁷, Кулаковський Ю.А.⁴⁸, Тізенгаузен В.Г.⁴⁹, Фабр А.⁵⁰, Фоменко К.⁵¹

На кінець ХІХ ст. осмислення спільного існування Криму і Росії почалося в середовищі кримськотатарської інтелігенції, що вже зароджувалася, і це знайшло відображення в працях І.Гаспринського⁵², в яких чітко сформульована ідея необхідності наближення Росії і мусульманського світу.

Важливим джерелом, що відобразило еволюцію духовного життя російського мусульманства, є видана І.Гаспринським з 1883 року в Бахчисараї газета “Терджиман”. Декілька спроб видань такого роду для тюркських народів робилися і раніше, однак, всі вони до революції 1905-1907 р.р. були недовговічні - арештовувалися і закривалися. “Терджиман” же виходив і після смерті І.Гаспринського в 1914 р., майже до 1918 року. Крім того, в Бахчисараї кримськотатарською мовою видавалася гезета “Миллет” (“Нация”) і щотижневик для жінок “Алеми нисван” (“Женский мир”⁵³).

Розпочате в 1920-х р.р. інтенсивне і цілеспрямоване вивчення культури, історії, етнографії кримськотатарського народу вже в 30-ті роки фактично зійшло нанівець. Розвиток історичної науки в Криму в цей період - сюжет із числа неопрацьованих, що вимагає окремого вивчення. Проте і зараз цілком очевидно, що ці два десятиліття докорінно відрізняються один від одного.

1920-ті р.р. - час активного розвитку кримознавства. Кращі наукові сили Криму, Росії, України - археолог А.Л.Бертьє-Делагард, історик Г.В.Вернадський і Б.Д.Греков, що став пізніше академіком, який очолив у 1919 р. Кримський центральний архів; сходознавці Ю.І. Крачковський і А.Є.Кримський, епіграфіст О.Акчокракли - зосередилися в цей час навколо заснованої ще в 1887 р. Таврійської вченої архівної комісії, яка в 1923 р. була перетворена в Таврійське товариство історії, археології і етнографії - ТОІАЕ. Головою цього визначного центра кримознавства багато років був видатний кримознавець А.І.Маркевич, який в 1927 р. став членом - кореспондентом АН СРСР, а з 3 квітня 1930 р. комісію очолив археолог Н.Л.Ернст.

Виникали і нові організації, які вважали своїм основним завданням всебічне вивчення Криму. В жовтні 1922 р. у Москві за ініціативою групи відомих вчених і громадських діячів - профессора А.В.Цингера, лікарів А.В.Кузнєцова, А.А.Литкенса, публіциста і громадського діяча Е.Д,Лейтнеккера - відбулися установчі збори Російського товариства по вивченню Криму (РОПИК). На прикінці 1924 року було організовано Ленінградське відділення РОПИКа на чолі з професором Н.І.Кузнецовим. Відділення товариства створювалися у містах і селах Криму і об”єднували біля 900 кримознавців. В 1925-1929 р.р. РОПИКом видавався громадсько-науковий і екскурсійний журнал “Крым”, в десяти номерах якого була опублікована велика кількість науково-популярних статей з історії, археології, етнографії, георграфії, курортного будівництва.

Однак вже в кінці 1920-х р.р. загальні зміни ситуації в радянській історичній науці докорінно відобразилися і на розвитку краєзнавства в Криму.

Процес 1929-1931 р.р. по справі групи істориків на чолі з С.Ф.Платоновим поклав початок розгрому професіональної історичної школи не тільки в країні, але й в республіках. Особливу старанність у боротьбі з представниками немарксистського спрямування в історіографії проявили учні і сподвижники М.Н.Покровського, які зайняли керівні позиції в радянській історичній науці уже в 1913 р., в статті С.А.Піонтковського⁵⁴, учня Покровського, одного з найбільш радикально налаштованих стосовно 80 “вчених академіків”, поряд з тими, хто проходив по справі С.Ф.Платоновим, С.В.Бахрушиним, М.С.Любавським, піддається нападкам і А.І.Маркевич, який багато років очолював ТУАК-ТОИАЭ, - за “великодержавність і шовінізм”, властивий “всім буржуазним історикам Росії”. В 1931 р. діяльність ТОИАЭ припинилася, багато його членів були заарештовані і загинули, а старійший історик Криму, 82-річний А.І.Маркевич, в 1937 р. знову став об”єктом викривальної кампанії на сторінках газети “Красный Крым” - на цей раз як автор “Контрреволюційних праць” по краєзнавству⁵⁵.

