§2. Українські національні уряди і Крим: трансформація взаємовідносин

Події лютого 1917 р. в Петрограді активізували кримськотатарський національний рух. Вже у березні був утворений Мусульманський виконавчий комітет як орган місцевого самоврядування. Невдовзі про своє існування заявила партія “Міллі Фірка”, яка з-поміж інших партій стала головним виразником інтересів кримськотатарської частини населення півострову.

Тимчасовий уряд Росії, представлений в Криму своїм уповноваженим, лише вимушено мирився з існуванням новоутворених структур в кримськотатарському національному русі, оскільки вони являли собою реальну силу і не сприйняли намір тимчасовців продовжувати війну “до переможного кінця” в надії на завоювання чорноморських проток й Константинополя. Зрештою кримськотатарський рух переходить в опозицію до російської влади, оскільки дедалі більше ставало очевидним, що вона багато в чому дотримувалася імперських принципів щодо кримськотатарського народу та його національних прагнень, застосовуючи відповідні методи у стосунках з його політично активними представниками.

Особливо виразним прикладом цього став арешт комісарами Тимчасового уряду муфтія Челебієва за обвинуваченням у державній зраді, що був надзвичайно гостро сприйнятий татарським загалом. В той же час активізуються стосунки кримських татар, які знаходили в Україні відповідну підтримку, з українською демократією. На думку дослідника з української діаспори В.Дубровського, “жодний виступ татарських нацреволюціонерів не залишався без підтримки українців”¹. Таке твердження видається очевидним перебільшенням, однак, поза всяким сумнівом, українська влада висловлювала неабияку увагу до їх руху. Як вже говорилося раніше, на запрошення Центральної Ради кримськотатарська делегація взяла участь у З’їзді народів у вересні 1917 р., де висловила бажання дружнього співжиття у демократичній федеративній республіці. Разом з тим, на З’їзді була прийнята резолюція, яка проголошувала суперечливе гасло “Крим належить кримцям”. Голова кримськотатарської делегації на З’їзді народів Ч.Челебієв, виступаючи із звітом на другому з’їзді татарських делегатів, наголосив, що розглядає прийняття цієї резолюції як “наш тактический успех, с чем они (українська влада – Aвт.) нас и поздравили, заявив “можете управлять Крымом так, как вам заблагорассудится”².

Політика Центральної Ради щодо Криму оцінюється неоднозначно різними дослідниками. Наприклад, А. та В.Зарубіни вважають, що стосунки Центральної Ради з тодішньою кримською владою мали характер втручання першої “з відвертою безцеремонністю” у внутрішні справи Криму. Визнаючи, що українська влада з розумінням поставилася на З’їзді народів до національних прагнень кримських татар, автори в той же час називають подальшу політику Центральної Ради щодо Криму “двозначною”: на їх думку, вона була додатковим фактором, що сприяв визріванню на півострові збройного протистояння³.

Рішуче заперечуючи таку оцінку, В.Сергійчук висловлює переконання, що взаємодію українського та кримськотатарського національно-визвольних рухів не можна вважати “безцеремонним втручанням” Центральної Ради у кримські справи, так само як і переговори у Києві між українською владою та представниками кримськотатарського народу. Автор, спираючись насамперед на спогади Д.Сейдамета, наголошує на їх взаєморозумінні та підтримці Центральною Радою права кримських татар на національну автономію⁴.

Падіння Тимчасового уряду внаслідок більшовицького перевороту та проголошення УНР активізували державницькі настрої в середовищі кримських татар. Постає питання проголошення автономії, а невдовзі – і незалежності Криму. Природно, що державність Криму бачилася політично активній кримськотатарській громадськості у власному національному забарвленні. Тож кримськотатарський Курултай проголосив відокремлення Криму від Росії за формулою “Крим для кримців”. В той же час новостворений національний уряд не виявляв бажання розривати економічні, культурні та інші зв’язки з Україною, що склалися історично. Він був визнаний Центральною Радою і мав її підтримку. Зокрема, Центральна Рада у листопаді 1917 р. повідомляла Мусвиконком, що не має територіальних претензій стосовно Криму і підтримує національний рух кримських татар⁵.

Визначаючись після жовтневої революції 1917 р. з кордонами України, Центральна Рада проголосила включення до складу Української Народної Республіки лише тих територій, щодо яких не виникало спірних питань, а саме трьох північних повітів Таврійської губернії – Дніпровського, Бердянського і Мелітопольського. В Третьому Універсалі проголошувалося: “До території Української Народної Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: …Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки … щодо … прилучення суміжних губерній і областей, де більшість населення – українське, має бути встановлене по згоді з організованої волі народів”⁶. Виходячи з цього положення, українська влада не мала формального приводу піднімати питання про “прилучення” Криму – адже за переписом 1897 р. у Таврійській губернії проживало 42% українців (тобто не більшість), до того ж мешкали вони переважно у північних повітах губернії. Тим не менш вона підтримувала ідею створення в Криму обласної автономії, виходячи з того, що півострів утратив економічні і політичні зв’язки з Росією, а його міські думи, земства, ради не визнавали влади більшовицького Раднаркому. Ставлячи на порядок денний питання про статус Криму, Центральна Рада мала намір обговорювати його з представниками органів влади кримськотатарського народу.

