§3. Етнополітичні рухи у Криму

Етнічна партикуляція політичного життя Криму

Крим традиційно був поліетнічним регіоном, що було викликано, з одного боку, досить частими та значними міграціями внаслідок завоювань, а з іншого – тривалим існуванням на півострові домодерного суспільного інституту етнічної громади. На час російського завоювання 1771 р. та анексії 1783 р. його населення поділялося на декілька етнорелігійних громад, яким була притаманна внутрішня консолідація. Висока Порта та кримський уряд визнавали самоврядний статус таких громад, як 1) мусульмани, які об’єднували татар, турків та потурнаків різного походження, 2) православні, до яких відносилися передусім греки та етнічно асимільовані ними черкеси, алани, українці та росіяни, 3) вірмени григоріанського сповідання, 4) вірмени-католики, 5) караїми, 6) кримчаки. Самоврядність і випливаючий з неї осібний політичний статус цих громад перетворювали їх на окремі політичні сили, що відстоювали інтереси громад перед урядом. Тривалість цієї традиції зумовлювала фрагментацію політичної організації населення Криму за приналежністю до етнорелігійних громад.

Протягом російського імперського періоду в історії краю (1783–1917 рр.) півострів зазнав докорінного економічного переустрою, що полягав передусім у перетворенні його степової частини на зону землеробства. Це відкрило процес як стихійного переселення українських селян, так і масового ввозу сюди поміщиками власних кріпаків з України та інших місцевостей Російської імперії. Зростанню російського населення сприяло розміщення на півострові численних військових та морських сил. Відставні офіцери запрошувалися залишатися на півострові з наданням землі та нерухомості, тому багато хто з них осів у Криму. Внаслідок цього православні східнослов’янського походження перетворилися на найбільшу за чисельністю етнорелігійну громаду.

З цією ж метою до приєднаного краю запрошувалися емігранти з інших регіонів Європи – німці, чехи, болгари та греки. Уряд сприяв і приїзду в Крим власних підданців, таких як естонці. До середини ХІХ ст. цей регіон використовувався також як місце заслання засуджених учасників польських повстань. Розміщення таких мігрантів окремими селами та визнання російською владою окремого пільгового і політичного статусу переселенців зміцнювало етнічну строкатість кримського населення.

Неприховане протегування російського уряду інтересам власного правлячого класу та громадам запрошених мігрантів сприяло відчуженню у стосунках між різними етносами, але передусім між кримськими татарами, як найбільш постраждалою стороною, та іншими. Мусульманське духовенство Криму активно заохочувало кримських татар до еміграції. Кілька хвиль кримськотатарської еміграції від анексії півострова 1783 р. до початку ХХ ст. зменшили чисельність цього 330 тисячного етносу щонайменше на 200 тис. Мешканці цілих сіл, міських парафій назавжди полишали Батьківщину. Місцева адміністрація Таврійської губернії то потурала еміграції, то досить тверезо вважала еміграцію економічно шкідливою, хоч водночас вона боролася і проти повернення на батьківщину кримських татар, які не могли пристосуватися до нових умов у володіннях султана. Еміграція знекровлювала кримських татар як народ. Водночас значна кількість кримських татар, всупереч закликам духовенства та на противагу песимістичним коментарям сучасників¹, все ж залишалася на півострові².

Мовна, культурна та релігійна роз’єднаність етноконфесійних громад підсилювали традицію їхньої політичної розрізненості. Новий політично панівний етнос на півострові – росіяни – до початку громадянських реформ в епоху Олександра ІІ навіть не ставили собі на меті досягнення мовно-культурної однорідності населення навіть шляхом насильної русифікації. Громади мали власні школи, кримські татари погано знали російську і не мали навіть стимулів до опанування нею – це завдання постало тільки в останній чверті ХІХ ст.

Таким чином, етнічна строкатість у сполученні із вкоріненою у Криму традицією політичної окремішності етноконфесійних громад, а також з її мовними, культурними та релігійними кордонами, спричиняла політичну подрібненість кримського суспільства за етноконфесійними ознаками. Тому навіть політичні партії зі схожими програмними цілями і тактикою політичних змагань залучали лише поодиноких представників з кількох етнічних громад.

Загальноросійські партії та їх участь у політичному житті Криму

Політичні рухи росіян як представників імперського панівного етносу у Криму утворилися як регіональні філії загальноросійських. Революція 1905 р. стала однією з важливих віх в утворенні політичних партій на півострові.

Після проголошення імператорським “Маніфестом 17 жовтня” 1905 р. політичних свобод почали формуватися політичні організації ліберального спрямування. Серед них найбільший вплив на початку ХХ ст. у Криму мала ліво-ліберальна “Партія народної свободи” (ПНС, конституційні-демократи, кадети). У жовтні 1905 р. Сімферопольську організацію цієї партії очолив князь Оболенський. Невдовзі були створені партійні осередки у Феодосії – на чолі із підприємцем С.С.Кримом (Нейман), у Джанкої – на чолі із головою повітової земської Управи П.М.Толстовим, у Ялті – на чолі із лікарем П.Розановим, у Керчі – на чолі із поміщиком Посполітакі, у Севастополі – на чолі із відставним генералом П.Д.Лескевичем. Серед активістів таврійських конституційних демократів можна виділити Тиртова, Мурзаєва, Козубовського, Реуцького, Шевченка, Волкова, Гривцева, Веймарна, Хомченка, Кукліна, Цветова, Бларамбергів. Конституційні демократи Криму займалися виключно легальною роботою – пропагували свої ідеї у пресі, агітували на мітингах, створювали партійні осередки, займалися боротьбою за вплив на виборах до складу Державної Думи. Під час революційних подій 1905–1907 р. кадети проводили агітаційні заходи, у тому числі і серед робітників. Характерно, що ПНС відмовилася від регулярних членських внесків і вимагала від своїх прибічників тільки служби за ідею. Поступово частина членів ПНС лівіла, але розколу не відбулося³.

Менш потужною ліберальною організацією у Криму був “Союз 17 жовтня” (октябристи), який мав праве спрямування. Наприкінці листопада 1905 р. її осередок виник у Севастополі, а пізніше у Сімферополі, Керчі, Феодосії, Перекопі та Мелітополі. Октябристи проводили агітацію за свою партію через пресу, де вони намагалися пропагувати свою ідеологію та закликали людей вступати до партії. Політично та фінансово октябристські організації Криму підтримували землевласники-латифундісти та промисловці. Серед найбільш відомих октябристів треба назвати І.Муфтій-заде, який пройшов до складу ІІІ Державної Думи Росії саме від цієї партії і активно працював у фракції.

Дуже невеликий вплив у Криму мали монархічно-націоналістичні партії. Серед них можна назвати “Союз Михаїла Архангела” та “Союз русского народа”. Сучасним дослідникам більш відомо про існування в Таврійській губернії поодиноких осередків “Союза русского народа”, які утворилися в Севастополі, Бердянську, Ялті, Євпаторії та Керчі. Серед активістів цієї організації треба виділити В.Бощановського, Л.Глощинського, Є.Лапенського, І.Захіо, В.Метаксуді, генерала Трубнікова. Політичний вплив цієї партії у Криму був мізерний. Відомо, що під час передвиборчої агітації в Карасубазарі члени “Союза русского народа” у кількості 16 осіб у присутності місцевого пристава провели зібрання у чайній. Їхня “чайна” агітація призвела до нищівної поразки і перемоги кандидата від Партії народної свободи. Радикально-шовіністична позиція відштовхнула виборців від осередку “Союза русского народа”. А за представника кадетів, за визначенням кореспондента газети “Южные ведомости”, йшли голосувати усі – “і татари, і кримчаки, і росіяни, і вірмени – одним словом усі прошарки населення поспішали виконати свій обов’язок”⁴.

Кримське відділення “Партії соціалістів-революціонерів” (ПСР) утворилося на базі кількох окремих груп та гуртків. У 1900 р. перший такий гурток на чолі із лікарем С.А.Ніконовим було створено у Севастополі.

До складу гуртка входили С.А.Мельников, О.І.Потапов, П.К.Пешекерен, П.Е.Мартіно, Г.С.Берлін, В.Т.Голіков, М.О.Лебедєва та інші. Наступного року було налагоджено зв’язок гуртка із Одеським комітетом ПСР і ЦК партії. Пізніше була зроблена спроба переоформити статус організації у підвідділ ПСР, але ця організація через формальності залишилася на правах партійної групи.

Соціальною базою кримських есерів стали міські службовці, представники інтелігенції, ремісники та кілька робітників. Потужну підтримку Севастопольській партійній групі надавали міські та портові робітники.

Влітку – восени 1904 р. проходив процес оформлення організацій ПСР Таврійської губернії. На той час були створені такі організації у Сімферополі, Керчі, Ялті, Феодосії та інших місцевостях губернії. Партія поширювала свій політичний вплив на армійські та флотські частини розквартировані у Криму. Створювалися міські, заводські та військові комітети. У липні 1905 р. сформувалися умови та визріла необхідність створити загальногубернське об’єднання соціалістів-революціонерів – Таврійський союз ПСР. Процес створення нових осередків тривав весь період революції 1905–1907 рр. Поступово утворилися відділки в Алупці, Армянському Базарі, Перекопі, Мелітополі, Бахчисараї та інших місцях. Виглядає, що окремі організації ПСР були значно потужнішими ніж подібні РСДРП. Стало фактом, “що після поразки революції есери “захопили першість” за чисельністю та популярністю серед інших партій”⁵.