Чистки 1930-х р.р., які проходили вже під гаслом боротьби з представниками школи М.Н.Покровського, завершили розгром кримської історичної науки. В ці ж роки за звинуваченням в націоналізмі були знищені представники кримськотатарської наукової еліти - етнограф і художник І.Боданинський, історик і епіграфіст О.Акчокракли, історик Я.Кемаль, філолог Б.Чобан-заде, письменник А.Лятиф-заде та інші.

Наскільки результативними і безперечно цінними з наукової точки зору були досягнення кримознавців в 1920-ті р.р., настільки збідненими вони стали в 1930-ті р.р., коли найбільш кваліфіковані дослідники піддавалися репрерсіям, а заняття історією - стосовно формули “історія це політика, повернута в минуле” - перетворилося в справу політичну і зовсім не небезпечну.

На фоні тотального невивчення історії кримських татар проблема еміграцій здається однією з найбільш розроблених, однак при детальному ознайомленні з історією стає очевидною помилковість такого сприйняття. Можна сміливо сказати, що література по темі більше порушує питань, ніж дає відповідей. При тому, що проблема еміграцій одностайно визнана дослідниками однією з самих трагічних сторінок в історії кримських татар після падіння Кримського ханства, цілковитої ясності з її вузлових моментів (причини, масштаби кожної з еміграційних хвиль, хронологічні рамки) - поки що немає.

Саме тому мету даної роботи ми бачимо не лише в тому, щоб прослідкувати зміни мотивів оцінок, трактовок попередніх авторів у зв”язку з усіма еміграційними рухами татар в складі Росії з 1783 р., тобто дослідити власне історіографічний аспект, - але також і в тому, щоб визначити історіографічний простір проблеми і накреслити шлях її подальшого вивчення. Ми розглянемо кожну із згаданих в історіографії еміграції, зокрема, незалежно від масштабів руху і рівня висвітлення в історіографії.

Характеризуючи історіографічний комплекс в цілому, можна відмітити наступне.

Не дивлячися на певне, хоча і нерівномірне наукове забезпечення історичними джерелами (не менше 20 робіт по досліджуваному питанню) кожної з еміграційних хвиль, проблема вимагає детального вивчення кожного з рухів. Відомості про них в тій чи іншій мірі - залишалися в різних нарративних джерелах - офіційних, публіцистичних, мемуарних, історичних. Однак, судячи з введених в наукове коло історичних джерел, що знайшли відображення в історіографії, вони виявилися недостатньо репрезентативними для точної реконструкції цікавого для нас історичного контініуму (Крим в кінці XVIII - початку ХХ століть) і дослідження конкретної проблеми.

Про слабке вивчення теми свідчать, перш за все, нечіткі хронологічні рамки еміграційних рухів татар. Так, А.Озенбашли визначає рамки першої еміграції 1784-1800 р.р. Є.Марков⁵⁶ і П.Мартьянов⁵⁷ - відповідно 1785 -1788 роками, а в “Памятной книжке Таврической губернии” зазначено, що згаданий еміграційний рух було “призупинено в 1804 році при Рішильє”.

Другу еміграцію, яка приходила, очевидно, між 1800 і 1812 р.р., і про яку, на думку Е.Маркова, існують лише “усні перекази”, більшість дослідників не загадують взагалі через недостатність джерел і відсутність дійсно наукового інтересу до проблеми. А.Озенбашли вважає, що друга еміграція припадає на 1804-1805р.р., В.Х.Кондаракі - на 1807 р., П.К.Мартьянов - на 1812 р.

А.Копчевський⁵⁸ другою еміграційною хвилею вважає рух татар під час Кримської війни (1853-1856 р.р.), а третьою - переселення 1862-1865 р.р., зовсім не згадуючи про еміграцію початку ХІХ ст.

Хронологічні рамки третьої хвилі еміграції, незважаючи на зовнішнє забезпечення історіографічними джерелами, також недостатньо чіткі. Називаються 1860-1862 р.р. (А.Озенбашли), 1860 р. (Є.Чернишов), іншими авторами - 1859-1860 р.р.⁵⁹. Очевидно, при позначенні рамок згаданої еміграції, логічним буде прийняти крайні цифри, не ігноруючи при цьому руху під час Кримської війни, тобто 1854-1862 р.р. Такі ж хронологічні рамки пропонує М.Пинсон⁶⁰ - автор однієї з серйозних зарубіжних монографій по темі.