Включення до складу УНР Дніпровського, Бердянського та Мелітопольського повітів викликало неприйняття більшості політичних сил Криму (окрім українських партій), однак Мусвиконком поставився до цього цілком спокійно, оскільки кримськотатарський рух покладав надії на підтримку Центральної Ради у вирішенні питання про національне самовизначення.

Особливо гостро вже на першому етапі революції постало питання про Чорноморський флот, який в умовах розвалу царської армії, слабкості власних збройних сил України, а також зовнішньої та внутрішньої боротьби навколо Криму являв собою реальну силу, що могла впливати на перебіг подій у боротьбі за владу на півострові. Питання про його приналежність було надзвичайно актуальним, і навколо нього не вщухала боротьба. В січні 1918 року Центральна Рада видала закон про перехід флоту під юрисдикцію УНР. Тож хоча, згідно з умовами Брестського договору, флот мав належати РРФСР та залишатися поза бойовими діями, Центральна Рада сподівалася, спираючись на німецьку армію, заволодіти флотом.

29 квітня 1918 р. нарада представників Чорноморського флоту прийняла рішення про передачу флоту Україні (Центральній Раді) і підняття на кораблях синьо-жовтого прапора. Ряд українських дослідників наводять численні документальні свідчення, що з перших місяців революції “Центральна Рада всіляко підтримувала національне відродження на Чорному морі, а моряки-чорноморці – її боротьбу за автономію України”⁷.

Підписання Україною та Російською Федерацією мирного договору з державами Четверного союзу на початку лютого 1918 р. та його наслідки у вигляді німецької окупації України перетворили Крим на плацдарм, де зіштовхнулися інтереси цих держав, насамперед України, Росії та Німеччини. Остання, маючи далекосяжні сподівання залишити Крим під своєю владою (в тій чи іншій формі), проте формально дотримуючись “правил гри”, висунула вимогу до Росії погодити кордони з Україною в рамках російсько-українського мирного договору, укласти який російський уряд зобов’язався на переговорах у Бресті. На остаточному врегулюванні кордонів з РРФСР наполягала і українська сторона.

В нових умовах український уряд коригує свою позицію стосовно півострова. Невдовзі після підписання Брестського договору, на своєму засіданні 14 лютого 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР ухвалила погодитися на укладання миру з РРФСР за умови, якщо Крим залишиться під впливом України, і лише їй належатиме весь флот на Чорному морі⁸. На остаточному вирішенні територіальних проблем з Російською Федерацією Центральна Рада наполягала і надалі. В той же час і кримські татари, які вже на початку 1918 р. відчули, що собою являє “більшовизм в дії” – терор, погроми, розпуск національних органів влади (Курултаю та Директорії) – змінили своє насторожене на перших порах ставлення до української держави і вже інакше розглядали можливість союзу з Україною.

За таких умов уряд Радянської Росії визнав за необхідне негайно “рятувати становище”. Однак спроба більшовиків відокремити Крим від України і встановити там радянську владу, проголосивши 19 березня 1918 р. Радянську Соціалістичну Республіку Тавріду, завершилася провалом. Вже наприкінці квітня повсталі кримські татари усунули радянський уряд. Водночас відбувається наступ на Крим німецького армійського корпусу та українських частин під командуванням отамана Болбочана. Однак за наполяганням німців, які, заволодівши Кримом, не бажали мати конкурента в особі України у своєму впливі на півострові, українські частини невдовзі змушені були залишити його територію. Підстави для такого побоювання у німців були: у квітні 1918 р., коли українські та німецькі війська перебували під Катеринославом, туди прибула делегація від кримських татар, яка заявила про “готовність прилучитися до української держави, коли запевняться їм національно-культурні права”; приїжджали також делегації від багатьох міст Криму, які висловлювали своє дружнє ставлення до українців⁹. З свого боку, прагнучи поглиблення українсько-кримських стосунків, уряд УНР вживав відповідних заходів. Зокрема, в середині квітня 1918 р. до Сімферополя був відряджений урядовець для заснування в місті філії Інформаційного бюро міністерства внутрішніх справ УНР, у функції якої входило ознайомлення населення півострова з політикою українського уряду та проведення інших заходів, спрямованих на зближення Криму з Україною¹⁰.

Гетьманський переворот у Києві та прихід до влади П.Скоропадського призвів до нової розстановки акцентів у стосунках кримської влади з урядом Української Держави. Аналіз відповідних документів доби гетьманату дає підстави твердити, що гетьман мав сформований погляд на Україну як на державу. По-перше, він вбачав потребу у консолідації державної території, включно з заходами щодо приєднання Криму (це був чи не перший історичний прецедент українських претензій до Криму). По-друге, він визначав конечну необхідність інтеграції населення України не за етнічним, а за територіально-державним принципом. Що стосується Криму, то П.Скоропадський відверто зазначав, що Україна не може жити, не володіючи півостровом, тож Крим має належати Україні, байдуже, на яких умовах, чи це буде повне злиття, чи широка автономія – останнє залежатиме від бажання самих кримчан, але Україна повинна бути цілковито забезпечена від ворожих дій з боку Криму. Підкреслюючи неспроможність Криму існувати без України в економічному плані, гетьман в той же час наголошував на неодмінному врахуванні економічних, національних та релігійних інтересів його населення¹¹.

