Що хотіли відновити і що відновили? Десять років тому 20 січня 1991 року відбувся перший у СРСР за всю його історію референдум, на якому респондентам пропонувалося відповісти на питання: “Ви за відтворення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного Договору?”. “Так!” – відповіли 93,6 відсотка опитаних. Автором складної формули, що була винесена в питання бюлетеня, як стверджують, був Леонід Кравчук, тоді ще Голова Верховної Ради України. Сьогодні, незважаючи на запевнення Леоніда Грача про невмируще історичне значення цього референдуму, не тільки з морально-соціальної, але навіть і з правової точки зору, нікому невідомо, як сприймати його результати. Справа в тім, що, по-перше, його результат був продиктований тодішніми антикомуністичними і відцентровими настроями в країні і його легко можна було передбачити. В принципі великої потреби проводити референдум і не було. І лише комуністи, які спромоглися за всю свою історію перший раз спитати у народу, чого він таки хоче, вважають зараз цей референдум своїм досягненням, незважаючи на те, що результат його був запрограмований - вони, власне, і не ризикували наразитися на неочікувану відповідь. По-друге, на референдумі 1 грудня того ж року більшість кримчан також проголосувала за незалежність України, що, як вважають деякі політики, із правової точки зору скасувало рішення референдуму від 20 січня з його питанням про Союз і Союзний Договір. Незважаючи на це, комуністи і проросійські організації Криму і зараз продовжують святкувати 20 січня як День Республіки Крим і ігнорувати серпневий День Незалежності України. Отже, справді реальним результатом того референдуму було лише дистанціювання Криму від України, незважаючи на подальші маніпулювання з півостровом. Підтверджує цей висновок і той факт, що згодом в Криму було створено проросійський рух, який і взяв собі назву “20 января”... . Сумнівні рішення кримського референдуму і з іншого погляду. Усі тоді розуміли (але це трималося як би за дужками!), що “відтворюється” зовсім не те, що декларується, тобто, не те, що було скасоване в 1944 році. Це видно хоча б з того, що автономія зразка 1921 року створювалася (до речі зовсім не референдумом!) для кримських татар і заради них (36 відсотків депутатів у парламенті, державна мова, резервування квот у навчальних закладах, розгалужена мережа національної освіти і так далі), а на початку 1991 року кримських татар у Криму було ще мало, і в референдумі вони практично не брали участі.Але головне в тім, що далі ситуація стала мінятися зовсім непередбаченим чином: КримАРСР перетворилася спочатку в якусь “Республіку Крим”, потім у “автономну (саме з маленької букви) Республіку Крим”, а потім вже в АРК. Друга (комуністична) конституція Криму довершила справу територіального будівництва автономії – з її парламенту було вилучене представництво депортованих, російська і кримськотатарська мови втратили свій державний статус. І тепер навіть у порівнянні з тим, що було відновлене референдумом, Крим змінився невпізнанно, і – головне! - без усяких референдумів! Сьогодні вже і самі кримчани не підтверджують те рішення: за даними опитування, проведеного соціологічною службою фірми “КБ-САМ”, сьогодні на поставлене 10 років тому питання відповіли б ствердно лише 40 відсотків опитаних, а значна частина взагалі б не прийшла на референдум. Не дивно, що десять років тому ідея про проведення референдуму на побутовому рівні супроводжувалася жартами про те, а чи не відновити нам на півострові Князівство Феодоро, чи, може, Генуезьку Італійську республіку? І лише окремі знавці історії жартували про “відновлення” Кримського ханства... Із самого початку існування автономії йшли запеклі суперечки про те, чим вона повинна бути і чим є насправді. Спочатку Крим називали "валізою без ручки", яку Україні і нести незручно і кинути шкода. Потім вирішили, що Крим, з огляду на домагання Росії на Севастополь і спроби скасувати законодавчі акти 1954 року про передачу Криму до складу України, є насправді “яблуком розбрату”, хоча, якщо по справедливості,повинен би бути “мостом дружби між Україною і Росією”. Говорили не тільки про передачу Криму назад у Росію, про перегляд Кучук-Кайнарджийского договору, але і про так званий кондомініум, тобто, спільне управління Кримом двома державами. Застосовувався й образ “Криму-якоря”, яким Росія завжди буде утримувати Україну у своїй орбіті. Очевидно саме цей образ мав у собі найбільше змісту... Таким чином, з того, що вийшло в результаті рішення референдуму, видно, що його використовували тільки як привід для свавільних адміністративних трансформацій півострова, що з його рішеннями ніхто серйозно не рахувався, існували вони лише для “красного слівця”, і звітувати перед 93,6 відсотками населення про виконання їхнього рішення сьогодні, після 10 років, ніхто і не збирається. Навпаки, сьогодні з нез’ясованої причини, той референдум набув якогось містичного змісту і кожен політик, як, наприклад, Леонід Грач, намагається всіляко перебільшити свою роль у його проведенні. На цьому фоні “гри в референдум” ідея про те, що насправді Кримська автономія повинна б бути кримськотатарською національною автономією, перетворилася в глузування над автохтонним народом. Недавно по мережах інтернету Конгрес російських громад Криму поширив результати “опитування” кримської молоді “про сприйняття кримських татар”. Виявляється, що росіяни ще і сьогодні сприймаються якимись “студентами” як “добра, душевна людина”, яка, проте, “любить випити”, як “сильний і розумний народ”, “красивий і простий, хоч і ледачий”, а кримські татари сприймаються як “злі, злісні, злопам’ятні”, “хитрі, нахабні, жорстокі і мстиві”, “релігійні націоналісти”, вони “скрізь в усе влазять”, “вічно незадоволені”, “грубі, дурні, жадібні, заздрісні”. Словом, більшого розпалювання міжнаціональної ворожнечі, чим це "опитування", і придумати не можна, однак і воно виявилося можливим після 10 років автономії. Бо всі ці “мости”, “валізи” і “яблука” повторювалися на весь голос лише для того, щоб відвернути увагу від того факту, що, крім усього іншого, Крим – це батьківщина кримських татар, народу, що на відміну від інших депортованих – вірменів, болгар, греків, німців – ніде у світі не має іншої землі. Завжди пам’ятали про це лише самі кримські татари. І чим голосніше звучала притча про “міст” - тим голосніше кримські татари повторювали вимоги про відновлення своїх прав на своїй батьківщині, тим більше злості це викликало в комуністичних представників влади. І паралельно з цим: чим голосніше звучала ідея української приналежності Криму, ідея розширення українського утворення, української мови – тим наполегливіше повторювалися погрозливі тези про порушення прав росіян, про витіснення мови міжнаціонального спілкування, про насильницьку українізацію. Реально спрацьовували в суспільстві лише антиукраїнський і антитатарський зміст того референдуму. Навіть нова ідея Грача про будівництво моста через Керченську протоку, тобто, в Росію, чомусь зараз голосно протиставляється нездійсненній тезі про те, що це, мовляв, унеможливлює будівництво моста в Стамбул, хоча такий об’єкт і уявити собі неможливо. Рівно як і породжує “жарт” про те, що тоді можна буде відділитися від України на Перекопі новим “російським” уже валом. Тоді, десять років тому, ніхто й уявити собі не міг, що ще й 2001 рік буде відзначатися в Криму небувалим зростанням напруженості: прокомуністичні газети Криму знову заговорили про турецьку загрозу, турецьких емісарів і інші дурниці, що грають на руку лише Росії, більше того – запозичені з минулого світосприйняття. Критикуючи кримськотатарських лідерів, Леонід Грач, як глава органу державної влади, виставляє їх як “ворогів Криму”. Втім, може бути, у цьому і немає нічого дивного: адже це саме той партійний лідер, що проводив десять років тому референдум саме заради того, щоб і в нових умовах усе залишити у своїх руках, щоб і в новій добі керувати ситуацією і стримувати відновлення історичної справедливості стосовно того народу, проти якого його партія в 1944 році вчинила страшне злодіяння. Тому сьогодні цілком доречним здається питання про те, що референдум 1991 року за характером і результатами – “чистий родич” комуністичної депортації 1944 року. Якщо в 1944 році з Криму депортували кримських татар, позбавивши їх землі, території, то в 1991 році вже не в силах протистояти поверненню депортованих на свою батьківщину, вмираючий комуністичний режим “депортував” з-під ніг репатріантів саму кримську землю, “відтворивши” на ній не їхню національну автономію і навіть не територію, що належить Україні, не територію для розвитку українських державних рис, а комуністичну російську автономію. Геніальна по хитрості комбінація! Через десять років це видно особливо чітко. І мєшковский режим тільки тимчасово вирвав її з-під ніг комуністів (бо не даремно саме Грач то конкурував, то співробітничав з Мєшковим на виборах президента Криму) , але в силу практичної безпорадності мєшковців, він повернув її собі менше, ніж через два роки, й утримує до тепер. Отже, 20 січня 1991 року замість очікуваного відновлення історичної справедливості стосовно депортованих (інакше навіщо б їм дотепер треба протестувати і вимагати відновлення своїх прав?), стало логічним продовженням 200-літньої історичної ворожнечі російсько-радянсько-комуністичного режиму проти мусульман. У новітній історії пострадянського простору, як це не парадоксально звучить, і чеченська війна, і 20 січня 1991 року стоять поруч.... І ця соціальна позиція Криму автоматично дісталася в спадщину Україні, державі, що не має історичного досвіду вирішення подібних міжнаціональних проблем. За великим рахунком, задзеркальна сутність кримської автономії стала для України повною несподіванкою, органи державної влади і сьогодні не те, щоб не зрозуміли сутність проблеми, але ще не усвідомили її повною мірою, не усвідомили міри історичної відповідальності і міри загрози національній безпеці самого факту необхідності рано чи пізно вирішити проблему кримської автономії. Багато хто навіть і не підозрюють, що статус Криму в Україні, якщо проблема не буде вирішена (навіть Леонід Грач стверджує сьогодні, що Криму потрібне політичне “розмагнічування”, щоправда, розуміючи під цим своє!) у найближчому майбутньому буде усе більше впливати на стан, самопочуття й імідж країни в цілому. Статусом кримської автономії і результатами референдуму сьогодні в Криму ніхто, крім, мабуть, Леоніда Грача, не задоволений. Ним не задоволені росіяни, тому, що, як пише політолог Андрій Мальгін, “кримська еліта виявилася нездатною чітко сформулювати й ефективно відстоювати свої інтереси. У десятилітній боротьбі з не цілком ясними цілями місцевий політичний рух розтратив свій енергетичний потенціал”. На його думку, нинішня Конституція України і законодавство про автономію Криму не розв’язують, а просто консервують існуючі проблеми, особливо три з них: перша - про обсяг регіональних повноважень, які Крим прагне увесь час розширювати (без відповіді на питання - повноваження для кого і навіщо?), у першу чергу про право на одноканальний бюджет, друга – про єдність території автономії, з якої, як вони вважають, сьогодні вирвано Севастополь, третя – про статус російської мови. Один з лідерів Конгресу російських громад Криму Вадим Мордашов говорить, що автономія стала “політичним викиднем”. Автономією незадоволені українці, оскільки крім переходу 0,45 відсотка школярів на навчання українською мовою та звинувачень в “насильницькій українізації” Криму, вона їм нічого не дала - місцеві компартійні газети навіть боязкі спроби затвердити на півострові державну українську мову і сьогодні відверто називають “лінгвістичною окупацією”. Підсумками референдуму і незрозумілою "територіальною" автономією незадоволені кримські татари, що й через 10 років після референдуму виявилися викинутими з парламенту “своєї” автономії, змушені знову боротися за статус своєї мови, за розширення національної освіти, за право одержати землю, брати участь у приватизації і взагалі навіть за право стати громадянами нової для них Батьківщини. Автономією незадоволені підприємці, оскільки наявність своїх органів влади, що приймають різні нормативно-правові акти не спрощує, а тільки погіршує бізнес-клімат. Як вважає політолог Олександр Форманчук, “кримська автономія не виконала свого призначення, хоча в 1991 році вона просто пом’якшила конфліктну ситуацію і ми уникли розвитку сценарію за Придністровським варіантом. На сьогоднішній день ситуація демонструє повний крах автономії в тому вигляді, в якому вона повинна була б бути...”