§2. Культурно-освітнє життя етнорелігійних громад Криму

На зламі ХІХ – ХХ ст. Крим був поліетнічним і поліконфесійним регіоном, населення якого сповідувало християнство, іслам та іудаїзм. Поза тим, християни були представлені православними, католиками, протестантами, вірмено-григоріанами, розкольниками-старообрядцями та різноманітними сектами. Мусульманське населення традиційно дотримувалося сунітського напряму ханафітської правничої школи (мазхабу). До іудейської ж релігії можна віднести власне євреїв-раввіністів, караїмів і так званих суботників або “іудействующих”.

Першою духовною консисторією Російської православної церкви після приєднання Криму до Російської імперії стала Феодосійська. Вона була організована для управління справами православних віруючих і проіснувала з 1787 до 1800 року. Від того часу окремої єпархії у Криму не існувало. Православне населення послідовно підпорядковувалося різним відомствам. Такий стан зберігався аж до 1859 року, коли імператор Олександр ІІ затвердив доповідь Синоду із проханнями православних віруючих Криму про заснування Таврійської єпархії. Із наступного 1860 року почала функціонувати Таврійська духовна консисторія. До її складу, окрім правлячого архієрея, входили настоятелі великих монастирів, кілька протоієреїв та секретар. Окрім цього до штату цієї структури входили столоначальники, казначей, реєстратор, архіваріус та писарі. На початку ХХ ст. штат було розширено за рахунок введення посади єпархіального архітектора. Таврійська духовна консисторія складалася із 4 столів – розпорядчий, судовий, господарський та метричний. На початку 70-х років ХІХ ст. у Криму функціонувало 289 церков та молитовних будинків. Найбільшими були Олександро-Невська (Сімферополь, кафедральна), Феодосійська, Ялтинська; Адміралтейська (Севастополь); Миколаївські (у Бахчисараї та Євпаторії). У той же час у штаті Таврійської єпархії нараховувалося 763 священики та церковнослужителі. Монастирське життя Криму проходило в Таврійському архієрейському будинку, штатних першокласних Херсонеському, Володимирському та Балаклавському Георгієвському монастирях; Бахчисарайському Успенському скиті; заштатних Корсунському Богородичному (чоловічому) та Троїце-Параскевському Топловському гуртожитньому (жіночому) монастирях; в Інкерманській Священомученика Климента, Кадирлезькій, Кизилташській та Козьмодаміанівській кіновіях.

Після приєднання Криму до Російської імперії уряд намагався не змінювати структуру адміністративно-конфесійного поділу та систему релігійного управління мусульманського населення регіону, що склалася у попередні часи, за попереднього режиму. На той час у регіоні існували 1531 мечеть, які об’єднували відповідні парафії та 21 текіє (дервіські обителі).

23 січня 1794 року імператриця Катерина ІІ підписала Указ, в якому затверджувалася посада муфтія Криму. Крім того, згідно із положеннями цього документу, формувалася і сама структура ісламського релігійного самоврядування. Посаду заступника муфтія обіймав кадіаскер (головний суддя). Крім того, їм на допомогу були призначені п’ять членів запропонованої духовної консисторії (з титулом ефендіїв).

Управління духовним життям мусульман проіснувало поза державним контролем до 1832 року, коли було створене Таврійське магометанське духовне правління (ТМДП), підпорядковане Міністерству внутрішніх справ.

Традиційно ТМДП очолював Таврійський муфтій, його помічником був кадіаскер, а до складу правління входили Сімферопольський, Євпаторійський, Перекопський, Феодосійський та Ялтинський повітові кадії. Канцелярію ТМДП очолив секретар, якому підпорядковувалися перекладач, столоначальники, журналіст (він же протоколіст і архіваріус), канцелярські служителі тощо.

За створеною структурою мусульманське духівництво поділялося на дві категорії: вище – муфтій, кадіаскер, повітові кадії та нижче (парафіяльне) – хатипи, імами, мулли, шейхи, муедзини. При наявності одного із парафіяльних звань до духівництва відносилися і викладачі вищих медресе мусульманських навчальних закладів, мудерісти та оджи – викладачі початкових шкіл. До мечетських служителів приписувалися ферраші – особи, які слідкували за порядком у мечеті. Таврійське магометанське духовне правління було державним закладом у структурі департаменту духовних справ іноземних віросповідань Міністерства внутрішніх справ¹.

