КРИМСЬКА АВТОНОМІЯ. ВИТОКИ І ПЕРШІ РОКИ СТАНОВЛЕННЯ НА НОВОМУ ЕТАПІ. (1991 - 1992)

В лютому 2001 року виповнилося 10 років з дня відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, нині - Автономної Республіки Крим.

Перш ніж приступити до розгляду всіх факторів, що призвели до відновлення Кримської АРСР, не зайвим буде нагадати читачу про те, що Крим мав статус Автономної Радянської Соціалістичної Республіки у складі РРФСР з жовтня 1921 року по червень 1945 року. При цьому слід зазначити, що рішенню про визначення автономного статусу Криму у складі РРФСР на початку 1920-х років передувала дискусія серед керівників кримських державних і партійних органів. Так, голова Севастопольського ревкому С.Крилов вважав за необхідне утворити в Криму область з губернським апаратом влади у складі РРФСР, оскільки більшість населення краю складали росіяни.

Члени Керченського повітового комітету РКП (б) наполягали на включенні Криму у склад Української Радянської Республіки, “беручи до уваги географічне положення і економічні зв’язки”. Визначні представники кримськотатарської інтелігенції, які працювали в радянських органах - А.Озенбашли, Б. Чобан-Заде, Хаттатов та інші - пропонували утворити Кримську автономну республіку, але надати їй права “повної автономії”: самостійні зносини з закордоном, ведення зовнішньої торгівлі та ін¹. Завершальна точка у визначені форми державного устрою Криму та включення його у склад РРФСР була поставлена спільною постановою ВЦВК та РНК “Про Автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки” прийнятою 18 жовтня 1921 року.

Перша Конституція автономії була затверджена 7 листопада 1921 року на І Всекримському установчому з’їзді Рад. Це був той період, коли щойно встановлена радянська влада прийняла курс на вирішення національних проблем, що дісталися їй від зруйнованої Російської імперії, шляхом створення національно-державних і національно-територіальних утворень різних рівнів. В цих утвореннях передбачалася можливість розвитку національних мов і культур, розширення представництва національних кадрів в управлінському апараті.

Подібна практика застосовувалася і в Криму. Так, у першому складі КримЦВКа з 50 його членів 18 були кримські татари (36%), РНК - з 15 членів 4 були кримськими татарами (26,6%). Кримськотатарська мова була визнана, поряд з російською, державною. Кримськотатарські державні елементи використовувалися в державній символіці республіки. В основу адміністративного поділу автономії був покладений національний принцип - в 1923 році було утворено 15 районів, у складі яких функціонували 345 сільських рад. До 1930 року на півострові було утворено 145 кримськотатарських сільрад і п’ять кримськотатарських районів. Одночасно були утворені 102 російських, 29 німецьких, 7 болгарських, 5 грецьких, одна вірменська, одна естонська і 54 змішані сільські ради.²

Однак, надіям кримських татар на національне відродження, яке вони пов’язували з утворенням автономії, не судилося збутися. З 1928 року в Криму, як і на територіях інших національних утворень СРСР, починає набирати обертів репресивна політика Москви, спрямована перш за все на знищення національної інтелігенції. 9 травня 1928 року був розстріляний за сфабрикованим звинуваченням голова КримЦВКа Велі Ібрагімов.³ Лише з 1928 по 1931 рік на підставі рішень ОДПУ, були розстріляні і відправлені у заслання біля 3,5 тисяч осіб, загалом відомі представники кримськотатарської інтелігенції.

Одночасно з політичним терором проводився і духовний геноцид кримськотатарського народу. Під гаслами боротьби з буржуазним націоналізмом в 1928 році були зібрані і спалені всі старовинні рукописи, а також численні нові книги, видані кримськотатарською мовою. Цей акт вандалізму більшовиків став заключним етапом так званої “культурної революції” серед тюркських народів СРСР. В Криму цим подіям передувала нав’язана Москвою реформа правопису кримськотатарської мови - перехід з арабської на латинізовану, а незабаром і на російський алфавіт. Кримські татари водночас опинилися відрізаними від своєї багатовікової літератури і пам’яток писемної культури. Дії влади були спрямовані на здійснення штучної русифікації корінного народу Криму. На практиці здійснювалося те, чого не могло добитися царське міністерство освіти: “зросійщення та злиття всіх інородців, які живуть в межах нашої вітчизни, з російським народом”.⁴