Агресивну антиурядову політичну платформу займали нечисленні більшовицькі групи РСДРП, які брали активну участь не тільки у пропагандистських та підпільних діях, але й організовували заворушення і навіть військові заколоти. У 1900-х роках у Криму стали виникати соціал-демократичні групи, гуртки та організації. Перша з них з’явилася у 1901 р. у Сімферополі, а потім у Севастополі, Керчі та Ялті. У 1903 р. усі соціал-демократичні організації об’єдналися у Кримський союз, центр якого знаходився у Сімферополі. Напередодні революції 1905–1907 р. в кримській організації РСДРП чільні позиції займали меншовики. Головною ареною боротьби за вплив на маси між меншовиками та більшовиками став Севастополь, де ще у 1904 р. було створено керівний центр військової організації соціал-демократів – Центральний воєнно-морський комітет Кримського союзу РСДРП.

Під впливом революційних подій у Росії спалахнуло і повстання на Чорноморському флоті, яке організували матроські групи на чолі із більшовиками. 14 червня 1905 р. розпочалося повстання на ескадреному броненосці “Князь Потемкин-Таврический”, до якого приєдналися матроси міноносця №267. Очолили повстання матроси Г.Вакуленчук та О.Матюшенко.

Восени 1906 р. більшовики А.Гладков та М.Антоненко організували ще одне повстання на чорноморському флоті – на крейсері “Очаков”, на чолі якого став лейтенант П.Шмідт. Його підтримали кілька інших військових кораблів та армійські частини Севастополя. Повстання було жорстко придушено, а організаторів та активістів засуджено та страчено.

Більшовики проводили численні політичні акції, маніфестації та демонстрації, розповсюджували пропагандистську літературу. Але впродовж 1907 – 1908 рр. багато з соціал-демократичних організацій Криму було ліквідовано, а інші опинилися у підпіллі. На 1910 р. фактично усі вони були ліквідовані⁶.

Єврейські політичні партії та рухи

В політичній історії Криму початку ХХ сторіччя проявили себе також єврейські політичні і громадські організації. Регіон знаходився у межах відомої “межі осілості” і відзначався порівняно розмаїтим етнічним складом населення іудейського віросповідання. Через національну політику царату єврейське населення Російської імперії зазнавало помітних утисків в правах на освіту, придбання нерухомості, тощо. Багато хто з представників єврейської інтелектуальної еліти опинилися в опозиції до самодержавства. Єврейська молодь активно включилася до революційного руху і брала участь у багатьох радикальних політичних заходах. Незважаючи на відносну малочисленність (6,9%), єврейське населення займало активну політичну позицію і не раз було ініціатором радикальних революційних рухів на півострові. У 1880–1890 роках стали оформлюватися національні єврейські партії⁷.

Досить радикальними були організації соціал-демократичного напряму. Серед них виділялися Загальноєврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії (Бунд), Єврейська соціал-демократична робітнича партія “Поалей-Ціон”, Сіоністсько-соціалістична робітнича партія та Соціалістична єврейська робітнича партія. Діяли й політичні організації відверто націоналістичного спрямування.

Однією із найбільш відомих соціал-демократичних організацій був Загальноєврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії. Вона відстоювала організаційну автономію та свою провідну роль у боротьбі єврейського пролетаріату. Ідеологія Бунду вважала можливим вирішення національного питання за демократичного устрою Росії на ґрунті культурно-національної автономії. У своїх програмних документах лідери Бунду писали, що “лише соціалізм, докорінно знищивши усі форми класового панування, принесе з собою і остаточне звільнення від будь-якого національного поневолення”⁸.

Бунд був однією з перших політичних організацій в Криму. Це відбулося навесні 1904 р. у Севастополі. Тоді нею керував політичний засланець Теодорович, активними членами були Мотя Дубровська, Лея Мільнер.

У 1905–1907 р. підвідділи Бунду існували також у Керчі, Феодосії, Бердянську, Мелітополі і деяких інших містах. У лавах бундівців переважали міські службовці і ремісники, які стали енергійними організаторами економічної боротьби, активно пропагували марксизм та інші соціалістичні ідеї. Бунд не поступався чисельністю РСДРП⁹. Губернська філія партії об’єднувала представників різноманітних течій соціал-демократії: від крайніх оборонців до більшовиків. Ідеологічно та організаційно в ній домінували меншовики-інтернаціоналісти.

Радикальні єврейські партії сіоністського напряму підкреслювали свій революційний характер. Їхні ідеологи закликали до боротьби із самодержавством та прагнули докорінного переустрою суспільної системи. Серед таких організацій слід виокремити Єврейську соціал-демократичну робітничу партію “Поалей-Ціон”. Програмні документи цієї організації зазначали, що тільки робітничий клас “завоює владу та використає свою диктатуру для знищення класової структури суспільства разом із приватною власністю на засоби виробництва та засоби сполучення”¹⁰. Одночасно “Поалей-Ціон” обстоював національні цілі. Одним із головних політичних гасел цієї організації став вислів – “Через марксизм до Сіону”. Отже, поряд з боротьбою за права на культурно-національну автономію лідери “Поалей-Ціон” закликали євреїв до еміграції у Палестину. Соціальним середовищем, що підтримувало цю організацію, були представники трудової інтелігенції, ремісники, робітники невеликих підприємств і майстерень, адже євреї традиційно були зайняті в дрібному виробництві і міському комунальному господарстві¹¹.

У Криму підвідділ цієї партії утворився на початку 1901 р. в Сімферополі, підпорядковуючись партійному центру в Катеринославі. У 1901–1903 рр. Сімферопольську групу складали, головним чином, торгівці, і очолювали їх Генштейн і М.Заадов. Напередодні революції 1905–1907 рр. її склад поповнили міські службовці, ремісники, робітники невеликих промислових підприємств. Загалом партійний відділок Поалей-Ціон у Сімферополі нараховував 40–50 членів. У ході революції 1905–1907 рр. досить активно формувалися нові філії партії “Поалей-Ціон”. Так, 10 березня 1905 р. гурток поалей-ціоністів з’явився в Орєхові (Бердянський повіт) і об’єднав 10-15 осіб. Пізніше був створений феодосійський відділ, очолюваний Гдалем Абрамовим. Активістами Керченського відділу були Григорій Кисилевський, Мойсей Миньков, Ошер Зельман та інші. У голопристанському відділі були помітними Лейба Шмульян та Айзик Гольберг. Відділи партії були створені також в Севастополі, Бердянську, Мелітополі, Євпаторії та в інших містах. У квітні 1905 р. була усвідомлена необхідність формування губернського об’єднання партії, яке одержало назву Кримської спілки Поалей-Ціон. Її лідерами стали Лейбман, Фрідман (згодом член РКП(б)), Варшавська, Щетніков, Помічников.

Ще однією сіоністською партією стала “Єврейська соціалістична робітнича партія” (ЄСРП). Вона закликала до боротьби із самодержавством та прагнула соціалістичної перебудови суспільної системи. Обстоюючи ідею колективістських виробничих відносин ЄСРП вважала, що переходу до них “мала передувати соціальна революція, завданням якої є експропріація та перехід до суспільного користування засобів виробництва та обміну”¹². До програмованих партійних документів ЄСРП було включено велику кількість гасел есерівських організацій та меншовиків. У практичній діяльності партія використовувала як мирні, так і насильницькі методи боротьби за свої цілі.

В Таврійській губернії існували досить потужні гуртки ЄСРП у Сімферополі, Севастополі, Євпаторії, Мелітополі та Феодосії. У першій половині 1906 р. кримські осередки ЄСРП об’єдналися в окрему губернську організацію, центральний орган якої знаходився в Сімферополі. Серед активних діячів ЄСРП були Ісаак Волковицький, Шукулу Розенштейн, Самуїл Шварцкопф, Анігел Білоцерковський, Берко Рисін, Товиц Книрем, Авраам Зельманович, сім’я Левіних¹³. У ході революційних подій 1905–1907 рр. партію очолював Л.І.Абрам. Він проводив також велику організаційну роботу щодо залучення єврейських робітників і ремісників до профспілок. Невдовзі Л.І.Абрам був обраний головою Сімферопольського Центрального бюро профспілок. 3 березня 1908 р. його заарештували і вислали у Катеринославську губернію. ЄСРП мала в Криму свою власну друкарню і видавала газету.

Соціал-демократичні єврейські політичні організації діяли більш активно ніж інші загальноросійські та національно-політичні сили у Криму. Цілу низку політичних акцій вони проводили спільно. Так, наприклад, першу в історії регіону травневу демонстрацію група активістів єврейських організацій на чолі з В.Громаном провела в Сімферополі 5 травня 1901 р. Тоді 100–150 єврейських ремісників і робітників пройшлися по центральних вулицях міста зі співом “Марсельєзи” і червоним прапором, на якому було вишите гасло російською та єврейською мовами: “Політична свобода!” та “Пролетарі усіх країн, єднайтеся!”. Хода тривала усього 20–30 хвилин і була розігнана поліцією. Організатори демонстрації були виявлені та притягнуті до суду¹⁴.

Важливою рисою політичного життя в цей період стає об’єднання найбільш активних політичних сил різниз національностей у спільні групи та робітничі спілки¹⁵. Аналізуючи роботу IV з’їзду Бунду, більшовицька газета “Іскра” підкреслювала, що на півдні країни єврейські революціонери “працюють пліч-о-пліч із російськими в ім’я загальних вимог російського пролетаріату”. Не зважаючи на оголошений федеративний принцип устрою РСДРП, Бунд у 1903 році вийшов із її рядів, хоча пізніше взаємодіяв з більшовиками¹⁶.