До того ж становище півострова, на думку голови Української Держави, було досить непевним. Свого часу Центральна Рада безпосередньо не включала Крим у сферу своєї діяльності, і згідно з Третім Універсалом тільки три повіти Таврійської губернії входили до складу української держави. Інші 5 повітів, які знаходилися на території півострова, належали Росії, що викликало певну двозначність статусу Криму. В подальшому німецька окупація півострова, складний та затяжний процес утворення Крайового уряду, різновекторність політичних орієнтацій його міністрів додали невизначеності. “Положение Крыма, – зазначав П.Скоропадський, – было самое неопределенное, хозяйничали там немцы…, турки же вели пропаганду среди татар. Там было какое-то правительство, которое фактически не давало себя чувствовать…”. Щодо стосунків останнього з українським урядом, то, за оцінкою гетьмана, “отношения с новым Крымским правительством обострялись все больше и больше. Меня это сильно волновало, тем более, что, по крайней мере, часть народонаселения Крыма посылала ко мне целый ряд депутаций, искренне выражала желание самой тесной связи с Украиной, считая, что всякая другая комбинация гибельна и для Крыма, и для нас”¹². Отже, виробивши конкретну позицію стосовно півострова, гетьманський уряд розпочав практичні дії щодо її реалізації.

На початку літа 1918 р. представники української влади прибули до Перекопу, сформували тут нову адміністрацію та заявили про перехід до України самого міста та частини території повіту. Однак наприкінці літа під тиском німецького командування, до якого із скаргою звернувся кримський уряд, українські частини змушені були залишити місто.

В червні 1918 р. силами представників української влади Генічеська розпочалася агітація населення Арабатської стрілки за відокремлення від Криму та приєднання до України. Було складене відповідне прошення, яке мали підписати місцеві жителі. Дослідник кримських подій періоду громадянської війни В.Зарубін твердить, що під час збирання підписів застосовувалися всілякі обіцянки та загрози, зокрема висилки тих, хто не підпише прошення, за межі Арабатської стрілки, а також поширювалися чутки, що її жителям загрожує небезпека внаслідок “нашестя татар”¹³. Як зазначає той же дослідник, українська варта перешкоджала місцевій торгівлі, застосовуючи силові дії.

Врешті-решт потрібна кількість підписів була зібрана, що стало підставою для перенесення українського кордону на 40 верст на південь. На новоприєднаній території містилися, зокрема, 11 населених пунктів та 4 соляні промисли. На новій лінії кордону була виставлена прикордонна варта.

Отже, готовність приєднатися до української держави ще в квітні 1918 року висловили, як говорилося вище, делегації кримських татар та багатьох міст Криму, невдоволених свавіллям більшовиків. У свою чергу, потребу в такому приєднанні обґрунтовували українські політики, науковці, військові діячі. Перші кроки в цьому напрямку зробила ще Центральна Рада на переговорах в Бресті, висунувши питання про належність Криму до складу України як умову підписання мирного договору з РСФРР та розпочавши відповідну практичну роботу на півострові. А вже уряд гетьмана Скоропадського, враховуючи і українізацію Чорноморського флоту, і бажання кримських татар, всього кримського населення, а також лояльність до цього питання турецьких властей, з самого початку своєї діяльності цілком конкретно поставив питання про включення півострова до складу України¹⁴.

Однак наміри українського уряду наштовхнулися на рішучу протидію кримського крайового уряду. Окупувавши Крим, німецьке командування від імені свого уряду обіцяло надати місцевому населенню можливість скористатися правом на самовизначення, декларованим РНК РРФСР. В той же час було очевидним, що “питання щодо Криму, який до цього часу належав до Таврійської губернії, буде предметом російсько-українського договору”¹⁵. Та зрештою, під тим приводом, що обидва претенденти на Крим – Росія та Україна – не спроможні дійти згоди, а місцеве політично активне населення не в змозі сформувати власний уряд, німці, під приводом “встановлення порядку”, по суті перебирають владу на півострові до своїх рук, висунувши на роль голови уряду генерала С.Сулькевича.

Втім, підтримки серед широких верств місцевого населення Сулькевич не знайшов. Авторитарні методи його правління викликали широке невдоволення, особливо серед росіян, в середовищі яких панували великодержавницькі настрої. Росіяни закидали Сулькевичу підтримку національних прагнень кримських татар і вкрай вороже ставилися до державницьких планів голови уряду – його намагання досягти утворення в Криму самостійної держави. Ці плани – відокремитись як від Росії, так і від України, та поновити “споконвічне панування” татар на півострові, підтримані частиною кримськотатарських політичних діячів, втілилися зрештою у звернення до німецького уряду з проханням надати Криму статус незалежного татарського ханства під протекторатом Німеччини. В якості протектора лідерами кримськотатарського руху розглядалася також Туреччина. Проте втілення в життя ідея не знайшла: німцям, які розраховували перетворити Крим на власну колонію, ні до чого було татарське ханство, яке вочевидь, в силу етнічної та релігійної приналежності тієї частини його населення, яка претендувала б в такому разі на статус домінуючої нації, потрапило б до сфери впливу Туреччини.