. Єдині, хто задоволені, очевидно, чиновники, яким автономія створила небачені в країні умови для розмноження. Як вважає постійний представник Президента України в Криму Анатолій Корнійчук, Крим “завжди перебував на особливому рахунку, навіть у Союзі”. Але сьогодні він “розгубив свої повноваження”, які б “потрібновикористовувати з користю для справи... А те, що сьогодні Крим, за рахунок автономії, одержав численну чиновницьку рать, це так. На утримання Ради міністрів і Верховної Ради в цілому з бюджету Криму витрачається 29 мільйонів гривень (на рік! –авт.). Це значно більше, ніж у будь-якій області кримських масштабів”. Ну що сьогодні скажеш – саме про цю небезпеку плодовитості кримського чиновництва деякі українські політики попереджали ще тоді, перед референдумом. І тепер “маємо те, що маємо”! Не дивно, що в Криму все частіше чутно твердження про необхідність ліквідації такої автономії і перетворення Криму знову в область України, як це було до 1991 року. Леонід Грач називає цю ідею “жебрацькою”, хоча її, як бачимо, ставить саме життя – цілком очевидно, що ситуація переконує в нестійкості і нестабільності такої автономії, і що “кримський вузол” у тому числі і політичний, Україні, хоче вона того чи не хоче, доведеться вирішувати саме у XXI столітті. Причому питання, цілком очевидно, ставиться саме про характер автономії: оскільки вже існуюча її форма не забезпечила прав і очікувань усіх зацікавлених груп населення Криму. Питання полягає в тому, якою саме автономія повинна бути, щоб зняти протиріччя, які нагромаджуються і загострюються, і які породжені саме її нинішнім статусом? “Формула автономії Криму” ще не знайдена і зараз, але те, що вона не була знайдена під час референдуму 1991 року сьогодні більш, ніж очевидно. І не даремно деякі американські політологи вважають, що Україні рано пишатися стабільністю в Криму, що головні проблеми Криму ще попереду, і що пов’язані вони, цілком очевидно, будуть саме з пошуками і реалізацією нового характеру автономії на півострові. Сьогодні очевидно, що рішення настільки складної проблеми виявилося не під силу ні минулому комуністичному правлінню Кримської області, ні новому комуністичному режиму у “відтвореній” автономії. Момент істини і ювілейний плагіат… Більше всього в нашій колишній великій країні любили ювілеї. У чеканні ювілеїв і підготовці до них був зміст усього міжювілейного існування. Але ювілеї в нас, як правило, відзначали не правильно. Адже ще Ленін говорив, що кращий спосіб відсвяткувати ювілей – організувати ударну працю. Але всі під бравурні марші йшли на парад. Який у тому сенс? Є інша точка зору: ювілей не привід для урочистостей, а нагода для осмислення підсумків. Виступаючи в передювілейні дні по кримському телебаченню Микола Багров, один із творців Кримської автономії, нині ректор Таврійського Національного університету (не проросійський, не проукраїнський, а прокримський політик, як він колись заявляв!), сказав, що “хотів би, щоб це була річниця роздумів, щоб це була річниця планів на майбутнє... ну, а якщо ми проведемо урочисте засідання і концерт, то, вибачте, ціна цьому заходу, з мого погляду, украй низька”. У Криму так і зробили – провели урочисте засідання і концерт... Чи була десята річниця автономії приводом для роздумів і планів на майбутнє? Була. Але не для усіх. Була, наприклад, для самого Миколи Багрова. В урядовій газеті вчений, а в минулому видний кримський політик (так, у минулому, бо тоді, у 1994 році, на виборах президента Криму вже готову автономію, “зроблену фактично під Багрова”, кримчани, піддавшися на обіцянки рубльової зони і приєднання до Росії, віддали в блудливі руки містечкового адвоката Мєшкова) виступив з розумною статтею “Момент істини”, у якій відзначив і досягнення, і прорахунки, і помилки. На його думку, головне завдання десятиліття полягало не в самому референдумі 20 січня 1991 року, а в тому творчому процесі, що починався б після нього. Крим з цим завданням не справився. З вини влади. Спочатку, звичайно, мєшковської і РДКовської. Потім – комуністичної. Десятиліття, що минуло, Микола Багров, який написав за цей час кілька книг, став професором і доктором наук, ректором видного вузу, розділяє на 3 періоди. Перший: січень 1991 – вересень 1992 року, коли автономія законодавчо закріплювала підсумки референдуму – була прийнята конституція, закон про розмежування повноважень між органами державної влади центру й автономії, формувався режим відкритої економіки. Другий період: з обрання Юрія Мєшкова президентом до його скасування – ліквідація конституції, перепідпорядкування уряду Криму Кабінету Міністрів України, нагнітання напруженості у всіх галузях внутрішнього життя. Третій період – після ліквідації повноважень і до нинішнього часу. Микола Багров пише, що після зникнення з арени влади лідерів “мєшковського” типу, після перемоги над криміналом, відношення Києва до Криму змінилося і “з насторожено-вичікувального воно стало більш доброзичливим”. Це надихало, хотілося багато що зробити. Будучи представником Криму у Верховній Раді України Микола Багров домовився з вченими і депутатами про створення нової конституції Криму. Однак, як і в попередній період, Крим “проґавив роботу над Конституцією України, і, за словами Миколи Багрова, кримський розділ написаний у ній хоч і грамотними юристами, але людьми, “байдужими до потреб автономії”. І коли тільки починалася серйозна грамотна робота над новим текстом конституції Криму, виявилося, що... вона вже є! Її поспішно підготувала група під керівництвом Леоніда Грача. Тепер кримчанам стає зрозумілим, чому Леонід Грач і його соратники по партії так гучно “сурмили” про переваги цієї конституції – для того, щоб не було видно її дійсних недоліків. Вона, на думку, Миколи Багрова, “відобразила далеко не все”, що могла б, якби готувалася не так поспішно. Сьогодні, на його думку, знову треба шукати “юридичні механізми удосконалення автономії”. Але головне, вважає Микола Багров, що шкодить Криму сьогодні, це – прийняття Верховною Радою Криму