З початком російсько-японської війни у січні 1904 р. РСДРП розгорнула антивоєнну кампанію, до якої включилися і єврейські соціал-демократи. Більше того, восени того ж року Кримська спілка РСДРП, комітети Бунду, Поалей-Ціон, ПСР видали свої і передруковували листівки партійних комітетів інших регіонів країни¹⁷. У прокламаціях висловлювалися заклики проти війни, за відмову від військової служби, самодержавство звинувачувалося у величезних жертвах війни¹⁸.

Активна участь євреїв регіону в першій російській революції, помітні монархічні традиції серед робітників півострова, національна політика царату та багато інших чинників стали причинами єврейських погромів. Та все ж таки вони не набули тієї запеклості та розгнузданості як у багатьох інших регіонах країни. До того ж, участь у погромах та у розкраданні єврейського майна представників різних національностей, навряд чи свідчить про виключно політичні аспекти цього явища в Криму¹⁹. Запобігти погромам єврейські партії різного спрямування намагалися посиленням агітаційно-пропагандистської роботи, зокрема поширенням відповідного змісту листівок²⁰.

Діяли у Криму й політичні структури націоналістичного, сіоністського спрямування, у тому числі й Сіоністська організація Росії (СОР), яка об’єднувала певну частку євреїв Криму. Ця політична структура очолювалася Тимчасовим Центральним комітетом СОР у Таврії. Сіоністська організація Росії головну свою мету бачила у створенні на території Палестини єврейської держави. У зв’язку з цим серед єврейського населення пропагувалася ідея ігнорування внутрішньополітичних подій Росії. Водночас інші кримські сіоністи займали більш активну позицію в суспільно-політичному житті півострова. Значну активність виявляла сіоністська організація “Альгемайн-Ціон”, що мала на початку ХХ ст. свої комітети в Сімферополі, Севастополі, Євпаторії, Керчі, Ялті, Феодосії й інших містах. До керівництва Крайової сіоністської організації й обраної Крайової єврейської управи входили Д.С.Пасманик, М.С.Жак, Е.А.Дворецький. Крім того, сіоністи в Криму діяли через ряд громадських організацій: “Гехолуц” – спілка піонерських організацій для роботи в Палестині, “Маккаби” – сімферопольська, а згодом і севастопольська військово-спортивна організація, “Ахдус” – севастопольська сіоністська група, сімферопольська студентська сіоністська спілка “Ферейн”. У Ялті, Алушті та Євпаторії активно працювала організація “ОЗЕ” (“Товариство здоров’я єврейського населення”).

Загалом серед єврейських політичних організацій Таврійської губернії переважали радикальні настрої. Вони не були чисельними за складом, але їхня тактика вирізнялася агресивними та активними діями. Про це свідчить їхня політична активність у Криму на початку ХХ ст.

Вірменські політичні партії та рухи²¹

Політичну активність в Криму виявляли також вірменські організації. Центральною ідеєю таких організації було згуртування вірмен для боротьби за власну державність, але політичні платформи були різноманітні.

Першою вірменською соціал-демократичною організацією стала партія – “Гнчак” (“Дзвін”). Її соціальну базу складали представники інтелігенції, робітники, селяни та студентська молодь. Кінцеву мету “Гнчак” окреслив таким чином – головним є боротьба за повне визволення трудящих “від усілякої експлуатації та гніту капіталістів, поміщиків та панівних класів”²². Активісти “Гнчак” організували свій Сімферопольський осередок вже у 1903 році, який об’єднав 40 вірмен. Пізніше відділки були створені у Севастополі, Феодосії та Ялті. Лідером кримських гнчаківців став М.Манукян. Серед активних членів кримського відділення партії “Гнчак” були С.Міносян, М.Нергізян, А.Дживанширянц, П. та Н. Закієви. Влітку 1904 року гнчакісти провели загальнокримську партійну конференцію. Проте цей форум призвів до розколу. Одна частина гнчакістів приєдналася до РСДРП, а інша влилася до “Дашнакцутюн”²³.

Найбільш впливовою вірменською партією в Росії, у тому числі і в Криму, стала відома “Дашнакцутюн” (“Союз вірменських революціонерів”). Вона виникла у 1890 р. і об’єднала у своїх лавах представників вірменських радикальних угруповань: народників, патріотів, інтелігенції, а також “чистих марксистів” – членів партії “Гнчак”²⁴. Соціальний склад партії був досить різноманітним. До неї входили представники селянства, робітників, буржуазії та інтелігенції. Партія намагалася об’єднати увесь вірменський народ у єдину політичну силу. Її політична програма ділилася на дві частини: політико-правовий та економічний. У першій декларувалися положення про стан та перспективи розвитку Турецької та Російської Вірменії, йшлося про політичну та економічну свободу, які б базувалися на засадах місцевої автономії. Дашнацькі групи починають діяти в Криму з літа 1904 року. Так, одним із відомих організаторів політичної роботи “Дашнакцутюн” став Гаврило Олексійович Кереметчі, який був членом цієї партії із перших років існування. Він намагався об’єднати окремі гуртки вірмен на півдні України і в тому числі Криму²⁵. Відділки партії “Дашнакцутюн” існували серед вірменських громад Сімферополя, Керчі та Ялти. Одним з помітних лідерів дашнаків був Хачадур Кебабчанц. Отже, вірменська національна громада Криму була представлена в загальноросійських вірменських партіях, які намагалися вирішити важливі питання самозбереження і згуртування вірмен та опрацювання єдиної політичної програми. Однак політичним впливом та активністю в Криму вони не відзначалися.

Утворення кримськотатарських, єврейських, вірменських політичних організацій Криму було обумовлене національною політикою царату. Вони стали помітним явищем у суспільно-політичному житті регіону. У згуртуванні національних сил вони були різними за формами, структурою, кількістю членів та програмними положеннями. Але їхнє виникнення та робота засвідчила, що найбільш активні члени національних партій мали можливість та бажання захищати інтереси своїх одновірців та співплемінників.

Домодерна самосвідомість кримських татар на кінець XIX ст.

Колонізація Кримського півострова Російською імперією супроводжувалася втратою кримськими татарами значної частки орних та пасовищних земель, і зрештою зубожіння. Кримська війна принесла додаткові нещастя татарам. У відповідь на це вони обрали засобом порятунку та пасивного протесту міграцію до Османської імперії, колишнього володаря Криму і чинного духовного лідера. Ця форма протесту визначалася засадничими рисами самосвідомості кримських татар того часу. Кримські татари за ісламською політичною доктриною відносили Крим після російського завоювання до території дарюльгарб (країни війни), себто охопленої полум’ям війни землі недовірків. Дарюльгарб вважалася неприйнятною для проживання мусульман. Кримські татари були готові за прикладом пророка Мугаммада виїхати, піти на гіджру (еміграцію). Це свідчило про відсутність в кримських татар модерної національної свідомості з її основоположною рисою – ідеалізацією уявної прабатьківщини – яка пов’язувала національну приналежність з правом проживання на певній території.

З ісламською доктриною перегукувалася традиційна степова культура, для якої була характерна відсутність відданості землі проживання та ідеалізація інших, зазвичай далеких територій. Кримські татари шукали порятунку на “білих ґрунтах” (“ак топрак”), себто в обітованім краю, вільному від гноблення. Ще одним рівнем самоусвідомлення була племінна ідентичність, яка цінувала вартість внутрішньоплемінних зв’язків і також була позбавлена територіальності. Такі форми ісламсько-племінної самосвідомості виявилися домінуючими навіть в тих районах гірського та південноузбережного Криму, де російський уряд намагався перешкоджати виїзду татар.

Певні умови для формування етнічної свідомості з’явилися в кримських татар на Кавказі та у Добруджі (метафорично названа з тих пір “Малим Татарстаном”), що стали для багатьох з них обітованою землею. Цьому сприяло багатоетнічне, багатомовне оточення в цих районах. До всього, з татар формувалися окремі загони місцевих військ, у відповідності до традиційної близькосхідної та османської практики етнічної спеціалізації. Кривавий кінець османського правління на Балканах 1875–1877 рр. примусив кримських татар до нової еміграції у західну Анатолію. Там вони дістали землі для поселення в районі міста Ескішегір. Ця нова міграційна хвиля усе ще мотивувалася потребою притулку від релігійного утиску, тому кримські татари називали себе мухаджирами, себто релігійними вигнанцями. Потрапивши у моноетнічне турецьке оточення і маючи вищою формою свідомості релігійну (мусульманську), кримськотатарські мігранти досить швидко асимілювалися.

В той же час в Османську імперію стали проникати західні ідеї націоналізму. Спершу їх представили національно-визвольні рухи балканських народів. У відповідь на цю загрозу османці в період танзімату (1839–1876) висунули ідею османізму, себто рівності перед законом усіх етнорелігійних громад (міллетів) імперії. Політичний виклик націоналізму немусульманських народів імперії небезпечно доповнювався колоніальною політикою західних держав, що ідеологічно обґрунтовувалася орієнталізмом²⁶. Оскільки західні ідеології базувалися на аргументах, почерпнутих в історії цивілізацій та мов, а також виходили з націоналістичних постулатів, що міфологізували минуле, османські інтелектуали у відповідь також звернулися до історико-філологічної спадщини мусульманських та тюркських спільнот. На цьому ґрунті постали панісламізм і пантюркізм.