До компетенції Таврійського магометанського духовного правління відносився цілий комплекс справ, які торкалися повсякденного духовного життя мусульман Таврійської губернії. Серед них треба зазначити: відкриття та закриття мечетей, мусульманських навчальних закладів, контроль за вакуфним рухомим та нерухомим майном мечетей, медресе і мектебів, призначення мусульманського парафіяльного духівництва, нагляд за дотриманням мусульманами норм шаріату. До сфери духовного контролю з боку ТМДП входили не тільки справи мусульман Таврійської губернії, але і західних: Волинської, Віленської, Гродненської, Ковенської, Мінської та Подольської.

У Криму знаходився духовний центр караїмів. У ХІХ – на початку ХХ ст. існували Таврійське і Одеське караїмське духовні правління. Караїмське духівництво складалося із трьох основних категорій – гахами, газзани та шамаші. Вищою духовною особою караїмів Криму вважався гахам. Його резиденція традиційно знаходилися в Євпаторії. У разі необхідності місце гахама міг займати один із старших газзанів. Зазвичай газзани були старшими і молодшими та мали право очолювати спільні молитви та виконувати духовні треби. Крім цього, старші газзани давали імена, затверджували і скасовували шлюби та вели метричні книги. До обов’язків шамашів входило навчання основам віровчення дітей, управління господарськими та фінансовими справами молитовних будинків. Таврійське і Одеське караїмське духовне правління були державними закладами у структурі департаменту духовних справ іноземних віросповідань Міністерства внутрішніх справ.

Духовні центри інших етноконфесійних громад знаходилися поза межами Криму.

Отже, релігійні організації Криму були досить розгалуженими і задовольняли духовні потреби вірних. Паралельне і самостійне функціонування цих структур забезпечували етноконфесійну стабільність регіону.

Культурне життя Криму зазнало значних пермін після приєднання до Російської імперії. Перш за все, через еміграцію значної частини кримськотатарської еліти культура кримських татар переживала занепад і стагнацію. Їй поклала край тільки діяльність І.Гаспринського та кола його однодумців на зламі ХІХ – ХХ ст. Нове покоління кримськотатарської інтелігенції, що сприйняло національну ідею, представлене іменами Мемета Нузета, Абдурамана Кадрі-заде, Якуба Шакір-Алі, Мемета Ніязі, Османа Акчокракли, Усеїна Шаміль Тохтаргази, Абібулли Одабаша, Номана Челебіджихана, Аблякіма Ільмія, Асан-Сабрі Айвазова, Шевкі Бекторе, Абдуллу Лятіф-заде, Сеїд-Абдулли Озенбашли, Джеміля Керменчіклі, Бекіра Чобан-заде та інших.

Панівне ж становище посіла культура російська. Регіон привернув увагу творчих людей як “російській Орієнт”. Півострів відвідували видатні російські, українські, польські поети та письменники, серед яких треба назвати В.Капніста, О.Пушкіна, О.Грибоєдова, А.Міцкевича, М.Гоголя, В.Жуковського, К.Станюковича, С.Руданського, А.Чехова, Л.Толстого, Л.Українку, І.Буніна, О.Купріна, М.Горького, М.Коцюбинського, С.Надсона, В.Брюсова, С.Найдьонова, Л.Андреєва, Д.Маміна-Сибіряка, В.Короленка, В.Вересаєва, М.Гаріна-Михайловського та інших.

Розвивалося у Криму і російське театральне мистецтво. Стаціонарне театральне приміщення у Сімферополі було відкрите 1826 року. У 1840 році до Севастополя приїхав колектив Журахівського і почав працювати у одній з будівель Артилерійської слобідки. У різні часи на кримських сценах виступали М.Щепкін, М.Савін, Г.Федотов, М.Садовський, К.Станіславський, В.Немирович-Данченко, М.Кропивницький, П.Стрепетов, Ф.Шаляпін, О.Кніппер-Чехова, Ф.Горєв, В.Качалов, В.Комісаржевська, М.Заньковецька, П.Орлєнєв.

Не могли не захоплюватися краєвидами Криму і художники. Багато творчих проектів пов’язувало півострів із мистецтвом кримчан І.Айвазовського та М.Волошина. Приїздили у Крим видатні вітчизняні живописці, серед яких треба назвати В.Васнєцова, І.Рєпіна, В.Сурікова, І.Шишкіна, В.Верещагіна, В.Сєрова. Ф.Васильєва, Г.Мясоєдова, А.Куїнджі, І.Левітана та багато інших.

