ІНТЕГРАЦІЯ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ В УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ

До історії питання

У травні 1944 р. сталінським режимом здійснено депортацію всього кримськотатарського народу: близько 200 тис. осіб було вивезено до Узбекистану, деяких районів Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Росії. Влітку 1944 р. такі ж акції вчинено щодо кримських болгар, вірмен, греків, яких було виселено загалом близько 38 тис. осіб. Ще в 1941 р. з України депортовано німецьке населення (понад 450 тис. німців та осіб інших національностей, які входили до складу німецьких сімей). Неодноразово виселялися й етнічні українці, особливо з західних областей України.

Усі депортації населення за національною належністю чинилися згідно з рішеннями державних органів різних рівнів у позасудовому порядку. Переселення здійснювалося у дуже жорстоких формах: багато людей помирало, а ті, котрі виживали, змушені були впродовж десятиліть терпіти безправне, нелюдське існування. Проте всі ці роки депортовані боролися за відновлення своїх прав, і в першу чергу – за право повернутися на батьківщину. У 1956 році, після ХХ з`їзду Комуністичної партії, репресії за національною ознакою проти балкарців, інгушів, калмиків, карачаєвців, чеченців було визнано незаконними, а потерпілим дозволялося повернутися додому. Для кримських татар ця боротьба тривала більш як сорок років. Лише на зламі 80-90-х років кримські татари почали повертатися на батьківщину.

За офіційними даними, в Україну (Крим) прибуло близько 270 тис. кримських татар. За даними ж останнього перепису (1989 р.), в Україні проживало лише 47 тис. осіб кримськотатарської національності. Процес повернення й адаптації депортованих характеризується складністю з низки причин як політико-правового, так і соціально-економічного характеру, потребує значних капітальних вкладень. Якщо до 1993 року з місць депортації на півострів поверталися щорічно в середньому 30 тис. кримських татар, то останніми роками, через названі причини, цей процес фактично зупинився. Україна – єдина з усіх нових незалежних держав, правонаступників СРСР, яка намагається сприяти репатріації та інтеграції кримськотатарського народу. Проте наша держава неспроможна самостійно справитися з цим завданням через глибоку економічну кризу та відсутність належного досвіду вирішення подібних великомасштабних проблем. Без допомоги інших держав, усієї міжнародної спільноти швидке й успішне завершення процесу репатріації неможливе. В результаті кримськотатарський народ розірвано надвоє – близько половини кримських татар змушені залишатися у місцях сталінського заслання – у державах Середньої Азії та Російській Федерації.

Аналіз процесу репатріації кримськотатарського народу свідчить, що затягування з розв’язанням найгостріших проблем створює можливість розвитку загрозливих для суспільства тенденцій. Їх ігнорування здатне призвести до трагічних наслідків і не лише для України. Проблема повернення (інтеграції) кримськотатарського народу в Україну стосується не лише України, і навіть не тільки держав-правонаступниць колишнього СРСР, – це гуманітарна проблема усієї міжнародної спільноти.

Правові проблеми, які потребують нагального врегулювання для успішного завершення процесу повернення та інтеграції депортованих в українське суспільство.

Процес повернення та інтеграції має охоплювати, як мінімум, такі основні напрями:

1. підтримку та сприяння процесу повернення депортованих на батьківщину;

2. сприяння у вирішенні соціально-економічних проблем депортованих;

3. створення правових умов для реабілітації (поновлення громадянських прав) як особи, так і народу;

4. визначення правового статусу кримськотатарського народу в Україні.

Щодо першого напряму. Багаторічна боротьба кримськотатарського народу відкрила можливість його повернення на історичну батьківщину. Проте процес саморепатріації досі не дістав належної підтримки. Депортованим у місцях їхнього проживання після вислання при виїзді в Україну не компенсують жодних матеріальних витрат. Нерідко депортовані змушені залишати (не маючи змоги продати) власноруч збудовані будинки і переїздити в Україну, забираючи лише ті речі, які можна вивезти. Звичайно ж, і в Україні на них житло не чекає, його знову потрібно будувати. У жовтні 1992 р. з ініціативи України в столиці Киргизстану м. Бішкеку главами країн – членів СНД було підписано Угоду з питань, пов`язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів. Нині ця угода ратифікована Україною, Таджикистаном, Узбекистаном, Вірменією, Киргизією, Казахстаном, Азербайджаном. Проте, як і інші такі документи СНД, угода фактично не діє. На жаль, і Україна, незважаючи на мало не щорічні урядові рішення щодо повернення депортованих, не змогла зробити цей процес організованим.

