Розділ IV
КРИМ У 20-х – НА ПОЧАТКУ 50-х РОКІВ: ВИПРОБУВАННЯ ТОТАЛІТАРИЗМОМ

§1. Політичний аспект етнонаціонального розвитку Криму: національний комунізм

Існування автономної республіки в складі Російської федерації визначило своєрідність міжвоєнного періоду 1921–1941 рр. у Криму. Кримська АРСР поєднувала в своєму устрої та внутрішній політиці риси як територіальної, так і національно-територіальної автономії. До цього часу визначення її характеру є дискусійним. На думку одних, Кримська АРСР була національно-територіальним утворенням, в якому кримські татари обіймали вищі державні посади, кримськотатарська мова мала статус державної, кримські татари вважалися корінним народом. Це бачення стало популярним і серед сучасних кримських татар. Справді, за весь час, що проминув після знищення Кримського ханату 1783 р., кримські татари могли претендувати на статус етнічної та політичної спільноти лише в часи існування Кримської АРСР. Однак їхні політичні опоненти, а часто-густо і професійні історики, заперечують такі твердження на підставі формальних, але документально підтверджених даних. Вони покликаються на те, що кримські татари становили незначну частку у складі населення автономії, і що політичний та культурний вплив кримських татар було ініційовано не кримським населенням, а “згори” (з Москви) в рамках загальнодержавної кампанії “коренізації” (власне у Криму вона дістала назву татаризації), і так само “згори” її було припинено. Обидва погляди співіснують нібито на рівних правах, і спроб зважити переконливість аргументації чи знайти спільність позицій не видно.

Єдина спільна риса, на яку хибують обидві сторони, є методологія опрацювання джерел. Ті й інші не переймаються – попри постмодерну революцію в методології історичної наука і прогресуюче викриття таємних сторін сталінізму – ідеологічним навантаженням документів радянського часу і роллю репресивного апарату СРСР. Тому нині просто цитування, і навіть покликання на дух і букву документа, розрахованого на публічність, без врахування його ідеологічної функції, є щонайменше наївністю (себто – непрофесійністю). Другим гріхом попередньої дискусії була відсутність – як не дивно для історієписання – суворої хронологічної побудови аргументації. Тому не раз явища різного часу представляються гамузом, як одне й те саме. І це в час, коли політична ситуація змінювалась мало не щомісяця. Брак наскрізної хронологічно стратифікованої візії історії Криму міжвоєнного часу, що представляла б еволюцію і взаємодію різних її складових, на сьогодні є однією з головних причин домінування в цій галузі чорно-білих картин.

В даному розділі, присвяченому етнополітичному розвиткові Криму 1921–1941 рр., ми спробуємо співставити обидві тенденції, що проявилися в ньому, а саму відцентрову – татаризації, і доцентрову – радянізації, а також з’ясувати їхні наслідки та уроки. При цьому ми будемо прагнути врахувати ідеологічну зумовленість існуючої документальної інформації та наявні лакуни.

Націонал-комунізм як післяреволюційний синдром

Перш ніж задаватися питанням про суть подій у міжвоєнному Криму слід звернути увагу на протиприродність сполучення так званого національного будівництва, інакше кажучи – націоналізму, з догматами соціалістичного вчення, що проповідувало інтернаціоналізм.

Тому сама постановка питання в рамках традиційної націоналістичної парадигми – кримськотатарської, російської чи зрештою української – про те, чого в тому часі було більше, татаризації чи радянізації – не має і не може мати логічно задовільного рішення. Було те й інше водночас, а способу вимірювання відсотків в таких речах гуманітарні науки не знають. Звідси постає завдання з’ясувати межі можливого поєднання одного з іншим у явищі, що тільки згодом стало описуватися терміном націонал-комунізму. При цьому націонал-комунізм, як і будь-яке явище, ніколи не залишався незмінним. Тому його потрібно розглядати у розвитку.

Успіх більшовиків в роки громадянської війни значною мірою зумовлювався здатністю їх керівництва до політичних компромісів з різними прошарками населення колишньої Російської імперії. Тактична гнучкість більшовиків, здавалося, не мала меж, коли йшлося про союзників у збройній боротьбі з контрреволюцією. Розбіжності догматичного характеру ані з націоналістичними, ані навіть з релігійними ідеологіями не ставали перешкодою для войовничих інтернаціоналістів та атеїстів. Це дало їм можливість для залучення на свій бік націоналістів і навіть релігійних діячів різного штибу. Вироблення спільних ідейних платформ спричинилося до повстання в більшовизмі відповідних ідейних течій, що можна описати терміном націонал-комунізм.

Націонал-комунізм був компромісною доктриною для націоналістів, які дотримувалися лівих поглядів. Вони не тільки прагнули національного процвітання та досягнення ідеальної внутрішньої гармонії нації шляхом розвитку національної культури, але й через сприйняття марксистського вчення про економічний детермінізм (власне, у його вульгарній формі) робили ставку на економічний прогрес. Отже, компроміс націоналізму з марксизмом став можливий саме на підставі спільних гасел націоналістів та комуністів стосовно соціально-економічного прогресу, особливо в інтересах нижчих соціальних верств. Комуністи прагнули шляхом економічного прогресу перетворити людство на робітничий клас в його ідеальній уявній формі, а націоналісти мріяли про досягнення на цій підставі соціальної однорідності нації, не менш ідеалізованої та уявної спільноти. Принципові ж розходження в поглядах на кінцеві цілі комуністів та націоналістів, однаково ідеальні, до початку економічного процвітання не повставали перешкодою для порозуміння. Тому-то спроби комуністів національних окраїн надати владі виразних національних рис були добре відчутні ще в роки громадянської війни¹.

Більшовики були ладні поступитися націонал-комуністам з тюркських країв, принаймні на деякий час, навіть негативним ставленням до релігії, адже остання виступила одним з чинників національної свідомості, особливо для мусульманських народів. Це призвело до повстання в націонал-комунізмі теорії “ісламського соціалізму”, тобто концепції про можливість використання соціальних та моральних настанов ісламу для соціалістичного перетворення суспільства.

Справді, ісламська етика тісно перепліталася з соціальними нормами і ґрунтувалася на ідеалі справедливості (адалет). Така ідеологія, що не надавала значення національним відмінностям і закликала до соціальної справедливості, суголосила більшовицьким гаслам, попри свою релігійну догматику. Це живило ґрунт для ідеологічної злуки між радикальними ісламістами та більшовиками. Так звані ісламські комуністи вбачали в ісламській етиці цілу низку позитивних рис, що зближували іслам з комунізмом, наприклад обов’язковість освіти, суспільно-корисної праці, виховання дітей, заперечення приватної власності і права на землю, води й ліси, заборона лихварства, осуд розкошу й марнотратства, вживання алкоголю, хабарництва й розпусти, прогресивне оподаткування.

Потреба такої злуки з мусульманами зумовлювалася передусім авторитетом ісламу серед тюркомовного населення на значній території колишньої Російської імперії. На відміну від християнських регіонів, де на час революції уже утворилися модерні нації, і націоналізм усунув релігію від перших ролей в ідеології суспільства, у тюркських регіонах, де визрівання національної свідомості значно відставало, релігія ісламу з її універсалізмом зберігала авторитет найпоширенішого різновиду суспільної ідеології. Більше того, в умовах існування православ’я в ролі державної релігії іслам служив однією з національних відмінностей від панівної православної російської нації. Хоча з іншого боку, проповідь братерства усіх мусульман незалежно від їхньої національної приналежності суперечила ідеології націоналізму. Коли йдеться про Крим, то ще Ісмаїл Гаспринський на зламі століть виступав не стільки від імені кримськотатарського народу, скільки від імені усіх мусульман і тюрків², тільки під кінець життя під впливом революції у Туреччині 1908 р. та кримськотатарських молодих активістів перейшов на виразні націоналістичні позиції.

Головним теоретиком ісламських націонал-комуністів колишньої Російської імперії виступив Мірсеїт Султан-Галієв (1892–1939), з волзьких татар. Він так само відстоював ідеали цивілізаційного та соціального поступу тюркських народів, а в кінцевому підсумку передбачав і відмирання релігії. Тим не менше, в очах ісламських націонал-комуністів збереження традиційних культурних інститутів було однією з головних передумов підвищення соціальної активності мусульманського населення російських окраїн. Вони вважали, що революція в мусульманських країнах повинна бути одночасно як соціальною, себто спрямованою на повалення влади місцевих експлуататорів (буржуазії, поміщиків та союзного їм “консервативного” духовенства), так і національною – скерованою на повалення іноземного панування. Але ж не початку соціального руху авторитет ісламської доктрини в мусульманських суспільствах не давав, на їхню думку, можливості одночасного пробудження національної та класової свідомості. Через це на першому етапі національно-визвольної антиколоніальної боротьби абсолютний пріоритет повинен був належати виконанню завдань національного визволення, а релігія ісламу відносилася до підставових елементів національної культури. Завдання духовного прогресу і атеїстичне виховання ввижалися їм завданнями на перспективу, здійсненними тільки в умовах вже існуючого соціалістичного ладу³.

Враховуючи слабкість національного пролетаріату в мусульманських країнах того часу, ісламські комуністи вважали національне військо одним з найефективніших інструментів національного виховання молодого покоління суспільства, а відтак засобом його глибинних структурних перетворень. Тому вони відстоювали необхідність утворення національних мусульманських військових частин.

Звичайно, вони вважали потрібною й автономію політичної організації в самому комуністичному русі. У листопаді 1918 р. М.Султан-Ґалієв разом з кримським татарином і комуністом І.Фірдевсом провели перший з’їзд мусульман-комуністів, на якому вони прагнули утворити Мусульманську комуністичну партію, що повинна була приєднатися на федеративних засадах до РКП(б)⁴. Проте під тиском більшовиків з’їзд не підтримав цієї ідеї. Тоді при ЦК РКП(б) було створене центральне бюро мусульманських організацій, що у квітні 1919 р. було перейменоване у Центральне бюро комуністичних організацій народів Сходу.