В той же час населення Криму, як свідчать українські дослідники, зокрема В.Буткевич, “прагнуло відновити політичні, економічні, соціально культурні зв’язки з Україною”¹⁶. Як повідомляли українські урядовці, що прибували на півострів, місцеві жителі вітали представників Української Держави та висловлювали прихильність до України. На користь приєднання Криму до України висловився і губернський з’їзд землевласників і хліборобів Таврії, що відбувся у червні 1918 р. Аналогічні погляди (з умовою надання Криму автономії) мали місце і у Курултаї.

Зрозуміло, що такі настрої частини кримчан розходилися з планами Сулькевича, тож голова кримського уряду, хоча й не міг повністю перешкодити розвиткові контактів між Кримом і Україною, однак робив для цього все можливе. Зокрема, він заборонив представникам місцевої влади вступати у будь-які стосунки з українським урядом¹⁷. До того ж “… в той час німецьке командування дедалі більше схилялося до варіанту, який не ставив би Крим у повну залежність від України, не кажучи вже про включення півострова до її складу”¹⁸.

З свого боку, українська влада вживала заходів для захисту своїх інтересів на півострові. За свідченням міністра закордонних справ Української Держави Д.Дорошенка, “для піддержки української справи і української орієнтації в Криму, наше Міністерство закордонних справ видавало кошти на піддержку трьох газет у Криму, які пропагували думку про потребу прилучення до Української Держави. … Так само субсидувалися міністерством українські громади в Криму і спеціяльно заснований “Комітет Степової України” – для ширення в Криму української орієнтації”¹⁹.

Сулькевич розпочав боротьбу з “українською пропагандою”, переслідування українофільських газет, відмовився приймати документи, написані українською мовою. Такі дії кримського уряду змусили українську сторону вдатися до репресій, зокрема оголосити економічну блокаду півострова, – пояснює Дорошенко. Він же, за його словами, й переконав Раду Міністрів у необхідності проголошення “митної війни” з Кримом²⁰. Врешті-решт Рада Міністрів постановою від 27 липня 1918 р. наклала заборону на вивіз продовольства з українських портів до Криму²¹.

Це був серйозний крок з боку України, що загрожував Криму тяжкими наслідками. Адже тісні економічні стосунки з Україною були життєво необхідними для Криму. Півострів був не в змозі забезпечити себе в достатній кількості продовольством, зокрема хлібом, тож залежав від ввозу з України зерна, молочних продуктів, продукції птахівництва, олії, картоплі. Для нормального функціонування господарства краю необхідними були поставки з України кам’яного вугілля, металу, лісу. Катастрофічним стало для місцевого населення припинення залізничного зв’язку з Україною, через що кримські виробники втратили можливість відправляти свою продукцію, насамперед фрукти, тамтешнім споживачам. Відтак вона гинула на складах, а відсутність поставок українського цукру, від якого залежала консервна промисловість півострова, не дозволяла переробляти фрукти на консерви.

Отже, рішення Ради Міністрів Української Держави фактично поставило Крим під загрозу економічної кризи і навіть голоду. Українські урядовці добре це розуміли, власне, таким і був їх розрахунок – під тиском загрози економічної катастрофи, яка неминуча без відновлення господарських зв’язків з Україною (що цілковито відчув на собі Крим), спонукати крайовий уряд півострова до переговорів з урядом Української Держави про включення Криму до складу України.

Однак навіть складне становище півострова не могло змусити кримський уряд розпочати переговори на запропонованих Україною умовах. Демонструючи принципово вороже ставлення до самої ідеї об’єднання з Україною, уряд Сулькевича звернувся до німецької окупаційної влади, сподіваючись, що вона зможе вплинути на Київ у питанні зняття блокади. Німецька влада, яка також зазнавала збитків від економічної блокади, звернулася до українського уряду з проханням про її зняття і отримала відмову. “Тоді, – пише Д.Дорошенко, – вони звернулися до нас вдруге, мотивуючи своє прохання тяжким становищем кримської людності. Від нас була відповідь, що українське правительство взяло на себе зобов’язання щодо постачання продуктів до Німеччини, але відносно Криму такого зобов’язання ми не брали на себе; ми готові піти назустріч інтересам кримського населення, одначе це залежить цілком від кримського правительства, яке досі не хотіло порозумітися з нами”²².

Тяжкі наслідки економічної блокади зрештою спонукали уряд Сулькевича шукати погодження з Києвом. До цього його підштовхувала і громадська думка жителів півострова, насамперед виробників, представників торгівельно-промислових кіл, місцевих чиновників тощо, які в умовах “митної війни” відчули свою залежність від України, тож виступали за пошук компромісу шляхом переговорів з Києвом. Подібні настрої проникли навіть у середовище кримських урядовців. Врешті-решт в середині вересня Сулькевич повідомив український уряд, що готовий розпочати переговори про форму державного об’єднання з Україною.