Прагнення суспільства до модернізації у формі вестернізації також широко відкрило двері для проникнення в інтелектуальний та суспільно-політичний дискурс імперії західних конституціональних та націоналістичних ідей. На цьому ґрунті 1865 р. утворилося коло інтелектуалів, знане як младоосмани. До нього входили такі журналісти, письменники та мислителі, як Ібрагім Шінасі, Намик Кемаль, Зія Гьокалп. Наукові відкриття щодо ролі тюрків у всесвітній історії, з якими були знайомі названі інтелектуали, стимулювали в османському суспільстві почуття національної гордості, що стала формулюватися властиво як турецька, і розширювали візію історично-лінгвістичної спільності та розмаїтості тюрків. Це створювало порівняльний матеріал для формування регіональних поглядів на історію тюркських народів. Намик Кемаль в середині ХІХ ст. представляв історію Османської імперії не від правління її епоніма бея Османа, а від часів появи тюрків-сельджуків в Анатолії. А от трохи пізніше Агмет Джевдет Паша у передмові до своєї хроніки імперії від 1774 р. до 1826 р. стверджував, що у класичному ісламському суспільстві домінували два міллети – арабів і турків, причому османці надали йому найбільшої величі. Таким чином, у свідомості османських підданців релігійна та імперська самоідентифікація почала поступатися етнічній, принаймні в її першій формі пантюркізму.

Приплив вигнанців-мусульман тюркського походження з завойованих Росією територій до Османської імперії служив наочним доказом різномаїття тюркських народів в очах османських інтелектуалів. Османська імперія стала полем для творчої реалізації для багатьох тюрків, в тому числі і для кримського татарина І.Гаспринського, азербайджанців Фатга Алі Ахундова та Агаоглу Агмета, узбека Бухрали Сюлеймана Ефенді, казанського татарина Юсуфа Акчури та інших. Зустріч інтелектуалів, що представляли різноманітні лінгвістичні та регіональні традиції тюркських народів, стимулювала вироблення ними націоналістичних ідей. Так, саме кримські емігранти до Добруджі та Болгарії виробили романтизовану візію своєї батьківщини у Криму – “Зеленого острова” (Єшіль Ада), як вони його назвали.

Комунікація кримських татар, що проживали в Росії, та тими, що переселилися до Османської імперії, сприяла занесенню нових панісламістських, пантюркістських та зрештою націоналістичних ідей у Крим.

Ісмаїл Гаспринський та зародження кримськотатарського національного руху

Ініціатором модернізації самосвідомості кримських татар став Ісмаїл Гаспринський. Він дістав традиційну для кримських мусульман освіту у медресе, але потім спромігся продовжити її у Петербурзі та Парижі. 1871 р. він їде до Стамбула і Парижа, де знайомиться з младоосманцями. Повернувшись до Криму, він познайомився з ідеями Шігабеддіна Мерджані, казанського татарина, який ініціював реформування мусульманської громади Російської імперії. Одним з центральних пунктів вчення Мерджані було поширення у мусульманському середовищі освіти російською мовою коштом тюркської та арабської, які, на думку мислителя, не відповідали завданням вестернізації та модернізації.

При цьому він залишався переконаним мусульманином, будучи переконаний хіба що у тому, що іслам заради виживання мусить достосуватися до модерного життя. Проте навчання тюркофонів російської мови висувало складні методичні труднощі. Вироблена зрештою методика, що називалася усул ал-джадід (“нова метода”), дала назву й цілому руху інтелектуального оновлення мусульманства в Російській імперії – джадидизм.

Основні напрями розвитку джадидизму складають досить широку програму²⁷, хоча вона так і не набула завершеного вигляду в окремому маніфесті²⁸. Вона складається в основному з шести головних пунктів. Всі вони відповідають насамперед просвітницькій політиці. По-перше, це реформування системи освіти мусульман у відповідності з тодішніми досягненнями світової педагогічної науки. По-друге, створення єдиної тюркської літературної мови. По-третє, піднесення соціальної активності мусульманської жінки. По-четверте, створення громадських, кооперативних і меценатсько-філантропічних товариств. По-п’яте, зміцнення зв’язків між тюрко-мусульманськими народами Росії. І, нарешті, по-шосте, активне співробітництво з російською культурою, просвітою, народом і урядом²⁹.

Головною в русі джадидистів була суто просвітянська робота. Майже 30 років діяльності джадидистів І.Гаспринський констатував наступну ситуацію в Російській імперії: в університетах навчались 200 мусульман, більше 1000 осіб “отримали різноманітну освіту”. З них понад 100 стали вченими, вчителями. Реформовано шість медресе й п’ять тисяч мектебів. Двадцять осіб виїхало за кордон для навчання, з них четверо з числа кримських татар. Далі автор робив своєрідний прогноз, які результати при таких темпах розвитку мали чекати мусульманську спільноту Росії через наступні 30 років (себто в 1940 р.). Більше тисячі “різноманітно освічених людей”; 50% мусульман мають отримати достатній рівень освіченості; 100 загальноосвітніх середніх шкіл; 3400 осіб навчатимуться в вищих навчальних закладах Росії, а в Європі – 300. Мають бути створені 500 національних бібліотек і кілька сотень просвітницьких товариств³⁰.

У просвітянській діяльності джадидистів не на останньому місці стояла видавнича справа, яка розглядалася ними як ефективний канал поширення реформаторських ідей та думок. Ще в період боротьби за створення власного видання, до конкретного оформлення ідеї джадидистської реформи, І.Гаспринський спробував упорядкувати та видати газетну листівку російською та тюркською мовами під назвою “Переводчик/Терджиман” (Сборник статей). Фактично матеріали дозволеного 5 серпня 1882 р. “збірника статей” окреслили його майбутню багаторічну роботу на ниві реформування життя мусульманського суспільства. У цьому пробному примірнику “Переводчик/Терджиман” констатувалось: на початок 80-х р. ХІХ ст. “у російських мусульман друку в загальновизнаному розумінні нема”³¹, окрім кількох друкарень, що видавали малими тиражами окремі книжки, насамперед, теологічного напряму й кількох невдалих спроб створити національну періодику. Через тридцять років ситуація з національним (тюркомовним) друком змінилась кардинально. Цими мовами було надруковано більше 1000 книг, кількість друкарень досягла 14, є 16 газет та журналів. Ще через 30 років ситуація мала бути такою: 12000 назв книг і брошур, 40 друкарень, 30 газет, на які витрачається понад 250000 аркушів паперу³².

Ці два найважливіших аспекти стали домінуючими в просвітницькій діяльності джадидизму. Саме тому ми зосереджуємо увагу майже виключно на просвітянському джадидизмі, як першооснові й найбільш результативному аспекті діяльності новометодників. Всі інші пункти джадидистської програми були підпорядковані цій ідеї – ідеї загальної освіти й поширення наукових і корисних знань серед тюркомовних народів країни. Але і вони стали засобом просвітянської роботи, хоч і не в таких яскравих формах. Інколи здається, що подальші пункти програми джадидистів мають менше просвітянського спрямування. Однак, вони мали гуманітарні витоки й освітянські наслідки.

В програмі джадидистів було поставлене питання про широке залучення мусульманського жіноцтва до суспільного життя. Цій тематиці в джадидистській літературі теж присвячено чимало місця. Так, у збірнику статей “Переводчик/Терджиман” була вміщена стаття під показовою назвою “Чи треба навчати жінок?”. Автор розумів всю складність такого питання для мусульман, що століттями звикли ставитись до жіноцтва як до людей меншої вартості. Він побудував виклад своєї позиції через запитання, що відбивало традиційне ставлення до жінки-мусульманки, та відповіді, що відбивали позицію освіченої сучасної людини. Першу позицію “займав” “неосвічений мусульманин” – протилежну захищав власне автор. Наприклад, у цій цікавій роботі І.Гаспринський писав: “Маловчений мусульманин мені скаже: “Досі дівчат не вчили, яка ж у тому потреба тепер? Жінка не більше як поле для проростання; в жінок волосся довге, розум короткий; вона лише розвага для чоловіків; навіщо їх вчити, як чоловіків?”. Спираючись на права та обов’язки, встановлені ісламським віровченням, автор легко спростовує подібні традиційні аргументи, які уявний опонент захищав з використанням фольклору. А завершив свою статтю просвітитель проникливими словами “Оскільки святий шаріат нікому не забороняє вчитися, то з цього випливає, що цю справу треба обговорювати серйозно, чесно. Чим грамотнішою, вихованішою буде жінка, тим кориснішою вона буде як дочка, сестра, дружина і мати. Поміркуймо лишень, що всі ми народилися від жінки, ростемо та починаємо розмовляти на руках у жінки; живемо та працюємо з жінкою; і, зрештою, помираємо біля жінки-дружини чи матері, отримуючи останнє полегшення від них. Гріх залишати їх темними, як худобу”³³.

Після 1905 р. в Криму розпочалося видання спеціального часопису для мусульманського жіноцтва “Алєм-і нісван” (“Світ жінок”). Численні статті і матеріали на шпальтах джадидистської преси свідчать про важливість вирішення жіночого питання в середовищі мусульман з урахуванням сучасного становища в світовій цивілізації.

В джадидистській програмі висловлювалися пантюркістські ідеї. Маються на увазі створення єдиної тюркської літературної мови, організація громадських, кооперативних і філантропічних товариств для мусульман та активне співробітництво з російським урядом, народом та культурою.

Проте експеримент з запровадженням єдиної тюркської мови не увінчався успіхом³⁴. На зламі ХІХ–ХХ ст. в зв’язку з поширенням націоналістичних ідей почалось активне формування окремих тюркських мов і про цю ідею І.Гаспринського поступово почали забувати.