В роки громадянської війни компроміс між більшовиками та націонал-комуністами приніс таку бажану для обох сторін перемогу над контрреволюцією. Та перемога заразом усувала й головний стимул до компромісу. Вона ставила союзників-переможців перед вибором. Або вони погоджувалися на подальші взаємні поступи і відповідно виконували взаємні обіцянки, або вони ставали до боротьби один з одним на знищення. Між цими двома полюсами й будувалася політика більшовиків на національних окраїнах країни Рад.

Червоний терор та антирадянські повстання 1920–1921 рр.

Більшовики вступили до Криму, явно не маючи жодного конкретного плану політичного і державного устрою, крім амбіцій втілити у життя догмати вульгарного соціалізму. Маючи в своєму розпорядженні переможну Червону Армію, вони взагалі не усвідомлювали потреби у переорієнтації своєї політики в інтересах своїх недавніх союзників. Навпаки, вони були схильні до силових заходів для зміцнення своєї диктатури, якими б благородними цілями вони не обґрунтовували її. Тому перші кроки більшовиків у Криму після зайняття півострова були продовженням політики червоного терору громадянської війни.

Власне, ініціатором терору в Криму був сам вождь Країни Рад. В.Ленін відкрито заявив невдовзі по захопленню півострова, 6 грудня 1920 р., наступне: “Зараз у Криму 300000 буржуазії. Це джерело майбутньої спекуляції, шпигунства, всілякої допомоги капіталістам. Але ми їх не боїмося. Ми говоримо, що візьмемо їх, розподілимо, підкоримо, перетравимо” ⁵. Головним методом “перетравлення” стали розстріли.

Ще не встиг останній врангелівський солдат залишити Крим, як туди прибула команда з Москви на чолі з угорським комуністом Белою Куном, головою Кримського ревкому, його заступником Ю.П.Гавеном (псевдонім Я.Е.Даумана) та секретарем Кримського комітету РКП(б) Р.Землячкою (Залкінд). Вони утворювали воєнно-революційні комітети, на які покладалися головно каральні функції, а невдовзі організували й КримЧК на чолі з С.Ф.Реденсом та начальником оперативного відділу Миколою Бистрих, якого у січні замінив Я.П.Бірзгал. Белу Куна, щоправда, було викликано до Москви на початку січня 1921 р., і 20 лютого 1921 р. його замінив М.Поляков. Але це не позначилося на ході репресій.

В ході влаштованої більшовиками “чистки” півострова від колишніх “білих” протягом півроку загинуло за різними оцінками від 60 до 100 тис. чоловік⁶. Переважну більшість їх становили білогвардійські офіцери. Проте в репресіях пропало й чимало корінних мешканців півострова, незадоволених радянським режимом. На загал 90% розстріляних були міські жителі⁷.

Татари, які мешкали переважно в містах, не були головною мішенню терору. Проте в зв’язку із прямим грабунком селянства через продрозкладку (проіснувала до 1 червня 1921 р.), за рахунок якої в Криму утримувалося чисельне військо, через триваюче безземелля селян, невдоволення поширилося і на селі. Воно поглиблювалося заповзятими стараннями Б. Куна та Р. Землячки утворити тисячу радгоспів. Це напряму зачіпало інтереси кримських татар (в тому числі й релігійних служителів), як і інших селян. Татарські, російські та українські селяни, які чинили збройний опір білогвардійцям у часи громадянської війни у загонах, що дістали назву “зелених”, змушені були продовжити партизанську війну вже проти більшовиків разом з колишніми врангелівцями, а не раз і під їхнім проводом. Ці білогвардійські і татарські загони фігурували у звітах КримЧК під назвою банд біло-зелених⁸.

Відомі й суто татарські загони “єшіль куввет” (“зелена сила”), які зокрема очолювали Ісмаїл Назал, Апас, Мустафа Курба⁹. У Криму розгорталася нова фаза громадянської війни, яка для кримських татар була, по суті, антиколоніальною, національно-визвольною. Звичайно, що КримЧК відповіло на це репресіями. Незважаючи на короткий час перебування у Криму, ім’я Бели Куна стало ненависним для кримських татар. Воно звучало подібно до вислову “злощасний день” на кримськотатарській мові (беля кунъ)¹⁰.

Подібні повстання, що їх влада називала політичним бандитизмом, охопили значні території, підконтрольні радянському урядові, і насправді були продовженням громадянської війни у відповідь на негнучкі дії більшовиків. Та війна не могла тривати без кінця, і терор у мирний час дестабілізував суспільство. Власне розгул терору, політична та господарча анархія зрештою й перешкодили проведенню посіву навесні 1921 р., що зрештою послужило однією з причин, які викликали голод у Криму, як і на всій підконтрольній більшовикам території колишньої Російської імперії. Більшовицькому керівництву та радянському урядові настав час подбати про налагодження цивільного громадсько-політичного та економічного життя на півострові. Це ставило перед більшовиками, влада яких трималася виключно силою і терором, питання про політичних союзників і розширення соціальної бази режиму.

Чому татаризація?

Переорієнтацію внутрішньої політики радянського уряду було намічено рішеннями Х з’їзду РКП(б), що відбувся 8-16 березня 1921 р. Збереження значної території колишньої імперії вимагало реорганізації стосунків центру з периферією. Заходи з національного питання саме й являли собою програму угоди більшовицького режиму з націоналістично настроєними елітами окраїн колишньої Російської імперії. Більшовики, поступаючись прагненню національних еліт до створення національних держав, погоджувалися на утворення регіональних автономій з функціями, притаманними національним державам. Здобуття ж повної незалежності народами було оголошене шкідливим для їх економічного і соціального поступу, і – зрозуміло – для інтересів світової пролетарської революції. Інакше кажучи, хоч більшовики відмовляли націоналістам у праві на самовизначення, але йшли на утворення національних держав, хоч і з обмеженими функціями та компетенцією. В обмін на відмову від повної самостійності пропонувався економічний прогрес. Федерацію було визнано за оптимальну форму держави для більших національних анклавів. Для менших, чи таких, де національний склад не мав виразної більшості – форму автономії.

Проте насправді форма державного устрою, попри зовнішню розбіжність у поглядах В.Леніна й Й.Сталіна (останній наполягав на обмеженні прав союзних республік статусом автономії), в умовах суворого контролю з боку пролетарської диктатури перетворювалися у фікцію.

Справа в тому, що за розподілом державних функцій центральний уряд у Москві дістав перевагу над урядами федеративних республік, не кажучи вже про уряди автономій, як це було у Криму. В результаті, більшовицький центр, по-перше, залишав за собою зовнішньополітичні, воєнні та адміністративні функції, а з допомогою партії – також ідеологічний контроль, причому суворо централізований. По-друге, центр зосереджував у власних руках повний контроль економіки країни, підпорядкувавши своєму віданню найпотужніші промислові об’єкти – вони оголошувалися такими, що мали значення для всієї країни. За таких умов окраїни, контролюючи другорядні підприємства, не раз навіть збиткові, опинялися під економічним диктатом центру. По-третє, розподіл освітньо-культурних функцій між центром та федеративними одиницями, призводив до провінціалізації, маргіналізації національних культур, що зміцнювалася монополією центру на будь-які зовнішні зносини.

Словом, віднесені до відання національних держав питання економічного, соціального і національно-культурного розвитку були другорядними і насправді не давали в руки місцевих урядів самостійності, роблячи їх беззахисними перед диктатом центру.

Тим не менше, політичний компроміс навіть на таких засадах створював ілюзію діалогу націоналістів та більшовиків і давав обом таборам, що були однаково виснажені громадянською війною, потрібну відстрочку для перегрупування сил і продовження змагання за розширення власної компетенції.

Постає питання: чому “коренізація” набрала форму татаризації, адже у Криму мешкало надзвичайно строкате за етнічним складом населення, і кримські татари не становили в ньому більшості? При цьому іудеї та германці, представники інших етнічних меншин у Криму, за іронією історії з’явилися у Криму ще до перших тюрків, з якими кримські татари були кровно споріднені. Словом, ані з огляду на кількість кримських татар у населенні півострова, ані з огляду на історію, здавалося, не існувало аргументів на користь того, щоби “коренізація” відбулася в інтересах саме кримських татар. Що штовхало більшовиків на прийняття татаризації коштом національних інтересів інших етносів Криму? Чи справедливо кваліфікувати татаризацію як “позитивна дискримінація”?

Після завоювання Криму Червоною Армією для підвищення політичного статусу кримських татар на рівень так званої титульної нації було кілька чинників.

По-перше, самі кримські татари увійшли до тих народів колишньої Російської імперії, які на час революції вже мали досить розвинену і поширену в масах національну ідею, що орієнтувалася на утворення як культурної, так і політичної територіальної автономії для кримських татар на Кримському півострові. Кримські татари вступили в революцію, маючи національно свідому еліту, що претендувала на політичну місію виразника та захисника інтересів народу.

По-друге, ця політична еліта, незважаючи на молодість, мала досвід політичної діяльності ще з передреволюційного десятиліття, а в роки революції і громадянської війни навіть здобула практичний досвід політичної влади в Криму¹¹. З липня 1917 р. вона мала власну політичну партію з промовистою назвою “Міллі Фірка” (“Національна партія”). До того ж провідні кримськотатарські політики та культурні діячі, в тому числі лідери І Курултая Асан Сабрі Айваз, Бекір та Абібулла Одабаши, Амет Озенбашли, Осман Акчокракли, Ісмаїл Лєманов, Абдула Лятіф-заде та інші, які під час громадянської війни пережили часті зміни влади, не емігрували за кордон, а залишилися на батьківщині і відважились на подальшу співпрацю з більшовиками. На руку їм було співробітництво більшовиків упродовж 1919–1920 рр. з лівим крилом “Міллі Фірка” під проводом Велі Ібраімова (1888–1928). Серед кримських татар були також і комуністи, зокрема Ісмаїл Фірдевс (1888–1937), один з провідних представників націонал-комунізму.