рішень врозріз правовому полю України, конфлікти між гілками влади, у яких “далеко не завжди права Верховна Рада, коли на рівному місці створює ґрунт для конфліктів”. “До чого набиватися в Конституційний суд!” - дивується колишній Голова Верховної Ради Криму. Микола Багров вважає, що треба, напевно, прийняти новий закон про Верховну Раду Криму, закон про уряд Криму, можливо, варто повернутися до закону про розмежування повноважень. Словом, Микола Багров усім все ще непохитним авторитетом дав зрозуміти, що не тільки не оцінює високо роботу, але і не схвалює дії нинішнього спікера парламенту Леоніда Грача. І це йому вже гукнулося. Однак, про це далі... У свою чергу Леонід Грач (який, до речі, повторив формулу Багрова, пізніше назвавши себе не російським, не українським, а “кримським націоналістом”) кілька разів по телебаченню анонсував, що до ювілею готує “теоретичну працю”, у якій покаже всі підсумки десятиліття. І підготував! Стаття “Кримська автономія – відповідь на виклик історичного періоду” 18 січня надрукована не тільки в двох газетах одночасно, але видана окремою брошурою, як колись “Мала земля”. Але вже через день предметом подиву читачів і обговорення в ЗМІ став той факт, що стаття спікера не тільки думками, окремими висновками, ходом міркувань, але місцями цілими абзацами слово в слово без змін повторює текст книги директора Кримського краєзнавчого музею Андрія Мальгіна “Кримський вузол”, природно, без посилання на оригінал. Але оскільки книга рядового кримського історика підписана до друку ще у вересні 2000 року, а стаття спікера написана й опублікована в січні 2001 року, то немає сумнівів, що заслужений юрист, академік і доктор історичних наук тривіально списав текст у директора музею. Такий собі “ювілейний плагіат”... Однак списав не все, а щось і додав своє. І це своє відразу видно: як і колись Леонід Грач розхвалює керівну і спрямовуючу роль компартії у відродженні автономії, перебільшує свою власну роль у справі. Плутаючи історичні події і політичні терміни, він вживає поняття націоналізм, ще так, як його, слідом за “коротким курсом”, вживали в підручниках по історії КПРС, намагається довести те, що давно вже переконливо спростоване історією. Найбільш лайливим виразом у статті Леоніда Грача є слова “печерний антикомунізм” - видно автору дотепер невтямки, що антикомунізм зараз (подібно тому, як у свій час антифашизм) – став нормою в суспільних відносинах, і що навпаки “печерним” сьогодні є саме той комунізм, що завів у нетрі історії таку величезну країну з нескінченними природними і людськими ресурсами. А 20 січня в Криму відбулися урочисті збори в театрі, і з виступів стало зрозумілим, чи є предмет для гордості в кримської автономії. Глава уряду Сергій Куніцин сказав, виступаючи, що сьогодні автономія нарощує виробництво, що тільки за час роботи нинішнього уряду зроблений крок вперед у 12 відсотків, але що і сьогодні автономія виробляє “тільки 42 відсотки того, що виробляла Кримська область”. Леонід Грач у своєму виступі навпаки - розписував політичні досягнення автономії, хвалив свою конституцію, говорив, що в референдуму “багато батьків, але мати в нього одна – Кримська обласна парторганізація компартії”. Критику на свою адресу, що зараз звучить звідусіль, назвав (ніколи не здогадаєтеся!) – частиною... “касетного” скандалу в Україні, чим і поставив себе на одну дошку з... Президентом країни. Далі – більше:Леонід Грач сказав, що “призначення Андрія Мальгіна директором Кримського республіканського краєзнавчого музею і те, що ним разом з колективом зроблене протягом буквально декількох місяців, перекреслили той негатив, що був у музеї раніше (за багато років? – авт.). Це дає мені підстави сказати сьогодні, що Андрій Мальгін справами довів, що Верховній Раді Криму і мені особисто, як Голові ВР АРК, необхідно буде переглянути рішення парламенту про передачу цього будинку Таврійському Національному університету. Для університету буде знайдене інше приміщення. А цей будинок буде залишений музею. Це результат моїх глибоких міркувань. Це і визнання мною власної помилки. Я внесу сам пропозицію на сесію про відміну рішення ВР АРК про вилучення будинку по вул. Гоголя, 14 зі складу Міністерства культури”. От так Леонід Іванович, в результаті “глибоких міркувань”, “покарав” Миколу Васильовича за несхвалення його дій і заохотив автора книги, у якого запозичив “свої” думки для статті. І в цьому нічого дивного немає: журналісти Криму і раніше писали, що спроба Леоніда Івановича в обхід закону передати будинок музею під університет – “плата” спікера Миколі Багрову за лояльність і поблажливість до своїх дій, і як тільки ця лояльність скінчилася... До того ж раптом з іншого боку автор книги заявить права на свої думки? – треба цьому запобігти, доки не пізно! Який скандал! А з рештою ювілей пройшов у Криму спокійно. Тільки Микола Губенко, що був лідером однієї з неформальних організацій, що називалася “Народна воля”, кінця 80-х років, знову поставив на центральній площі Симферополя намет і вимагав, як і 10 років тому, притягнути чиновників до відповідальності за корупцію. На тій же площі близько 300 чоловік з Російської громади Криму провели мітинг, прийняли резолюцію, у якій говориться: “Недолуга конституція, прийнята з порушеннями всіх законодавчих норм, ніяк не захищає громадянських прав кримчан, не гарантує економічні, політичні і культурні інтереси республіки. Десять років кримська влада слухняно йшла вслід “державницькій” політиці української влади, що прагнула вихолостити саму суть автономії як території з особливим статусом, правами і повноваженнями...”