18 травня 1944 року на підставі постанови Державного Комітету Оборони від 11 квітня 1944 року кримськотатарський народ був підданий тотальній депортації зі своєї історичної території. Дещо пізніше з Криму були також депортовані 36 тисяч вірмен, болгар і греків. Ще раніше в серпні 1941 року з території півострова були виселені близько 50 тисяч німців. Оскільки розгляд причин і наслідків депортації не являється самостійною темою нашої праці, відзначимо лише, що Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року ці репресивні акції проти народів, які були піддані насильницькому переселенню, названі “незаконними і злочинними”.⁵

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 року Кримська АРСР була перетворена в Кримську область у складі РРФСР, а вже через рік, 25 червня 1946 року, Верховна Рада РРФСР у прийнятому нею Законі “Про скасування Чечено-Інгушської АРСР і про перетворення Кримської АРСР в Кримську область” закріпила рішення про скасування кримської автономії.⁶

“Звільнений” від кримськотатарського народу та ряду національних меншин Крим починають посилено заселяти переселенцями з внутрішніх областей Росії. Атмосферу цього часу дозволяє зрозуміти виступ представника ЦК ВКП(б) Іцкова на XVII пленумі Кримського обкому ВКП(б), який відбувся у 1946 році: “Зрозумійте товариші, що до вас виявлена велика честь, вам довірили кримську землю, за яку протягом багатьох століть героїчно боролись кращі сини нашої Батьківщини і своєю кров’ю, своїм життям дали нашій Вітчизні Крим. Радянський уряд, партія і товариш Сталін довірили вам ключову позицію на Чорному морі і ви зобов’язані з максимально можливою більшовицькою енергією виправдати цю високу довіру ”.⁷

Зрозуміло, що подібні шовіністичні настанови вищих партійних органів СРСР, крім виправдовування вигнання кримськотатарського народу, переслідували також мету формування у заново поселених в Криму людей стійких антикримськотатарських стереотипів.

Як відомо, невдовзі після ХХ з’їзду КПРС ряд депортованих народів були повернені на свої землі з одночасним відновленням їх попередніх національних утворень. Боротьба ж кримськотатарського народу за повернення на свої землі продовжувалася включно до кінця 1980-х років.

Одна із незмінних вимог кримських татар всі ці роки - відновлення національно-територіальної автономії кримськотатарського народу на його історичній території. Саме це й викликало найбільше роздратування партійних та державних органів СРСР. Відповідно найжорстокіші репресії застосовувалися проти тих активістів кримськотатарського національного руху, котрі пов’язували відновлення прав свого народу з відновленням його національної автономії. Так, перший секретар Кримського обкому КПУ М.Кириченко у своїй доповідній записці на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста від 3 жовтня 1967 року з тривогою повідомляє: “...16-17 вересня ц.р. в м.Совєтобаді Таджикської РСР проведено нелегальну нараду представників “автономістів” (тут и далі підкреслено - Авт..) міст і районів Узбекистану та інших республік. Керував нарадою Османов Бекір.

Учасники наради вирішили продовжувати домагатися, як вони заявляють, “вирішення кримськотатарського питання до кінця”, тобто масового переселення татар в Крим, компактного розселення, відшкодування збитків в зв’язку з переїздом, а також утворення національної автономії”.⁸

Не зважаючи на все більш вишукані форми репресій з боку влади, повторні депортації за межі півострова кримських татар, які поверталися, вони знову і знову повторювали відчайдушні спроби поселитися на своїй Батьківщині. І знову під грифом “цілком таємно” на адресу ЦК КПУ направляються доповідні записки кримських партійних функціонерів “про значну концентрацію “автономістів” в ряді районів області і необхідності посилення оперативної роботи по припиненню антигромадських проявів з їхнього боку”. Серед таких записок особливо вирізняється доповідна від 27 листопада 1975 року, яка підписана не лише секретарем Кримського обкому КПУ М.Кириченком та головою виконкому обласної Ради депутатів трудящих Т.Чемодуровим, але й заступником голови КДБ при РМ Української РСР М.Трояком. Авторами цієї записки, після скарг на те, що “за останній період збільшився заїзд на осідання (який термін! - Авт.) в область ватажків “автономістів”, які намагаються перемістити центр цього руху в Крим...”, а також, що “виготовляються різного роду заяви, скарги та колективні звернення наклепницького характеру як в інстанції, так і для передачі їх зарубіжним антирадянським організаціям через відщепенців Сахарова і Григоренка...” пропонується створити органи КДБ, поряд із вже створюваним в Білогірському районі, також в Ленінському, Радянському, Первомайському та Чорноморському районах Криму.⁹

Як можна побачити, спротив радянських і компартійних органів поверненню кримськотатарського народу, крім низки різноманітних причин, якими керувалися керівники СРСР, пояснювався також їхнім відкиданням самої можливості відновлення автономії в Криму, яка могла б відродитися у випадку повернення кримських татар на свої землі.