Щодо другого напряму. Із розпадом Радянського Союзу Україна практично одноосібно несе весь тягар видатків, пов`язаних із поверненням депортованих.

Для розв`язання проблем міжвідомчого характеру створювалися очолювані віце-прем`єр-міністром України урядові комісії, до складу яких входять керівники багатьох міністерств і відомств. У березні 1996 року Урядом України схвалено “Програму першочергових заходів щодо розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, які повернулися та проживають в Криму”.

Із проголошенням незалежності України в Державному бюджеті окремим рядком передбачаються кошти на облаштування депортованих. За офіційними розрахунками для цієї мети необхідно асигнувати близько 3 млрд. доларів. Проте впродовж 1992-1999 років держава змогла винайти лише 300 мільйонів. При цьому слід зазначити, що передбачені бюджетом кошти використовуються головним чином на будівництво житла, розвиток інфраструктури, інженерних комунікацій та вирішення інших питань соціально-побутового характеру. Близько половини кримських татар не забезпечені житлом. У найкомпактніших розселеннях, що зосереджені у Білогорську, Сімферополі, Бахчисараї; Джанкойському, Сімферопольському, Ленінському, Кіровському районах, низький рівень працевлаштування – близько 23%. Відсутня тут соціальна інфраструктура: автодороги, водо-, електро-, газо-, теплопостачання, каналізація. За браком коштів майже не фінансується розвиток сфери культури, освіти, відновлення історико-культурної спадщини кримськотатарського народу. Досить актуальною залишається проблема врахування і врегулювання прав кримських татар у процесі проведення приватизації та отримання земельних наділів.

Третій напрям. Фактично процес політичної реабілітації депортованих за національною ознакою було започатковано прийняттям 14 листопада 1989 р. Верховною Радою СРСР Декларації “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що були піддані насильницькому переселенню, та забезпеченню їхніх прав”. Відповідно до цієї Декларації в Російській Федерації прийнято окремий Закон про реабілітацію жертв політичних репресій, дія якого поширюється і на осіб репресованих за національною ознакою.

Спеціального законодавчого акту про відновлення прав кримськотатарського народу не існує. На окремих осіб, які належать до числа депортованих, поширюються відповідні норми Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” (прийнято 17 квітня 1991 року; внесено зміни і доповнення 15 травня 1992 року).¹ Відповідно до статей 1 та 4 Закону репресованим особам, висланим чи депортованим тоталітарним режимом, а також членам їхніх сімей серед інших громадянських прав відновлено право на проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно мешкали до репресій. Проте, незважаючи на норми, передбачені Законами “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” та “Про громадянство України” тривалий час існували проблеми з набуттям громадянства України та поселенням представників кримськотатарського народу. Такий стан справ створював певне напруження в українському суспільстві; давав підстави говорити на міжнародному рівні про певне порушення прав людини в Україні. Відповідні зауваження та рекомендації було зроблено Комітетом ООН з економічних, соціальних та культурних прав, Верховним Комісаром у справах національних меншин Максом Ван Дер Стулом.

Однією з головних причин незадовільного стану набуття громадянства депортованими у попередні роки були обмеження, закладені в п.2 ст.2 Закону “Про громадянство України” від 1991 р., що надавав можливість визначення належності до громадянства України лише особам, “які працюють за державним направленням, проходять військову службу, навчаються за межами України або виїхали на законних підставах на постійне проживання до іншої країни...”. Зрозуміло, що таке визначення важко було поширити на осіб, яких депортували з України у позасудовому порядку. 16 квітня 1997 року набрала чинності нова редакція Закону “Про громадянство”, де назване положення сформульовано так, щоб під первісне визначення належності до громадянства України підпадали і особи, які належать до числа депортованих: “Особи, які народилися або постійно проживали на території України, а також їх нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991 року проживали за межами України, не перебувають у громадянстві інших держав і до 31 грудня 1999 року подали у встановленому цим Законом порядку заяву про визначення своєї належності до громадянства України”. На тих, хто через якісь причини не встигне у зазначений термін визначитися з належністю до громадянства, поширюється дія статті 16 (прийняття до громадянства), без врахування вимоги пункту 3 частини 2 цієї статті (безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років). Прийняття нової редакції Закону, з урахуванням внесених доповнень, створило кращі правові можливості щодо позитивного вирішення питання громадянства депортованих. І, нарешті, влітку 1998 року внаслідок українсько-узбецьких переговорів, досягнута домовленість про спрощення процедури виходу з громадянства Узбекистану, де донині проживають депортовані.²

Але найскладнішим і неврегульованим залишається питання юридичного закріплення статусу кримськотатарського народу в Українській державі. Це потребує політичного рішення.

