Як відомо, в Конституції України 1996 року є статті із згадкою про “корінні народи”, а саме: Стаття 11: Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Стаття 92 (3): Виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин. Стаття 119 (3): Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку. Незважаючи на досить чітко визначену Конституцією окремішність понять “корінні народи” та “національні меншини”, уявлення в Україні про специфіку ситуації, права та обов’язки саме корінних народів ще недостатньо розроблені. Оскільки ж і міжнародне право з питань корінних народів, хоча й бурхливо розвивається, ще досить нове й не дуже широко відоме, особливо в країнах Центральної та Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, необхідно звернутися до аналізу та обгрунтування (з урахуванням міжнародного права та практики окремих держав) тези про те, що саме кримські татари мають усі підстави для набуття ними формального статусу не “національної меншини”, а “корінного народу”. 1.Визначення поняття “корінні народи”. Почнемо з питання про дефініції “корінних народів”. Відомо, що розробка Загальної Декларації прав корінних народів ООН весь час стикається з труднощами, пов’язаними з вимогами урядових делегацій деяких держав (в першу чергу - Індії та Китаю) спочатку виробити універсальне визначення поняття “корінного народу”, а потім вже на підставі такого визначення рухатися далі. Головні експерти ООН, так само як і представники самих корінних народів в Робочій Групі по виробленню тексту декларації, навпаки, переконані, що широкий набір специфічних обставин та ситуацій, в яких перебувають корінні народи світу, принципово відкидає можливість узагальнити їх в рамках єдиного універсального визначення. Тому провідні міжнародні агенції та інституції, які згідно зі своїми мандатами або практичними інтересами наполегливо працюють над проблемою корінних народів, виробили низку так званих робочих дефініцій або критеріів, якими рекомендовано користуватися при визначенні того, чи підпадає та або інша етнічна група під поняття “корінний народ”. Так, в статті 1, 1 (a, b) Конвенції Міжнародної Організації Праці № 169 “Про корінні та племінні народи в незалежніх країнах” сказано, що під дію цієї конвенції підпадають: а) племінні народи в незалежних країнах, що за соціальними, культурними та економічними умовами свого існування відрізняються від інших секторів суспільства своєї країни, і чий статус цілковито або частково регламентують власні звичаї й традиції або спеціальні закони й норми; b) народи в незалежних країнах, що вважаються корінними як нащадки тих, хто населяв країну, або певний географічний регіон до якого належить така країна, на час завоювання, колонізації чи встановлення сучасних державних кордонів, і які, незалежно від свого правового статусу, зберегли деякі або всі свої власні економічні, культурні та політичні інституції. (Як бачимо, кримські татари повністю відповідають визначенню під пунктом 1,1 (b)). Пункт 2 статті 1 цієї ж конвенції стверджує, що самоідентифікація групи як корінного або племінного народу повинна вважатися фундаментальним критерієм для визначення групи як такої, що підпадає під дію цієї конвенції. (Знов повна відповідність даному критерію). Разом з тим, п. 3 статті 1 зазначає, що використання терміну “народи” в цій конвенції не передбачає наділення корінних та племінних народів такими правами, які можуть бути тлумаченні як права “народів” в міжнародному праві (Мається на увазі право на так зване зовнішнє самовизначення, тобто, право на створення власної державності). В “Дослідженні ООН у питанні дискримінації корінного населення” Хосе Мартінес Кобо, спеціальний доповідач відповідної підкомісії (див. Jose Martinez Cobo; Study of Discrimination Against Indigenous Populations, E/CN.4Sub.2/1986/7/Add/4, par. 379-381), дає таку робочу дефініцію поняття “корінні народи”: “Корінні спільноти, народи та нації - це ті, які мають історичний зв’язок із суспільствами, що розвинулися на їхній