Одним з останніх документів радянського періоду, в якому обгрунтовувалася офіційна позиція керівництва СРСР про недоцільність відновлення автономії в Криму є "повідомлення" Державної комісії, створеної для розгляду звернень громадян з числа кримських татар (комісія А.Громики -Авт.) від 9 червня 1988 року. Приводом для створення вказаної комісії стали безпрецедентні за своїми масштабами демонстрації кримських татар влітку 1987 року на Червоній площі в Москві.

Після року своєї "роботи" комісія, відзначивши, що "окремі групи громадян з числа кримських татар прагнуть в той чи інший спосіб стати на заваді здійсненню позитивних заходів, наполягаючи на тому, щоб в першу чергу було вирішене питання про створення кримської автономії", прийшла до висновку про те, що "існуючий адміністративно-територіальний поділ країни, який склався впродовж багатьох десятиріч і закріплений Конституцією СРСР, дозволяє успішно вирішувати завдання економічного і соціального розвитку всіх націй та народностей країни.

За післявоєнний період в Криму відбулися суттєві демографічні та соціальні зміни. Населення Криму збільшилося з 780 тисяч майже до 2,5 мільйонів осіб, тобто, приблизно втричі. За своїм складом воно є багатонаціональним, з переважною більшістю російського та українського населення. Постановою Ради Міністрів СРСР чітко визначений порядок проживання і прописки громадян, незалежно від їхньої національної належності, в Кримській області та інших курортних районах країни.

Беручи до уваги всі ці обставини, комісія прийшла до висновку, що для утворення кримської автономії немає підстав”.¹⁰

Звичайно, що Кримський обком КПУ цілком поділяє висновки комісії Громики - для перетворення області в автономію немає жодних підстав. Однак минає всього два роки і в липні 1990 року друга сесія Кримської обласної Ради народних депутатів створює Оргкомітет з опрацювання пропозицій про статус Криму. Ще через три місяці, 12 листопада 1990 року, позачергова сесія Кримської обласної Ради народних депутатів приймає декларацію "Про державний і правовий статус Криму", в якій проголошується "про право народу Криму на відновлення державності у формі Кримської Радянської Соціалістичної Республіки як суб'єкта СРСР і учасника Союзного договору" і призначає на 20 січня 1991 року проведення всекримського референдуму. Зрозуміло, що таке рішення могло бути прийняте лише за вказівкою Москви, хоча зовні максимально обставлялось як вияв ініціативи "знизу".

На наш погляд, існують дві головні причини, які змусили Москву кардинально змінити своє попереднє ставлення до статусу Криму. Перша - початок масового повернення кримських татар і відсутність у центру реальних можливостей зупинити цей процес. За результатами всесоюзного перепису населення у січні 1989 року в Криму вже проживало понад 38 тисяч кримських татар і щомісячно їх чисельність збільшувалась на декілька тисяч осіб. В 1990 році до Криму повернулись вже 83 тисячі кримських татар.

Наступною причиною стало прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України. Московські аналітики, прогнозуючи подальше віддалення України від союзного центру, обрали кримський півострів в якості своєрідного троянського коня, за допомогою якого союзний центр розраховував втримати бунтівну Україну. Тим більше, що схожі експерименти вже були апробовані в Азербайджані і Вірменії (Нагірний Карабах) та Грузії (Абхазія). Таким чином, Москва мала намір однією своєю дією вирішити в своїх інтересах два завдання - виключити саму можливість відновлення кримськотатарської автономії в процесі повернення кримськотатарського народу і зберегти Україну у складі СРСР. Попередньо зазначимо, що, хоча події серпня 1991 року повалили всі ці плани, тим не менше незалежна Україна успадкувала від зруйнованого СРСР серед інших і проблему кримського сепаратизму.