По-третє, крім вузько тактичних міркувань на користь союзу з кримськими татарами, співпраця з татарами-націоналістами мала для більшовиків ширшу перспективу як стимулятор світової революції. Передусім через згадане усвідомлення більшовиками близькосхідних традицій Криму, останній вважався, за словами Леніна, смолоскипом, що виблискував світлом пролетарської революції на Схід¹². Кримські татари в планах світової революції виглядали особливо бажаним союзником через солідарність більшовиків з національною революцією у Туреччині під проводом Мустафи Кемаля (Ататюрка)¹³. До того ж і Радянська Росія, і кемалістська Туреччина, з 1919 р. активно налагоджували взаємні зв’язки, прагнучи вийти з міжнародної ізоляції¹⁴. 31 березня 1919 р. при Кримському обласному комітеті РКП(б), що існував у м. Мелітополі, було створене мусульманське бюро з метою “радянізувати кримських татар, а через них і країни Сходу”¹⁵. Отже, залучення татар на свій бік було важливою запорукою добрих стосунків з республіканською Туреччиною і напевно відіграло істотну роль в тому, що коренізація у Криму набула форми татаризації, незважаючи на те, що татари були в меншині. Щоправда, така залежність ставлення більшовиків до татар від стосунків Радянської Росії з Туреччиною мала й негативний бік у випадку їх охолодження, яке не змусило на себе довго чекати.

По-четверте, після знищення режиму барона Врангеля в Криму не існувало ані державної структури, ані політичної організації. Більшовицька партія, що нараховувала лічені десятки осіб¹⁶, переважно недавніх меншовиків та есерів, не мала і не могла мати авторитету серед місцевого населення. Обласний комітет приїхав на півострів в обозі Червоної Армії з Мелітополя. Основна ж маса більшовиків з’явилися на півострові у складі частин Червоної Армії, а тому перебувала там тимчасово і місцевої специфіки не знала й не розуміла¹⁷. Власне, в особі кримських татар та “Міллі Фірка”, що нараховувала близько 10 тис. членів, більшовики мали єдиного потенційного політичного союзника в Криму. До того ж доводилося рахуватися з кримськотатарським рухом “зелених”.

“Міллі Фірка”, зі свого боку, теж вітала ідею компромісу. 25 листопада 1920 р. сім її лідерів на чолі з головою Дж. Хаттатовим звернувся у Кримський ревком з поданням про легалізацію. В ній заявлялося про те, що кримські татари як пригноблені мусульмани вважають Радянську Росію вірним і природнім союзником і прихильно ставляться до курсу більшовиків на побудову соціалізму; вони мають власну думку лише відносно часу, місця, та засобів “соціалізації”. Кримськотатарські націоналісти домагалися дозволу на відновлення релігійного життя та культурно-освітню діяльність. Проте поки що Ревком на чолі з Белою Куном не бажав ні з ким ділити владу і 30 листопада оголосив “Міллі Фірка” шкідливим і непотрібним пережитком минулого. Партію не було відновлено, проти неї було розгорнуто пропагандистську кампанію. Хіба що окремі її члени могли вступати до лав комуністів¹⁸.

Та перераховані обставини недостатні для пояснення, чому саме кримські татари були обрані корінним народом Криму, в інтересах якого мусила проводитися “коренізація”. Схоже, що вирішальним чинником було віднесення більшовицьким керівництвом Криму до уявного Сходу в дусі загальноєвропейської моди на “орієнталізм”¹⁹. Такий погляд мав і реальні підстави, адже до російського завоювання 1771 р. та анексії 1783 р. півострів, що належав Кримському ханату (останній державі нащадків Чингізхана) та Османській імперії, політично і культурно входив до Близького Сходу. Ось це уявлення історико-культурної минувшини здатне було взяти гору над тим фактом, що на кримських татар припадала лише чверть населення півострова, тоді як росіяни та українці становили там абсолютну більшість, близько половини усього населення²⁰. Латиш Ю.Гавен ще 1919 р. передавав Леніну свою думку про корисність утворення у Криму татарської республіки.

Отже в тому, що саме кримські татари виступали в очах більшовиків тим корінним народом Криму, достойним конкурентом і потенційним союзником, інструментом і символом радянської національної політики на півострові, відіграли роль як реальна політична вага кримських татар на півострові, так і ідеальні візії Орієнту суголосні своєму часу.

Утворення Кримської АРСР як перший акт епохи націонал-комунізму

На початку 1921 р. радянський уряд направив для обстеження ситуації, що складалася у Криму, М.Султана-Галієва. Ця постать найкраще підходила для пошуку компромісу між соціалізмом, ісламом та націоналізмом.

М.Султан-Ґалієв у своєму звіті ЦК більшовицької партії піддав критиці дії Кримського ревкому і над усе чекістський терор, та запропонував створити у Криму автономну республіку із найширшим залученням татар до державного управління.

У січні 1921 р., у розпал терору, за рекомендацією Султан-Галієва Кримський областком РКП(б) утворив обласну татарську секцію. Рішення Х з’їзду РКП(б) та висновки комісії М. Султан-Галієва, давали сигнал для створення цивільного устрою у Криму. Проголошення Х з’їздом РКП(б) курсу на лібералізацію радянського режиму, нехай обмеженої, поверхневої, відкрило можливість для зміни ситуації в Криму. Навіть керівництво ЧК в особі Ф.Дзержинського, довідавшись про наслідки “перетравлення буржуазії”, саме визнало його помилкою розв’язування “червоного терору” у Криму²¹ і уже 14 квітня 1921 р. Всеросійський Центральний Виконавчий комітет направив у Крим телеграму із запитом про можливе проголошення Криму радянською республікою. Така пропозиція викликала ентузіазм в кримськотатарських націонал-комуністів. Одні, щоправда бачили її цілком в комуністичному дусі як територіальне утворення, форпост пролетарської революції. Інші ж в цьому побачили запрошення до утворення національної держави кримських татар. У відповіді, що об’єднувала обидві точки зору, говорилося: “Проголосити Крим Радянською Соціалістичною Інтернаціональною республікою в межах Кримського півострова, починаючи від Сиваського мосту, поставивши на перше місце роботу татар і по можливості татаризувати апарати Наросвіти, Земвідділу, Оздороввідділу, Відділу Управління і Президії керівних органів”²².

З метою вивчення етнодемографічної ситуації в Криму та як запобіжний засіб до посилення державницьких амбіцій серед татар, радянський уряд організував перепис населення у квітні 1921 р. Результати цього перепису, як і перепису 1897 р., штучно представляли росіян, українців і білорусів єдиною спільнотою – 51,5%, тоді як татари були об’єднані разом з турками та циганами і становили 25,9% населення. На євреїв припадало 6,86%, німців – 5,88%, греків – 3,31%, вірмен – 1,67%, болгар – 1,57%, поляків, караїмів, естонців і представників інших народів – 3,31%. Взагалі на той час в Криму мешкали представники 59 національностей у кількості 720,5 тис. чоловік²³. Штучне об’єднання слов’ян в одну групу, що перевищувала половину населення, надавало “об’єктивну” аргументацію для розв’язання кількох задач, що повставали перед більшовиками у зв’язку з необхідністю визначення адміністративного статусу Криму. Виглядало так, що жодна з національностей Криму не могла претендувати на статус титульної нації. Це нейтралізувало, з одного боку, претензії татар на національну державність у Криму, а з іншого – заміряння політиків України щодо приєднання півострова²⁴. Водночас це відкривало шлях до політичної нейтралізації українців в самому Криму²⁵ і їх культурної русифікації. Поки що ж Москва користувалася їхніми голосами для того, щоби мати вирішальне слово у справах майбутньої автономії.

Та протягом літніх місяців, поки проводилися консультації та переговори між Москвою та Кримом, відбувалися вибори до місцевих рад і обиралися делегати І Всекримського з’їзду рад, у політичному проводі кримських татар здобули гору надії на утворення національної державності. До цього спричинилася оголошена амністія націоналістичним діячам, в тому числі членам “Міллі Фірка”, “зеленим”. Отже, політична еліта кримських татар робила спроби домогтися для майбутньої автономії саме кримськотатарського характеру, звичайно, під лояльними гаслами “залучення трудової частини національностей Криму, передусім та найбільшою мірою кримських татар, до усіх партійних та радянських апаратів”. Являючи після переходу до лав комуністів порівняно чисельну групу (192 особи в травні 1921 р.) в кримській більшовицькій організації і маючи в ній власний керівний орган²⁶, кримські татари намагалися утворити власні політичні організації. Кримоблтатбюро на своїх засіданнях приймав рішення про створення самостійних татарських профспілкових і спортивних організацій, спілки молоді, телеграфу та ін. У свою чергу бюро обкому партії ухвалювало тільки одне рішення: “Вважати неприпустимим існування самостійних татарських організацій”. Також кримські татари домагалися ухвали обласним комітетом рішень на користь надання кримським татарам квот на представництво в органах влади, запровадження кримськотатарської мови як офіційної у діловодстві, освіті, суді. Йшлося навіть про те, щоби задовольнити земельні потреби кримських татар з земельного фонду радгоспів²⁷.

Пропонувалося також і створення комісаріату закордонних справ, але російський нарком закордонних справ Г. Чичерін був впевнений, що кримчани будуть тільки шкодити російській політиці і створювати скандали з Туреччиною. Отже, насправді Криму у поширенні революції на Схід, на противагу мітинговим балачкам, відводилася “технічна роль і більше нічого”²⁸.

Словом квітень–жовтень 1921 р. були часом змагання татарських націонал-комуністів з більшовиками за основні принципи створення Кримської автономії.

26 вересня оргбюро ЦК РКП(б) все ж передбачало своїм рішенням надати кримським татарам 50 місць у Кримському Центральному Виконавчому Комітеті. Ще раніше 19 вересня оргбюро ЦК погодилося відрядити М.Сеїд-Галієва до Криму на посаду голови уряду (РНК). Таким чином, Москва погоджувалася на надання майбутній автономії рис національної. Але водночас вона продовжувала тиск на кримську партійну організацію з метою нейтралізації татарського впливу. 4 листопада 1921 р. секретар областкому РКП(б) І. Акулов промовив, що політика партії зовсім не полягала на тому, щоби Кримська автономія стала татарською республікою²⁹.

18 жовтня 1921 р. В.Ленін та М.Калінін підписали постанову про утворення Кримської АРСР у складі РРФСР. IV обласна партконференція, що проходила 17–21 травня, вітала це рішення і ухвалила рішучі кадрові заходи для здійснення татаризації, зокрема про переведення до Криму кримських татар, що перебували за його межами на державній та воєнній службі. Липневе засідання татарського бюро висунуло кандидатури кримських татар до органів влади Кримської АРСР.