У ще гіршому стані знаходяться справи з наступними рухами. Еміграція 1874 р. представлена двома роботами - уже згаданою П.Мартьянова, а також І.Муфтій-Заде⁶¹, а з кінця ХІХ - початку ХХ ст. пік, який відмічено в 1902-1903 р.р., - газетними публікаціями⁶². А поскільки дані переселення особливою увагою дослідників не відзначені, то і їх хронологічні рамки - питання дискусійне.

Таким чином різнобій у визначенні тимчасових рамок перших трьох хвиль, так само як і непротирічивість хронологічних обрисів двох останніх, свідчить про те, що проблема еміграції знайшла скоріше своє публіцистичне відображення, ніж наукове вивчення, і чекає на детальне дослідження. Для розв”язання цього питання необхідно залучити архівні матеріали, в тому числі і з зарубіжних архівів - Туреччини, Румунії, Польщі, куди прибували іммігранти - кримські татари.

Очевидним є нерівномірне наповнення історіографічними джерелами, більша частина яких приходиться на перше (1800-1812 р.р.) і третє (1850-1860 р.р.) еміграційні рухи. Про еволюцію оцінок і поглядів авторів можна говорити, мабуть, тільки стосовно до першої і особливо до третьої еміграції, по відношенню до якої в свою чергу, склалася певна історіографічна традиція, наступність, що відмічено перш за все в працях Є.Чернишова і А.Озенбашли.

Узагальнюючих праць по проблемі немає. Серед опублікованих джерел, спеціально присвячених цій темі, переважає публіцистика: Щербань Н.⁶³, А.У.⁶⁴, Мартьянов П., Озенбашли А., Левицький Г.П.⁶⁵, Тотлебен Е.І.⁶⁶, Волинець А. та інші. Спроба наукового розгляду проблеми була зроблена в працях А.Маркевича і Є.Чернишова. Багаточисельні згадки, що складають великий пласт фрагментарних даних із різних джерел, потребують ретельного і скрупульозного аналізу.

Перейдемо до розгляду вузлових моментів кожної з еміграцій, її основних сюжетів і мотивів.

Цілком нормально, що всі дослідники зупинялися на причинах еміграції татар, вивчали обставини і масштаби кожного із рухів.

Основними причинами першої еміграції, що сталася зразу ж після анексії Російською імперією Криму - в 1784 р., більшість дослідників вважають страх перед змінами, пов”язаними з встановленням російською владою “нового економічного і правового порядку життя” (А.Маркевич), і - як наслідок - “впевненість, що уряд <...> не буде тримати їх в Криму і допустить різні заходи до вигнання” (В.Кондаракі), а також тяжіння “до єдиновірної Туреччини, збурення духовних осіб і мурз” (Ф.Лашков) і навіть неприязню татар до землі (А.Маркевич).

Протилежну позицію з даного питання займає А.Озенбашли, який вважає релігійні і націоналістичні принципи другорядними. Називаючи головним винуватцем всіх еміграційних рухів татар царський уряд, який “шляхом витончених прийомів <...> державного апарата”, здійснював політику “витиснення туземного населення з насиджених ними куточків”, він вважає, що ця еміграція “відповідала намірам уряду і самого Потьомкіна, які захоплювалися “Грецьким проектом”, що передбачав відновлення на Чорноморському узбережжі колишньої Візантійської імперії з монархом із Російського імператорського дому на чолі”.

Немає єдиної думки і стосовно масштабів першої еміграції. Багато дослідників відмічають широкий діапазон численності, що відійшла до Туреччини, посилаючись на протирічиві відомості попередників, але до власних розрахунків не приступаючи, - від 4000-5000 до 300 000 (К.Ханацький), від 50 000 до 140 000 (А.Скальковський), від 350 000 до 500 000 (А.Озенбашли). На основі підрахунку численності населення півострова напередодні завоювання Криму Росією в 1783 р., що складало 260 000-280 000, А.І.Маркевич передбачає, що число емігрантів першої хвилі не перевищувало 80 000. Таким чином він ставить під сумнів найбільш популярну цифру істориків ХІХ ст. - 300 000.