 Однак треба зазначити, що одним з основних, якщо не основним, фактором, який змусив крайовий уряд розпочати переговори, була вказівка з Берліна. 10 вересня німецький уряд надіслав до Сімферополя телеграму, у якій рекомендував розпочати з Україною переговори про об’єднання, та обіцяв виступити на них у ролі посередника²³. Представники німецького уряду та військового командування також виявили значну активність у їх підготовці. Зрештою, німці також зазнавали значних незручностей та збитків через економічну блокаду та нестабільність ситуації, викликаної українсько-кримським протистоянням. В той же час ситуація в самій Німеччині та на світовій арені, невдачі в ході І світової війни робили примарними далекосяжні сподівання на перетворення Криму на німецьку колонію. Тож Берлін, зважаючи на більш ніж сумнівну здатність кримського уряду функціонувати самостійно, вирішив погодитися на “політичне з’єднання Криму з Україною на основах автономного внутрішнього управління”. Форма об’єднання мала бути вироблена на переговорах з представниками українського уряду.

Розпочалися переговори у Києві 5 жовтня 1918 р. Делегація, що прибула з Криму (голова – міністр юстиції Ахматович, міністр фінансів Никифоров, міністр народної освіти Чариков, міністр шляхів сполучення Фріман, керуючий міністерством постачання Домброво), була уповноважена, як про це заявив ще раніше генерал Сулькевич, “вести і заключати переговори в Києві за власним розсудом на основі широких повноважень без зобов’язання для них запитувати для окремих постанов затвердження Ради Міністрів у Сімферополі”²⁴. Українська сторона, яку представляли голова Ради Міністрів Ф.Лизогуб, міністр закордонних справ Д.Дорошенко, міністр внутрішніх справ І.Кістяківський, міністр фінансів А.Ржепецький, міністр торгівлі і промисловості С.Гутник, військовий міністр О.Рогоза та інші, вступала до переговорного процесу з тієї позиції, що Німеччина фактично визнала право України на півострів. “Власне, питання вирішене, – висловлював переконання посол Української Держави у Німеччині барон Штейнгель, – Крим наш”²⁵. Тож переговори, на думку українських урядовців, мали закріпити його новий статус. Зазначимо, що ще до початку переговорів український уряд прийняв рішення про припинення “митної війни”.

Численні документи, зокрема звіт про діяльність делегації кримського уряду в Києві²⁶ показує непростий перебіг переговорів з урядом Української Держави щодо питання про об’єднання Криму з Україною. Бачення суті проблеми обома сторонами та їх взаємні пропозиції суттєво різнилися, що, зрештою, завело переговори в глухий кут. Українська сторона наголошувала, що в першу чергу має бути вирішене питання об’єднання Криму з Україною, і це з позиції українського уряду є головним завданням, без якого неможливе розв’язання решти питань. Форму такого об’єднання українська делегація бачила наступним чином: “Крим з’єднується з Україною на правах автономного краю під єдиною Верховною владою Його світлості Пана Гетьмана”. Стверджувалась рівноправність громадян України і Криму. Кримська армія і флот мали перейти у повне підпорядкування і утримання Києва. Йому ж підпорядковувалися міжнародні зв’язки уряду Криму. В українському варіанті договору кримській стороні були запропоновані досить широкі межі автономії, можливість мати крайовий парламент та уряд, широке самоуправління, самостійний бюджет, повна самостійність внутрішнього економічного та суспільного життя. Кримському уряду надавалось право здійснювати державне регулювання освітою, охороною здоров’я, організацією праці, релігійними, національними стосунками, торгівлею, промисловістю, сільським господарством півострова, шляхами сполучення (за винятком залізниць), податковою політикою (за винятком прибуткових податків), судовими установами тощо. Передбачалася єдина валюта, єдиний Держбанк. За узгодженими правилами пропонувалось використовувати торговельний флот, залізниці, пошту й телеграф²⁷.

У випадку приєднання Криму до України планувалось поширити на півострів дію всіх цивільних і кримінальних законів України. Всі кримські порти мали перебувати у підпорядкуванні і на утриманні Києва. Державне майно пропонувалось залишити у віданні Кримського крайового уряду, а відомче мало надійти у розпорядження відповідних установ Української держави. Передбачалось створити особливі відділи з кримських справ при міністерстві закордонних справ, військовому і фінансовому міністерствах Української держави, а при гетьманові – посаду статс-секретаря з відповідним апаратом. Йому надавалося б право голосу у засіданнях Ради міністрів з усіх питань, які стосуються інтересів Кримського краю. Статс-секретар мав призначатися гетьманом з числа трьох кандидатур, запропонованих урядом Криму. Гетьманові належало й виключне право затвердження законів, ухвалених Крайовим народним зібранням Криму, та призначення вищих посадових осіб автономного утворення²⁸.

З свого боку, кримська сторона воліла б зосередитися на обговоренні економічних питань, проте ще на етапі підготовки до переговорів Рада Міністрів Української Держави наголосила, що кримська делегація повинна мати повноваження і для обговорення політичних питань. Тож остання запропонувала власне бачення об’єднання, а саме – у формі федеративного союзу, учасники якого по суті залишалися самостійними одиницями з “власною верховною владою”. Взаємні ж стосунки учасників союзу в сферах “політичній, економічній, фінансовій, судовій і адміністративній” мали визначатися відповідними угодами. Власне, проект кримської сторони по суті зводив союз до погодженості зовнішньої політики, в іншому ж передбачалося користування повною самостійністю²⁹.