Забігаючи наперед, відмітимо, що вже в наші дні лідери компартії Криму, прагнучи прикрити маріонеткову роль обласної партійної організації КПУ, що виконувала настанови Москви, намагаються завуалювати свою непослідовність в питанні про статус Криму гарячим бажанням прийняття “максимально зваженого” рішення. Так, перший секретар Кримського рескому КПУ Л.Грач сьогодні пояснює шарахання комуністів півострова в питанні про відновлення кримської автономії протягом 1988-1990 років ні чим іншим, як можливістю “висловити іншим свою точку зору, послухати думку кримчан і дати спільно єдино можливу правильну відповідь”. І, без тіні сумніву, глибокодумно додає: “На відміну від інших виниклих громадських рухів Криму обласний комітет партії не мав права на політичну помилку у вирішенні воістину доленосного питання про вибір”¹¹

Зазначимо, що Л. Грач, автор вищезгаданої статті, в бажанні приписати собі в заслугу авторство ідеї про всекримський референдум (благо ЦК КПРС давно вже немає!), сам, можливо того не підозрюючи, досить детально розкриває істині причини поспіху з відновленням Кримської АРСР. Так Л.Грач стверджує: “Вкрай обмежились для Кримського обкому можливості політичного маневрування після прийняття влітку 1990 року Верховною Радою України Декларації про суверенітет, хоча в ній ще не говорилось про вихід України з СРСР. До того часу вплив пронаціоналістичних сил в законодавчому органі України все більш чітко проглядається. Наявні ознаки того, що комуністичне керівництво Верховної Ради України починає потрапляти під зростаючий вплив цих сил.

Особливий розпал протиріч, у даному випадку між Кримом і Києвом, надало питання про механізми втілення на практиці ідеї про кримську автономію, тобто, необхідності проведення всекримського референдуму. Думка про можливість народного волевиявлення” кримчан викликала у відповідь бурхливу реакцію Києва, який намагався доводити, що відновлення республіки доцільно здійснити шляхом спеціального рішення Верховної Ради УРСР, минаючи референдум”.¹²

Як бачимо, головне завдання ЦК КПРС, а відповідно і кримських комуністів, полягало зовсім не у “відновленні” автономії, що дійсно можна було здійснити шляхом спеціального рішення Верховної Ради УРСР, це визнає і сам Л.Грач. Справа в тому, що до цього часу постановою Верховної Ради СРСР від 28 листопада 1989 року були затверджені “Висновки і пропозиції Комісії Верховної Ради СРСР щодо проблем кримськотатарського народу”, в яких вказувалося, що “відновлення прав кримськотатарського народу не може бути здійснено без відновлення автономії Криму шляхом утворення Кримської АРСР у складі Української РСР.

Це відповідало б інтересам як кримських татар, так і представників інших національностей, що проживають в Криму”.¹³ Зрозуміло, що прийняття рішення про відновлення автономії Криму шляхом розгляду на сесії Верховної Ради України вкрай лякало як кримських комуністів, так і їхніх покровителів з ЦК КПРС, оскільки при такому підході могли б бути враховані певною мірою права кримськотатарського народу, який в той час тільки-тільки отримав можливість повернення на свою Батьківщину.¹⁴

Завдання комуністів тоді полягало в іншому - встигнути, спираючись на залякане ними ж населення Криму, протистояти відновленню прав кримськотатарського народу і втримати Україну від проголошення нею своєї повної незалежності від Москви. А для цього їм вкрай був необхідний референдум.

Єдиною політичною силою на півострові, яка категорично виступила проти проведення кримського референдуму, виявилася Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР). В спеціальній заяві ОКНР від 8 листопада 1990 року підкреслювалося: “Визначення державного статусу Криму або сесією Кримської обласної Ради народних депутатів, склад якої не може представляти інтереси кримськотатарського народу, або референдумом російськомовного населення, переселеного в Крим після депортації кримських татар, буде грубим зневаженням прав кримськотатарського народу і розглядатиметься як таке, що не має юридичної сили”.¹⁵

Проте всі аргументи кримських татар, в тому числі і про цинічність проведення референдуму в умовах, коли переважна більшість кримськотатарського народу ще не змогла повернутися на свою Батьківщину, не були почуті не лише в Симферополі, але й в офіційному Києві.

20 січня 1991 року в Криму був проведений перший в СРСР реґіональний референдум, результат якого був наперед визначений. Всі кримські татари, які до того часу змогли повернутися на свою Батьківщину, референдум бойкотували. 12 лютого 1991 року Верховна Рада Української РСР прийняла Закон “Про відновлення Кримської АРСР”.¹⁶ Так був покладений початок не лише процесу становлення кримської автономії в рамках Української РСР, а пізніше і незалежної України, але й тривалому етапу протистояння між центром та одним з реґіонів держави.