. І все це ще раз нагадує пророчі слова про те, що проголосити республіку легко, але де взяти стільки республіканців? Схоже, у Криму вони за десять років так і не з’явилися. Одні далі ідеї провести мітинг, а інші - урочисті збори - так і не просунулися. Момент істини за десять років так і не наступив, а суть кримської автономії дотепер залишається незрозумілою і не реалізованою. Але найприкріше те, що знову було пропущено повз увагу головне - оцінку ювілею кримськими татарами. Знову вони були чужими на цьому святі автономізації. На їх ставлення до нього ніхто не звернув уваги. Хоч для цього був чудовий привід – на початку січня, за кілька днів до ювілею, в Симферополі відбувся черговий Курултай кримських татар. І головна проблема, яку треба нам зрозуміти, це те, що саме зараз вирішується питання про те, ким стануть одне для одного Україна і кримськотатарський народ: чи стануть вони в XXI столітті союзниками і партнерами, чи антагоністами і опозиціонерами, а то й ворогами, якими стали одне для одного Росія та її мусульмани? Курултай: Оцінка десятилітнього життя в Україні... Довідка: “I Курултай кримськотатарського народу відбувся в 1917 році в Симферополі, у складі 2 тисяч делегатів. Обрав мусульманський виконавчий комітет на чолі з тодішнім муфтієм Криму Нуманом Челебіджіханом, за яким Тимчасовий уряд визнав право вирішувати всі питання сьогодення і майбутнього кримськотатарського народу. 18 грудня 1917 року Курултай кримських татар оголосив себе крайовим урядом – Директорією. Був союзником УНР. 22 січня 1918 року розпущений Кримським обласним Військово-революційним комітетом, а Нуман Челебіджіхан безсудно розстріляний у Севастополі. II Курултай відбувся 26-30 червня 1991 року в Симферополі в складі 264 делегатів, обраних від кримських татар, що проживають на всій території СРСР, обрав Меджліс, Головою якого став Мустафа Джемілев, в умовах СРСР прийняв Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, положення про національний прапор і національний гімн, постанову про перехід на латинську графіку. Далі відбулися: 24 листопада 1991 року – регіональна конференція делегатів II Курултаю. 27-31 липня 1993 року – друга сесія II Курултаю. 27-29 листопада 1993 року – третя (позачергова) сесія II Курултаю. 26-29 червня 1996 року – перша сесія III Курултаю. 19-21 грудня 1997 року – позачергова сесія III Курултаю. 21 листопада 1998 року – регіональна конференція делегатів III Курултаю. 1-3 жовтня 1999 року – третя сесія III Курултаю. 6-7 січня 2001 року в Симферополі відбулася чергова, четверта сесія III Курултаю кримськотатарського народу. Всі обставини зараз говорять про те, що в кримськотатарському національному русі в майбутньому багато чого повинне змінитися. По-перше, січневий Курултай підвів підсумки під тривалим періодом розвитку народу за минулі три століття, часу – від моменту, коли народ утратив державність у 1783 році й у середині недавно минулого століття був остаточно виселений зі своєї батьківщини, до моменту, коли Аллах допоміг йому на рубежі тисячоліть повернутися на свою землю. І тепер у повний ріст постає питання – а що далі? Чим позначиться в його історії XXI століття: новими катаклізмами, чи щасливим збігом обставин і благополучною подальшою історією? Можливо, що нинішнє століття кримські татари не будуть іменувати “часом геноциду і безправ’я”, як говорять про два попередніх століття? По-друге, - і це парадокс, властивий саме йому! - кримськотатарський національний рух сьогодні з одного боку вкрай згуртований і організований, але з іншого боку не можна сказати, що він разом з тим однорідний. Наприклад, у ході цього Курултаю, звично для нього щиро і різко зреагувавши на критику, Мустафа Джемілев відразу порушив питання про нові вибори Голови Меджлісу на альтернативній основі, однак лише один делегат проголосував за внесення цього питання до порядку денного. З іншого боку поза Курултаєм і Меджлісом діють кілька інших політичних організацій: нечисленний рух НДКТ, якій підтримується комуністами і проросійськими організаціями, угрупування “Міллєт”, а також Рада аксакалів при Голові Верховної Ради Криму, що часом різко критикує дії Меджлісу. Дивна справа – при фактичній різнонаправленості цих течій в кримськотатарському русі, вони створюють стійке враження ідейної єдності і згоди, оскільки єдині в головному – поверненні народу в повному складі і відтворенні автономії хоча б в обсязі 1921 року, - а розбіжності починаються вже далі. По-третє, незважаючи на всі успіхи Курултаю і Меджлісу, - і входження двох його представників у Верховну Раду України, і участь у розробці законів, і створення Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України з включенням в його склад тільки членів Меджлісу в повному складі, - все це не змогло уберегти народ від того, що його нинішній стан, як і було зазначено на Курултаї, якщо й не став гіршим, ніж раніше, але й істотними зрушеннями не позначився... По-четверте, нове століття кримськотатарський національний рух починає в обстановці загострення протиріч і у кримському суспільстві в цілому, що породжується аж ніяк не протатарською політикою нинішнього комуністичного керівництва Верховної Ради Криму. А це й веде до загострення національних протиріч. Причому, що характерно, компартія Криму при цьому обвинувачує у всіх гріхах “націонал радикалів з Меджлісу”, пророкуючи, що “події в Чечні можуть виявитися дитячою витівкою у порівнянні з тим, що може спалахнути у Криму і довкола нього...”. По-п’яте, Курултай прийняв положення про вибори нового Курултаю, що має бути скликаний уже влітку нинішнього року. І хоча в ньому закладений двоступеневий механізм виборів (народ спочатку обирає виборщиків, а вони вже безпосередньо делегатів Курултаю, що пояснюється складнощами з проведенням прямих виборів поки народ розділений у декількох державах), майже напевно новий склад Курултаю буде трохи іншим, чим нинішній. Однак при нинішній обстановці нерозв'язаності багатьох проблем народу, і, насамперед, його статусу в Україні, його участі в органах влади, положення його мови і культури, зараз ніхто напевно не скаже, буде новий Курултай більш поміркованимчи більш радикальним. Скоріше за все – друге. І тоді вже в Україні виникнуть проблеми на рівні Ради Європи, але тепер не з питань свободи преси, а з приводу становища кримських татар. Кроки назад Головна лінія делегатів IV сесії III Курултаю, що по суті і підвела підсумки розвитку народу в ХХ столітті, полягає в незадоволеності народу своїм становищем у Криму. Не секрет, і про це деякі делегати говорили вголос, що за останній час, незважаючи на заходи, прийняті українською державою, політичне, соціальне, а то й економічне становище кримських татар, погіршилося. Вони пов'язують це з політикою комуністичної кримської Верховної Ради, діяльність якої часто приводить