Іще більш недостатньо відображена в історіографії друга еміграція - між 1800-1812 р.р. Є.Л.Марков сумнівається щодо наявності статистичних даних про згадані події, в той же час П.К.Мартьянов не тільки повідомляє число тих, хто емігрував - 3199, а й пов”язує цю еміграцю з заключенням Бухарестського мирного трактата 1812 р., згідно з яким Росія була зобов”язана не заважати переходу до Туреччини буджакських і едисанських татар.

Найбільш розкрита у російській історіографії третя еміграція кримських татар - 1854-1862 р.р. - з детальним відображенням подій. (ж.”Колокол”, Г.Левицький; Е.Тотлебен, Н.Щербань), визначне число емігрантів за 1860-1862 р.р., яке складало за офіційними даними 192360 чоловік. І хоча спектр думок з цих питань досить широкий, тут, як нам видається, можна навіть говорити про деяку еволюцію оцінок в міру тимчасового віддалення від подій.

В працях 60-х р.р. ХІХ ст., написаних в розпалі еміграції і зразу ж після її закінчення, переважаючим є мотив якомога швидшої колонізації Криму слов”янським і частково німецьким населенням (Н.Щербань; “Переселення татар...”⁶⁷). Автори цих праць висувають багаточисельні пропозиції по “спасінню” края (Н.Щербань, А.У.), відкрито декларуючи антитатарські настрої: “...затримувати на нашому грунті плем’я, яке не хоче жити з нами і буде тільки тягарем нам, отже, турбуватися про те, що неможливе і невигідне” (“Переселення татар ...”, Н.Щербань).

З огляду на державну вигоду рекомендується “відтік татарського населення” - для “поповнення краю тільки обдарованою породою” (Н.Шербань, “оскільки “татари за їх мусульмансько-азіатським характером чужі до вдосконалення” (К.Ханацький). Проте визнається, що “як робоча сила, що зріднилася з природніми умовами”, татари “мають значні переваги” - правда, “при умові, що головне керівництво буде перебувати в руках освічених людей” (К.Ханацький).

Серед причин цієї еміграції називаються релігійний фанатизм (Н.Щербань, А.Маркевич), страх перед переслідуваннями за “двозначну поведінку” під час війни (К.Ханацький), низький культурний рівень татар (“Крым: Путеводитель”⁶⁸., А.Маркевич), небажання відбути військову повинність і “націоналістичні тенденції” (А.Маркевич).

Наміри зробити об’єктивний аналіз причин масової еміграції кримських татар демонструють автори двох нарисів, написаних в період цієї еміграції - на початку 1860-х р.р., але опублікованих набагато пізніше - Тотлебен Е.І. і Левицький Г.П. Для цих робіт характерним є історичний підхід до проблеми. Описані еміграційні рухи автори вважають зовсім не миттєвим ірраціональним спонуканням, а природнім результатом тяжкого матеріального стану татар, пов’язаного з відібранням у них землі і свавіллям багаточисельних російських начальників. “Поміщики < ...> часто привласнюють собі землі, що належать татарам... 30 років тому в Криму майже не було іншого землеволодіння, окрім вільного татарського і невеликої кількості осіб, що володіли садами на південному березі і в долинах” (Е.Тотлебен); “Кричуща несправедливість була властивою всім розпорядженням місцевого начальства, як тільки доходило до поземельної власності татарського народо-населення”, “ніщо не обминуло насилля і сваволі, ні лісу, ні води” (Г.Левицький).

Осмислюючи життя татар у складі Росії до початку Кримської війни в 1853 р., Левицький з подивом констатує, що “навіть російське народонаселення не перенесло б без протесту чи явного супротиву і десятої долі образ і несправедливостей, які випали на долю татар, яких все ж “<...> вважають вредними і дурними”. Істинною причиною такого ставлення Левицький вважає “бажанням забрати Крим із рук татар і заселити його населенням православного віросповідання”.

Подібну позицію з згаданої проблеми займає герценівський “Колокол”, різко критично оцінюючи роль уряду в цій еміграції і не приховуючи своїх симпатій по відношенню до татар: “Після закінчення війни уряд подумав, що чужорідне з чужою вірою населення Криму може бути небезпечним на випадок нової війни і що варто вжити заходів до заселення цього краю росіянами або, в крайньому випадку, болгарами. Тому заборонено відмовляти татар і нагайців від переселення до Туреччини...” Татари раптом “побачили, що уряд не заставляє їх залишатися в Росії” (“Гоніння на кримських татар”...).