території в добу перед завоюванням чи колонізацією, і які вважають себе окремішними від інших секторів нині домінуючого на цій території або її частині суспільства. Нині вони належать до недомінантних секторів суспільства і сповнені рішучості зберегти, розвинути й передати нащадкам свої предковічні території та свою етнічну самобутність як основу подальшого існування у ролі народу, причому такого, що послуговується своїми власними культурними традиціями, суспільними інститутами та правовими системами” (N.B.: хоча в своєму всеосяжному тринадцятирічному дослідженні спеціальний доповідач ООН окремо не вивчав ситуації щодо кримських татар, наведена цитата справляє враження яскравого опису прагнень та намагань саме кримськотатарського народу). В цьому ж дослідженні наведена ще низка додаткових факторів, наявність принаймні частини яких може полегшити визнання окремої групи як корінного народу. До цих факторів належать: 1) мешкання на землях предків або, принаймні, на частині цих земель; 2) спільний родовід, що тягнеться від первісного населення цих земель; 3) культура в широкому розумінні чи у певних її проявах; 4) мова; 5) мешкання в певних частинах країни або в певних регіонах світу; 6) інші подібні фактори. Основоположним елементом своєї робочої дефініції спеціальний доповідач вважає ще й ідентифікацію народом самого себе як корінного. На особистісному рівні представником корінного народу є та особа, яка сама зараховує себе до народу, що вважає себе корінним (групова свідомість), і яка розцінюється цією групою як приналежна до неї (прийняття групою). Таким чином, за групою або спільнотою зберігається суверенне право і прерогатива самій, без зовнішнього втручання, вирішувати, хто є приналежним до неї. Безперечно, заслуговують на увагу також погляди щодо корінних народів такої важливої міжнародної агенції як Світовий Банк. В Операційній Директиві 4.20 (див. The World Bank Operational Directive on Indigenous Peoples, OD 4.20, September 1991) висловлено думку, що жодна дефініція не може охопити все розмаїття корінних народів світу. Разом з тим Світовий Банк виокремлює певні особливості, що їх часто має корінний народ. Це: а) тісний зв’язок із територією предків та природними ресурсами цієї території; б) усвідомлення себе представниками окремішньої культурної групи і визнання такої окремішності іншими; в) корінна мова - часто інакша, аніж мова країни; г) наявність звичаєвих суспільних та політичних інститутів; д) виробництво, зорієнтоване переважно на забезпечення існування. Професор Еріка-Ірен Даес, Головний експерт Робочої Групи ООН з питань корінних народів (започаткованої у 1982 році) також погоджується з тим, що універсальна дефініція корінних народів неможлива. Перед чотирнадцятою сесією Робочої Групи в 1996 році вона підготувала грунтовний документ, присвячений поняттю “корінні народи” (див. Документ ООН No T/CN. Sub/2/AC/1996/2 від 10 червня 1996 року). В ньому висвітлені моменти, що їх нинішні міжнародні організації та експерти-правники вважають придатними на роль основи для розуміння поняття “корінний народ”: а) першість у часі щодо заселення і використання тієї чи іншої території; б) добровільне зберігання культурної окремішності, що, зокрема, може виявлятися у збереженні мови, способу організації спільноти, релігії та духовних цінностей, способу виробництва, законів та інститутів; в) усвідомлення себе окремішною спільнотою; г) почуття уярмленості, пограбованості, усунутості від участі в суспільному житті чи дискримінованості - незалежно від того, чи й досі таке насправді існує. За думкою проф. Даес, ці моменти можуть і повинні стати важливим дороговказом там, де потрібні практичні дії та ухвалення конкретних рішень (що повною мірою стосується проблеми кримських татар в Україні та АРК). Аналізуючи всі можливі підходи, критерії та дефініції щодо концепції “корінних народів”, автор найновішого огляду з цих питань, Бенедікт Кінгсбері, пропонує поділити їх на “істотні умови” та “додаткові індикатори” (див. Benedict Kingsbury; “Indigenous Peoples” in International Law: A Constructivist Approach to the Asian Controversy. The American Journal on International Law, Vol. 92, 1998, pp. 414-457). Необхідні або найважливіші умови полягають у:
Висновку про відповідність кримських татар усім вимогам та критеріям щодо набуття ними статусу корінного народу дійшов і такий видатний експерт з прав корінних народів як проф. Білл Боурінг з Великої Британії. В українському перекладі його погляди на цю проблему викладені в статті “Права корінних народів: огляд міжнародного досвіду”. Проблеми міграції, 2(5), 1998, стор. 22-33 Аналіз цитованих документів переконливо свідчить про те, кримські татари як окрема етнокультурна спільнота задовольняють усім прямим і непрямим вимогам до визнання їх корінним народом - за винятком останнього пункту в узагальнюючому огляді Кінгсбері, застосування якого до ситуації кримських татар залежатиме від політичної волі державних органів влади та активності громадянського суспільства України. 2. Розвиток концепції “корінних народів”. Аналізуючи відповідність міжнародним стандартам такого кроку в державній політиці України, як надання статусу корінного народу кримським татарам, доцільно звернутися до історії розвитку концепції корінних народів та практичних дій окремих держав. Міжнародне обговорення концепції корінних народів почалося ще наприкінці дев’ятнадцятого століття. В першій половині двадцятого століття характерні для того часу уявлення про “корінне населення” можна знайти в документах таких впливових міжнародних і регіональних організацій як Ліга Націй та Панамериканський Союз - попередник сучасної Організації Американських Держав. Зокрема, в Статуті Ліги Націй корінне населення розглядалося виключно в контексті колоній та територій, контрольованих колоніальними державами, і було визначено як “народи, ще не здатні самостійно витримати складні умови сучасного світу”. В Резолюціях Восьмої Міжнародної Конференції Американських Держав 1938 року було проголошено, що корінне населення як потомки перших жителів земель, що належать нині державам Америки, з метою відшкодування недоліків його фізичного та духовного розвитку мають переважне право на захист з боку владних структур цих держав. Після Другої Світової Війни відбулися суттєві зрушення щодо концепції корінних народів. Якщо в Статуті Організації Об’єднаних Націй 1945 року мова йшла лише про “території, народи яких ще не досягли повного самоврядування”, то в спільній Статті 1 двох Міжнародних Пактів з прав людини 1966 року пряме застосування терміну “народи” означало перехід від “географічної” концепції права на самовизначення до “соціологічної”. Відповідно ж до “Декларації про принципи міжнародного права стосовно дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй” та Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2625(ХХV) 1970 року, в міжнародному праві вперше було закріплене уявлення про те, що в межах однієї незалежної держави, крім титульного етносу, можуть співіснувати різні “народи”, кожний з яких має право на самовизначення. Проте, в цих документах підкреслено, що не дозволяється: ...розшматування держав, які дотримуються у своїх діях принципу рівноправ’я та самовизначення народів... і мають уряди, в яких представлені всі, хто проживає на території даної держави, незалежно від раси або віросповідання, або кольору шкіри. Згідно з пояснювальною запискою Голови-Доповідача ООН, право корінних народів на самовизначення вважається здійсненим, якщо вони через своїх представників реально беруть участь в управлінні демократичною державою і не потерпають від будь-яких перешкод для свого розвитку чи від дискримінації, див. Док. ООН E/CN.4/Sub/2/1993/26/Add.1, стор.21-23. Крім того, в 1957 році відбулася перша спроба кодифікувати права корінних народів в міжнародному праві. Таким першим юридично зобов’язуючим інструментом була Конвенція Міжнародної Організації Праці № 107 про корінне та племінне населення. В ній йшлося про земельні