Установчий з’їзд було скликано у Сімферополі 7–11 листопада 1921р. З’їзд ухвалив закон про землю, рішення про запровадження неп в Криму. З’їзд оголосив Крим автономною республікою, затвердив конституцію, яка була ухвалена на V кримської партконференції (листопад 1921р.), обрав ЦВК рад (КримЦВК) та голову РНК. Кримський ЦВК був обраний у складі 50 осіб (з них 15 татар) та 15 кандидатів (2 татар). З них було сформовано уряд Кримської АСРР (13 наркоматів та 3 управління). Незважаючи на те, що значна частина наркоматів, в тому числі силові (внутрішніх справ, КримЧК) номінально мали цілком автономний статус, їхні керівники ефективно контролювалися партійною дисципліною РКП(б). Крім того, воєнне командування, Кримський раднаргосп, статуправління та усі економічні справи напряму підпорядковувалися загальноросійським наркоматам. Функціональний розподіл компетенції відповідав провінційному статусу Криму, забезпечуючи центральному уряду РРФСР пріоритет у визначенні внутрішньої політики в Криму.

Що стосується представництва кримських татар в уряді, то за ними рахувалося чотири портфелі: У.Ібраімов був наркомом землеробства, В.Ібраімов – наркомом робітничо-селянської інспекції, К.Хамзін – нарком освіти, Х.Чапчакчі – наркомом охорони здоров’я. Татари Ш.Ібраімов та І.Баліч увійшли до Особливого представництва Кримської АРСР при Наркоматі з національних справ (з 1924 р. – при ВЦВК РРФСР). Кримські татари дістали, таким чином, доступ до влади у важливих ділянках господарства, політичного управління та культури. Проте їхня позиція впевнено нейтралізувалася. Зокрема, М.Султан-Галієв, головний ідеолог татарського націонал-комунізму, був поставлений головою Раднаркому, але голова першого Кримського ревкому 1918 р. Ю.Гавен, на якому лежала відповідальність за репресії початку 1918 р. і зокрема смерть голови першого уряду кримських татар Н.Челебі Джигана, був “обраний” на посаду голови Центрального Виконавчого комітету Кримської АРСР. Інший колишній голова Кримревкому, наступник Бели Куна, М.Поляков обійняв ключову посаду наркома внутрішніх справ.

Створена Кримська автономна республіка мала двоїсту природу, поєднуючи риси як територіальної, так і національної автономії. Представництво кримських татар в уряді, звичайно, зміцнювало враження про її національний характер. Власне, саме воно найбільше й створювало враження, ніби Кримська АРСР була національною державою кримських татар. Проте риси національної державності не були закріплені законодавчо, передусім в конституції Кримської АРСР, якщо не рахувати декоративних елементів державної символіки³⁰. Статус кримських татар як титульного етносу, зокрема статус кримськотатарської мови, не обґрунтовувався жодним положенням конституції. Це надавало національним рисам автономії факультативного характеру, яких можна було позбутися, навіть без змін у конституції. Більше того, розподіл компетенції між кримським та центральним загальноросійським урядом не давав Криму можливості самостійно визначати власну політику. Навіть важливі позиції кримських татар в уряді не були ключовими для контролю влади на півострові. Усі важелі контролю над політичним курсом автономії перебували в руках російського уряду.

Така ситуація відображала баланс сил між більшовиками та націонал-комуністами. Компромісу прагнули обидві сторони. Перші потребували стабілізації свого режиму, передусім в плані економічному та соціально-політичному. Для цього їм був потрібен час і підтримка населення. Віра в економічний детермінізм, а ще більше у налагоджений механізм політичного нагляду та контролю, дозволяли більшовикам почуватися впевнено перед лицем ініціативних націоналістів і скерувати їхню енергію в потрібне русло. А для цього треба було тільки заохотити їх, завоювати їхні симпатії. Саме тому Кримській АРСР початково було надано елементи національної державності. Додатковим стимулом для заохочення і навіть примусу націоналістів до співпраці служила демагогічна риторика про боротьбу проти великодержавного шовінізму.

Націонал-комуністи, в свою чергу, навіть якщо розуміли штучність поступок з боку більшовиків, самі прагнули скористатися цією нагодою для здійснення своїх мрій про національну державу, що надихало їхню ініціативу та активну працю. Захоплення власними національними гаслами пригнічувало відчуття реалізму і турботу про політичних союзників серед інших етносів Криму. Самовпевненим і приспаним обіцянками з Москви, їм здавалося, як нагадує П.Я.Потічний, ніби від Москви було далі, ніж до Києва, а відтак мусило бути більше автономії³¹. Насправді ж ситуація в момент утворення КАРСР, коли обидва табори однаково прагнули економічного, соціального та культурного прогресу – була короткотривалим винятком. База для компромісу мусила звужуватися з наближенням до поставленої мети. І в міру цього мусили запрацювати механізми контролю, закладені в Криму та РРФСР. А от вони, починаючи від конституційних механізмів (державно-правова система, збройні сили), не кажучи вже про надконституційні (партія, таємна поліція), перебували під безроздільним контролем більшовиків, а не націоналістів.

“Позитивна дискримінація” в дії (1921–1928)

Ефект від залучення кримських татар до влади проявився уже в процесі примирення із рухом “зелених”. Для В. Ібраімова, наркома робітничо-селянської інспекції (РСІ), кримськотатарські селяни, які однаково страждали як від реквізицій білих, так і від продрозверстки червоних, не були політичними бандитами. Він організує переговори з “зеленими”, швидко проводить амністію, і рух “зелених” вщухає навіть в умовах надзвичайного голоду 1921–1922 рр.

Голодомор же був викликаний посухою, але також був одним з результатів хазяйнування більшовиків. З ним теж довелося мати справу татарським націонал-комуністам. Під час голоду загинуло 100 тис. населення, причому частка татар становила більше половини. У Бахчисарайському районі з переважно кримськотатарським населенням вимерла половина мешканців. У квітні 1922 р. в Криму голодувало 377 тис. чоловік. При цьому більшовики, які контролювали наркомат продовольства (П.Бортніков), конфіскували у Севастополі турецьке зерно й відправили його у центральні райони Росії. Сімферополь відмовився також від допомоги Італійського Червоного Хреста³².

За таких умов кримські татари в уряді взялися за розв’язання земельного питання. Вони провели на січневій 1922 р. обласній партконференції резолюцію стосовно землевпорядкування, причому вербально підкреслюючи пріоритетність його розв’язання для кримських татар гірських районів, де найбільше відчувалася нестача орної землі і лютував голод: “Для знищення залишків нерівності між корінним татарським населенням Криму і представниками інших національностей, для поступового подолання пережитків старого ладу провести в життя прискореним темпом землевпорядкування, передусім у південнобережних районах, без чого неможливе відновлення селянського господарства”³³.

1924 р. позиції кримських татар в уряді Кримської АРСР значно підсилилися. В.Ібраімов посів місце голови КримВЦВК, а О.Дерен-Аєрли – обійняв посаду голови РНК.

Кримськотатарські наркоми, користуючись формальною автономією уряду, прагнули зробити ставку на збільшення міцних індивідуальних господарств, хоча також економічно заохочували кооперування. В ході землевпорядкування було встановлено норми землекористування 48 десятин на господарство у степових районах, де переважно вирощувалося зерно, та 3 десятини – у гірських, де вирощувалися технічні культури. З метою вивільнення землі у гірських районах кримський уряд організував переселення татар у степові райони. Проте переважна маса кримських татар, незважаючи на порівняно менше забезпечення землею, особливо у передгірній місцевості, займалися вирощуванням високотоварних інтенсивних культур (виноград, фрукти, тютюн) та тваринництвом, що було їхньою традиційною спеціалізацією.

Кримськотатарські державні діячі відкрито протегували кримським татарам, наголошуючи на пріоритеті національного підходу над класовим у розв’язанні земельного питання. Так у 1922–24 рр. на потреби селян з числа татар було виділено половину усіх кредитів, вкладених у сільське господарство, передано 48% загальної площі спецкультур, 25% сільгоспмашин. Для переселенців відводилися землі, що забиралися як надлишки в місцевих господарів, переважно німців.

До татар застосовувалися нижчі ставки сільськогосподарського податку, тоді як німецькі селяни платили значно більше. Варто відзначити, що уряд в Криму не допустив організації на півострові комнезамів (комітетів незаможників), які попросту тероризували міцні індивідуальні господарства по всій Росії.

Протекціонізм держави обернувся втратою почуття реальності в селян з кримських татар, які повірили у своє панівне становище³⁴. Уже на листопадовій 1924 р. конференції областком РКП(б) відзначав існування національної ворожнечі саме через нерівноправність у наділенні представників різних етносів землею³⁵. Ейфорія привілейованості, хоч і безпідставна, призводила до напруження у стосунках між кримськими татарами та селянами інших національностей, передусім німцями. Небезпека цих конфліктів полягала у тому, що вони позбавляли татар союзників у боротьбі за власну національну державність.

У промисловості було проведене роздержавлення, але по-суті уряд Ібраімова мало цікавився нею. Лише після XIV партконференції ВКП(б), що проголосила курс на індустріалізацію, ХІ партконференція Криму у відповідності з партійною дисципліною ухвалила постанови стосовно розвитку промисловості. Але й вони не пішли далі прийняття самоочевидних рішень про відновлення тих галузей, які не потребували великих капіталовкладень: тютюнової, харчової, шкіряної, соляної та поліграфічної. Звичайно, переважну більшість продукції у цих галузях виробляли кустарі та дрібні приватні підприємства. Велика промисловість була законсервована, а її відновлення потребувало значних капіталовкладень, яких в Криму не було.

Основними напрямами в діяльності кримських націонал-комуністів, по розбудові національної кримськотатарської держави у Криму, стали реорганізація адміністративно-територіального поділу, організація уряду та інших інститутів влади в інтересах кримських татар, збільшення їх представництва в органах влади, підготовка національних кадрів, запровадження діловодства кримськотатарською мовою.