Серед причин цієї еміграції, на думку Е.І.Тотлебена, - “повідомлення про наміри уряду виселити татар з Криму у внутрішні губернії” і розповсюдження слухів “про хрещення татар в християнську віру” після встановлення в Мелітополі нової епархії, а також слухи про те, що татари нарівні з жителями інших губерній будуть піддані рекрутському набору”. Не відкидає Тотлебен і релігійний фактор, вважаючи, що переселення до Туреччини нагайців Кавказу, які “проходили через Керченський півострів і у Феодосії сідали на кораблі <...> мимоволі викликали у татар бажання підти за своїми єдиновірцями до Туреччини”.

Г.П.Левицький, ставлячи собі питання, які ж причини такої панічної втечі, що ж могло спонукати до цього цілий народ - “терпеливий, віруючий в догмат фаталізму” і, зрозуміло, “досить морально спрямований”, називає декілька обставин.

Так, під час Кримської війни казачі патрулі, роз”їжджаючи по губернії, захоплювали татар (під приводом, що ті мали намір перейти до ворога) і у разі відмови відкупитися представляли їх начальству як зрадників. В результаті багато татар було вислано в Орловську, Курську, Катеринославську і Херсонську губернії.

Другою причиною Левицький називає “незрівноваженість видатків” за збитки, які було понесло під час війни. Виплати “робилися найнесправедливішим чином і дуже похитнули симпатії татар до російського уряду”.

Не останню роль зіграли, на думку Левицького, і затяжні на багато десятилість земельні безладдя. До 50-х р.р. ХІХ ст. “бажання забрати у татар всю поземельну власність стало настільки сильним, що захоплення спадкових дільниць державних селян із татар і перетворення цих дільниць в громадську, а потім і поземельну власність стало законом”. Дослідник вказує також на “тягар податків і повинностей”, детально їх характеризуючи, на “незадоволення судоустроем і судочинством, що не відповідали духу і характеру цього народу”.

Як бачимо, причини, означені Левицьким, в основному економічного характеру.

Е.І.Тотлебен утримується від пошуку винних, тільки мимохідь вказує, що переселення було прискорене адміністрацією края, але пише при цьому, що внаслідок зловживань місцевого начальства “татари заслуговують особливого заступництва уряду, подібного до того, яке їм надавав граф Воронцов”.

Більш радикальну позицію займає у даному питанні “Колокол”: “Уряд витісняв з Криму віддане йому татарське населення, щоб заселити його росіянами і тільки, коли не стало 100 тисяч татар, здогадалося воно, що росіяни в Крим не підуть” (“Гоніння на Кримських татар...”).

Всю провину за те, що сталося, “Колокол” покладає на уряд в особі міністра М.Н.Муравйова.

У праці Ф.Хартахая, написаній зразу ж після еміграції 1854-1862 р.р., з”являється мотив кінця історії кримських татар в Криму: “За кримськими татарами збереглося тільки їх історичне значення, втім, немаловажливе для нас”.

У публікаціях тільки пізнього часу - особливо науково-популярного і мемуарного характера - з”являється нотка жалю за вигнаними татарами: “Замість того, щоб виганяти і розстрілювати крадіїв чиновників, у нас виганяли <...> найчесніших із усіх кримських племен-татар. Нікого так не образили в цю війну, як це тихе і корисне плем”я. Його зганьбили зрадою, його заставили покинути свою древню батьківщину < ...> Крим загинув після вигнання татар” (Марков). Переважаючим стає мотив ностальгії по Криму орієнтальному, персоніфікованому у татарських містечках, що збереглися, і у тих татарах, які зосталися. “На Отузах лежить особливий стиль - милий, давній кримський стиль... Татари вносять відому частку м”якості і лагідності в Отузьку долину” (Єлпатьевський⁶⁹).

У дореволюційній історіографії подальших часів у якості парадигматичній утвердилася точка зору Г.П.Левицького, який вважав, що основними причинами еміграції були економічні особливості. По Левицькому трактує цю проблему і К.І.Вернер (“Пам’ятна книжка...”), чию оцінку, у свою чергу, вважають найбільш доказовою автори нарису, що претендує на концептуальне узагальнення питання⁷⁰.