На думку І.Гаспринського треба було створити загальнотюркську мову, що мала об’єднати, хоча б тільки культурно, всіх мусульман Російської імперії. Як редактор єдиної тюркомовної газети в Росії, він намагався друкувати свої твори цією специфічною мовою, що ґрунтується на османсько-турецькій з введенням окремих лексичних одиниць з татарської. Вона мала бути зрозуміла всім тюркським народам. Важко сказати, чи то була та мова, посилаючись на яку він говорив “наша мова”, чи то він просто мав на увазі одну з тюркських мов, якою була написана більшість джадидистських творів. Пізніше, в газеті “Міллєт” І.Гаспринський зізнався, що до 1905–1906 р. було дуже ризиковано відкрито порушувати в державі питання про загальнотюркську мову. Тоді йому доводилось використовувати “підтекст, натяки та приклад [аби] читач міг якось його зрозуміти…”³⁵. Крім того, брак публіцистики тюрко-мусульман спонукав його приймати дописи будь-якою мовою, адже важко бути перебірливим, коли перед тобою всього лише кілька сотень таких робіт³⁶.

Спираючись на свій досить великий авторитет і вплив, І.Гаспринський навіть добився прийняття спеціального рішення ІІІ з’їзду “Бютюнрусіє іттіфак ель-муслімін” (Всеросійська спілка мусульман). В ньому, зокрема, говорилось про обов’язкове вивчення в усіх тюрко-мусульманських школах Росії османсько-турецької мови як класичної³⁷. До того ж саме він є автором популярного на початку ХХ ст. гасла “Дільдє, фікірде іште-бірлік” (“Єдність у мові, думках та діях”). Воно набуло статусу напівофіційного гасла в сучасній Туреччині і поволі об’єднує навколо себе пантюркістські сили сучасних тюркомовних регіонів.

І.Гаспринський активно пропагував ідею створення благодійних та меценатських структур для допомоги своїм одновірцям. Відомо, що перша така організація була утворена ще в середині 80-х р. ХІХ ст. у Владикавказі. Вона мала назву “Мусульманська благодійна громада”. На самому початку ХХ ст. подібні організації були засновані в Казані, Троїцьку, Семипалатинську, Уфі та інших містах Російської імперії. Через 10 років їх вже було 37³⁸. В найбільш значних містах Криму на початку ХХ ст. було створено шість громад допомоги бідним мусульманам. Найбільш показовим документом джадидистів Криму щодо цієї справи є “Статут Ялтинської громади [доброчинної допомоги] бідним південноузбережним татарам”. Він був опрацьований одним з найближчих однодумців І.Гаспринського відомим просвітителем і громадським діячем Сеїтом Абдулою ібн Ісмаїлом Озенбашли.

Брошура вийшла друком у видавництві газети “Переводчик-Терджиман” в 1902 р.³⁹. В ній окреслювалась мета організації, ставились межі роботи цієї структури, обумовлювалось членство, статутні фонди й капітали тощо. Подібний статут був виданий навіть в Санкт-Петербурзі для мусульман міста Феодосії та Феодосійського повіту⁴⁰. Але, насамперед, такі організації переймалися розповсюдженням освіти. На практиці вони допомагали талановитим учням з незаможних родин в оплаті навчання і навіть в його продовженні, часто й за кордоном. До їх компетенції входило і надання матеріальної допомоги навчальним закладам: фінансування ремонтних робіт, закуповування навчальної літератури, тощо. Або, наприклад, в 1911 р. бахчисарайські прогресисти та джадидисти звернулись до таврійського губернатора з проханням заснувати “Бахчисарайську бібліотечну громаду”⁴¹. Пізніше, приблизно з 1908–1909 р. всі такі організації на теренах Російської імперії реєструвалися за стандартним статутом, що був опрацьований джадидистами і рекомендувався як взірець для подальшого розповсюдження цієї важливої справи. При такій динаміці розповсюдження благодійних організацій в Росії І.Гаспринський очікував, що через 30 років їх уже буде більше 200. Але вони не всі набули впливової сили, були нечисленні. На жаль, на той час вони не могли реально конкурувати як з колоніальною адміністрацією губернії, так і земськими та іншими загальногромадськими структурами самоврядування. Про них можна говорити як про досить перспективний напрямок подальшого розвитку джадидизму в Росії, що був перерваний з приходом до влади більшовиків.

Щодо необхідності співпрацювати із владними структурами Російської імперії то це була, в першу чергу, особиста позиція І.Гаспринського. Він зізнавався, що йому імпонує не революційне вирішення нагальних питань, а поступове тривале сприяння покращенню законів, що мали непомітно покращувати життя. Стратегічно вони мали створити (за допомогою росіян та інших народів) свою сучасну культуру і суспільство, долучене до досягнень загальнолюдської цивілізації. Щодо співробітництва з царським урядом, то джадидисти потрапили у складне становище. Самому І.Гаспринському закидали і докоряли, що він співпрацював з колоніальною адміністрацією, підтримував проурядові сили.

З початком першої російської революції почалися динамічні процеси формування вимог національно-релігійного спрямування. Вони спонукали до утворення суспільно-політичних організацій, метою яких мали стати національні та релігійні інтереси тюрко-мусульман Росії. В свою чергу, це йшло поряд з останнім пунктом програми джадидистів – зміцнення зв’язків між тюрко-мусульманськими народами Росії. Активну позицію зайняли й кримськотатарські прогресисти та джадидисти.

Російські джадидисти намагались розповсюдити свої об’єднавчі ідеї й за межі Російської імперії. Наприкінці 1907 р. І.Гаспринський, Ю.Акчурін та їх однодумці вирішили скликати Всесвітній мусульманський конгрес. Вони приїхали в Єгипет, де І.Гаспринський виступив перед зібранням арабської еліти з лекцією. Там, зокрема, він розповів про стан мусульман в Росії, реформи просвітянських структур та всього тюрко-татарського суспільства. Потім він окреслив низку нагальних питань для народів, що сповідували ісламську віру, звернув увагу на той занепад інтелекту, моралі, економіки, громадського та культурного життя, що притаманне мусульманським народам та державам⁴².

Для з’ясування корінних причин такого становища, для обговорення необхідних засобів, що сприяли б культурному та економічному відродженню ісламського світу, сприйняттю ним досягнень європейської цивілізації, він запропонував зібрати представників мусульманського співтовариства всіх соціальних прошарків на Всесвітній мусульманський конгрес в Каїр⁴³. Незабаром була обрана авторитетна виконавча комісія з 28 осіб. Пізніше було опрацьовано особливий Статут конгресу, де розкривались першочергові цілі руху. Але проти скликання такого конгресу виступили потужні і впливові сили Туреччини, Росії, Англії та деяких інших держав. Скликання Всесвітнього мусульманського конгресу було заборонено.

Національно-ліберальні політичні партії та рухи мусульман Криму

І.Гаспринський та його однодумці закликали одновірців та єдиноплемінників створювати благодійні громади, які стали першопочатком у громадському русі кримськотатарського народу та об’єднували найбільш активних діячів. Ці структури акумулювали інтелектуальні та матеріальні ресурси кримських татар для допомоги найбільш вразливим верствам населення. Вони не тільки гуртували кримськотатарських активістів, але й сприяли формуванню та розвитку національної свідомості на ниві допомоги бідним співвітчизникам. Визнаним лідером та авторитетом кримських благодійних організацій став Ісмаїл Муфтій-заде (1841–1917). Цей визначний кримськотатарський громадський діяч віддано працював у губернському та повітовому земстві, проводив дослідницьку роботу з воєнної історії, вів активну суспільно-політичну роботу, обирався депутатом Державної Думи Російської імперії ІІІ скликання.

Ці та інші кримськотатарські громадські діячі, згуртувавши активістів, розпочали формувати представницькі сили, які мали опрацювати вимоги кримських татар та передати їх владним структурам. Вже 24 березня 1905 року у відповідь на царський маніфест від 5 лютого в Сімферополі розпочалось зібрання представників мусульманських громад Криму для укладання звернення, де мали бути висвітлені основні проблеми кримських татар, що накопичились протягом багатьох десятиліть. У результаті була створена комісія, яка опрацювала відповідний документ для представлення до владних структур Санкт-Петербурга⁴⁴. До її складу увійшли аджи Емір Ефенді, М.Бекіров, І.Гаспринський, М.Давидович, М.Кипчацький, І.Муфтій-заде та Сулейман Аджи. Вони налагодили контакти із одновірними представниками громадської еліти інших тюркських народів країни. Кримська делегація представила свої прохання провідним урядовцям (міністру внутрішніх справ, військовому міністру, міністру народної просвіти тощо)⁴⁵. Саме під час роботи делегації визначилися ліберальні вподобання еліти кримських татар, було опрацьовано низку важливих документів, які мали інформативний характер і призначалися вищим чиновникам держави. Там же проявилося об’єднання з громадськими діячами інших тюрко-мусульманських народів⁴⁶. Саме у Санкт-Петербурзі кримськотатарські представники налагодили зв’язки із кавказькими, поволзькими, приуральськими, сибірськими мусульманами тощо. Було вирішено зібратися у середині серпня 1905 р. на нижегородській ярмарці та обговорити принципові справи, сформувати єдиний рух мусульманських народів.