Кримська делегація намагалася затягувати хід переговорів. Спочатку вона відкинула підготовлений українською стороною проект кримської крайової конституції, який пропонував наступні засади: єдиний глава держави, державний сенат, спільне військо, монетарна система і фінанси, залізничний транспорт, пошта, закордонне представництво³⁰. Згодом, погодившись взяти його до розгляду, попросила надати місячний термін для вивчення проекту Курултаєм і з’їздом національних та громадських організацій Криму. Українська делегація погодилася і на це, оскільки, згадував Д.Дорошенко, була переконана у позитивному вирішенні питання.

Справа в тому, що невдовзі після початку переговорів намагання кримської делегації всіляко обходити питання про об’єднання Криму й України змусило українську сторону висловити сумнів у компетентності цієї делегації “виявляти волю і бажання кримського населення” і зажадати включення до її складу представників найчисельніших народностей Криму. За тиждень прибули представники кримських татар, українців, німців-колоністів, які, не афішуючи цього, контактували з українськими урядовцями і заявляли про прихильність до ідеї злуки³¹. Впевненості українській стороні додавала також наявність на півострові активного “руху з низів” за приєднання Криму до України, що дозволяло їй рішуче відстоювати свою позицію. Власне, саме на настрої та інтереси більшості населення півострову зважав український уряд, висловлюючи ще до початку переговорів переконання в тому, що може цілком спокійно покластися на волю населення Криму: “не тільки українці, але й татари, караїми, німці-колоністи стояли за злуку з Україною. Тільки росіяни, що тепер поробились кримськими самостійниками, мріяли про майбутню реставровану Росію і до цього часу хтіли зберегти самостійну кримську державу”³².

Переговорний процес з основних проблем був перерваний, і хоча делегації продовжували пошук шляхів вирішення окремих нагальних питань, зрештою переговори завершилися безрезультатно. Втім, була зупинена “митна війна”, українські військові частини залишили територію півострова. При цьому особливо важливим моментом кримська делегація вважала той факт, що Україна не розглядала Крим як свою складову, а навпаки, зважала на існуюче становище, з огляду на яке Крим являв собою окремий, незалежний від України самостійний край³³.

Листопадова революція в Німеччині, непевність становища німців зробили можливою зміну влади на півострові. 15 листопада 1918 р. був утворений другий крайовий уряд Криму, що стояв на позиціях відродження “єдиної великої Росії”. Отже, зі зміною уряду на півострові була поставлена остаточна крапка в українсько-кримських переговорах.

Вважаємо за потрібне навести погляд іншої сторони, репрезентовану міністром уряду С.Сулькевича В.Налбандовим. У своїх мемуарах міністр пропонує власне бачення ролі кримського уряду в подіях, пов’язаних з “митною війною” – з позиції, відверто ворожої стосовно України. Втім, вона була відображенням позиції всього крайового уряду. Як це нерідко трапляється, в “українському”, чи, вірніше, “антиукраїнському” питанні зійшлися погляди по суті протилежних політичних сил в уряді – кримськотатарських націоналістів, що прагнули утворення власної самостійної держави, і “російських патріотів”, які вважали Крим “тимчасово самостійним краєм” і сумували з приводу визнання німцями встановлених Третім Універсалом кордонів. Тож цілком зрозуміло, що ставлення до українського уряду диктувалося далеко не одним лише острахом, що населення Криму постраждає через “митну війну”, а насамперед боязню приєднання Криму до України. Ще описуючи затяжні переговори між представниками різних політичних сил Криму (партії кадетів, кримськотатарського парламенту, губернського комітету кримських німців, губернського земського зібрання), спрямовані на утворення крайового уряду, В.Налбандов неодноразово підкреслював, що роздратовані їхньою безрезультативністю німці “погрожували передати Крим Україні” – за словами автора, “вже войовничій” і такій, що не приховувала своїх устремлінь не лише до самостійності, але й до українізації та розсилала свої накази та циркуляри школам та установам Криму³⁴. Наведений міністром факт, зауважимо, є дуже красномовним і свідчить про те, що уряд Української Держави, не очікуючи приєднання Криму де-юре, намагався в тій чи іншій мірі поширити свою владу на півострів де-факто.

З іншого боку, не менш красномовним є переконання міністра в тому, що необхідно всі починання уряду узгоджувати з вимогами німецького штабу, аби лишень уникнути “підкорення Криму Україні” – навіть попри розчарування невідповідністю між сподіваннями на німецьку допомогу у вирішенні проблем управління краєм та реаліями, що полягали в недотриманні німцями своїх обіцянок та запевнень надати фінансову допомогу і дотримуватися положень декларації кримського уряду, що регламентували внутрішнє життя³⁵.