У радянській історіографії довоєнного періоду була нова спроба розпочати осмислення причин еміграції кримських татар 1854-1862 р.р. (Є.Чернишов). Написана на основі архівних матеріалів ІІІ Відділення Канцелярії й.і.в., праця залишає двояке враження. З одного боку, автор ставить перед собою завдання наукового розгляду проблеми, аналізує велику кількість джерел і архівних матеріалів, з другою, у ній проявляються риси публікацій 30-х р.р., коли практика навішування ярликів стає нормою. Агресивна критика попередників і їх аргументів, що займає в праці значне місце, вжита автором для доказів істинності головної, на його думку, причини еміграції - “класових протирічь класової боротьби татар, яка розвернулася на території Криму як наслідок нових капіталістичних відносин”. Цілком очевидно, що ця причина не може стати вичерпним тлумаченням даного руху, хоча для обмеженої класовим підходом системи мислення історика-марксиста, такий висновок є єдино можливим.

Доволі глухо відображені в історіографії еміграція 1874 р. і еміграційні рухи наступних часів.

Про першу відомо, що вона пов’язана із введенням загальної військової повинності і виникненням у зв’язку з цим заворушеннями серед татарського населення. Чи не єдиним заходом, що вжив уряд для запобігання нової хвилі еміграції, стало створення спеціального кримського ескадрону, для якого були “змінені деякі положення і правила стройової служби” і введені “порядки внутрішньої служби”, які враховували національні і релігійні особливості кримських татар (І.Муфтій-заде, П.Мартьянов). Ще більш недостатньо вивчені міграційні процеси кінця ХІХ - початку ХХ ст. Є дані, що в розпал руху - 1902-1903 р.р. - Крим щоденно покидали 600-800 татар (“Крым”: Путеводитель”). Деяке уявлення про еміграційний рух того часу можна скласти із повідомлень місцевої періодичної преси (“Про еміграційні плани...”; “До питання про рух татар на півдні Росії”...), але яких-небудь серйозних досліджень з даної проблеми немає.

Таким чином, найбільш висвітлені у російській, а потім і радянській історіографії ХІХ - 30-х р.р. ХХ ст. перша і друга хвилі еміграції кримських татар, тільки помічені - друга, четверта і п’ята. У дослідженнях останніх є необхідним, перш за все, створення цих рухів. Стосовно вже вивчених - першої і третьої - передбачається вивчення нових джерел і архівних документів і матеріалів друкованих видань, в тому числі і з бібіліотек і архівів країн, куди прибували кримські татари - емігранти - Туреччини, Румунії, Польщі. Важливим у наступних дослідженнях є і застосування сучасних методик і підходів - етнопсихологічних для вияснення причин еміграцій, кількісних - для розрахунків їх масштабів.

Список використаних джерел і літератури:

¹ Б -н И. Крым // Библиотека для чтения. М., 1856, т .35, январь, с.3-15.

²Блюменфельд Г.Ф. Крымско-татарское землевладение. Одесса: Тип. “Одесского вестника”, 1888.

³ ЛашковФ.Ф. Исторический очерк истории крымско-татарского землевладения. Симферополь: Тавр. губ.тип., 1897.

⁴Частно-вакуфное владение в Крыму. Симферополь, 1892.

⁵ ЧернышевЕ.И. Причины эмиграции крымских татар в Турцию в 1860 году: Очерк по архивным материалам // Труды Общества изучения Татарстана. Казань, 1930, т.5, с.93-128.

⁶ Маркович А.И.Переселение крымских татар в Турцию в связи с движением населения в Крыму // ИзвестияАН СССР. Л., 1928, № 4, с.375-405.

⁷ Озенбашлы А. Роль царского правительства в эмиграции крымских татар // Забвению не подлежит. Казань: Татар. кн. изд-во, 1992, с.69-73.

⁸ Усов С.А. Историко-экономический очерк Крыма. Симферополь, 1925.

⁹ Губогло М.Н., ЧервоннаяС.М. Крымскотатарское национальное движение. М., 1992. T.I. История, проблемы, перспективы. т.2. Документы. Материалы. Хроника.

¹⁰ All-worth E. TaTars of the Crimea. Their struggle for survival. Durham and London, 1988; Fisher A. The Crimean Tatars. Stanford, 1978.

¹¹ Паллас П.С. Путешествие по Крыму академика Падласа в 1793-1794 годах // Записки Одесского общества истории и древностей. Одесса, 1881, т.12, с. 62-208; т.13. 1883, т.13, с.35-107.