Кримська АРСР поділялася на 7 округів (Сімферопольський, Севастопольський, Керченський, Феодосійський, Євпаторійський, Джанкойський та Ялтинський) та 21 район, виділених за економічними, а не національними ознаками³⁶. При цьому міста Севастополь та Євпаторія не підлягали юрисдикції республіканського уряду.

Та кримський уряд продовжував наполягати на додаткових правах для автономії, чому сприяла активність колишніх членів “Міллі Фірка”, які тепер приходили на різні адміністративні посади. Вони й далі намагалися не лише легалізувати свою партію, а й навіть здобути реальну автономію для частини півострова, населеної переважно кримськими татарами. За деякими даними їх депутація дістала на це згоду від радянського уряду у Москві наприкінці 1921 р. 10 січня 1922 р. Сімферопольський уряд видав прокламацію, в якій повідомлялося, що Раднарком РРФСР погодився визнати повну незалежність кримськотатарської держави, надати їй самостійність у внутрішніх справах та зовнішніх зносинах; кримськотатарська мова повинна була стати єдиною в державі, але із збереженням викладання російської мови у школах. Делімітація кордону держави, що перебувала під управлінням кримськотатарського уряду, мусила відбутися протягом півроку³⁷. У березні 1923 р. Комісія з адміністративно-економічного районування Криму навіть зверталася до України з пропозицією передати КАРСР 10 волостей з Дніпровського та Генічеського повітів УСРР на тій підставі, що вони були потрібні для економічного та демографічного зміцнення Кримської автономії. Звичайно, ані українські лідери не були в захваті від такого демаршу, ані керівники РРФСР не збиралися потурати явно націоналістичним фантазіям кримських політиків, і з того нічого не вийшло³⁸.

З приходом на ключові посади кримського уряду В.Ібраімова політика районування полягала в тому, щоби максимально повно забезпечити представництво кримських татар в органах влади. Кількість районів була зменшена до 15.

Але центральний уряд РРФСР пильно стежив за цими експериментами і дозволяв собі втручатися в ці справи. 1924 р. у зв’язку з відміною окружного поділу в РРФСР адміністративно-територіальну реформу було проведено й у Криму. 4 вересня 1924 р. Президія Всеросійського ЦВК ухвалила ліквідувати п’ять районів Кримської АРСР (Ак-Мечетський, Алуштинський, Армянський, Сарабузький та Старо-Кримський). Було залишено 10 районів і при цьому було ухвалено “вказати КримЦВК на недоцільність частого адміністративного перекрою кордонів”³⁹.

Своєю кадровою політикою Велі Ібраімов висунув на керівні посади чимало татар, переважно колишніх членів “Міллі Фірка”, які зрештою представляли активну, національно свідому й професійно найдосвідченішу частину кримськотатарської інтелігенції. Ця робота швидко призвела до того, що татари кількісно стали переважати у керівних партійних та господарських органах. Вже у вересні 1925 р., згідно з документами про “коренізацію апарату”, в складі КримЦВКу татар було 32 чол., росіян – 29, німців – 3, євреїв – 1; серед членів РВКів росіян було – 140, татар – 42, німців – 5, євреїв – 6,  вірмен – 2, болгар – 1, естонців – 2, білорусів – 2, караїмів – 1, угорців – 1, поляків – 1; серед голів національних сільських рад було 69 росіян, татар – 54, інших – 19; у 43-х сільськогосподарських товариствах налічувалося 161 чоловік, із них: греків – 4, німців – 19, татар – 52, росіян – 80, болгар – 3, чехів – 1, поляків – 2, сербів – 1⁴⁰. 1927 р. у складі ЦВК республіки представництво татар та росіян становило по 34,7%, євреїв – 8%, німців – 2,7%. Серед членів сільрад доля татар також була непропорційно високою, зрісши до 37,4%, скільки ж припадало і на росіян. Серед голів сільрад кримські татари навіть далеко випереджали: їхня частка становила 45,3%, а росіян – 30,5%. Зате у міських радах на росіян припадало 57%, а на татар – 12%⁴¹.

Оскільки кампанія “коренізації” набрала там характеру татаризації, однією з її першочергових цілей стала програма розширення ролі кримськотатарської мови. Уже 3 грудня 1921 р. татарське бюро областкому РКП(б) висловилося про те, що “усі письмові акти державного життя повинні бути на двох мовах – татарській і російській”. 10 лютого 1922 р. комісія у складі І.Фірдевса, О.Дерен-Аєрли, Б. Чобан-заде та А.Озенбашли домоглася від ЦВК та РНК постанови про план татаризації державного та радянського апарату на два роки з виділенням коштів. 28 серпня 1923 р. КримЦВК та РНК ухвалили постанову “Про застосування татарської мови в установах республіки”. Згідно з 10 пунктом усі установи були зобов’язані приймати заяви татарською мовою⁴². Резолюція ІІІ Всекримського з’їзду Рад 10 грудня 1923 р. та Постанова ЦВК і Раднаркому Кримської АРСР “Про татаризацію державних апаратів і про використання татарської мови в закладах республіки” дала офіційний початок так званій “коренізації” у Криму⁴³.

Наркомосвіти республіки уже протягом 1923–1925 рр. розширив мережу татарських шкіл та дитячих будинків, організував перепідготовку татарських вчителів, видав 10 назв підручників кримськотатарською мовою, організував навчання кримських татар у вищих навчальних закладах за гарантованими квотами. Уже 1921 р. з тисячі шкіл 343 були татарськими. При цьому, у перші роки проведення татаризації (до 1927 р.) лише татарські та російські школи утримувалися коштом державного бюджету, тоді як школи інших етносів утримувалися на пожертви членів відповідних етнічних громад. Тому-то татарські школи та культосвітні заклади (клуби, хати-читальні, пересувні бібліотеки) за кількістю набагато, непропорційно випереджали інші етнічні освітні та культурні заходи в Криму.

“Коренізація”, що розгорталася по національним окраїнам Радянського Союзу, була підтримана Декретом ВЦВК (квітень 1924 р.) “Про заходи щодо запровадження діловодства в державних органах національних областей республіки місцевими мовами”. Проте вже на кінець року, 24 грудня 1924 р. ВЦВК РРФСР постановою “Про діловодство в автономних республіках і областях” ясно висловився про пріоритет російської мови⁴⁴.

Це був перший провісток згортання “коренізації”. Водночас, як було зазначено вище, центр скасував деякі адміністративно-територіальні заходи в інтересах кримських татар, проведені В.Ібраімовим.

Дуже плідною була пора культурного будівництва, що носила виразні риси татаризації. Вона мала наслідком відкриття національних татарських шкіл, педагогічних інститутів, наукових установ, музеїв, бібліотек. У Сімферополі, якому, до речі, було повернуте татарську назву Акмечеть, що функціонувало нарівні з російським, у Кримському педагогічному інституті (колишньому Таврійському університеті) було відкрито східний факультет. Колишні політично активні татарські націоналісти активно залучалися до виховання національної інтелігенції, дослідної роботи, видавничої діяльності. Серед них були Бекір Чобан-заде, Асан Сабрі Айваз, Осман Акчокракли, Амет Озенбашли.

Зверталась увага і на підготовку кадрів для народного господарства з вищою і середньою спеціальною освітою. Так, 175 студентів-татар навчалися у Кримському педінституті, 20 слухачів-татар були направлені для навчання до Інституту живих східних мов у Москву, 26 – в Інститут Сходу, 1 – в Катеринославський (Дніпропетровський) гірничий інститут, 1 – у Донський політехнікум, 2 – в соціально-економічний інститут⁴⁵.

Цікавим аспектом культурного підйому у Криму є участь в ньому української інтелігенції. Персональна роль академіка А.Кримського в цій співпраці відома, як і те, що українська інтелігенція, зокрема історики та письменники, взагалі проявили значний інтерес до культури тюркських сусідів. 1926 р. в Харкові було навіть зроблено спробу утворити “Українське товариство дослідження Криму та Кавказу”⁴⁶. Поки що дана проблема залишається недослідженою. Насамперед нема ясності стосовно причин та цілей, що стояли в основі співробітництва українських та кримських вчених, не кажучи вже про питання взаємодії чи навіть формальної організації. В загальносоюзному сходознавстві розрізняється ціла українська хвиля, що незалежно від того, де працювали вчені українського походження, в Україні чи за її межами, представляла тюркологічні досліди Криму та Туреччини. Поряд з А.Кримським, який працював на Україні, з представників цієї хвилі стоять прізвища інших видатних орієнталістів українського походження, діяльність яких відбувалася виключно або переважно в Росії: О.Самойловича, В.Філоненка, Т.Груніна, В.Гордлевського. Переосмислення стосунків слов’ян та кочовиків, – русів та печенігів, козаків і татар – запропонував В.Пархоменко⁴⁷. Кримськотатарські вчені О.Акчокракли, Я.Кемаль друкувалися в українському журналі “Східний Світ”, збірнику “Студії з Криму” (Київ, 1931). В останньому, було надруковано і перший науковий огляд історії літератури кримських татар, написаний А.Кримським.

Характерною рисою культурних процесів було свідоме прагнення їх діячів до культурної модернізації – для кримських татар це був ще відгомін руху джадидизму на чолі з І.Гаспринським. Виразною прикметою модернізаційних тенденцій у розбудові кримськотатарської національної культури стало відкриття кримськотатарського театру – жанру, на загал відсутнього в тюркській культурній традиції. Мовна реформа 1927 р., спрямована на витворення єдиної літературної мови (хоч вона й не скінчилася), а особливо прийняття латинізованого алфавіту стали потужними факторами модернізації кримськотатарської культури. І знов-таки, участь українських вчених в цих процесах, насамперед у мовній реформі, є дуже помітною і викликає значний інтерес. Зокрема, запровадження латиниці 1927 р. було розроблене Б.Чобан-заде в межах програми створення нової турецької абетки, очолюваної академіком О.Самойловичем. Ця реформа кримськотатарської мови (постановою республіканського раднаркому від 9 травня1928 р.)⁴⁸ випереджала однотипну реформу у Туреччині (з 1 листопада 1928 р.). Не випадково, що саме в Україні тюрколог Т.Грунін видав 1930 р. першу за кордонами Туреччини граматику турецької мови із застосуванням нової абетки.