Унікальність Криму оцінювали та вивчали багато хто із видатних діячів науки. Серед тих, хто присвятив свої праці вивченню та опису півострова, назвемо видатних вчених – П.Палласа, В.Ізмайлова, В.Зуєва, Х.Стевена, П.Кеппена, Ф.Мільгаузена, П.Сумарокова, А.Уварова, М.Веселовського, Ю.Кулаковського, О.Бертьє-Делагарда, В.Смірнова, А.Кримського та інших. Твори цих вчених стали підґрунтям, яке сприяло подальшим дослідженням для наступних поколінь вчених.

Багатство культурної спадщини Криму та значний інтерес науковців сприяли популяризації краєзнавства на півострові. На цьому ґрунті поставали державні та громадські організації, які збирали й вивчали історичні та культурні пам’ятки. У 1811 році було засновано Феодосійський, а у 1826 році – Керченський музей старожитностей. Пам’ятки античної культури південно-західного Криму обумовили створення у 1892 році Складу місцевих старожитностей у Херсонесі. Пам’ять про оборону Севастополя у Східній війні було увічнено створенням у 1869 році музею оборони. Видатним центром краєзнавчих досліджень, який об’єднав не тільки місцевих науковців, але й відомих вітчизняних вчених, стала створена у 1887 році Таврійська вчена архівна комісія. Того ж року зусиллями членів цієї організації було створено музей старожитностей, а в 1899 році почав функціонувати й природничо-історичний музей Таврійської вченої архівної комісії.

Проводилися у Криму й численні природничонаукові дослідження. Для цього було створено кілька дослідницьких закладів. Зокрема, 1812 р. було засновано Нікітський ботанічний сад. Розвиток сільського господарства у не простому для його успішного розвитку регіоні призвів до створення у 1883 році Сімферопольського відділу Російського товариства з вивчення садівництва для господарських та наукових цілей, а в 1913 році – Салгірської дослідної станції та Ялтинської земської тютюнової плантації.

Поступово Крим став відомим курортом. Місцеві санітарно-медичні сили почали об’єднувати свої зусилля у проведенні досліджень потужних рекреаційних потенціалів регіону. У 1829 році були відкриті сакські, а пізніше і євпаторійські санаторії, які використовували лікувальні властивості грязі озер та лиманів. Розвитку медицини у Криму суттєво допомагало відкрите у 1868 році Таврійське медико-фармацевтичне товариство. У 1900 – 1903 роках в Ялті на приватні пожертви відкрилися лікувальні заклади для сухотних хворих та дитячий санаторій в Алупці². Унікальність та багатства Чорного моря, необхідність його вивчення призвели до створення у 1871 році Севастопольської морської біологічної станції.

Важливим аспектом духовного життя кримського населення стала освіта. Вона була досить розгалуженою і мала свої особливості. У Криму існувала мережа державних навчальних закладів, які намагалися забезпечувати освітні потреби поліетнічного населення. Переважна частина учнів у них були слов’янсько-православного походження. Але це зовсім не забороняло вчитися у державних навчальних закладах представникам інших етноконфесійних груп (за певних квот для іудаїстів).

Першим середнім навчальним закладом в Таврійській губернії була Сімферопольська казенна чоловіча гімназія. Вона була відкрита 1 вересня 1812 року. Крім неї у ХІХ – на початку ХХ ст. існувало принаймні ще п’ять класичних гімназій. Керченська Олександрівська була утворена за рішенням Ради Одеського учбового округу 27 листопада 1863 року з повітового училища. Інші класичні чоловічі гімназії були підвищені в статусі з рангу прогімназій. Так, наприклад, Феодосійська була створена у вересні 1883 року, Ялтинська Олександрівська у 1894, Євпаторійська у 1903, а Карасубазарська у 1916 р.

В центрі губернії – м.Сімферополі існували ще дві приватні чоловічі гімназії. Це чоловіча гімназія М.А.Волошенко, яка була перетворена з приватного восьмирічного чоловічого училища I розряду і виникла у 1904 році. Крім цього навчального закладу через три роки виникла гімназія Є.І.Свіщова, що була підвищена до цього статусу з прогімназії.

Реальні училища в Таврійській губернії були відкриті згідно статуту від 15 травня 1872 року, що замінили реальні гімназії з шестирічним курсом навчання, які до того існували. За планом 1888 року вони перетворились на загальноосвітні середні навчальні заклади. Одне реальне училище виникло в Сімферополі, а інше, Костянтинівське – у Севастополі.

У Таврійській губернії діяв і один навчальний заклад системи середньої освіти, що забезпечував духовно-освітні потреби православних віруючих, а головне, готував кадри православного духівництва. Йдеться про Таврійську духовну семінарію, яка була заснована за рішенням учбового комітету Св.Синоду Руської православної церкви у 1873 році.