Ще у 1991-1992 рр., коли Верховна Рада України ХІІ скликання готувала законопроект “Про національні меншини в Україні”, постало питання про підготовку пакету окремих законодавчих актів, які мали б врегулювати статус кримськотатарського народу і процес його відродження в Україні. Було дано відповідні доручення і навіть підготовлені проекти, проте через різні причини вони навіть не були винесені на розгляд Верховної Ради України. Обмежилися прийняттям постанов Кабінету Міністрів України соціально-економічного характеру....

Міністерством України у справах національностей та міграції було подано на розгляд Кабінету Міністрів проект Закону України “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України”³. Проте зрозуміло, що ним не передбачено врегулювання статусу кримськотатарського народу. Більш обнадійливими і перспективними є розроблені створеною при Міністерстві юстиції групою експертів проекти концепції державної політики України щодо корінних народів та Закону “Про статус кримськотатарського народу”. Підстави для оптимізму додає й нова Конституція України, в якій вперше зафіксовано термін “корінні народи” (ст. 11, 92 п.3 та 119). Проте вирішення й цієї правової проблеми невиправдано затягується.

Аналіз причин затягування з вирішенням проблем депортованих

Які ж основні причини затягування врегулювання статусу кримськотатарського народу в Україні?

Не претендуючи на повне висвітлення, слід назвати, на наш погляд, основні з них. Звичайно, варто зосередити увагу на причинах об`єктивного характеру:

• відсутність відповідного досвіду вирішення таких великомасштабних політико-правових проблем;

• відсутність відповідних управлінських структур;

• відсутність необхідних коштів.

Проте слід назвати й причини суб`єктивного характеру:

1. відсутність чіткої, науково-обгрунтованої (прийнятої, затвердженої) концепції національної політики України;

2. нерозуміння владними структурами України (Криму) важливості вирішення питання відродження кримськотатарського народу;

   нерозуміння взаємодії принципів прав людини та народу, необхідності демократичного врегулювання правовідносин у поліетнічному суспільстві, яке складається з титульної нації, корінних народів (кримськотатарського, караїмів, кримчаків, гагаузів), національних меншин;

3. відсутність політичної волі: побоювання влади приймати непопулярні, чи інколи незрозумілі для широкого загалу суспільства рішення;

4. побоювання дестабілізації суспільства;

5. певні помилкові рішення (чи відсутність взагалі будь-яких рішень) щодо політико-правового статусу Криму в Україні;

6. загравання з антидержавними політичними силами;

7. свідомі, навмисні (інколи й не замасковані) дії певних політичних кіл, як у нашій державі, так і за її межами, спрямовані на дестабілізацію ситуації в Криму і в Україні загалом.

Висновки

Навіть поверховий аналіз причин затягування розв`язання кримськотатарських проблем свідчить, що головною все-таки є відсутність науково обгрунтованої і затвердженої концепції національної (і міграційної як її складової частини) політики держави. Тому насамперед слід подбати про розробку й прийняття концептуальних положень цієї політики. І тут на перше місце висувається вивчення досвіду вирішення подібних проблем у світі.

Згідно з науковим аналізом норм міжнародного і національного права підставами визнання кримськотатарського народу корінним народом України є те, що:

• він історично сформувався як окремий етнос саме на території України;

• зберігає свою культурну, мовну, релігійну, етнічну самобутність, відмінну від української нації (титульного етносу) та національних меншин, і прагне до збереження та розвитку власної ідентичності;

• не має етнічно спорідненої держави або батьківщини поза межами України;

• самоідентифікує себе корінним народом України.