¹² Нарушевич А. Таврикия, или Известия древнейшия и новейшия о состоянии Крыма и его жителей до наших дней.Киев, 1788.

¹³ Сестренцевич-Богуш С. История царства Херсонеса Таврийского, сочиненная Станиславом Сестренцевичем-Богушем. СПб., 1806.

¹⁴ ГаблицК.И. Физическое описание Таврической области по ее местоположению и всем трем царствам природы.СПб., 1785.

¹⁵ ЗуевВ.Д. Путешественные записки Василья Зуева от Санкт-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 годах. СПб., 1787.

¹⁶ Паллас П.С. Краткое физическое и топографическое описание Таврического полуострова. СПб, 1795.

¹⁷ КеппенП.И. О древностях Южного берега игор Таврических. СПб., 1837.

¹⁸ Муравьев-Апостол И.М. Путешествие по Тавриде в 1820 г. СПб.: тип. Особ. канц.м-вавнутр. дел, 1823.

¹⁹ Мурзакевич Н.А. Поездка в Крым в 1836 году // Журнал Министерства народного просвещения. 1837, кн.13, с.625-691.

²⁰ Броневский В. Обозрение южного берега Тавриды в 1815 г. Тула: тип. губ. правл., 1822.

²¹Демидов А. Путешествие в Южную Россию и Крым через Венгрию, Валахию и Молдавию, совершенное в 1837 г. Анатолием Демидовым. М.: Тип. Семена, 1853.

²²Клееман П. Путешествиеиз Вены в Белград и НовуюКилию, также в земли Буджетских татар и вовесь Крым и пр., 1768 -1770 гг. СПб., 1783.

²³ Корф Б.А. Пребывание в Крыму // Сын Отечества. 1834, т.41, ч.143, № 4, с.249-262.

²⁴ Кравен E. Путешествие миледи Кравен вКрым и Константинополь в 1786 г. М., 1795.

²⁵ Людольф де. Письма о Крыме //Русское обозрение. 1892, т.2, март, с155-201.

²⁶Письма императора Иосифа II к фельдмаршалу графуЛасси во время путешествия в Херсон и Крым в 1787 году //Русский архив. 1880, кн. 2, с.356-372.

²⁷ Ромм Ж. Путешествие в Крым в 1786 г. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1941.

²⁸Сегюр. Записки графа Сегюра о пребывании его в России в царствование Екатерины II (1785-1789). СПб., 1865.

²⁹Сумароков П. Путешествие по всему Крыму и Бессарабии в 1799 году с историческим и топографическим описанием всех мест. М.: Унив. тип. Ридигера, 1800; Сумароков П. Досуги Крымского судьи, или Второе путешествие в Тавриду. 4.1-2.СПб., 1803-1805.

³⁰ Андриевский А.А. Крым и крымские татары. Киев: Тип. губ. правд., 1883.

³¹ Гольденберг М.Крым и крымские татары // Вестник Европы.1883, ноябрь, с.67- 89.

³² Горчакова Е. Воспоминания о Крыме. Ч.1-2. М., 1883-1884.

³³ КондаракиВ.Ф. В память столетия Крыма. т.1-4. М.: тип.В.В.Чечерина, 1883-1984.

³⁴ Хартахай Ф. Историческая судьба крымских татар // Вестник Европы. 1866, июнь, с.182-236; 1867, июнь, с.140-174.

³⁵ Бочкарев В.Н. История России XIX столетия. М., типо-лит. Рихтер, 1912.

³⁶ Кизеветтер А.А. История России: XIX в. М., 1915.

³⁷ Корнилов А.А. Курс историиРоссии XIX века.М.: Мысль, 1993.

³⁸Жигарев С. Русская политика в восточном вопросе (ее история вXVI-XIX веках, критическая оценка и будущие задачи). М., 1896, Т. 1-2.

³⁹Милюков П.Н. Национальный вопрос: Происхождение национальности и национального вопроса в России. Прага, 1925.

⁴⁰ Вернер К.И. Памятная книжка Таврической губернии. Симферополь, 1889.

⁴¹ Скальковский А.А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края, 1731-1823. Ч.1-2. Одесса, 1836-1838.

⁴² Ханацкий К.В. Памятная книжка Таврической губернии.Вып. 1/Сост. под ред. К.В.Ханацкого. Симферополь, 1867.