Небагато з українських політиків змогли тоді передбачити негативні наслідки прийнятих ними рішень. В цьому контексті цікавими видаються слова тодішнього Голови Верховної Ради України Івана Плюща, сказані ним в травні 1992 року: “Моя позиція дещо відрізняється від позиції Леоніда Макаровича Кравчука. Він, ще будучи главою парламенту, стверджував, що Верховна Рада спізнилася із наданням автономії Криму - мовляв, якби зробили це ще в липні 1990 року, проблем не виникало б. Я ж вважаю, слід було прискорити надання особливого економічного статусу реґіонам, які давно на це чекають. А не вирішувати політичного, по суті, надбудованого питання, нав’язаного Кримом, де вирують політичні амбіції верхівки... Бо ж Багрову аж свербить стати Президентом Криму...”.¹⁷ Віддамо належне здатності Івана Степановича передбачати, адже Закон “Про Президента Республіки Крим” був прийнятий вже у жовтні 1993 року.

В квітні 1991 року обласна Рада народних депутатів, перейменована у Верховну Раду Кримської АРСР, створює Комісію по розробленню Конституції автономії. Одночасно затверджуються повноваження делегації на чолі з М.Багровим, яка у складі делегації УРСР повинна була підписати новий Союзний договір. Власне в цей період керівники новоявленої кримської автономії починають виконувати покладену на них місію утримання України на орбіті Москви. В липні 1991 року в одному зі своїх інтерв’ю Голова Верховної Ради Кримської АРСР, розмірковуючи про майбутнє Союзу РСР, заявляє: “...чесно кажучи, дивно було чути, коли дехто, намагаючись продемонструвати свої юридичні знання, стверджував, що народ під час референдуму ( мова йде про всесоюзний референдум, який відбувся в березні 1991 року - Авт.) висловився не за єдиний Союз, а за Союз держав. Не треба видавати те, чого бажаєш, за дійсне”.¹⁸ Слід відзначити, що ця фраза прозвучала всього за місяць до серпневого путчу 1991 року, що призвів до остаточного розвалу СРСР.

Звичайно, такі поспішні дії влади по правовому оформленню статусу кримської автономії без будь-якого врахування законних прав та інтересів кримськотатарського народу, який повертається, не могли не викликати крайнє несприйняття у кримських татар. Не знайшовши порозуміння ні в Києві, ні в Симферополі, не кажучи вже про Москву, кримські татари намагаються апелювати до міжнародних організацій. В прийнятій 8 березня 1991 року заяві Центральної Ради ОКНР на адресу Міжнародного Гельсінського комітету з прав людини говориться: “... 20 січня 1991 року властями Криму був проведений референдум про перетворення Кримської області в Кримську АРСР за територіальною ознакою “як суб’єкта СРСР і Союзного договору”. Таким чином, статус Криму був вирішений арифметичною більшістю голосів переселених туди владою російськомовних громадян і розквартированих військовослужбовців, в той час як основна частина корінного народу Криму ще продовжувала залишатися в місцях заслання. Проведенню референдуму передувала тотальна пропаганда по залякуванню проживаючих в Криму громадян можливою примусовою українізацією з боку націоналістичних сил України і перспективою створення “ісламської республіки” силами кримськотатарських націоналістів, яка проводилася через офіційні засоби масової інформації. Кримськотатарський народ повністю бойкотував цей референдум....Таким чином, замість відновлення незаконно ліквідованої за режиму Сталіна державності кримських татар на їхній національній території була створена ще одна російськомовна республіка”.¹⁹

У відповідь на відкрите ігнорування владою прав кримських татар під час прийняття рішень про зміну статусу Криму кримськотатарський національний рух всі свої зусилля спрямовує на підготовку і проведення національного з’їзду кримськотатарського народу - Курултаю. 26 червня 1991 року в Симферополі починає роботу перша сесія II Курултаю, в роботі якої приймають участь 240 делегатів з різних реґіонів СРСР.²⁰

Слід зазначити, що І Курултай кримськотатарського народу відбувся ще в листопаді 1917 року, на ньому було обрано кримський уряд на чолі з Нуманом Челеби Джиханом. Однак з приходом в Крим більшовицьких військ кримський уряд був розпущений, а його голова Нуман Челеби Джихан заарештований і в лютому 1918 року страчений в Севастополі. Так на новому етапі історії Криму кримськотатарський народ знову відновив традиційний національний інститут - Курултай, делегати якого обираються строком на 5 років шляхом демократичних виборів, що проводяться у всіх місцях проживання кримських татар на території колишнього СРСР. В 2001 році відбудуться вибори наступного, вже IV скликання Курултаю кримськотатарського народу. В період між сесіями Курултаю, які скликаються раз на два з половиною роки, функції представницького органу кримськотатарського народу виконує Меджліс, який обирається на сесії Курултаю з числа його делегатів.