В.Налбандов твердить про вкрай недружню реакцію України на утворення окремого кримського уряду, що, на його переконання, випливало з претензій України на приєднання півострова, та про “ворожі випади” з боку українського уряду, що “почалися вже тоді” і згодом переросли в “низку цілком планомірних дій, спрямованих на примушування Криму увійти до складу України”³⁶. Виходячи з цього, міністр покладає всю вину за митну війну виключно на український уряд. В.Налбандов стверджує, що з боку України не було зроблено жодної спроби налагодити стосунки, більше того – неодноразові спроби кримського уряду встановити з українським урядом діалог задля вирішення проблеми (“всіма можливими способами ми намагалися довести до відома українських міністрів нашу готовність розпочати переговори”) залишалися без відповіді: Київ їх відкидав, вимагаючи лише “капітуляції без умов”³⁷.

А. та В.Зарубіни критично оцінюють кримсько-українські стосунки за гетьманування П.Скоропадського. “На відміну від двозначної політики Центральної Ради, – вважають автори, – Скоропадський не приховував шовіністичних намірів”. “Зазіхання Києва на Крим” вони вважають основою стосунків київського і кримського урядів, митного протистояння на кордоні та українсько-кримських переговорів. Зазначається, що таке становище – певної, але не загрожуючої військовими діями напруги між двома напівмаріонетковими урядами – було вигідне Німеччині³⁸.

 Після того, як німецькі окупаційні війська залишили Крим і впав уряд генерала Сулькевича, до влади прийшов крайовий уряд, сформований з місцевих земських діячів, колишніх російських чиновників переважно кадетської орієнтації на чолі з місцевим поміщиком С.Кримом. Зрозуміло, що цей уряд, який проіснував з листопада 1918 до квітня 1919 р., стоячи на позиції “єдиної-неподільної Росії”, і на гадці не мав встановлювати будь-які стосунки з українським національним урядом, орієнтуючись виключно на Денікіна.

Після недовгого другого періоду встановлення в Криму радянської влади (проголошення Кримської Радянської Соціалістичної Республіки), в червні 1919 р. влада перейшла до рук білих. Нова влада проголосила відновлення Таврійської губернії. Денікінський диктаторський режим, що ґрунтувався на великодержавницькій ідеології, переслідував кримськотатарський національний рух, відновивши в той же час дореволюційні мусульманські релігійні інституції. Землі України та Криму розглядалися Південноросійським урядом Денікіна як складові Російської держави, тож ставлення до українського національного уряду було відповідним – про міжурядові відносини і не йшлося.

Певні зміни відбулися, коли Головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії був призначений П.Врангель. Новопризначений командувач намагався спертися у своїй боротьбі з більшовиками на більш широку суспільну базу, тож, хоча він і був відвертим противником будь-яких національних автономій, однак змушений був зробити ряд кроків назустріч національним рухам. В Криму дещо пішли на спад репресії проти кримськотатарських лідерів. Виявив зацікавленість Врангель і в стосунках з певними українськими колами. Зокрема, при штабі Головнокомандуючого була запроваджена посада генерала для доручень у справах України, яку посів генерал В.Кірей. В.Сергійчук на основі документів, що зберігаються у закордонних архівах, стверджує, що у другій половині серпня Врангель запропонував Кірею сформувати Тимчасовий Український Уряд – Український національний блок. “Відтоді вважалося, – пише дослідник, – що при генералові Врангелі існує Тимчасовий Український Уряд. Останній одразу ж організував свої філії у всіх містах, негативно поставившись до існуючих уже українських просвітніх рад, які мали демократичне спрямування і підтримували законний український уряд на чолі з Симоном Петлюрою”³⁹.

Наголошуючи на неможливості співробітництва з будь-яким українським сепаратистським рухом, Врангель заради досягнення стратегічної мети йшов на поступки. Генерал Кірей заявляв, зокрема, про можливе надання населенню права обирати адміністрацію нижчого рівня, призначення вищої цивільної адміністрації лише з уродженців України та створення українських армійських частин. А після зустрічі у вересні 1920 р. з делегацією від армії генерала Омеляновича-Павленка та делегацією безпартійних федералістів – Українського національного конгресу на чолі з С.Моркотуном Врангель вже говорив і про можливість федерації⁴⁰. У своїх “Спогадах” П.Врангель писав про цей період, що намічалася угода з українською армією, і його командування надавало українцям допомогу зброєю та грошима для підтримки боротьби з більшовиками⁴¹.

Зустрічі Правителя Півдня Росії з представниками українських кіл були неодноразовими, і 24 жовтня генерал прийняв депутацію від національно-демократичного блоку, сформованого на з’їзді ряду українських організацій, що відбувся у Севастополі 15–16 жовтня 1920 р. Члени президії ЦК блоку – Шульга, Шлевченко, Пащевський, Безрадецький, Овсянко-Вільчинський, Лащенко – представили меморандум, де йшлося про Україну як самостійну державу у федеративному зв’язку з Росією, цивільне та військове управління в якій здійснюється спеціальними українськими установами, що підлягають безпосередньо Врангелю, та про якнайскоріше формування на особливих умовах української армії. Ситуація на фронті складалася несприятливо для білих, тож точка зору української сторони була взята до уваги. Починається формування українських військових частин. А 8 жовтня 1920 р. Врангель видає наказ №194, який урівнював українську мову з російською в галузі освіти і надавав всім навчальним закладам, де викладання велося українською мовою, права, що мали навчальні заклади з загальнодержавною (тобто російською) мовою викладання⁴².