Інші етноконфесійні групи населення губернії мали свої навчальні заклади схожого типу. Але вони мали статус прогімназій, як наприклад Олександрівське караїмське духовне училище в Євпаторії, що готувало караїмських гаханів та віровчителів. Засноване 9 травня 1894 р., воно підпорядковувалась Міністерству народної просвіти, Попечителю Одеського учбового округу і контролювалась, Таврійським і Одеським караїмським гахамом. Іншим таким навчальним закладом була Сімферопольська татарська вчительська школа, яку заснували 12 грудня 1872 року. В стінах цього навчального закладу готувались вчителі для російсько-татарських міністерських училищ.

В другій половині ХІХ ст. відкрилися середні школи для дівчат. Такі навчальні заклади засновувалися за статутом від 30 липня 1871 року. Тоді була відкрита перша кримська жіноча міністерська гімназія у Сімферополі. Вже через два роки попечитель Одеського учбового округу визнав необхідним створити ще дві казенні жіночі гімназії відповідно у Євпаторії та Керчі. З 1876 року жіночий середній навчальний заклад функціонував вже у Севастополі. У 1889 році Ялтинська жіноча прогімназія була перетворена на казенну жіночу гімназію. А в 1900 році була створена і Карасубазарська жіноча гімназія.

Крім державних середніх навчальних закладів для жінок в Таврійській губернії з початку ХХ ст. існували і приватні. Так у 1904 році в Сімферополі була відкрита приватна жіноча гімназія Є.І.Олівер, а через три роки – В.А.Станішевської. Поступово жіноча просвіта розповсюджувалася і в інших регіонах Криму, де теж засновувались середні навчальні заклади приватного типу для дівчат. Найбільш відомі з них були створені у 1914 році в Євпаторії та Керчі. Так, Євпаторійська приватна гімназія була відкрита за ініціативою А.П.Рущинської та А.А.Миронович, а в Керчі – клопотанням баронеси Є.А.фон-Таубе³.

У складі Російської імперії Криму були притаманні усі риси розвитку державної конфесійної систем освіти. У даному разі мова йде про чітко спланований, але розтягнутий у часі процес створення розгалуженої структури народної освіти, уніфікованої для потреб держави. Традиційно у державних, а особливо у православно-конфесійних навчальних закладах, виховувалися головним чином представники чільної нації – “руської”, до складу якої входили не тільки росіяни, а й православне українське та білоруське населення. Крім того, освіта у Російській імперії була не стільки громадянською скільки становою. Тому в державних школах вчилися представники панівних верств інших національностей, хоча так звані “інородці” не раз були обмежені у користанні цими правами.

На момент приєднання Криму до складу Російської імперії у ханаті існувала власна система конфесійної освіти. Але вже 5 серпня 1786 р. за указом Катерини ІІ передбачалося створити у Криму Акмечетське головне народне училище, яке було відкрите 1783 р. Воно працювало насамперед для слов’янського населення, хоча в ньому навчалися й представники інших етнічних та конфесійних груп регіону.

На межі ХІХ – ХХ ст. в губернії існувала досить розгалужена, але не уніфікована та не централізована система етноконфесійних навчальних закладів. Навчальні заклади, створені для християн православного обряду – духовна семінарія, єпархіальні училища (чоловіче та жіноче), школа псаломщиків та церковнопарафіяльні школи. Навчальні заклади для католиків були такими: римо-католицьке парафіяльне училище та вірмено-католицькі початкові училища. Протестантські навчальні заклади існували при євангельсько-лютеранських та менонітських громадах. Існували церковнопарафіяльні школи для представників вірмен-григоріан та школи при старообрядних сектах. Раббиніти та караїми теж мали власні релігійні навчальні заклади.

Ісламська громада, до якої входили кримські татари, турки, частково цигани, черкеси та представники інших тюркомовних етносів, утримувала власні навчальні заклади – мектеби і медресе.

Водночас школи, що утримувалися коштом етноконфесійних громад, не раз бували багатоетнічними. Це могло бути викликано низкою причин. Серед них така тривіальна, як відсутність навчальних закладів для окремої народності у даній місцевості. Певні етноконфесійні навчальні заклади відкривалися із місіонерською метою. Крім цього, за тої чи іншої конфесійної орієнтації у національно-релігійних школах було відкрито доступ для учнів інших етнічних груп. Так, наприклад, у Зинджирли-медресе навчалися цигани – мусульмани. До речі, цей навчальний заклад було розташовано у т.зв. “циганській слобідці” – парафії Салачик міста Бахчисарай.