З огляду на логіку становлення автономії, зрозуміло, що в основоположних для кримськотатарського національного руху документах, прийнятих на першій сесії II Курултаю кримськотатарського народу, в тому числі і в “Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу”, дається негативна оцінка відновленню Кримської АРСР у формі територіального утворення, яке розглядається не інакше, як “прагнення юридичного закріплення результатів депортації кримських татар в 1944 році”.

Відповідно до рішень Курултаю по всій території Криму в місцях проживання кримських татар вибираються районні (реґіональні), міські, селищні та сільські меджліси. Однак, не зважаючи на те, що у всіх прийнятих документах Курултаю, а також заявах обраних керівників Меджлісу підкреслювалося, що “Курултай і обраний ним Меджліс є вищими представницькими органами кримськотатарського народу, які збираються на переломному етапі історії народу для вирішення його невідкладних проблем”, спеціально скликана сесія Верховної Ради Кримської АРСР оголосила, що рішення Курултаю суперечать діючим Конституціям СРСР і УРСР. З метою посилення своєї позиції керівництво кримської автономії для участі в розгляді цього питання запросило на сесію голову Комісії з міжнаціональних відносин Верховної Ради СРСР С.Таразевича.

Звичайно ж, головну роль в засудженні Курултаю, який відбувся, та прийнятих на ньому рішень, як і у всіх антикримськотатарських акціях того і наступного періоду, відіграла Кримська організація КПУ на чолі зі своїм лідером Л. Грачом. Буквально через декілька днів після завершення роботи Курултаю Кримський реском КПУ розіслав партійним керівникам районів, командуванню розквартированих в Криму військових частин, управлінням внутрішніх справ та депутатській групі “Єдінство” у Верховній Раді Криму документ під грифом “секретно” і “підлягає поверненню через 30 днів” під назвою “Орієнтировка про підсумки всесоюзного з’їзду (Курултаю) кримськотатарського народу”, а ще через 11 днів, тим же адресатам - інший секретний документ під заголовком “Про політичну оцінку підсумків Курултаю”. Головною метою цих документів було спотворення суті прийнятих на Курултаї рішень і вказівка компартійним органам протидіяти діяльності Меджлісу і його органів на місцях.²¹

В Криму почався новий виток антикримськотатарської пропаганди, який координував Кримський реском КПУ. Почастішали погроми нових поселень кримських татар, до участі в яких, поряд з міліцією, стали залучати і “актив” з числа цивільного населення. 10 серпня 1991 року Меджліс кримськотатарського народу прийняв заяву в якій засудив нагнітання антикримськотатарських настроїв, які можуть призвести до розв’язання на півострові громадянської війни. У відповідь на цю заяву 16 серпня за допомогою міліції руйнується фундамент мечеті, закладеної в селищі Молодіжне Симферопольського району. 18 серпня - на центральній площі Симферополя кримські татари проводять багатотисячний мітинг протесту проти сваволі влади. Місцеві аналітики прогнозують неминучу жорстоку розв’язку у протистоянні кримської влади з людьми, які повертаються на свою Батьківщину. Але 19 серпня 1991 року розбудило “Лебединим озером” від ранкового сну всю країну Рад, яка вже почала повільно тріщати “по швах”, а до вечора завершилося могутнім форте - зверненням до громадян країни Державного комітету з надзвичайної стану”²²

Розвал СРСР, який наступив після провалу ДКНС, відвернув розв’язання бійні в Криму. Проголошення 24 серпня 1991 року державної незалежності України створило абсолютно нові умови для подальшого вирішення як кримської, так і кримськотатарської проблем.