Наслідки мовної реформи у Криму є суперечливі. З одного боку, реформа спрямовувалася на удосконалення та удоступнення граматики, адже мішана силабічно-звукова система письма арабськими літерами недостатньо пасувала турецькій фонетиці. Латиниця була простішою і логічнішою. Безперечно, це робило успішнішою боротьбу з неписьменністю та за поширення у суспільстві надбань культури. З іншого боку, через різницю у письмі, яка зробила недоступними для нового покоління джерела національної культури, модерну кримськотатарську культуру було відірвано від її джерел. Це прив’язувало кримськотатарську культуру, що розвивалася, до культурних стандартів, що насаджувалися в Радянському Союзі. Очевидно, це не відчувалося одразу, і тому важко встановити, наскільки щиро реформатори переслідували таку ієзуїтську мету, а наскільки вони надихалися пролеткультівським ентузіазмом.

Останній, між іншим, аж ніяк не був притаманний самим лише кримським татарам. В Туреччині, приміром, де латиницю було запроваджено з 1 листопада 1928 р., це відбувалося під знаком зречення від імперського минулого Османів. Але там також відрив від культурних джерел став помітний уже по смерті ініціатора реформи Ататюрка 1938 р., і вже з 1940-х рр. турки взялися перекладати власну літературу на сучасну мову та латинське письмо; процес же офіційного визнання історичної спадковості від Османської держави розтягнувся у Турецькій республіці аж до 1998 р., коли там урочисто було відзначено 700-ліття утворення імперії. Тільки ж у Криму, що не мав зрештою права розпоряджатися власною долею і втратив інтелектуальний прошарок під час сталінських репресій та депортацій, відрив від традиційної писемності поза всякими сумнівами у 1930-х рр. значно полегшив совєтизацію та деградацію, порівняно з 1920-ми рр., модерної кримськотатарської культури⁴⁹.

Закат “золотого віку”

Економічна стабілізація країни 1924 р. дала можливість Сталіну на XIV конференції (27–29 квітня 1925) та XIV з’їзді РКП(б) (18–31 грудня 1925 р.) задати країні економічний та політичний курс в напрямку форсованої індустріалізації і побудови соціалізму. Програма надзвичайних економічних заходів та ще й за рахунок мобілізації головним чином внутрішніх ресурсів суспільства потребувала жорсткої централізації влади, інакше кажучи – посилення диктатури. Доволі вільна конфедерація радянських республік та автономій з їхніми націонал-комуністичними урядами, що були зосереджені на розв’язанні специфічних питань кожного з регіонів, ніяк не відповідала новому курсу. Наставав час для згортання центробіжних програм, що сприяли розвиткові національної державності. Соціалізм, дисципліна, ієрархія, самозречення в ім’я спільної перемоги мусили стати спільним знаменником для усіх автономних утворень країни Рад. Але при цьому ще зарано було відкрито відмовитися від риторики розвитку національних окраїн. Складність такого політичного та ідеологічного завдання породила значну розбіжність між практичними кроками влади та ідеологічною риторикою, що супроводжувала їх. До того ж покладання режиму на репресивний апарат, що не афішував свої заходи, поглибила цю розбіжність. Вона значною мірою заплутує розуміння правдивого механізму виконання даної задачі.

Влітку 1925 р. до Криму була відряджена ревізійна комісія. Комісія у першому пункті звіту, звичайно ж, констатувала “значні досягнення у галузі залучення татарського населення до управління Республікою” і навіть заохочувала до її розширення, заявивши, що пророблена робота все ж таки була недостатньою. Зате другим пунктом комісія констатувала відсутність роботи серед інших національних меншин, власне німців, болгар, греків і інших⁵⁰. Хоч і не одразу, але в структурі партійних та державних органів були створені відділи та комісії з роботи серед національних меншин, створено посаду уповноваженого ВЦВК при КримЦВК з охорони прав національних меншин. Від того часу питання соціально-економічного положення та культурного розвитку нетатарських етносів постійно служило противагою питанню татаризації. Протегування татаризації так чи інакше створювало напруження у стосунках між кримськими татарами та іншими етносами. Саме в останніх радянський режим і дістав союзників, на яких не звернули уваги кримські татари.

Кримський уряд був змушений звертати увагу на забезпечення потреб інших етносів Криму. Внаслідок реорганізації сільських рад у 1925 р. було створено 345 національних сільрад, у тому числі: татарських – 145, грецьких – 5, вірменських – 1, російських – 102, естонських – 1, змішаних – 53, німецьких – 29, єврейських – 1, болгарських – 7, чеських – 1. У 1927 р. кількість татарських сільрад становила 144, на одну менше порівняно з 1925 р., зате стало більше всіх інших: 37 німецьких (+8), 14 єврейських (+13), 9 болгарських (+2), 8 грецьких (+3), 2 вірменських (+1), 2 естонських (+1), з’явилося 3 українських. У той же час при відділі пропаганди та агітації Кримського обласного комітету РКП(б) були утворені татарське та вірменське бюро, німецька, єврейська, грецька та естонська секції. Виникло 30 клубів національних меншин Криму.

При цьому В.Ібраімов змушений був удавати задоволення і гордість за соціалістичну батьківщину. У своїй статті “На шляху самовизначення національностей” писав: “Дореволюційний адміністративний поділ Криму жодною мірою не забезпечував обслуговування культурних і господарських потреб населення. Завдання забезпечення окремих національностей можливістю безпосередньої широкої участі в будівництві свого села зараз цілком вирішене розукрупненням сільрад, одним із основних принципів якого стало об’єднання в одну сільраду однорідних національностей”⁵¹.

Перепис населення 1926 р., що проводився в рамках всесоюзного перепису, теж свідчив про прагнення урівноважити претензії татар на політичну гегемонію в Криму за рахунок стимулювання росту національної свідомості інших етносів. Так вперше за радянські часи реєструвалися окремою нацією українці (77405 осіб). Були зафіксовані й представники наймалочисельніших етнічних анклавів⁵².

Та найбільшою акцією, спрямованою на дисбалансування етнічного складу населення Криму, стала кампанія переселення євреїв у Крим. Вона починалася як авантюрний проект провідних російських більшовиків, спрямований на створення єврейської державності в СРСР та соціальну трансформацію євреїв – перевиховання їх з переважно “дрібнобуржуазного” елементу суспільства на “трудящих”. Його здійсненню сприяли міжнародні лівацькі сіоністські організації. Отже, це був свого роду націонал-комуністичний проект для євреїв. У цих планах Крим виступав лише як один з перспективних регіонів єврейської землеробської колонізації. Землеробська колонізація і “трудове перевиховання” євреїв мали місце на території цілого СРСР, зокрема, на Україні, в Білорусії, внутрішніх областях Росії, на Північному Кавказі і зрештою докотилися до Далекого Сходу. Але на самому початку кампанії Крим ввижався одним з найбажаніших районів для створення єврейської держави в складі СРСР. І у Криму за кілька років ця кампанія відіграла ще й роль противаги татаризації.

Офіційний сигнал кампанії було дано 16 лютого 1924 р. ухвалою постанови ЦВК СРСР “Про землеустрій трудящих євреїв”. Уже в травні 1924 р. Комітет земельного устрою трудящих євреїв при ЦВК СРСР (Комзет) домігся від уряду в Криму, де щойно В.Ібраімов та О.Дерен-Аєрли заступили найвищі державні посади (відповідно голови ЦВК та РНК), проведення землеоблаштування існуючих єврейських господарств та виділення 55550 га нових земель для розміщення переселенців. Та в дійсності кримські керівники саботували це рішення, а 25 березня 1925 р. відкрито висловили свою незгоду із проектом у листі до ЦВК СРСР, РНК СРСР. В обґрунтуванні протесту фігурували аргументи на захист передусім кримськотатарського селянства: по-перше, йшлося про його власне прагнення до розширення посівних земель, а по друге про ще незавершений землеустрій гірських та передгірських районів Криму та брак орних земель в цих місцях⁵³. Навіть лідери партійної організації Криму оскаржували диктат радянського керівництва в цій справі, а також, слідуючи офіційним гаслам боротьби з великодержавним шовінізмом, покликалися на потребу першочергового забезпечення землею кримських татар⁵⁴.

Натомість єврейські активісти, заохочувані підтримкою високих кремлівських начальників, дедалі більше загострювали конфлікт невиваженими, непрофесійними, не раз просто провокаційними вимогами та заявами⁵⁵. Звичайно, не обійшлося і без наклепів⁵⁶. При цьому переселення було організоване погано, стан єврейських колгоспів був незавидний і зрештою навіть з виділених площ 32 тис. десятин єврейські переселенці не освоїли⁵⁷. Незважаючи ні на що, активісти єврейства домоглися ухвалення перспективних планів на осадження в Криму 300 тис. єврейських переселенських родин і відведення 350 тис. га землі. Більше того, суверенітет Кримської автономії було попрано постановою ЦВК СРСР, що оголосила північно-кримські території землями союзного значення⁵⁸.

Кримськотатарський актив усіма силами прагнув відстояти інте­реси і суверенітет автономії і власне кримських татар. Комуністи з кримських татар відкрито протестували на підтримку своїх ватажків. Всупереч планам єврейської колонізації В.Ібраімов та О.Дерен-Аєрли спробували 1926 р. організувати переселення до Криму принаймні 20 тис. родин кримських татар з Балкан та Туреччини. Між іншим, кількість запланованих для переселення татар перевищувала вимоги до кримського уряду розмістити до 8000 тис. єврейських родин у тому році, чому опирався кримський уряд через нібито нестачу землі⁵⁹. Було створене Кримське товариство допомоги переселенцям та розселенцям (КОППР) під головуванням самого В.Ібраімова та його заступника Абдули Мустафи. Необхідність переселення наївно – ніби Москва справді була в ньому зацікавлена – обґрунтовувалося потребою відновити історичну справедливість по відношенню до кримських татар, які масово покидали рідний край за царських часів.