Перший (установчий) з’їзд “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” (“Всеросійський союз мусульман”) розпочався 15 серпня 1905 р. Через те, що поліція заборонила проведення цієї акції у Нижньому Новгороді, представники мусульманських народів, що зібралися там, найняли пароплав “Густав Струве” і провели свої збори, плаваючи по р. Оці. Ця визначна подія у політичному житті кримськотатарського та інших тюрко-мусульманських народів Російської імперії, відома як “меджліс (“рада”) на воді”, по суті стала об’єднавчим форумом. В основу рішень з’їзду покладені ідеї, які були оприлюднені у резолюції, де між іншим, говорилося, що російські мусульмани мали виступати на спільній платформі у всіх питаннях політичного, культурного та іншого характеру; вони мали боротися за розробку механізмів запровадження державних законів за їхньою участю, за рівні права з іншими росіянами та за доступну інформацію про політичний стан у країні; скликати регіональні зібрання⁴⁷. Головними підсумками роботи цього форуму стало об’єднання діячів громадського і культурного життя тюркських народів; опрацювання загальнодемократичних вимог до російського уряду в галузі національної політики; орієнтація на ліберальні загальноросійські організації та, насамкінець, придбання досвіду політичної роботи й боротьби за національні інтереси⁴⁸.

Після повернення із Нижнього Новгорода кримські іттіфаківці почали розбудову організації в регіоні. Активними діячами у цьому напрямку виступили І.Гаспринський, М.Давидович, І.Леманов, С.Кримтаєв та Аджи Емір Ефенді. 26 жовтня 1905 р. вони організували свого роду мітинг мусульман у Бахчисараї. Після бурхливого обговорення, ці збори прийняли головну постанову про приєднання “до російської ліберальної партії на ґрунті єдності з Росією”. Крім цього, бахчисарайські іттіфаківці висловили побажання домагатися законодавчих змін щодо збільшення кількості депутатських місць у Державній Думі від мусульман; боротися за скасування конфесійних обмежень; намагатися зберегти права мусульман на вакуфну власність, земельні, лісові та інші угіддя та, нарешті, про докорінне реформування Таврійського магометанського духовного правління (ТМДП).

Отримавши підтримку на місцевому рівні, іттіфаківці провели 19 листопада у Сімферополі загальнокримський з’їзд. Його порядком денним стало обговорення питань про реформу ТМДП; про керівництво і раціональне використання вакуфних маєтностей і, нарешті, про поліпшення стану безземельних кримськотатарських селян. На форум прибули 714 делегатів з усіх регіонів Криму. Його організаторами стали І.Гаспринський, А.Бадракли, А.Гафарі, М.Кипчакський, С.Кримтаєв, А.Медієв, І. та А.Муфтій-заде, імам Аджи Емір Ефенді, мударіс Абдулла Ефенді. До президії був запрошений таврійський губернатор Є.М.Волков. З’їзд підтримав іттіфаківську ідеологічну платформу. Його організатори та учасники домагалися прискорення реформи ТМДП та вирішення земельного питання. Останнє ними пропонувалося вирішити за рахунок оренди вільних вакуфних ґрунтів, вільних казенних земель і частини поміщицьких земель із правом довгострокового викупу.

Регіональний відділ “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” оформився 23 листопада. Він відав питаннями координації та опрацювання ідеологічних принципів, приєднання до позицій загальноросійських політичних партій напередодні виборів до Державної Думи, створення загальнокримського товариства взаємодопомоги мусульманам та іншими. Головою кримського проводу “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” було обрано І.Гаспринського. До керівних структур цієї організації увійшли А.-С.Айвазов, Р.Ахундов, М.Бекіров, А.Булгаков, І.Гурзуф, М.Давидович, М.Кипчакський, А.Корбек, С.Кримтаєв, І.Леманов, А.Медієв, А.Мемет-оглу, А.Тарпієв, С.Хаттатов, І. та А.Муфтій-заде.

У зв’язку із виборами до Державної Думи іттіфаківці вирішили скликати у Санкт-Петербурзі ІІ позачерговий з’їзд організації “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін”. Незважаючи на заборону, він відбувся⁴⁹. Засідання проводилися з 17 по 23 січня 1906 р. На ньому були присутні більше ста делегатів, які представляли майже всі регіони держави, де мешкали тюрко-мусульманські народи. До складу кримської делегації увійшли І.Гаспринський, А.Карашайський, Умер Ефенді, Челебі Ефенді, І.Леманов, А.-С.Айвазов, Е.Хусаїн, А.Булгаков, А.Мемедов, А.Сеїтосманов, А.Медієв, А.Муфтій-заде, Ш.Кримтаєв, С.Куртдедеоглу.

Порядок денний ІІ з’їзду “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” складався з двох основних питань: прийняття проекту Програми і Статуту організації, а також вироблення тактики передвиборчої кампанії мусульман на виборах до I Державної Думи. Згідно до ухвалених програмних документів, партія поділяла ідеї конституційної монархії, виступала за регіональну націоналізацію земель, прагнула отримати автономію у релігійних справах, добивалася самоврядування на місцях.

Кримська делегація на ІІ з’їзді “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” зайняла окрему позицію. У той час, як переважна більшість делегацій поділяли ідеологічні принципи лівого ліберального спрямування – Партії народної свободи, кримчани висловилися на підтримку право-ліберального “Союзу 17 жовтня”. Це пояснюється тим, що керівники кримських іттіфаківців були проти революційних перетворень і прагнули еволюційних суспільних змін. Свою позицію вони намагалися поширити серед представників інших регіональних осередків організації.

Невирішеність важливих питань партійного будівництва викликала потребу у скликанні ще одного з’їзду. 16-21 серпня 1906 року в Нижньому Новгороді було скликано ІІІ (легальний) з’їзд організації “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін”, у якому взяли участь 800 делегатів від тюрко-мусульманських народів Росії. До президії з’їзду були обрані найбільш відомі та авторитетні громадські діячі тюрко-мусульманських народів країни. Головою став азербайджанець А.М.Топчибашев, товаришами голови, відповідно І.Гаспринський, Р.Ібрагімов, Г.Галієв, Ш.Сиртланов, А.Апанаєв, С.-Г.Алкін, Ш.Кущегулов, Е.Ільгамджанов, А.-І.Ашуров. Секретаріат з’їзду: Ю.Акчурін, С.-Г.Джантурін, М.Бігієв, М.Ширванський та А.Ісметов. 20 серпня таємним балотуванням було обрано центральний комітет “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін”. Від Криму були обрані І.Гаспринський та М.Давидович.

Головним завданням ІІІ з’їзду стало оформлення “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” у політичну партію ліберального спрямування, опрацювання її програми та питання про співпрацю з “Партією народної свободи”. Серед найважливіших проблем мусульманської громади країни обговорювалися стан і перспективи реформування системи просвіти та органів конфесіонального самоврядування⁵⁰. Кримська делегація і тут мала окрему позицію з усіх важливих питань. Вона намагалася спрямувати дії з’їзду у право-ліберальне річище, тим часом, як усі рухалися до лівого. Саме ІІІ з’їзд “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” став апогеєм розвитку ліберального руху серед мусульман Росії. І хоч він не розв’язав багатьох нагальних питань, що постали перед тюрко-мусульманським політичним рухом, він згуртував громадські сили, переконав мусульман у необхідності політичної боротьби за свої права та надав їм важливий перший досвід партійного будівництва. Після проведення цього з’їзду розпочався активний процес формування окремих політичних структур серед тюрко-мусульманських народів Російської імперії.

На 17 серпня наступного 1907 року було заплановано проведення IV з’їзду партії в Нижньому Новгороді. Але урядові інстанції заборонили його проведення. Кілька років спроби зібратися нелегально були невдалими. IV з’їзд “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” відбувся легально (під жорстким наглядом урядових агентів) у Санкт-Петербурзі з 15 по 25 червня 1914 р. Для участі в його роботі прибули 35 делегатів з Санкт-Петербурга, Казанської, Оренбурзької, Таврійської, Уфимської губерній, Уральської області, Баку, Грозного, Іркутська, Самари, Симбірська, Ташкента, Тифліса та 6 депутатів Державної Думи. Центральними питаннями порядку денного форуму стали проблеми реформування органів мусульманського самоврядування, обговорювалися й опрацьовувалися основні положення кардинальної реорганізації управління духовними справами мусульман.

IV з’їзд “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” ухвалив проект “Положення про управління духовними справами мусульман Російської імперії”. Центральною метою цього документу стало створення механізму уніфікованого управління духовними справами всіх мусульман країни на основі широкої автономії без поділу за регіональним принципом. По суті, цей з’їзд став останнім загальноросійським форумом мусульман-лібералів. Пізніше на уламках цієї партії утворилися інші, навіть з такою ж назвою. Але вони або були регіональними, або перестали бути ліберальними. Саме у той час настала криза ідеології татарського мусульманського лібералізму і партія “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” у 1914 р. остаточно припинила своє існування⁵¹.

Крім партійно-політичної роботи, кримськотатарські ліберали спромоглися провести двох своїх представників до Державної Думи Російської імперії – Абдурешита Медієва, який став депутатом Державної Думи ІІ скликання та Ісмаїла Муфтій-заде, якого було обрано до Державної Думи ІІІ скликання.

Політична платформа А.Медієва (1880–1912) сформувалася на ліво-ліберальній основі. На виборах у Таврійській губернії його кандидатуру підтримала “Партія народної свободи”. У Санкт-Петербурзі він записався до мусульманської фракції, яка програмово була близька до кадетів. У цій фракції А.Медієва було обрано її секретарем. В Думі А.Медієв працював у комісіях про недоторканість особи, з народної освіти та з робітничого питання. Відомі його резонансні промови з приводу безробіття і особливо із земельного питання. А.Медієв вів і позадумську діяльність, розкриваючи свою просвітянську за формою й ліберальну за ідеологією позицію.