Кримські татари взяли активну участь у всеукраїнському референдумі і виборах Президента України, що відбулися 1 грудня 1991 року. Усвідомлена і послідовна позиція кримських татар на підтримку незалежності України була продемонстрована і в резолюції учасників реґіональної конференції делегатів II Курултаю кримськотатарського народу, яка пройшла 24 листопада 1991 року в Симферополі: “Кримськотатарський національний рух, що домагається повернення народу на свою історичну Батьківщину та відновлення своєї національної державності і виходячи з принципу рівноправності на самовизначення всіх народів, підтримує прагнення України стати незалежною демократичною державою...”²³

Слід особливо відзначити, що саме активна участь кримських татар у всеукраїнському референдумі дозволила в Криму набрати трішки більше половини голосів на підтримку Акту про проголошення державної незалежності України. Без голосів кримських татар Крим міг стати єдиним реґіоном Украіни, який би не підтримав незалежність України на всеукраїнському референдумі. Зрозуміло, що таким становищем не минули б нагоди скористатися прибічники відокремлення Криму від України.

Проте повернемося до справ керівників кримської автономії. Кінець 1991 - початок 1992 років характеризуються появою відкритого політичного сепаратизму на півострові, до чого прислужилася низка заяв московських політиків, які піддали сумніву територіальну цілісність України. Мер Москви Гавріїл Попов відкрито поставив під сумнів належність Україні Криму та Одеської області. Більш відверто претензії сусідньої держави були заявлені у виступах Олександра Руцького під час відвідання ним Криму у квітні 1992 року, коли він фактично закликав жителів Криму до відокремлення від України. Під тиском сепаратистських політичних організацій Криму, перш за все Республіканського руху Криму, 26 лютого 1992 року Верховна Рада Криму своїм рішенням змінила назву автономії - Кримська АРСР була перетворена на Республіку Крим. Одночасно з вилученням з назви дефініції “автономія” були затверджені державні атрибути Криму.

В Києві починають усвідомлювати небезпеку зволікання з прийняттям рішень щодо Криму лише тоді, коли в березні 1992 року Республіканський рух Криму проводить збір підписів про незалежний статус Криму. 29 квітня 1992 року Верховна Рада України приступає до розгляду законопроекту під достатньо символічною назвою “Про розмежування повноважень між Україною і Республікою Крим”, запропонованого народними депутатами від Криму. При цьому кримська сторона наполягає, щоб документ був прийнятий без обговорення і внесення будь-яких змін.

Інший підхід формулює народний депутат Сергій Головатий, який жорстко заявляє: “Ставити питання про розмежування повноважень між Україною та Кримом означало б ставити знак рівності між суб’єктами правовідносин - Україною і Кримом як рівними. Такими вони можуть бути тільки за умов кримсько-української конфедерації. Функцією розмежування і є віднесення до відання Криму певних повноважень, що передбачені представленим законопроектом. Тим самим визначається й статус автономії Криму як складової частини єдиної української держави”.²⁴

За підсумками серйозного обговорення Верховна Рада України приймає Закон “Про статус автономної Республіки Крим”.

Кримську владну еліту таке рішення Верховної Ради України не могло задовольнити, адже в їхньому розумінні статус Криму повинен був стати таким, щоб міг забезпечувати їхню повну неконтрольованість з будь-якого боку. І вже 5 травня 1992 року Верховна Рада Криму приймає “Акт про проголошення державної самостійності Криму”, а також постанову про проведення 2 серпня 1992 року всекримського референдуму на його підтвердження. На цій же сесії приймається і перша (з моменту відновлення автономії) Конституція Криму.

13 травня 1992 року в парламенті України знову обговорюється політична ситуація в Криму, в результаті чого приймаються рішення про відміну Акту про проголошення державної самостійності Республіки Крим і постанови про проведення 2 серпня всекримського референдуму. Водночас Верховній Раді Криму пропонується до 20 травня самій відмінити прийняті нею документи.

Кримські татари не залишилися осторонь від цих напружених процесів. 9-10 травня в Симферополі відбулося засідання Меджлісу кримськотатарського народу, на якому було розглянуто питання “Про ситуацію в Криму в зв'язку із прийняттям Закону України "Про статус Автономної Республіки Крим" і затвердженням ВР Криму "Акта про проголошення державної самостійності Республіки Крим". В прийнятій заяві засуджуються дії кримської влади і міститься звернення до Президента та Верховної Ради України “негайно припинити незаконні дії адміністрації Криму, спрямовані проти національних інтересів кримськотатарського народу і на підрив громадянського миру на півострові, та всі питання, пов’язані з визначенням державного статусу Криму, вирішувати за повноправної участі Меджлісу - вищого представницького органу кримськотатарського народу”.²⁵

В прийнятій 18 травня 1992 року резолюції на багатотисячному мітингу кримських татар, присвяченому пам’яті жертв депортації 1944 року, висувалися вимоги до парламенту України прийняти політичне рішення про визнання прав кримськотатарського народу на самовизначення та, виходячи з цього, визначити статус Криму як національно-територіального утворення у складі незалежної України.