права, умови роботи, здоров’я, освіту. Конвенцію № 107 ратифікували 27 держав. Подальший розвиток концепції корінних народів та захисту іхніх прав в незалежних країнах знаходимо в уже згаданій вище Конвенції МОП № 169 та інших цитованих документах (див. також Бюлетень Центру плюралізму при Інституті демократії імені Пилипа Орлика, вип. 4, листопад-грудень 1996 року, стор. 1-16, Информационный бюллетень Altin Besik “Международное право о коренных народах”, Вып. 1, 2, Фонд исследований и поддержки коренных народов Крыма, 1998, і Білл Боурінг: Права корінних народів: огляд міжнародного досвіду. Проблеми міграції (Український інформаційно-аналітичний журнал), № 2 (5), 1998, стор. 22-33). Головна концептуальна зміна у стосунках держав та міжнародної спільноти з корінними народами, яка відбувалася протягом останнього десятиліття, полягає в тому, що корінні народи почали перетворюватися з простих об’єктів на повноправних суб’єктів міжнародного права. (Детальніше див.: Russel Lawrence Barsh: Indigenous Peopes in the 1990s: From Object to Subject of International Law?, Harvard Human Rights Journal, N 7, 1994, pp. 33-86). Це означає також повну відмову від асиміляційного підходу, згідно з яким, як раніше вважалося, найкращим майбутнім для корінного населення мала бути асиміляція, тобто, злиття з домінуючою більшістю населення, внаслідок чого очікувалося досягти “національної інтеграції”. Зусиллями Робочої Групи ООН у справах корінних народів у 1993 році було закінчено підготовку проекту Декларації прав корінних народів. Починаючи з 1995 року, подальшу роботу над текстом цієї декларації проводить спеціальна робоча група за участю офіційних урядових експертів. (N.B.: Нажаль, протягом 14-ї сесії цієї робочої групи у липні-серпні 1996 року, в якій, до речі, не вперше брав участь представник Меджлісу кримськотатарського народу, офіційний представник України висловила незгоду з проектом декларації, посилаючись на те, що значення термінів “корінний народ” та “корінна громада чи нація” залишається відкритим питанням. Панівною ж точкою зору на проблему дефініцій протягом цієї сесії стала позиція, оприлюднена головою та доповідачем Робочої Групи проф. Ерікою-Ірен Даес. В грунтовній доповіді з цього питання вона, зокрема, підкреслила, що “...попередні спроби досягти в такій дефініції чіткості, а водночас і не зайти у ній задалеко виливалися у ще більшу невизначеність” (див.: Standard-Setting Activities: Evolution of Standards Concerning the Rights of Indigenous Peoples. Working Paper by the Chairperson-Rapporteur, Mrs. Erica Irene Daes. On the Concept of “Indigenous Peoples”. Commission on Human Rights, Sub-Commission on Prevention of Discrimination and Protection of Minorities, Working Group on Indigenous Peoples, 14th Session, 29 July-2 August 1996, Doc. E/CN.4Sub.2/AC.4/1996/2). Таку точку зору підтримали представники урядів низки демократичних країн, зокрема, Канади; вони продемонстрували повне розуміння необхідності узгодження тексту декларації з метою подальшого винесення її на затвердження Генеральною Асамблеєю ООН.). Інтенсивна діяльність ООН у галузі прав корінних народів відзначена також тим, що 1993 рік був проголошений Міжнародним роком корінних народів світу, а теперішнє десятиліття (починаючи з 1994 року) - Міжнародним десятиліттям корінних народів світу. (N.B.: Ухвалення Україною саме в цей період закону про статус кримських татар як корінного народу та концепції державної політики щодо корінних народів, також оприлюднення навіть наміру обговорити можливість приєднання до Конвенції МОП № 169 можуть обернутися для нашої держави не тільки суттєвими політичними “дивідендами”, але й додатковою матеріальною допомогою, зокрема, з боку Світового Банку, який здійснює спеціальні програми, спрямовані на підтримку корінних народів). Досвід окремих держав Варто ще раз підкреслити, що зміна поглядів на роль і місце корінних народів у сучасних суспільствах яскраво відбивається не тільки в різниці між положеннями Конвенцій 