Політична платформа І.Муфтія-заде сформувалася за часів його служби у війську та громадської роботи в органах місцевого самоврядування, де ліберальні настрої були традиційно сильними. До складу Державної Думи він був обраний від великих землевласників і приєднався до право-ліберальної фракції “Союзу 17 жовтня”. Він працював у віросповідній, переселенській, продовольчій та комісії державного розпису прибутків та витрат. Його найвідоміша промова торкалася розвитку національної системи освіти та збереження рідної мови. Він захищав потреби заможних класів, які сповідували право-ліберальну ідеологію й виступав за еволюційний розвиток суспільства⁵².

У період І Світової війни кримські мусульмани підтримували позицію мусульманської фракції Державної Думи, яка закликала благодійні організації включитися до процесу збору коштів на користь солдатів та їхніх родин, використовуючи для цього навіть релігійні свята. Була висунута пропозиція створити на благодійні кошти спеціальний передовий загін для відправки на Кавказький фронт, а також направити у підрозділи, де служили мусульмани, мулл, які мали не тільки обслуговувати їхні духовні потреби, але й підтримувати бойовий дух вояків-мусульман.

Серед суспільно-політичних сил кримських татар на той час було помітно два основних політичних напрямки. Перший – це прибічники право-ліберальної ідеології. Їх представляли літні громадські діячі, які залишалися на право-ліберальній платформі та виступали проти революційних суспільних змін. Вони були виховані на принципах “Бутюнрусіє іттіфак ель-муслімін” та ідей І.Гаспринського. Серед них найбільш помітними були брати Яшлавські, Ібраїм-Аджи, Шейх-Якуб Халілев.

Другий напрям представляли кримськотатарські діячі, які дотримувалися лівої, не раз есерівської орієнтації. Вони підтримували політичний напрям радикальної газети “Ватан Хадімі” (“Слуга Вітчизни”) та ідеології А.Медієва–А.-С.Айвазова. Активістами цього напряму були молоді громадські діячі, які у минулому були пов’язані із кримськотатарським студентством, що навчалося у Туреччині. Серед них найбільш впливовими на той час були Х.Чапчакчі, Д.Сейдамет, С.Меметов⁵³. Серед них почала формуватися ідея особливих територіальних потреб кримськотатарських мусульман⁵⁴.

Громадсько-політичний рух кримських татар, який виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. був досить помітним суспільним явищем. Він виник із створенням першої кримськотатарської газети “Терджиман”, розвивався у громадських організаціях та оформився у партійному будівництві й парламентській діяльності. Значним досягненням цього періоду розвитку суспільно-політичної роботи лідерів кримських татар було усвідомлення необхідності забезпечення культурно-релігійної автономії, що розглядалася “як головний засіб покращення добробуту своїх одновірців та співвітчизників”⁵⁵. По суті цей етап розвитку суспільно-політичного життя кримських татар став часом набуття досвіду, періодом усвідомлення необхідності опрацювання національної позиції.

Визрівання національної ідеї кримських татар до початку Лютневої революції 1917 р.

Пантюркізм у сполученні з русофільством викликали критику І.Гаспринського з боку татар, які пішли далі в артикулюванні національної ідеї. У Криму Абдурешит Медієв, (виходець з селянської родини) формулював задачу кримських татар як національне, соціальне та політичне звільнення кримськотатарського народу, задля виконання якої він передбачав боротьбу з самодержавницьким урядом Росії. А.Медієв тим не менше визнав за можливе бути обраним депутатом ІІ Думи.

Там він служив у думській фракції Всеросійського союзу мусульман і очолював маленьку власну групу однодумців, які назвали себе молодими татарами. Від імені кримських татар А. Мегді претендував на повернення єдиноплемінникам відібраних в них російськими поміщиками земель.

Після розпуску ІІ Думи Медієв повернувся до Криму, де служив міським головою м. Карасубазара (нині Білогірськ). Поміж 1906 та 1909 він видавав там газету Ватан Хадімі (“Слуга батьківщини”), головним редактором якої працював Асан Сабрі Айваз. Після закриття газети російським урядом І.Гаспринський запросив А.Айваза очолити журнал Міллет (“Нація”), задуманий як відповідь Ватан Хадімі. Ці видання, назви яких відбивали націоналістичне спрямування, в політичному сенсі дотримувалися поміркованого шляху, зосереджуючи свою основну увагу на ліберальних вимогах громадянських свобод, соціального рівноправ’я кримських татар, освіти, активізації суспільної ролі жінок.

Радикальніша група кримськотатарських націоналістів сформувалася після 1908 р. під впливом младотурецької революції в Османській імперії. Цю групу – Кирим Талєбе Джемієті (“Кримське студентське товариство”) утворили у Стамбулі студенти з кримських татар. Її очолили Нуман Челебі Джіган, Джафер Сейдамет – заступник, Алімсеїт Джеміль – скарбник. Організація з 1909 р. мала таємне відгалуження, яке називалося Ватан (“Батьківщина”) і ставило на меті утворення незалежної держави кримських татар у Криму. Саме ця група запровадила термін “татаризація” (татарчилик), який характеризував політичну боротьбу та пропаганду в цьому напрямку. Цей термін був противагою терміну “тюркифікація” (тюркчюлюк), обстоюваний І. Гаспринським та його колом. Водночас, ця група орієнтувалася на побудову модерної держави кримських татар на території Кримського півострова.

Молоді радикали, тим не менше, не виводили своє право на владу з прецеденту існування Кримського ханату. Взагалі вони мали досить поверхове уявлення про історичні та культурні засади кримських татар як нації, що має право на національний суверенітет у Криму. Таким чином, поставало протиріччя між модернізаційними прагненнями радикально налаштованої націоналістичної молоді та ліберальною частиною кримськотатарської еліти, яка була уособленням національної традиції. Тому національна еліта на час революційних змагань не відзначалася монолітністю політичної організації, зрілим ставленням до власної культурної спадщини. Крім того, їй бракувало політичного досвіду.

Комуністична більшовицька ідеологія не мала значного впливу на кримських татар. Тільки поодинокі особи з них вступали до лав РСДРП(б), як наприклад І. Фірдевс.

Останнім потужним чинником, що значно прискорив артикуляцію національної свідомості кримських татар, стала Перша світова війна. Кримські татари зустріли війну надійними підданцями російської корони. Ще 1912 р. у великій дискусії між І.Гаспринським, тоді вже прибічником угодовства, та пантюркістом Юсуфом Акчурою кримцям явно імпонувала думка останнього про окремішну роль тюркських народів Російської імперії у світовій історії. Не випадково, у російському війську були навіть створені етнічні військові одиниці, які проявили себе на початку воєнних дій. Однак конфлікт з Османською імперією кидав виклик і угодовцям і радикалам з огляду на націоналістичну істерію, що охопила країни-учасниці війни. Влада побоювалася “зради” кримських татар на користь співплемінників в Османській імперії. Цей страх живився приїздами до Криму османських релігійних діячів та поширенням османської пропаганди. Поліція з допомогою мусульманського духівництва, яке виступало проти османсько-кримського зближення, вдалася до переслідувань кримськотатарських націоналістів, запровадження жорсткої цензури у дискусіях про історичні зв’язки кримських татар із співплемінниками. Утиски з боку російськоїі влади перекривали шлях до підтримки політично лояльних устремлінь кримських татар, сприяли зміцненню в середовищі останніх державницьких сподівань.

Протягом війни чимало явних кримськотатарських націоналістів були змушені емігрувати з Криму до Туреччини. Разом з іншими політичними вигнанцями до Туреччини вони створили там Комітет захисту прав мусульманських тюрко-татарських народів Росії, метою якого було привернення уваги урядів світових держав до відмови їм Росією мінімальних національних прав. Оскільки така позиція не пропонувала істотних політичних дивідендів османському урядові, той відмовив Комітетові у підтримці, і він переніс свій центр до Швейцарії. Комітет звертався за допомогою до урядів обох воюючих сторін. Так, у травні 1916 р. він направив звернення до президента В.Вільсона, в якому заявив протест проти спроб російського уряду насильно християнізувати татар, відмови їм у доступі до воєнної та державної служби, проти нерівності у користуванні демократичними свободами.

Таким чином, недолуга жорстка російська політика утисків сприяла поширенню не лише націоналізму, але й посиленню радикальних настроїв серед кримських татар.

На початок 1917 р. серед кримських татар утворилося впливове крило активістів, які мали державницькі амбіції та були готові співпрацювати з будь-якими політичними силами задля досягнення цієї мети. Народ дістав національно свідому та політично активну еліту. Хоч і роздрібнена і малодосвідчена в політиці, вона могла об’єднатися на ґрунті спільних націоналістичних ідеалів. Тому на початок Лютневої революції кримські татари утворили на Кримському півострові самостійну політичну силу.

¹ Прагнення зберегти історичну пам’ять про кримських татар спонукала Ф.А. Хартахая взятися за написання відомої праці “Историческая судьба крымских татар” // Вестник Европы. – 1866. – № 2. – С. 182-236; 1867. – № 2. – С. 140 - 174.

² Причини цього явища не досліджені. Власне, не стоїть навіть питання про це. В той же час, слід зважати на те, що ознаки культу рідної землі проявилися серед татар вже під час першої хвилі їх міграції з Криму одразу по російському завоюванні.

³ Королев В.И. Возникновение политических партий в Таврической губернии. – Симферополь. – 1993. – С. 17.

⁴ Областной отдел // Южные ведомости. – 1907. – 31 января.