до посилення напруженості на півострові. За даними журналу “Qasevet”, автори якого провели опитування серед кримських татар, 57,7 відсотка кримських татар не мають довіри до Верховної Ради Криму, 58,3 відсотка – до місцевих органів влади автономії, 45,2 відсотка – до правоохоронних органів. Зусиллями органів влади кримської автономії введена в дію конституція автономії, що не передбачає представництва народу в органах влади, не додає їх мові статусу державної в Криму, як це було раніш, державні органи автономії не сприяють розвитку національного утворення і культури, провокують протистояння в релігійній сфері. Органи влади на місцях не виконують доручень, даних Президентом України під час зустрічей із кримськими татарами на півострові. Ні російська, ні кримськотатарська мови не визнані в автономії державними в нинішній конституції. Основний закон також, не передбачає участі ні колишніх депортованих, як це було в колишньому складі, ні конкретно кримських татар, як автохтонного народу, в органах влади. Нова комуністична конституція Криму не гарантує ні достатнього рівня освіти на національних мовах, ні розвитку культури. Відділений від влади кримськотатарський народ, відчуваючи себе, природно, єдиною історичною силою на півострові, до того ж незаслужено скривдженою, змушений, домагаючися своїх прав, застосовувати не методи парламентської роботи, а, вимушено, - акції масового протесту. Усе це виявилося величезним кроком назад не тільки в порівнянні з так званою “мєшковською”, тобто, прийнятою за часів Мєшкова в 1994 році, конституцією, але тим більше в порівнянні зі станом народу в автономії зразка 1921 року. Але ж на референдумі 20 січня 1991 року кримчани висловилися за відтворення КримАРСР, маючи на увазі не що інше, як автономію, яка була до депортації кримських татар у 1944 році, тобто фактично кримськотатарську національну автономію. Але й згадки цієї автономії тут нема - і при цьому тут нічого не “спалахнуло”. Більш того – і не спалахне. Є тверезі наукові докази того, що штучні спроби перетворити Крим в “українську Чечню” будуть безуспішні (чур його!), хоча нервів, звичайно, можуть попсувати чимало. Наприклад, зараз зрозуміло, що спроба тотально “охрестити” Крим, тобто поставити на півострові тисячу “поклінних хрестів”, чи як говорять дотепники, “програма “хрести замість світлофорів”, інспірована через кордон спеціально з метою перевести невдалі спроби зіштовхнути людей на міжнаціональному ґрунтіу площину міжконфесійних конфліктів. Не вийшло - з трудом, але християнська і мусульманська громади села Морського вже домовилися і мирно вирішили ситуацію. Домовляться і наступного разу, як би окремі чиновники не намагалися посварити людей... Природно, що сьогодні кримські татари, оглядаючися у 1921-1944 роки, запитують: якщо Україна є демократичною державою, то чому в нас немає всього того, що було хоча б до війни? Курултай, крім резолюцій по земельному питанню, крім звернень на адресу Президента, парламенту й уряду України, схвалив також спеціальну резолюцію “Про положення кримськотатарського народу в зв'язку з політикою систематичної дискримінації, проведеної проти нього в Криму”. У ній говориться про те, що доручення Президента Леоніда Кучми, дані нимпід час засідань Ради представників кримськотарського народу, які відбулися у Ялті й у Бахчисараї, чиновниками на місцях не виконуються, що кримські органи влади порушують Конституцію країни, коли ігнорують потреби кримських татар і тому подібне. В резолюції говориться, що “антикримськотатарська політика, здійснювана кримською владою, в останній рік набрала зухвалих форм демонстративної зневаги до конституційних положень про Україну як правову державу і рівноправності громадян усіх національностей». У ній вказується, що «відверті расисти в прокуратурі” привселюдно роблять заяви в Нижньогірську про необхідність депортації кримських татар, у Бахчисараї “хваляться своїм антисемітизмом”, покривають міліцейський терор у Саках. У резолюції говориться про те, що в Криму “нова хвиля репресій проти учасників кримськотатарського національного руху набирає сили”. Логічно, що заручником цієї антиконституційної діяльності, відзначається в резолюції, органи кримської влади, “явно, порушуючи Конституцію України”, зробили українську державу. І якщо Уряд України більш-менш активно в силу своїх можливостей вирішує економічні проблеми кримськотатарського народу, то вирішення політичних, соціальних, культурних, релігійних проблем навмисне гальмується кримською владою. Тому не дивно, що на з’їзді народу з боку гостей і делегатів зараз значно посилилися вимоги до України. У відповідь на різкі випади проти України Рефат Чубаров сказав, що лінія шовіністичних сил за межами України, зусилля яких на розпалення в Криму міжнаціональної ворожнечі не виправдалися, тепер полягає в тому, щоб запалити міжконфесійний конфлікт. Він сказав: “Не топіть Україну. Розрізняйте українських політиків і українські політичні сили і думайте про те, що нам потрібна така Україна, у якій були б відновлені наші права”. Скажемо відверто, що ситуацію напередодні Курултаю підігріло рішення Джанкойського районного суду, що присудив до двох років позбавлення волі (з відстрочкою) активних учасників руху, які організували перекриття залізниці. Однак при цьому учасники перекриття залізниці в Нижньогірському районі, учасники перекриття вулиць у Симферополі - не кримські татари, не були притягнуті до відповідальності. Чому? Відповідей може бути багато, але кримські татари роблять висновок один: проти їхніх співвітчизників, на відміну від “екстремістів” інших національностей, відкрита серія судового переслідування. І це в демократичній країні? – запитують вони. Репатріація: Що нас чекає в XXI столітті? Отже, ХХ століттю випало стати катастрофічно переломним у долі кримськотатарського народу. За час після ліквідації їхньої державності його чисельність у Криму, як вважають учені, з 3-4 мільйонів упала до приблизно 200 тисяч, остаточно депортованих з півострова в 1944 році, що привело до фізичної загибелі 46,2 відсотків народу за перші ж роки після вислання в нові регіони. Зараз у Крим повернулися більше 250 тисяч кримських татар. З часу масового повернення