Міжнародна спільнота має певний досвід вирішення питань, пов`язаних з врегулюванням політико-правового статусу корінних народів. Журнал “Проблеми міграції” нещодавно започаткував нову рубрику: “Корінні народи”, запросивши вітчизняних та зарубіжних науковців, дослідників, практиків до співпраці у формуванні як концептуальних напрямів, так і практичних кроків щодо врегулювання політико-правового статусу кримськотатарського народу в Україні. Не претендуючи на швидке і повне вирішення названої проблеми, сподіваємося все ж сприяти її всебічному дослідженню, висвітленню і поступовому та послідовному врегулюванню.⁴

Серед принципових положень має бути теза про те, що кримськотатарський народ – корінний народ, який повертається на історичну Батьківщину; він має бути суб’єктом політики. Інша справа, в якій формі і в яких часових межах це може стати реальною політикою.

Аналіз свідчить, що першочерговими кроками молодої Української держави має бути: розробка правового механізму забезпечення представництва кримськотатарського народу в представницьких органах влади як Криму так і України загалом; легітимізація статусу Меджлісу і юридичне закріплення його функцій має репрезентувати кримськотатарський народ; правове закріплення статусу кримськотатарського народу в Україні.

Державним органам у разі вирішення політико-правових питань кримськотатарського народу слід залучати і враховувати думку представників кримськотатарського народу у Верховній Раді України та Верховній Раді Автономної Республіки Крим. Звичайно, окрім цих принципових і першочергових проблем, є безліч інших, вирішити які можна лише комплексно. З участю представників кримськотатарського народу слід розробити комплексну програму, яка б сприяла поверненню депортованого народу на свою батьківщину і поновленню усіх його знехтуваних прав, відродженню культурних національних надбань.

Нині, коли молода українська держава сама перебуває у процесі становлення, виконання цієї програми, безперечно, сприятиме зміцненню її незалежності і демократичного устрою, а також стабільності в Україні і в Європі. Сьогодні зручний час щодо цього ще й тому, що міжнародна спільнота з увагою і розумінням ставиться до намагання українського суспільства творити правову демократичну державу. Є підстави сподіватися не лише на моральну, але й на суттєву фінансову підтримку.

¹Див.: Закон УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” // Закони, постанови та інші акти, прийняті Верховною Радою УРСР на третій сесії, лютий - липень 1991. – Ч. І. – С.316; Закон України “Про внесення доповнень до Закону Української РСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” // Закони, постанови та інші акти, прийняті Верховною Радою УРСР на п`ятій сесії, січень - липень 1992 року. – Ч. ІІ. – С.98 - 99.

²Див.: Домовленість між Україною та Республікою Узбекистан щодо співробітництва у вирішенні питань громадянства депортованих осіб та їхніх нащадків. Збірка документів. – К., 1999. – 206 с.

³Ю. Білуха. Формування міграційного законодавства України // Український часопис прав людини.–1997.– № 1.- С.9.

⁴Див.: Олександр Піскун. Від редактора; Біл Боурінг. Права корінних народів: огляд міжнародного досвіду; Валерій Возгрін. Кримські татари: дискримінація, наслідки тліючого конфлікту // Проблеми міграції. – 1998. – № 2. – С.21-43; Джеремі Веббер. Особлива ситуація з корінними народами: стан справ у Канаді та інших країнах світу // Проблеми міграції. – 1998. – № 3. – С. 29-38; Медаль Нансена – громадянину України; Виступ Верховного комісара ООН з питань біженців на церемонії нагородження Медаллю Нансена; Промова Мустафи Джемільова на церемонії вручення Медалі Нансена; Звернення Генерального Секретаря ООН з нагоди церемонії вручення Медалі Нансена; Звернення Прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка до Верховного Комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців пані Садако Огата; Юрій Білуха. Виступ на 49-ій сесії виконавчого комітету програми УВКБ ООН // Проблеми міграції. – 1998. – № 4. – С. 37-44; Надир Бекіров. Кримськотатарська проблема і законодавче забезпечення прав національностей в Україні // Проблеми міграції. – 1999. – № 1. – С. 28-33; Тетяна Клинченко, Олена Малиновська, Ігор Мінгазутдінов, Олег Шамшур. Турки-месхетинці в Україні: громадяни де-юре, біженці де-факто // Проблеми міграції. – 1999. – № 2. – С. 37-48; Олена Брайчевська. Репатріанти в Україні: шляхи інтеграції // Проблеми міграції. – 1999. – № 3. – С. 34-39; Олена Малиновська. Репатріація в Україну // Проблеми міграції. –1999. –№ 4. – С.17-29.

(“Кримські студії”, №1, 2000)