⁴³ Кеппен П.И. Этнографическая карта. СПб., 1852.

⁴⁴ КондаракиВ.Х. Обычаи крымских татар // Новороссийские ведомости. 1870, март, № 66.

⁴⁵ Мережковский К.С.Отчет об антропологической поездке в Крым в 1880 году // Известия Русского географического общества. Т.17, вып. 2, 1881, с.104-130.

⁴⁶ Харузин А.Н. Татары: Кефалометрические наблюдения над татарами Южного берега Крыма // Известия Общества любителей естествознания, антропологии и этнографии. т.68, 1890, с.14 -36.

⁴⁷ Брун O.K. Черноморье. т.2. Одесса, 1880.

⁴⁸Кулаковский Ю.А. Заметки по истории и топографии Крыма //Археологические известия и заметки. т .4, № 1. М., 1896, с.1-6.

⁴⁹ Тизенгаузен В.Г. О сохранении и возобновлении крымских памятников древности и об издании описания и рисунков оных // Записки Одесского общества истории и древностей. 1872, т.8, с.363-403.

⁵⁰ Фабр А. Достопамятнейшие древности Крыма. Одесса, 1859.

⁵¹Фоменко К. Пещерныехрамы в Крыму //Труды Киевской духовной академии.т.З, Киев, 1894, с.385-409.

⁵²Гаспринский И. Русско-восточное соглашение. Бахчисарай: Терджиман, 1896; Гаспринский И. Русское мусульманство//Звезда Востока, 1991, № 4, с.105-119.

⁵³ Климович Л. На службе просвещения: О первой тюркоязычной газете “Терджиман” и ее издателе И.Гаспринском // Звезда Востока, 1987, № 8, с.170-186.

⁵⁴ Пионтковский С.А. Великодержавные тенденции в историографии России // Историк -марксист. т.17, М., 1930, с.21- 26.

⁵⁵ Гарагуля В.К., А.И.Маркевич // Маркевич А.И. Таврическая губерния во время Крымской войны: По архивным материалам. Симферополь: Бизнес-Информ, 1994, с.255- 267.

⁵⁶ Марков Е.Л. Очерки Крыма: Картины крымской жизни, природы и истории. Изд. 3. СПб.: Т-во М.О.Вольф, 1903.

⁵⁷ Мартьянов П. Последняя эмиграция татар из Крыма в 1874 году // Исторический вестник. 1886, т.24, № 6, с.698-708.

⁵⁸ Копчевский А. Прошлое и настоящее в песнях Крыма // Забвению не подлежит. Казань: Татар, кн. изд-во, 1992, с.250-254.

⁵⁹ Гонение на крымских татар // Колокол. 1861, декабрь.

⁶⁰ Pinson M. Russian Policy and the emigration the Crimean Tatars to the Ottoman Empire, 1854-1862. Istanbul, 1974.

⁶¹ Муфтий-Заде И.Очерк военной службы крымских татар с 1783 по 1889г.: По архивным материалам // Симферополь , 1900, Отд. отт.:Известия Таврической ученой архивной комиссии, 1899, № 30.

⁶²Об эмиграционных планах крымских татар // Крымский вестник. 1893, март,. № 52; К вопросу о движении татар на юге России // Крым. 1893, ноябрь; Волынец А. Выселение татар в Турцию // Крымский вестник. 1901, ноябрь, № 313.

⁶³Щербань Н. Переселение крымских татар // Русский вестник. 1860,кн.12, с.211-229.

⁶⁴ А .У. О заселении Крыма новыми поселенцами // Русский вестник. 1866, 5, с.256-269.

⁶⁵ Левицкий Г.П. Переселение татар из Крыма в Турцию // Вестник Европы. 1882, октябрь, с.596-639.

⁶⁶ Тотлебен Э.И. О выселении татар из Крыма в 1860 году // Русская старина. 1893, Т. 78, с.531-550.

⁶⁷Переселение татар и черкесских ногайцев // Русский вестник. 1860, т.28. с.371-373.

⁶⁸ Крым: Путеводитель. Симферополь, 1914.

⁶⁹Елпатьевский С. Крымские очерки.М.: Книгоизд-во писателей в Москве, 1913.

⁷⁰ Статистический справочник Таврической губернии / Сост. Ф.Н.Андриевский. Подред.М.Е.Бененсона. Симферополь, 1915.

(“Кримські студії”, №1 (7), 2001)