кримськотатарського народу в український Крим уже пройшло більше 10 років. Але Україна, проголосивши себе демократичною державою, так і не змогла побороти мовчазний опір кримської влади відновленню прав автохтонного народу: не прийняті закони про статус народу, що явно не може погодитися з типовим становищем дискримінованої меншини, яка не представлена в органах влади на батьківщині, не відновлені його мова, культура і релігія. Народ не має засобів впливу на рішення життєво важливих для нього проблем іншим способом, крім масових акцій протесту, за які їхні учасники, як і колись в імперському Радянському Союзі, тепер уже піддаються судовому переслідуванню і вироки в судах виносяться тепер уже “ім’ям України”. Якщо так піде і далі, в Україні з’являться тепер уже свої дисиденти, і “Хроніка поточних подій”, і радіостанції “Свобода”, “Бі-Бі-Сі”, “Голос Америки”, “Німецька хвиля” і інші будуть на увесь світ висвітлювати їхні процеси, як у квітні 1976 року висвітлювався так званий Омський процес над Мустафою Джемілевим (див. книгу “Російська Федерація проти Мустафи Джемілева”). Цього хоче Україна? Чи хочуть органи влади в Києві, щоб XXI століття стало для країни століттям ганьби з кримськотатарського питання, як ХХ-й вік став століттям ганьби для СРСР? Як показало спеціальне дослідження, у місцях висилки перебуває ще до 88 тисяч кримських татар, 90 відсотків з яких ствердно відповідають на питання, чи хотіли б вони повернутися на батьківщину предків. Серед кримських татар Узбекистану вже більше 9 тисяч осіб узяли громадянство України і незабаром повинні переїхати в нашу країну. Можна сказати, що Україна ще не готова до цього, якщо і з тими, хто вже переїхав, не вирішена маса проблем – починаючи відсутністю шкіл і робочих місць, завершуючи неустаткованістю селищ компактного проживання і політичних проблем. Адже насправді виявляється, що виділити гроші на переїзд і облаштування, хоч і важливо, хоч Україна пишалася саме цим, адже всі інші країни відмовилися від участі у фінансуванні репатріації депортованих, але ще далеко не усе. До того ж і виділених коштів – близько 300 мільйонів доларів (за десять років повернення—Ред.) – малувато: фінансова “місткість” проблеми оцінюється в 3-4 мільярди доларів... Але тим більше прикро, що суперечка зараз між кримськими татарами і державою йде, власне, через проблеми, що не вимагають великого фінансування. Адже квота в 14 місць у парламенті Криму додаткових витрат не вимагала, але дозволяла знімати гострі кути проблеми, і чому б її не продовжити на нинішнє скликання, адже це було так природно? А зараз все одно доводиться винаходити спосіб, як повернути кримських татар у парламент автономії майбутнього скликання? Як видно з історії минулого кримського парламенту, депутатська фракція “Курултай”, що була утворена з кримських татар, відзначалася дружною, грамотною роботою і відіграла в той період стабілізуючу та державницьку роль. На час, коли в парламенті автономії фактично не було проукраїнського формування (а його, власне, нема й досі!), саме фракція “Курултай” відіграла роль противаги проросійським тенденціям, “мєшковському” і “РДК-івському” екстремізму, фактично завжди відстоювала державницькі інтереси України, навіть не сподіваючися, що наша держава хоч би в майбутньому оцінить цю роль. Дивно і не логічно, що зараз кримські татари мають боротися за відновлення такої фракції в парламенті Криму, який залишається проросійським анклавом в Україні, а органи влади України ще й розмірковують – треба це чи ні? З іншого боку, чи може взагалі така велика кількість людей (навіть якби це була просто національна меншина, а не цілісний народ!) – навіть з огляду на здоровий глузд, якщо не на законодавство! - не бути представленою в представницькому (вибачте за тавтологію!) органі влади? Допустити це міг лише некваліфікований комуністичний режим Грача... По-друге, рано чи пізно Крим однаково повернеться до того, що і кримськотатарська, і, очевидно, російська мови будуть визнані державними в автономії, і хіба це було не зрозуміло два роки тому, коли приймали конституцію Криму? Точно так само зараз доводиться винаходити спосіб як саме включити кримських татар у процес паювання сільськогосподарської землі на півострові, у процес розподілу майнового паю в колишніх КСП, участі в приватизації і так далі. А хіба вони (зокрема, Меджліс) не порушували це питання з 1991 року! У багатьох документах кримськотатарського руху ( у тому числі й у рішеннях попередніх Курултаїв. Та навіть і в петиції до Президента та всіх інших органів влади в Україні, яку підписали 90 тисяч кримських татар!) говориться, крім всього іншого комплексу проблем, про необхідність створення резервних фондів землі і майна з врахуванням тих кримських татар, що ще не повернулися. Але адже саме це і відрізняло б планове повернення народу, про необхідність якого увесь час говорила кримська влада, протиставляючи його нібито стихійному народному поверненню. Виявляється, про плановість, як і багато про що інше, тільки говорили. Тепер, коли багато проблем – і політичні, і майнові, і культурні, і релігійні, - загострилися і будуть наростати в силу повернення ще більшого числа репатріантів, - і кримська влада, і тим більше прикро, що й українська, - виявилася просто розгубленими, щодня демонструють свою неготовність розуміти ситуацію, намагаються просто сховатися від неї. А сховатися не вдається. То якщо ці проблеми передбачали самі кримські татари, то чому їх не передбачили органи влади? І от особливість нинішнього часу в тім, що зараз уже мало говорити, треба працювати – створювати реальні умови для комфортного самопочуття репатріантів, причому сотень тисяч репатріантів! І для цього не треба багато: треба тільки, щоб кримські татари і держава заговорили однією мовою, несуттєво українською, російською чи кримськотатарською, і, головне, - зрозуміли одне одного. Прийнято вважати, що з моменту розуміння починається прогрес. Упевнений – у цьому випадку теж буде так, і тільки тоді можна сміло дивитися в XXI століття... Канцелярії, що жирують, ось дійсний результат автономії... Рада міністрів Криму недавно розглянула проект бюджету автономної республіки на 2001 рік. Уперше стараннями