107 і 169 та підготовці нових документів міжнародного права, але також в політиці й практиці багатьох держав світу. Поступове розуміння того, що корінні народи не є тимчасовим явищем в бурхливий час глобалізації економіки, політики та культури, що вони являють собою досить стійкі сектори суспільства, які мають інтегруватися шляхом забезпечення їхньої повноцінної участі в усіх суспільно-політичних процесах без втрати власної ідентичності, відбувалося протягом останніх десятиліть. Так, на початку семидесятих років ознаки таких змін можна було спостерігати в Сполучених Штатах Америки (епізодично), Канаді, Перу (поступ загальмований подальшим насильством) та в Данії. В середині восьмидесятих аналогічні зміни відбулися в Колумбії, Новій Зеландії, Норвегії, Фінляндії, також в Швеції, Бразілії і Нікарагуа. Ще пізініше почала змінюватися офіційна державна політика щодо корінних народів в Росії, Чілі, Болівії, Мексиці, Аргентині, Японії, Філіпінах та Гватемалах. Розглянемо деякі конкретні приклади сучасних зрушень щодо визнання спеціальних прав корінних народів та інших вразливих меншин. У Північній Америці найбільш вражаючими є зміни ставлення до корінних народів у Канаді. Так, якщо до кінця 70-х років уряд Канади ще не визнавав ніяких спеціальних прав корінних народів, то вже в 1982 році в Конституції Канади з’явився розділом 35, згідно з яким були визнані та підтверджені права “аборигенних народів”. (До “аборигенних народів” віднесені індіанці, інуїти та метиси). Як висловився на Конституційній Конференції у березні 1983 року прем’єр-міністр Трудо, “Конституційний процес в Канаді не може бути повністю здійсненим, якщо аборигенні народи, чиї предки жили тут найдовше, вважають, що їхні спеціальні права не знаходять адекватного відображення і не захищені Конституцією”. І хоча в Конституції Канади не наведено чіткого визначення, які саме “права” маються на увазі, поява цих конституційних норм започаткувала подальший плідний діалог між організаціями корінних народів Канади, з одного боку, федеральним урядом та урядами окремих провінцій, з другого. (Треба зауважити що в Канаді, як і в багатьох інших країнах федерального устрою, корінні народи, як правило, відчувають більшу підтримку з боку федеральних властей, ніж з боку органів місцевої влади. Тому корінні народи часто дивляться на федеральний уряд як на захисника від місцевої, часто вороже налаштованої більшості. Тож цілком зрозуміло, чому корінні народи Канади підтримують єдність країни та зокрема, гостро виступають проти відокремлення Квебеку). У 1996 році Канадська королівська комісія у справах аборигенних народів завершила масштабне дослідження, що охоплює практично всі аспекти проблем корінних народів у Канаді. Ці дослідження складаються з шести доповідей, присвячених конкретним питанням, і п’ятитомної заключної доповіді. Сучасний розвиток подій, спрямованих на конкретизацію прав корінних народів Канади, проходить у двох загальних напрямках: 1) розв’язання кола питань, пов’язаних із правом на власність, земельні права, або право використовувати землю та природні ресурси; 2) уточнення обсягу політичних або конституційних прав, які можуть включати поширення права на самоврядування та політичне самовизначення. Досягнення Канади у цій сфері справили великий вплив на інші країни, зокрема, ті, що поставали під егідою Британської Корони і заселялися британськими колоністами. Так, австралійський закон про право власності корінних народів спирається здебільшого саме на канадські прецеденти. Одна з таких країн - Нова Зеландія - ввела гарантовану квоту в національному парламенті для корінного народу маорі. (Детальніше про права корінних народів у Північній Америці та інших країнах колишньої Британської Імперії див. у: Д.