Осадження євреїв у Криму суперечило також інтересам німців у Криму. Вони навіть стали висувати ідею створення у північному Криму німецької автономної республіки. Цікаво, що цю ідею стали підтримувати і кримськотатарські комуністи. Нарешті, відчувши загрозу власним здобуткам, кримські татари були ладні укласти союз з іншим етносом. Але це прозріння уже запізнилося.

Та Сталін уже 1926 р. вдається до провокацій проти керівництва Криму з явною метою або повернути собі його лояльність, або дискредитувати і знищити. 9 лютого 1926 р. О.Дерен-Аєрли за опирання єврейському переселенню було усунуто з посади голови РНК Криму і відкликано до Москви. Було відправлено у розпорядження ЦК ВКП(б) також І. Фірдевса. Це були попередження В.Ібраімову. А 1927 р. ДПУ влаштовує так звану “муслюмівську справу” (за іменем братів Муслюмових, звинувачених у політичному бандитизмі), яка задумувалася для компрометації самого В.Ібраімова. Після її провалу була організована кампанія публічних наклепів і нападок на В.Ібраімова, під час яких йому кидалися звинувачення у буржуазному націоналізмі і нехтуванні інтересами незаможників. 12 травня на закритому засіданні Центральної Контрольної Комісії ВКП(б) В. Ібраімова було звинувачено в націоналізмі, але залишено на посадах і відпущено у Крим. ДПУ у липні влаштовує на нього замах, але під час нього гине сам вбивця Чолак. У серпні партійна комісія з Москви звітувала про результати перевірки кримської парторганізації у Сімферополі, ще раз звинувативши В.Ібраімова у татарському націоналізмі⁶⁰, але той вперто відстоював власну правоту. Втративши сподівання на лояльність В.Ібраімова, Сталін викличе його до Москви у січні 1928 р. тільки щоби по дорозі підступно заарештувати. Судовий процес у справі В.Ібраімова було влаштовано ніби суд за вбивство селянина-бідняка. Через три дні після оголошення звинувачувального вироку. 9 травня 1928 р., В.Ібраімова було розстріляно.

Усунення від влади та знищення провідного політика Криму, що прагнув слідувати принципам національної державності в інтересах кримських татар, порушило співвідношення політичних сил на півострові на користь централізаторської політики Москви. Настав зручний момент для згортання татаризації, хоч це й не знімало потреби в обережній політиці щодо татар та ретельній ідеологічній обробці населення країни.

Згортання татаризації

Страта В.Ібраімова стала початком репресій у Криму. Разом з ним було страчено кілька його найближчих соратників, в тому числі А.Мустафа. 1 серпня 1928 р. засідання Оргбюро ЦК ВКП(б) під го­ловуванням завідуючого В.М.Молотова розглянуло питання про роботу і стан Кримської парторганізації. Голова задав нову офіційну лінію в трактуванні діяльності В. Ібраімова та “золотого віку” кримських татар. В ній не йшлося ані про конфлікт з приводу єврейського переселення, який формально спровокував конфлікт керівництва республіки з центром, ані тим більше про вбивство “незаможника” Чолака – колишньому голові РНК Криму та усій парторганізації автономії було поставлено на карб “погане проведення класової пролетарської лінії, особливо на селі, і при тому насамперед у земельному питанні”. Таким чином, знищеному керівництву приписувався захист багатіїв і вся його політика характеризувалася як контрреволюція і буржуазний націоналізм. Це означало відмову Сталіна від курсу компромісу, адже колишні союзники потрапляли в табір контрреволюції та буржуазних націоналістів. Відповідно парторганізації та уряду кримської автономії ставилося в обов’язок провести новий землеустрій, орієнтований на зменшені норми землекористування (нібито в інтересах найбідніших селян), провести чистку низового апарату правління від “класово-ворожих” елементів, а для посилення контролю з центру у Крим направлялися керівні кадри⁶¹. Починалося згортання татаризації у Криму.

Наступ на кримських татар відбувався разом з репресіями проти націонал-комуністів у татарському Поволжі, а також в Україні. Колишній голова Раднаркому Кримської АРСР О. Дерен-Айєрли у 1928 р. був засуджений по так званій “справі Султан-Галіївської контрреволюційної організації” і був страчений. Того ж року в Україні було сфабриковано справу “Спілки Визволення України” і там прокотилася хвиля репресій, спрямованих проти національної інтелігенції.

У липні 1928 р. у Криму починається кампанія закриття мечетей і заборони ісламської освіти⁶². Сталінський режим розкрив свої реальні наміри відносно своїх тактичних союзників з мусульман-націоналістів, але саме в той же час В. Молотов міг безпечно рядитися в одіж захисника інтересів безземельних і малоземельних мусульман.

Наступного 1929 року на тлі гонінь на інтелігенцію на окраїнах СРСР була проведена чистка партійних та радянських органів у Криму під гаслами боротьби з “веліібраімовщиною”, “мілліфірковщиною” та “буржуазно-націоналістичними відхиленнями”.

Під час її проведення постраждало щонайменше 3500 татар, яких було засуджено, заслано, а кількох страчено, в тому числі І.Киримала та поета А.Гірайбая.

Таким чином, незважаючи на те, що формальним приводом для процесу над В.Ібраімовим послужила сфабрикована кримінальна справа, сталінський режим виставив його націоналістом і підняв кампанію осуду і цькування націоналізму як прояву контрреволюції. Таким чином, доктрина національної політики в СРСР була позбавлена решток усякої логіки стосовно своїх цілей та методів. Формула боротьби з великодержавним шовінізмом шляхом “коренізації” (побудови національної державності), якою описувалося подолання імперської спадщини у національних відносинах, була повною протилежністю до формули боротьби з буржуазним націоналізмом. Ці формули взаємно виключали одна одну, тому неможливо було керуватися однією з них, не порушуючи другу. Так, якщо до цього часу еліти національних меншин для реалізації власних націоналістичних програм залюбки вішали на занадто проросійськи налаштованих опонентів ярлики звинувачень у великодержавному шовінізмі, що було цілком справедливо, то тепер останнім було дозволено закидати націонал-комуністам буржуазний націоналізм. Сталінське керівництво створило для себе вигідну ситуацію, коли воно могло на власний розсуд застосувати до будь-якої посадової особи то одне, то інше звинувачення⁶³. Завдяки цьому можна було безпечно і відкрито провокувати небажаних режимові політиків на дії, які було легко трактувати як контрреволюційні, і усувати їх від влади. За таких обставин ніякої послідовності в національній політиці у Кримській АРСР годі було очікувати⁶⁴. “Згори” могли лунати (і лунали) заклики підсилювати татаризацію, але тих, хто відповідав на них, чекали звинувачення у буржуазному націоналізмі і репресії. Водночас, під приводом захисту інтересів інших національностей можна було й відкрито знищувати здобутки попередньої доби.

На початку 1930 р. тактика боротьби з коренізацією набирає вигляду боротьби за поліпшення соціальної композиції етносів, під якою розумілося збільшення соціалістичного прошарку в них, себто пролетарів та колгоспного селянства⁶⁵. Більшовики, покладаючись на догмати економічного детермінізму, розраховували індустріалізацією та колективізацією перевиховати колишніх дрібнобуржуазних націоналістів у соціалістичному дусі. І відносно татар ця нова кампанія принесла певні наслідки. У березні 1930 р. КримЦВК ухвалив постанову про планове залучення кримських татар до праці у промисловості. Голова КримЦВК І.Тархан захоплено закликав: “Нам необхідне створення національного татарського робітничого класу. Веліібраімівщина – наслідок його відсутності. Тому потрібно шукати корінь зла тодішнього становища у відсутності пролетарських елементів в керівних органах диктатури пролетаріату”⁶⁶. За роки першої п’ятирічки частка татар серед робітників великої промисловості зросла з 5,3% до 8,9%, у промисловій кооперації – з 9,2% до 16,6. Проте у будівництві татар було на кінець 1932 р. 2,2%, на транспорті – 4,8%, у хімічній – 5,4%, гірничо-видобувній – 6,4%. Найбільше татар працювало у поліграфічній (19%) та консервній (25,6%) промисловості.

В той же час, для зростання чисельності татар серед робітників промисловості не існувало головної передумови – промислове виробництво у Криму розвивалося повільніше, ніж деінде в СРСР, а для потреб будівництва нових заводів була організована міграція з-поза меж республіки. Крім того, урядом СРСР були зроблені кроки щодо прив’язування промисловості Криму до загальносоюзного промислового комплексу. Не закінчивши подолання наслідків розрухи, принесеної громадянською війною, республіканську промисловість була включено до планів форсованої індустріалізації. Підприємства Керченського залізорудного родовища увійшли до Донецько-Криворізької вугільно-металургійної бази і фактично були виведені з відання автономії. Центр робив капіталовкладення в індустрію російськомовного сходу республіки. Натомість самобутні національні кримськотатарські промисли з їх кустарним виробництвом швидко занепадали, що економічно підривало кримськотатарську громаду, ставлячи її в залежність від підприємств союзного підпорядкування, що перебували під пильним контролем Москви. В цілому ж частка кримських татар серед робітників промисловості не перевищувала 8,8%.

Колективізація на селі, що теж розпочалася після усунення Велі Ібраімова, супроводжувалася масовими “розкуркуленнями” і висланнями. Влада – нарешті – допустила утворення в Криму комнезамів, які тероризували економічно активне селянство. В ході комнезамівських кампаній з розкуркулення від 35 до 40 тис. середніх та заможних селян було виселено з півострова. Розорення сільського господарства позначилося стрімким падінням його показників. 1932 р. рівень виробництва фруктів, винограду не перевищував третини показників попереднього року.

Все це, разом з конфіскаціями зерна спричинило голод 1931–1933 р., що ефективно доповнював політичні репресії. Мемет Кубаєв, голова Кримського ЦВК намагався протестувати проти здирства та організованого голоду, прямо звинувачуючи Москву у грабунку⁶⁷. Цей протест, однак, коштував йому життя.

Та формально кампанія татаризації тривала, хоч, як зазначалося вище, після процесу над В. Ібраімовим, її можна розцінювати лише як провокацію по відношенню до місцевих націонал-комуністів. 1929 р. при ЦВК Криму було утворено комісію з коренізації радянського, профспілкового та кооперативного апаратів. Саме з цього часу джерела наповнюються даними про плани та нормативи коренізації і починають рясніти відсотками виконання чи недовиконання планів.