уряду цей процес став максимально відкритим і гласним: завчасно була створена Координаційна Рада з представників регіонів, розроблені нормативи відрахувань, перед винесенням на засідання уряду проект був кілька разів обговорений з міністерствами, відомствами, громадськістю. У нинішньому році фінансовий баланс Криму розроблений більш ретельно, ніж торік. Однак, незважаючи на всю відкритість під час обговорення головного фінансового документа, на уряді виникли дивні парадокси, що яскраво пояснюють всю сутність нинішньої кримської автономії. Наприклад, голова комітету з житлового і комунального господарства Євген Намяк, не міг не обуритися тим фактом, що ще в 1997 році питома вага фінансування ЖКХ складала 7,1 відсотка республіканського бюджету, а в 2001 році його частка скоротилася до 4,1 відсотка. Причому ЖКХ Криму потрапило взагалі в патовую ситуацію: з одного боку комуністичні фракції Верховної Ради не погоджуються з ростом тарифів на послуги комунальників, а з іншого - зменшують фінансування, і тому, крім інших боргів, навіть борг по заробітній платі працівникам комунальної сфери ще і зараз складає 11 мільйонів гривень. У той же час, як виявилося, фінансування Верховної Ради Криму ще два роки тому складало 4 з лишком мільйони гривень, а тепер виросло майже до 8 мільйонів. Наприклад, бюджет Рахункової палати Криму торік складав 40 тисяч гривень, а на нинішній рік вона запросила майже 800 тисяч, і те, що в проекті бюджету передбачено поки 460 тисяч, викликає велике невдоволення її працівників. Ріст фінансування її усього за рік перевищує 11 разів! Причому чимала зарплата контролерам (яку, до речі, планується в поточному році підвищити на 25 відсотків!) виплачується в термін і вчасно, не як комунальникам. От куди не шкода бюджетних грошей, яке там комунальне господарство!? Виявилося, що Верховна Рада кошторис планованих витрат на 2001 рік, який намагалася приховати, надала в останній день і то лише на вимогу Координаційної Ради уряду по розробці бюджету. А раніш бюджет Верховної Ради формувався взагалі за телефонними дзвіниками! Зараз же, як повідомив представник Президента України в Криму Анатолій Корнійчук на утримання одного працівника апарату представництва заплановано в 2001 році використати тільки 15 тисяч гривень, у той же час на одного працівника апарату Ради міністрів Криму заплановано 28 тисяч, а на утримання одного працівника апарату Верховної Ради Криму – 47 тисяч гривень. Виявляється, апаратники провінційного кримського парламенту в три рази більш високооплачувані, ніж працівники Адміністрації Президента. То чому б їм не святкувати 10-ліття з дня проведення того референдуму? Наприклад, за даними “Аналізу витрат на утримання органів представницької влади”, опублікованого в Криму, у 1995 році чисельність апарату Верховної Ради складала 126 чоловік. При 58 депутатах, що працювали на професійній основі, було витрачено 1917,1 тисяч гривень. Але в 2000 році чисельність апарату парламенту Криму вже складає 341 чоловік, і при всього 15 депутатах, що працюють на професійній основі, витрачено фактично 7027,0 тисяч гривень. При усьому при тому зовсім не можна сказати, що ефективність роботи парламенту Криму за ці роки зросла, навпаки, сьогодні вона цілком зосереджена на скандальній склоці з урядом. Справа дійшла до того, як розуміє читач, що навіть січнева (2001р.) сесія не змогла відбутися через те, що глава парламенту Леонід Грач не зумів знайти спільну мову з депутатськими фракціями. За що ж кримчани зі створенням автономії стали змушені зі своїх кишень викладати усе більше і більше грошей на утримання бездіяльних депутатів Верховної Ради АРК - органу влади, робота якого весь час націлена на загострення відносин і ситуації в автономії, на створення конфліктів «на рівному місці»? І все це при твердих вимогах Президента і Кабінету Міністрів про проведення адміністративної реформи і скорочення канцелярського апарату... У кошторисі витрат Верховної Ради Криму, як повідомила міністр фінансів Криму Людмила Денисова, крім 4,6 мільйонів гривень на утримання апарату, передбачені 2,3 мільйони гривень на забезпечення депутатської діяльності, 200 тисяч на фінансування органів місцевого самоврядування, 460 тисяч на фінансування Рахункової палати. Причому всі ці розділи бюджету містять статті на придбання основних засобів: апаратури, меблів, іншого устаткування, що, як помітив Анатолій Корнійчук, суперечить указу Президента про скорочення придбань для обслуговування канцелярських працівників. Крім того, як помітив заступник голови уряду, депутат Верховної Ради Криму Василь Кисельов, у будинку Верховної Ради автономії до 15 організацій орендують приміщення й орендна плата від них використовується безконтрольно і додатково до бюджетного фінансування. Все це при тому, що міністри, аналізуючи бюджет, називали масу статей республіканського бюджету, по яких виділяються зовсім недостатні кошти: наприклад, зовсім не передбачаються суми на завершення аграрної реформи на півострові, хоча багато кримських татар ще зовсім не отримали землі, недостатні кошти виділяються на охорону здоров’я, зокрема, заступник голови уряду Сергій Веліжанський зажадав виділити не менше 3 мільйонів на ремонт украй запущених установ охорони здоров’я комунальної власності. Інший заступник голови уряду Олександр Рябков вимагав 1,6 мільйона гривень на відселення людей із вкрай аварійного будинку, що стоїть на Маріїнському зсуві, тому що там подальше проживання людей загрожує життю. Міністр курортів Олександр Таряник зажадав виділити не менше 1 мільйона гривень на створення спеціалізованих курортних сайтів в інтернеті, у зв'язку з тим, що Росією цього року здійснюється інтенсивна програма “інтернетизації” Сочинського курорту. Називалися також не погашені борги по зарплаті вчителям, необхідність поліпшення фінансування прокуратури й органів внутрішніх справ. Словом, фінансових дірок, окрім кримськотатарської проблеми, знайшлося в автономії більше, ніж досить. Немає їх тільки в коридорах самої влади. Не дивно – своя рука владика. Тому і жирують канцелярії. На думку багатьох кримчан це і є головний підсумок відтворення в Криму територіальної автономії. (“Кримські студії”, №2-3 (8-9), 2001) |