Веббер. Особлива ситуація з корінними народами: стан справ у Канаді та інших країнах світу, Проблеми міграціїї, № 3(6), 1998. ст.29-38, та M. Asch: Home and Native Land: Aboriginal Rights and the Canadian Constitution, 1993. UBCPress/Vancouver, pp. 1-156). Яскраві приклади зрушень у ставленні до корінних народів можна також спостерігати у найбільш розвинених країнах Азії, - таких, як Японія і Філіппіни, де впродовж десятиріч заперечували сам факт існування корінних народів чи навіть етнічних меншин. В цих країнах розвиток міжнародної концепції щодо “корінних народів” також... почав вже відбиватися в конкретній політичній та юридичній практиці. Так, у Філіппінах введено формальну категорію “корінних культурних спільнот” (ККС), які складають від 10 до 20 відсотків загального населення. В 1997 році парламентом цієї країни був ухвалений Закон про Права Корінних Народів, який підвищив статус ККС до статусу корінних народів, і на створення якого значною мірою вплинули текст проекту Декларації прав корінних народів і Конвенція МОП № 169. В Японії протягом століть корінний народ - айни - не був визнаний навіть “етнічною меншиною”, уряд не погоджувався визнати права айнів навіть згідно зі статею 27 Міжнародного Пакту про Громадянські та Політичні Права аж до кінця 90-х років. Під сильним зовнішнім, так само як і внутрішнім тиском, уряд нарешті відмовився від уявлення про етнічну гомогенність населення Японії, внаслідок чого було де факто визнано, що айни є народом, який справедливо вважає себе часткою міжнародного руху за права корінних народів. У 1997 році були ухвалені нові законодавчі акти, зокрема, стосовно не-асиміляційної політики Японії щодо айнів. Ці зрушення розглядаються як недостатні самими айнами, які продовжують вимагати більш чітких та конкретних норм, пов’язаних саме з визнанням їх корінним народом. Що ж до європейського досвіду поступового усвідомлення необхідності активних дій держави, спрямованих на забезпечення збереження етнокультурної ідентичності корінних народів та сприяння їхньому соціально-економічному розвиткові, одним з найбільш цікавих у цьому відношенні є досвід Норвегії (див.: Asne Julsrud Jalling, The Rights of the Sami People Under Norwegian Law, Working Paper, University of Oslo, 1997). Відомо, що на початку ХХ-го століття офіційною політикою держави по відношенню до корінного народу саамі була асиміляція. Наприкінці семидесятих років відбулися суттєві зміни у масовій свідомості норвезького населення, під тиском яких уряд змушений був піти на такі кроки, як створення державної Комісії з питань культури саамі та Юридичної комісії з прав саамі. Остання опублікувала у 1984 році свій перший звіт, на підставі якого були запропоновані зміни до Конституції (ухвалені у 1988 році введенням спеціального розділу 110а), також новий закон стосовно Саамі, який ухвалив парламент у 1987 році. Таким чином з’явилася конституційна норма, згідно з якою “органи державної влади мають вжити всіх необхідних заходів для того, щоб народ Саамі зміг зберегти та розвинути свою мову, культуру та суспільство”. Цікаво відмітити, що згідно з нормами розділу 110а конституції, в разі порушення цієї норми до суду можуть звертатися як окремі позивачі, так і представники усього народу від його імені. Це означає органічне поєднання визнання головним законом Норвегії як індивідуальних прав людини, так і колективних прав - у даному разі, корінного народу саамі. Важливо також ознайомитися з досвідом розвитку представницького органу народу Саамі в Норвегії. Спочатку, в 1964 році, була створена Норвезька Рада Саамі. Це був консультативно-дорадчий орган для регіональних та центральних властей з питань економічного, соціального та культурного розвитку саамі. Ця перша Рада Саамі мала 8 членів (усі вони належали до саамі), а в 1980 році її було розширено до 18 членів. Але процедура призначення членів Ради не була демократичною, бо її не обирав сам народ, а призначав король Норвегії (фактично, Кабінет міністрів). Незважаючи на свій статус консультативного органу, Рада Саамі одержувала в своє розпорядження кошти з державного бюджету, які використовувала згідно зі своїми власними рішеннями на підтримку організацій саамі, спеціальні культурні потреби або для розвитку ремесел