В події, що відбуваються в Криму знову втручаються російські політики. 21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації приймає резолюцію “Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році”, у якій документи 1954 року про передачу Криму Україні оголошувалися такими, що “не мають сили закону з моменту їх ухвалення”.

Водночас, кажучи про ставлення Росії до всекримського референдуму, який незабаром мав відбутися, Голова Верховної Ради Росії Руслан Хасбулатов підкреслив, що населення Криму має право на його проведення. І хоча Верховна Рада Криму відмінила своє попереднє рішення щодо Акту про проголошення державної самостійності Криму, а пізніше і про проведення референдуму, таке відверте втручання Росії у внутрішні справи України не лише затьмарювало взаємовідносини між двома державами, але було своєрідним стимулятором сепаратизму на кримському півострові, здатним призвести до дестабілізації ситуації в Криму.

Аналізуючи процес становлення кримської автономії в 1991 - 1992 роках, можна побачити, що офіційним Києвом було допущено низку серйозних прорахунків. Їх усунення, як продемонстрували наступні події 1993-95 років, в подальшому вимагало більш значних зусиль. В той же час можна констатувати, що однією з головних нерозв’язаних проблем в ході врегулювання питання про статус Криму у складі Української держави продовжує залишатися кримськотатарська проблема. Суттєво закріпивши державні позиції на півострові і, слід бути об’єктивним, не в останню чергу дякуючи послідовності кримськотатарського національного руху в питаннях територіальної цілісності України, офіційний Київ так і не зміг домогтися встановлення таких правових механізмів самоорганізації автономії, які б враховували інтереси не лише однієї етнічної спільноти, нехай навіть і кількісно переважаючої, але й виключали можливості реанімації політичного сепаратизму на півострові.

¹О.Габрієлян, С.Єфімов, В.Зарубін, А.Кислий, А.Мальгін, А. Никифоров, В.Павлов, В.Петров. Кримські репатріанти: депортація, повернення і облаштування. - Симферополь.,1998. - С.44

²Тищенко Ю., Піховшек В. Повернення кримських татар. Хроніка подій. - К.,1999. - С.19

³Реабілітований постановою Президії Верховного Суду РФСР від 20 червня 1990 року - Ред.

⁴Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. - К., 1998. - С.85.

⁵Декларація Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року “Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав”. - Див. “Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів (1941 - 1998). - К., 1999. - С.33.

⁶Адміністративно-територіальні перетворення в Криму. 1783-1998 рр. - Симферополь, 1999. - С.398.

⁷Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. -К., 1998. - С.165.

⁸Там само. - С.157

⁹Зінченко Ю. Згад. праця. - С.189 - 190.

¹⁰Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Збірник документів (1941 - 1998). -К., 1999.-С.29.

¹¹Грач Л. Кримська автономія - відповідь на виклик історичного періоду. - “Комуніст”, №3, 18 січня 2001 р.

¹²Там само.

¹³Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Збірник документів (1941-1998). - К.,1999.-С.38.

¹⁴Не ідеалізуючи міру розуміння складом ВР України того часу суті кримськотатарської проблеми, ми тим не менше, виходимо з того, що відсутність такої форми тиску, як результати референдуму, могли б призвести до врахування інтересів і кримськотатарського народу під час надання Криму статусу автономії у складі Української РСР. - Ч.Р.

¹⁵Авдет. - Бахчисарай, 1990. -15 листопада.

¹⁶Закон УРСР “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”. Прийнятий 12 лютого 1991 року.- Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991, №9, ст.84.

¹⁷Тищенко Ю., Піховшек В. Згад. праця. - С.23.

¹⁸Голос України. - 1991. -2 липня.

¹⁹Авдет. - Бахчисарай, 1991. - 15 березня.

²⁰Правда України. - 1991. - 2 липня.

²¹Авдет. - Бахчисарай, 1991. - 22 серпня.

²²Тищенко Ю., Піховшек В. Згад. праця. -С.29.

²³Авдет. - Бахчисарай, 1991. - 29 листопада.

²⁴Українські новини. - 1992. - №18. - 4 травня.

²⁵Авдет. - Бахчисарай, 1992. - 14 травня.

(“Кримські студії”, №2-3 (8-9), 2001)