⁵ А вони нараховували не менше 1000 осіб. // Королев В.И. Возникновение политических партий в Таврической губернии.  – С. 15.

⁶ Крым: прошлое и настоящее. – М. – 1988. – С. 54.

⁷ Смирнова М.И. Национальные политические партии России социал-демократического направления (конец ХIХ – начало ХХ в.) // История национальных политических партий России. Материалы международной конференции. – М. – 1997. – С. 138.

⁸ Программы политических партий России. Конец ХIХ – ХХ вв. – М. – 1995. – С.33. Цит. за: Смирнова М.И. Назв. праця. – С. 139.

⁹ Королев В.И. Возникновение политических партий в Таврической губернии. – С. 12.

¹⁰ Программы политических партий России. Конец ХIХ – ХХ вв. – М. – 1995. – С. 33. Цит. за: Смирнова М.И. Назв. праця. – С. 87.

¹¹ Королев В.И. Возникновение политических партий в Таврической губернии. – С. 30.

¹² Программы политических партий России. Конец ХIХ – ХХ вв. – М. – 1995. – С. 33. Цит. за: Смирнова М.И. Назв. праця. – С. 195.

¹³ Королев В.И. Возникновение политических партий в Таврической губернии. – С. 16.

¹⁴ Королев В.И. Бунт на коленях. 1905. – Симферополь. – 1993. – С. 7; История городов и сел Украинской ССР в двадцати шести томах. Крымская область. – К. – 1974. – С. 82.

¹⁵ Королев В.И. Возникновение политических партий в Таврической губернии. – С. 8.

¹⁶ Там само. – С. 11.

¹⁷ Партійні комітети Бунду, ЕСРП, УСДРП не мали своїх періодичних видань у Криму і користувалися допомогою ідейно споріднених організацій. Тому, у моменти найбільших політичних міжпартійних розбіжностей деяким політичним організаціям доводилося видавати свої листівки, написані від руки. Так, наприклад, листівки Поалей-Ціон “До єврейського товариства” і “До всіх” від 19 вересня 1905 р. були написані церковнослов’янськими літерами. – ДААРК. – Ф. 26. – Оп. 3. – Спр. 429. – Арк. 331.

¹⁸ Королев В.И. Бунт на коленях. 1905. – С. 8.

¹⁹ ДААРК. – Ф. 26. – Оп. 3. – Спр. 440. – Арк. 22.

²⁰ Там само. – Спр. 429. – Арк. 143.

²¹ Матеріали про єврейські та вірменські політичні організації зібрано Б.В.Змерзлим.

²² Смирнова М.И. Назв. праця. – С. 134.

²³ Королев В.И. Возникновение политических партий в Таврической губернии. – С. 13.

²⁴ Киракосян Н.Б. Создание и деятельность партии “Дашнакцутюн” (1890–1907) // История национальных политических партий России. Материалы международной конференции. – М. – 1997. – С. 170.

²⁵ Королев В.И. Назв. правця. – С. 16.

²⁶ Орієнталізм – західноєвропейська світоглядна концепція світового устрою, що підтримувалася деякими ученими і політиками ХІХ ст., за якою світ поділявся на західну та східну цивілізації, причому перша наділялася позитивними рисами як уособлення людського інтелектуального, соціального й технічного прогресу, тоді як другій відводилася роль відсталої, стагнаційної цивілізації, що була приречена на визнання верховенства Заходу. – Саїд Е. Орієнталізм/ Пер. В.Шовкун. Київ. – 2001. – 511 с.

²⁷ Mende G., von. Der Nationale Kampf der Russland-turken. Еin Beitrag zur nationalen Frage in der Sovjetunion. – Berlin: Weidmaunshe, 1936, s. 46; Kuttner T. Russian jadidism and the islamic world. Ismail Bey Gasprinski in Cairo, 1908// Cahiers du Monde russe et sovietique. – 1975. – № XVI (3-4), juil – dec. – P. 389; Kirimal E. Der nationale Kampf der Kirim-turken. Mit besonderer Berucksichtigung der Jahre 1917 – 1918. – Emsdetten, 1952, s. 9-10; Fisher A.W. Ismail Gaspirali. Model Leader for Asia// Tatars of the Crimea. Their Struggle. – Durham – London, 1988. – P. 16.

²⁸ Lazzerini E. J. Gadidism at the turn of the twentieth centuri: a view from within// Cahiers du Monde russe et sovietique. – 1975. – № XVI. – P. 248.

²⁹ Там само.

³⁰ Терджиман. – 1911. – 2 декабря.

³¹ Ганкевич В.Ю. Початки нацiональної преси кримських татар // Кримська світлиця. – 1994. – 21 травня.

³² Терджиман. – 1911. – 2 декабря.

³³ Ганкевич В.Ю. Початки нацiональної преси кримських татар // Кримська світлиця. – 1994. – 21 травня.

³⁴ Burbiel G. Die Sprache Ismail Bey Gaspiralys/ Doc. diss. – Hamburg, 1950; Гимадеева Л.И. Историко-лингвистический анализ языка газеты “Терджиман”(1883–1918) И.Гаспринского. – Автореф. канд. дис. – Казань. – 2000. – 20 с.

³⁵ Миллет. – 1906. – № 0 (1).

³⁶ Lazzerini E. J. Gadidism at the turn of the twentieth centuri: a view from within// Cahiers du Monde russe et sovietique. – 1975. – № XVI. – Р. 250-251.

³⁷ Валидов Дж. Очерк истории образованности и литературы татар (до революции 1917 г.). – М. – 1923. – С. 53.

³⁸ 1940 год // Терджиман. – 1911. – 2 декабря.

³⁹ Озенбашлы С.-А.И. Устав Ялтинского общества помощи бедным  южнобережным татарам. // Газ. “Переводчик-Терджиман”. – 1902. – 13 с.

⁴⁰ Шеэр Кефе ве уездинде яшагъан фукъара мусульманларгъа ярдым джемиетинъ низамы. – Пг.: Мемед Алим Макъсутов матбаасы. – 1916. – 20 с.

⁴¹ ДААРК. – Ф. 706. – Оп. 2. – Спр. 35. Агентурные сведения о татарских революционных партиях (1911). – Арк. 32-32 (зв.).

⁴² Ганкевич В.Ю., Шендрікова С.П. Всесвітній мусульманський конгрес // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип 5/6. Український Археографічний збірник. – Том 8/9. – К. – 2001. – С. 177.

⁴³ Там само. – С. 187 – 188.

⁴⁴ Ганкевич В.Ю. Виникнення національно-ліберального суспільно-політичного руху кримських татар (початок ХХ ст.) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна ХХ століття. – Вип. 1 (4). – Запоріжжя. – 1998. – С. 115.

⁴⁵ Ганкевич В.Ю. Депортация крымских татар в С.-Петербург в 1905 г. // Проблемы политической истории Крыма: Итоги и перспективы. Материалы научно-практической конференции. Симферополь, 24–25 мая 1996. – Симферополь. – 1996. – С. 24-27.

⁴⁶ Шендрикова С.П. Кримські татари у ліберальному русі мусульманських народів Російської імперії початку ХХ ст. / Автореф. дис. канд. iст. наук. – Запоріжжя. – 2002. – С. 9-10.

⁴⁷ Ганкевич В.Ю. Бутюнрусие “Иттифакъ эль-муслимин” партиясынынъ теэсис къурултайы// Йылдыз. – 1998. – № 2. – С. 98-110; Ганкевич В.Ю. Виникнення національно-ліберального суспільно-політичного руху кримських татар (початок ХХ ст.) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна ХХ. Випуск XVII. – С. 47-53.

⁴⁸ Назв. праця. – С. 10.

⁴⁹ Ганкевич В.Ю. Виникнення національно-ліберального суспільно-політичного руху кримських татар (початок ХХ ст.)// Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна ХХ століття. – С. 119.

⁵⁰ Ганкевич В.Ю. “Іттіфак ель-муслімін” і питання народної освіти мусульман Російської імперії початку ХХ ст. // Учёные записки Таврического национального университета им. В.И.Вернадского. – 1999. – Т. 12 (51), № 1: География. История. Педагогика. Филология. Философия. Экономика. – С. 71-73.

⁵¹ Шендрикова С.П. Занепад мусульманського ліберально-політичного руху в Російській імперії (поч. ХХ ст.)// Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2002. – № 1. – С. 224-228; Шендрикова С.П. IV съезд партии “Иттифак эль-муслимин и упадок либерального движения тюрко-мусульман России// Культура народов Причерноморья. – 2002. – № 27. – С. 38-42.

⁵² Шендрикова С.П. Кримські татари у ліберальному русі мусульманських народів Російської імперії початку ХХ ст./ Автореф. дис. канд. iст. наук. – С. 13; Корольова Л.Й. Суспільно-політична і просвітницька діяльність Ісмаїла Муфтій-заде (1841–1917)/ Автореф. дис. канд. iст. наук. – Київ. – 2003.

⁵³ Тимощук О., Таран П. Кримськотатарська політико-правова думка кінця XVIII – початку ХХ ст.: особливості генезису та автономістські процеси еволюції. – Харків. – 2004. – С. 118-119.

⁵⁴ Слід звернути увагу на тенденційність заяв радянських істориків, що стверджували, нібито націоналістична агітація, як і соціалістична пропаганда особливого успіху серед татарських широких мас не мала, – Елагин В.Л.Националистические иллюзии крымских татар в революционные годы // Новый Восток. – 1924. – № 5. – C. 195.

⁵⁵ Тимощук О., Таран П. Назв. праця. – С. 121.