та виробництва. Під тиском народу Саамі та в ході подальшої демократизації норвезького суспільства, Рада Саамі була реорганізована у представницький орган народу Саамі. Стаття 1-1 Саамського закону 1987 року проголошує, що “мета цього Закону - створити можливості для Саамського народу зберегти та розвивати свою мову, культуру та спосіб життя”. Згідно зі статею 2-6 цього закону всі особи, які вважають себе Саамі, і які використовують саамську мову вдома, або мали одного з батьків або прабатьків, які використовували саамську мову вдома, можуть за своїм бажанням бути внесеними в окремий саамський виборчий реєстр і брати участь у виборах до Парламенту Саамі. Витрати, пов’язані з виборами до Асамблеї (Парламенту) Саамі, бере на себе держава (стаття 1-4). Цьому виборному органу були передані всі повноваження Ради Саамі стосовно розподілу державних фондів для підтримки економічних, соціальних та культурних потреб саамі. Законом також передбачено, що державні органи влади мають консультуватися з Парламентом Саамі з усіх питань, які заторкують права та інтереси саамі. З тої пори тривають дискусії та дослідження стосовно можливого розширення повноважень Парламенту Саамі щодо прийняття свмостійних рішень, зокрема стосовно довкілля та природних ресурсів. (Для ознайомлення з повним текстом Закону про Саамську Асамблею та інші саамські юридичні питання (Саамський закон) від 12 червня 1987 року, див.: Информационный Бюллетень Altin Besik, Выпуск 1 “Международное право о коренных народах”, стор. 99-105, видання Фонду досліджень та підтримки корінних народів Криму”). Крім Норвегії, Парламенти Саамі існують також у Швеції (створений у 1993 році) та в Фінляндії, тобто, в усіх державах, де проживає цей корінний народ (за виключенням Кольського півострова Росії). Доцільно також згадати ініціативу Республіки Комі Російської Федерації, Верховна Рада якої ухвалила в травні 1992 році Закон Республіки Комі “Про статус Зборів народу комі”. Згідно зі статею 1, Збори народу комі є вищим представницьким органом цього етносу. Збори народу комі та їхній виконавчий орган мають право законодавчої ініціативи (стаття 2); в своїй діяльності вони спираються на норми міжнародного права щодо корінних народів, Конституцію Республіки Комі та інші законодавчі акти (стаття 4). Збори народу комі фінансуються Радою міністрів Республіки Комі один раз на два роки (стаття 5). (Див.: Информационный Бюллетень Altin Besik, Выпуск 1 “Международное право о коренных народах”, стор. 106-107, видання Фонду досліджень та підтримки корінних народів Криму”). 4.Ситуація в Україні В Україні в 1995-1997 рр. було проведено плідну попередню роботу над поновленням та подальшим забезпеченням прав кримських татар. Найважливішим кроком можна вважати введення поняття “корінні народи” в текст вищезгаданих трьох статей Головного Закону - Конституції України. Крім того, 16 квітня 1997 року Верховна Рада України ухвалила закон про введення змін до Закону України про громадянство України, положення якого суттєво полегшили процедуру набуття громадянства України кримськими татарами та іншими депортованими та їхніми нащадками. З боку виконавчої влади також було докладено чимало зусиль щодо врегулювання кримськотатарської проблеми; зокрема, 11 серпня 1995 р. було видано Постанову Кабінету Міністрів No 636 “Про заходи щодо розв’язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим”. Крім того, була створена робоча група при Міністерстві юстиції, до складу якої входили також представники відповідних комітетів Верховної Ради та фахівці-експерти; протягом 1996-1997 року робоча група працювала над підготовкою Проекту Концепції державної політики України щодо корінних народів і Проекту закону про статус кримськотатарського народу. (N.B.: Всі ці кроки безумовно відповідають сучасним тенденціям розвитку міжнародного права щодо корінних народів). Нажаль, цю плідну попередню роботу над поновленням та подальшим забезпеченням прав кримських татар останнім часом суттєво загальмовано. На