Водночас керівні органи автономії, втративши орієнтацію, нацьковані згори вимогами боротися з великодержавним шовінізмом, заходилися буквально насаджувати кримськотатарську мову у коренізованих установах та районах. Тільки протягом 1931 р. КримЦВК під головуванням І.Тархана видав п’ять постанов з питань коренізації апарату, переведення діловодства на татарську мову і підготовку національних кадрів.

В процесі гучних кампаній за татаризацію вимальовувався справжній їх зміст і мета. Оскільки невиконання кадрових нормативів коренізації чи вимоги перевести діловодство на кримськотатарську мову вважалися опором коренізації, а отже таврувалися як “великодержавний шовінізм” та “саботаж національної політики партії”, заклики виправити становище означали і насправді вели до закликів “підняти класову пильність, щоби під час чистки повиганяти з лав партії класово-ворожий, негідний і такий, що примазався, елемент”⁶⁸. Власне, це й було потрібно режимові для проведення чисток. А ще треба було привчити кадри посилатися на вождів, хоч це саме по собі не рятувало життя жодного урядовця. Таким чином абсолютна непевність персонального становища виховувала в керівних кадрах сліпу відданість сталінському режимові, персонально диктаторові. Національне ж питання було лише однією з ідеологічних провокацій, покликаних створити атмосферу непевності.

З огляду на це офіційні статистичні показники татаризації втрачають будь-яку реальну вартість, в сенсі відображення явищ, тенденцій стану державного апарату та культурно-освітніх закладів, не кажучи вже про участь населення у цих процесах і ставлення до них. До всього, така статистика не могла бути вільною від приписок. Що насправді означали цифри, за якими представники національних меншин складали в центральному апараті правління 30–37%, коли тільки у 1937–1939 рр. було знято з відповідальних посад 314 осіб? Тільки те, що на місце репресованих були поставлені професійно менш підготовлені, але абсолютно лояльні до центральної влади кадри.

Не можуть викликати довіри кількісні дані про національні школи, про стан освіти та письменності (зокрема про 97,4% письменних серед кримських татар) хоча б з огляду на дві зміни графіки для кримськотатарської мови.

Так само фальшиво відбивають справжні цілі національної політики дані про сприяння освіті українців. Сталінський режим ефективно використовував національні почуття представників інших народів, що мешкали у Криму, для того, щоби провести між ними і кримськими татарами лінію відчуження і навіть ворожнечі. Серед інших народів з цією метою було використане й українство. На Всекримській конференції нацменшин 1930 р. відзначалося, що на півострові тоді існувало вже 17 самостійних українських шкіл, у тому числі одна неповна середня. За іншими даними, у Криму на початку 1930-х рр. було понад сорок українських шкіл⁶⁹. У цей час українській республіканській організації було доручено шефство над кримськими комуністами у проведенні коренізації. Нацьковуючи одних націонал-комуністів на інших, режим контролював і послаблював обидва небезпечних для себе табори.

У той же час в багатьох місцях Криму українізація гальмувалася різними способами⁷⁰. Наприкінці ж 1932 р. українізацію було згорнуто по всьому Радянському Союзу під приводом боротьби з буржуазним націоналізмом. Це сигналізувало, що період загравання більшовиків із націоналізмом скінчився. Наркомосвіти Російської федерації указом 9 липня 1933 р. перевів усі українські школи на викладання російською мовою. 1940 р. існувала лише одна українська школа. Таким чином, на кінець 1932 р. політика коренізації була згорнута як у Криму, так і в Українській РСР. У самому розпалі були чистки, почалися репресії, надходив голодомор.

В той же час центральний уряд з кінця 1920-х рр. вдався до послідовних заходів обмеження і знищення автономії Кримської АРСР.

1929 р. V з’їзд Рад Криму вніс доповнення та зміни до Конституції автономної республіки. Вони були спрямовані на посилення регламентації прав вищих державних органів Криму. Це були, по суті, останні заходи, що дотримувалися принципу автономії. Звичайно, пропозиції деяких учасників з’їзду про підвищення статусу автономії до рівня союзної республіки були відкинуті як контрреволюційні.

Перекроювання адміністративного поділу було ще одним з важливих способів прив’язування Криму до радянської імперії. Ззовні воно справляло враження того, що уряд продовжує слідувати національним пріоритетам, створюючи нові райони. Так, 1930 р. в Криму існувало 16 районів, з яких 5 були татарськими (Судацький, Алуштинський, Бахчисарайський, Ялтинський, Балаклавський). Проте з’являються ще 1 – німецький, 1 – єврейський і навіть 1 – український. Решта 8 були мішаними з переважанням росіян. 1935 р. було утворено шляхом дроблення ще 2 татарських, 1 німецький та аж 6 “мішаних”, але насправді російських районів. На 1941 р. у Криму вже нараховувалося 26 районів, а також Севастополь, Сімферополь, Керч, Феодосія та Ялта, що були ключовими економічними та культурними центрами на півострові, виділялися в окремі адміністративні одиниці. У такий спосіб насправді загальна площа колись татарських районів зменшувалася, а за їхній рахунок збільшувалася площа інших районів.

Склад 426 національних сільрад 1930 року був відповідний: з них російських було 207, татарських – 144, німецьких – 37, єврейських – 14, болгарських – 9, грецьких – 8, українських – 3, вірменських – 2, естонських – 2.

1933 р. на місце М. Кубаєва були поставлені все ще татари. Ільяс Тархан – на посаду голови республіканського ЦК ВКП(б) та Ібраім Самедінов – на посаду голови раднаркому. Не без розрахунку на їхню лояльність щодо Москви їх “підбадьорили”, вручивши республіці Орден Леніна “за великі успіхи в економічному та культурному будівництві”. Свідомо чи ні, але їхніми руками було проведено чистки “націоналістів”, “контрреволюціонерів”, “реакціонерів”, “куркулів”, “троцькістів” та інших “анти-совєтських елементів”. Інтелігенція кримських татар була найважнішою мішенню цих чисток.

Тотальна чистка Педагогічного інституту 1936 р. скінчилася вигнанням з роботи та віддачею під суд Асана Сабрі Айваза, Османа Акчокракли, письменника Лятіф-заде та інших. Тоді ж було закрито факультет кримськотатарської мови та літератури Таврійського університету. Було закрито майже всі мечеті, а священнослужителі були змушені виїхати з Криму до Азербайджану, Середньої Азії або емігрувати (хто зміг) за кордон. Та втеча з Криму часто на допомагала уникнути репресій. Бекіра Чобан-заде, одного з творців латинізації кримськотатарського письма, було заарештовано у січні 1937 р. у Кисловодську, а 12 жовтня засуджено й розстріляно. 13 квітня 1937 р. у Баку було заарештовано О. Акчокракли. 7 квітня 1938 р. в Сімферополі його було розстріляно разом з 18 іншими представниками кримськотатарської інтелектуальної еліти⁷¹.

Репресії прокотилися і по українцях-тюркологах в інших місцях СРСР. В опалі перебував А. Кримський, через що, як неважко зрозуміти, й припинилася його праця над історією Туреччини та турецької літератури. Згорнуто роботу над проектом збірника “Україна і Схід”, ініційованого харківськими сходознавцями⁷². Припинено працю над підготовкою Архіву Коша Нової Січі, за яким планувалося видати й листування Коша з Кримським ханатом. У Петербурзі заарештовано О. Самойловича, головного творця нової турецько-латинської абетки тюркських мов в СРСР, на той час директора Інституту сходознавства АН СРСР, а в лютому 1938 розстріляно.

Нова реформа кримськотатарського алфавіту – 1939 р. мову було переведено на кириличний алфавіт – знаменувала собою остаточне культурне приниження кримських татар. Якщо у відношенні латинізації припустимі контроверсійні оцінки, то стосовно виключно політичного характеру останньої реформи не може бути жодних сумнівів, просто тому що кириличне письмо було запроваджене у кримськотатарську мову без усякої адаптації, правила передачі звуків слідували російським нормам (саме російськими, а не українськими чи тим більше якимись спеціально розробленими), що абсолютно не відповідало фонетиці кримськотатарської мови. Лексично також мова була відкрита потужному зросійщенню⁷³.

Нова Конституція Кримської АРСР, ухвалена 1937 р. Надзвичайним з’їздом Рад Криму, законодавчо ліквідувала всяку видимість автономії. У випадку розбіжностей законодавства РРФСР та Кримської АРСР на території республіки діяли закони та розпорядження центральних відомств Російської Федерації (відповідно, остання втрачала характер федерації, якою вона, втім, ніколи насправді не була).

Нарешті, центральний уряд вдався до такого радикального заходу для зміни етнічного складу населення півострова як організована міграція до Криму з інших районів СРСР. Звичайно, вона проводилася під виглядом економічного заходу, спрямованого на розбудову індустрії та сільського господарства. Але як і у випадку осадження євреїв на землі, що, до речі, зрештою провалилася⁷⁴, ці заходи відповідали політичним цілям. Останні зводилися до послаблення політичної ваги кримських татар як виразника націоналістичних, відцентрових етнополітичних сил, і посилення ваги проімперських доцентрових сил, представниками яких були передусім росіяни. Таблиця підсумкових даних етнічного складу населення Криму за результатами переписів відкриває послідовне здійснення саме такої тенденції.

Таблиця 11

Етнічний склад населення Кримської АРСР за даними переписів 1921 – 1939 рр.

По-перше, за цими даними добре видно, що наслідки голоду 1921–1922 рр. залишалися відчутними упродовж цілого десятиліття.

По-друге, найбільше за період 1921–1939 рр. у складі населення півострова зросла як абсолютна чисельність так і питома вага росіян, українців та євреїв. За рахунок цих трьох етносів було забезпечено 86,9% приросту усього населення. Очевидно, що ці три етноси виступали противагою кримським татарам. Причому, той факт, що кількість українців пропорційно зросла найбільше, засвідчує той факт, що московська влада досить впевнено почувалася у Криму і не рахувалася з можливими ускладненнями своїх позицій через збільшення питомої частки укр