Отже, цілком очевидним історичним фактом є те, що відносини між урядами України і Кримом, передусім з кримськотатарським національним рухом, складалися неоднозначно, часом досить суперечливо. Обумовлювалася така складність, крім іншого, і частою зміною влади як в Україні, так і на Кримському півострові, що породжувало різновекторність інтересів як з одного, так і з іншого боку. Якщо до цього додати, що нерідко проявлялося небажання сторін вдаватися до пошуку компромісних рішень, то причини перманентної політичної і соціально-економічної нестабільності у стосунках між вищеназваними суб’єктами історичного процесу, стають очевидними. Дестабілізуючим фактором було і втручання у двосторонні відносини третіх сил.

З-поміж історичних уроків, які випливають з політичної практики українсько-кримських стосунків періоду 1917–1920 рр., виокремимо, як на нашу думку, основний. Йдеться про безперспективність і неприпустимість застосування силових методів при вирішенні таких надскладних проблем, якими є проблеми міжнаціональних і міждержавних відносин. В тому числі – і методу економічної блокади, спробу застосування якої з боку української влади періоду гетьманату правомірно віднести до тих сторінок вітчизняної історії, які її не прикрашають.

¹ Дубровський В. Україна й Крим в історичних взаєминах. – Женева. – 1946. – С. 16.

² Голос татар. – 1917. – 14 октября.

³ Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – Симферополь. –1997. – С. 30-31.

⁴ Див.: Сергійчук В. Український Крим. – К. – 2001. – С. 69-71, 75-76.

⁵ Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Назв. праця. – С. 47.

⁶ Третій Універсал Української Центральної Ради // Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. – т.1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К., 1996. – С.400.

⁷ Сергійчук В. Назв. праця. –.С. 66.

⁸ ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 25 зв.

⁹ Сергійчук В. Назв. праця. – С. 82-83.

¹⁰ ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 132. – Арк. 16.

¹¹ Габриелян О.А., Ефимов С.А., Зарубин В.Г. и др. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. – Симферополь. – 1998. – С. 37.

¹² Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К.-Філадельфія. – 1995. – С. 262-263.

¹³ Зарубин В.Г. К вопросу о территориальном споре между Крымом и Украиной (1918 г.) // Проблемы политической истории Крыма: итоги и перспективы. Научно-практическая конференция. Симферополь. – 1996. – С. 44.

¹⁴ Сергійчук В. Назв. праця. – С. 77, 82-83, 89-90.

¹⁵ Советско-германские отношения. Сборник документов. – М. – 1968. – Т.1. – С. 519.

¹⁶ Буткевич В. Право на Крим, хто його має: Росія? Україна? // Буткевич В., Горинь Б., Свідзинський А. Крим – не тільки зона відпочинку. – Львів. – 1993. – С. 33.

¹⁷ ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 132. – Арк. 27 зв.

¹⁸ Сергійчук В. Назв. праця. – С. 95.

¹⁹ Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923. В 2-х т. – Т.2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К. – 2002. – С. 147.

²⁰ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1918). У 4-х ч. – Ч.3. – Львів. – 1923. – С. 36.

²¹ ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 135 зв.

²² Там само.

²³ Відродження. – 1918. – №134.

²⁴ Сергійчук В. Назв. праця. – С. 105.

²⁵ ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 46.

²⁶ Краткий отчет о деятельности делегации Крымского правительства в Киеве с 26-го сентября по 16-е октября 1918 г. // Крымский архив. – 1996. – №2. – С. 64-74.

²⁷ Там само. – С. 71-72.

²⁸ Там само. – С. 72-73.

²⁹ Там само. – С. 73.

³⁰ Відродження. – 1918. – 11 жовтня.

³¹ Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923. В 2-х т. – Т.2. – С. 148.

³² Там само. – С. 147.

³³ Краткий отчет о деятельности делегации Крымского правительства в Киеве с 26-го сентября по 16-е октября 1918 года // Крымский архив. – 1996. – №2. – С. 71.

³⁴ Записки В.С.Налбандова // Красный Архив. – 1927. – №3(22). – С.101.

³⁵ Там само. – С. 102, 110.

³⁶ Там само. – С. 105.

³⁷ Там само. – С. 109.

³⁸ Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Назв. праця. – С.107-110, 117-119.

³⁹ Сергійчук В. Назв. праця. – С. 131.

⁴⁰ Зарубин В.Г. Межнациональные отношения, национальные партии и организации в Крыму (начало ХХ в. – 1921 г.) // Историческое наследие Крыма. – 2003. – №1. – С. 76.

⁴¹ Див.: Врангель П.Н. Воспоминания. Южный фронт. Ч.ІІ. – М. – 1992. – С. 318, 325.

⁴² Зарубин В.Г. Межнациональные отношения, национальные партии и организации в Крыму (начало ХХ в. – 1921 г.) // Историческое наследие Крыма. – 2003. – №1. – С. 76-77.