розгляд Верховної Ради й досі не передано Проект Концепції державної політики України щодо корінних народів і Проект закону про статус кримськотатарського народу (обидва документи пройшли міжнародну експертизу і одержали позитивні відгуки від авторитетних міжнародних організацій та закордонних експертів). Так і не було виконано багатьох пунктів Постанови Кабінету Міністрів № 636. Зокрема, в розділі 1 (Загальнополітична сфера) залишилися без належної уваги та без будь-яких позитивних наслідків надзвичайно важливий п. 3, в якому йшлося про пропозиції щодо забезпечення представництва депортованих кримських татар і осіб інших національностей у Верховній Раді України і Верховній Раді АРК, і п. 11, згідно з яким робочою групою при Міністерстві юстиції мали бути розроблені пропозицій щодо законодавчого визначення статусу Меджлісу кримськотатарського народу та його входження в політико-правове поле України. (N.B.: оскільки виконання постанови Кабінету Міністрів № 636, так і не було доведено до логічного завершення, на сьогодні здається доцільнішим вирішувати ці та інші політико-правові питання в рамках законодавчого процесу шляхом ухвалення закону про статус кримськотатарського народу). Останнім часом відбулося деяке пожвавлення інтересу до цієї проблеми, знов таки, з боку структур виконавчої влади. Особливо успішною була робота по втіленню нової версії закону про громадянство України. Зокрема, увінчалися успіхом важкі й тривалі переговори з урядом Узбекістану щодо процедури виходу кримських татар з громадянства Узбекістану, протягом яких урядові України велику допомогу надавали структури УВКБ ООН та ОБСЄ. Крім того, за дорученням віце-прем’єра України В.А.Смолія Державним комітетом України у справах національностей та міграції 2 жовтня 1998 року був проведений Круглий Стіл з проблем корінних народів за участю представників Адміністрації Президента України, Ради національної безпеки і оборони, Кабінету Міністрів, народних депутатів, урядових та незалежних експертів-науковців. Головною метою круглого столу було обговорення державної політики стосовно корінних народів та конкретного питання щодо надання статусу корінного народу кримським татарам. Хоча протягом дискусії виявилося, що не всі учасники погоджуються з таким вирішенням проблеми, цікаво звернутися до офіційної рецензії Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, яку представив директор інституту академік І.Ф. Курас. Він, зокрема, підкреслив: “Якщо кримські татари і надалі наполягатимуть на визнанні їх як корінного народу, то цю вимогу варто задовольнити. Законність її не підлягає сумніву... Зрозуміло, що кримські татари, як меншість, повинні мати якісь гарантії пропорційного представництва в державних структурах і у владі на перших порах хоча б у вигляді квот... Представницькі інститути кримськотатарського народу - Курултай та Меджліс - мають бути офіційно визнані із чітким визначенням їхнього статусу і повноважень... Гадаю, що запропонована система захисту дасть змогу реалізувати законне право кримськотатарського народу на його самовизначення, не ставлячи під загрозу територіальну цілісність України і не розхитуючи стабільність в Україні на етнічному рівні.... Щодо надання прав корінних народів іншим етнічним спільнотам, які цього домагаються, то, як нам уявляється, з їхнього боку зроблено ще дуже мало, щоб ці права належним чином обгрунтувати. В міру того, як такі обгрунтування будуть представлені, питання про право кожного з них на статус “корінного” має розглядатися окремо”. (Див.: Інформаційний звіт про роботу “круглого столу” з проблем корінних народів України від 2 жовтня 1998 р., Державний Комітет України у справах національностей та міграції, стор. 1-14). Висновки
Проте, цілком зрозуміло, що вирішальну роль у розв’язанні всього складного комплексу проблем кримськотатарського народу має відігравати вищий законодавчий орган держави - Верховна Рада України - та Президент України як гарант її Конституції. (“Кримські студії”, №2, 2000) |