Мовами викладання були російська (у тому числі і церковнослов’янська), грецька, німецька, ідиш та іврит, кримськотатарська (у медресе – разом з арабською та перською), польська, німецька, вірменська⁴.

На 1882 рік існувало разом 930 початкових національних шкіл. До їх кількості входили російські (для представників східнослов’янських народів християнсько-православного обряду) – 340, 6 російських старообрядських (молоканських), 30 болгарських православних, 8 грецьких, 314 мусульманських, 186 німецьких (протестантських та католицьких), 31 іудейська, 7 караїмських, 5 вірменських (григоріанських та католицьких), 2 чеські (протестантські), 2 польсько-литовські (католицькі) та 1 естонська (протестантська).

Імперська lingua franca російська мова викладалася у 627 навчальних закладах і була мовою навчання у 424 школах. У якості окремої дисципліни її було введено до програм 203 училищ. У той же час, у 303 школах російська мова не викладалася взагалі⁵.

Кількість шкіл етноконфесійних громад у Криму, схоже, зростала. Так, якщо у 1881 році у колоністів існувало 174 школи з 8.500 учнями, то у 1893 році їх, відповідно, вже було 254 із 9500 учнями, себто кількість навчальних закладів зросла на третину. Єврейські навчальні заклади та чисельність учнів за той же період зросла більше ніж вдвічі: у 1881 році – 34 школи (719 учнів), а у 1893 році – 72 школи (1500 учнів). Чисельність кримськотатарських навчальних закладів за той же відрізок часу зросла втричі, а тих, хто навчалися там – у чотири рази. Якщо у 1881 році шкіл було 190 (із 3722 учнями), то у 1893 році їх вже було відповідно більше 500 (із 13600 учнями)⁶.

На початок ХХ ст. тенденція до зростання кількості етноконфесійних навчальних закладів Таврійської губернії збереглася. Найбільш наочно це видно на прикладі національно-релігійних шкіл неправославного населення регіону. Скажімо, колоністських навчальних закладів було вже 295, серед яких шкіл грамоти було – 51, початкових – 239 та російсько-німецьких центральних – 5. Кримськотатарських було вже 535. Мектеби і медресе підпорядкування Департаменту духовних справ іноземних віросповідувань нараховувалося 505, міських та сільських Міністерства народної просвіти – 21, шкіл грамоти – 4, п’ятничних шкіл для дорослих – 2 та вечірніх шкіл для дорослих – 3. Караїмських навчальних закладів було всього 15, до складу яких треба залучити: гахамських департаменту духовних справ іноземних віросповідувань МВС – 10, суботній вечірній клас для дорослих караїмок – 1, приватні жіночі школи ІІІ розряду – 3, приватна змішана школа – 1. Єврейських навчальних закладів на той час було: однокласних – 4, “талмуд-тори” – 7, приватних шкіл ІІІ розряду – 30 (14 чоловічих та 16 жіночих), суботніх вечірніх шкіл для дорослих 8 (4 чоловічих і 4 жіночих) та 116 “хедерів”, вірменських (григоріанських та католицьких) – 10⁷.

За відомчим підпорядкуванням навчальні заклади перебували у системі міністерств та відомств Російської імперії, що опікувалися та контролювали навчальні заклади цих типів. У цьому розумінні треба зазначити наступні: утримання, опікування та контроль за етноконфесійними навчальними закладами. Це здійснювалося через Міністерство народної просвіти, департамент духовних справ іноземних віросповідувань Міністерства внутрішніх справ, Руської православної церкви, відомства уділів та Міністерства державних маєтностей (у минулому колоніального відомства), губернських та повітових земств.

Досить показовими можуть стати приклади поширення різноманітних типів етноконфесійних навчальних закладів у різних населених пунктах Таврійської губернії. Наприклад, в губернському центрі – місті Сімферополь функціонували Сімферопольська духовна семінарія, Сімферопольське духовне училище, Таврійське єпархіальне жіноче училище, мережа церковнопарафіяльних шкіл, Сімферопольське євангельсько-лютеранське училище, вірмено-католицьке училище, римо-католицька парафіяльна школа, вірмено-григоріанська церковнопарафіяльна школа, Сімферопольська татарська вчительська школа (семінарія), російсько-татарське міністерське училище, кримськотатарське медресе Сімферопольської мусульманської благодійної громади, кримськотатарське медресе парафії Аджи Сеїт Нафе, безкоштовне жіноче професійне єврейське училище Х.М.Коган, Сімферопольське єврейське початкове училище, училище ІІ розряду Д.М.Коган та дитячий садочок, безкоштовне училище при молитовному будинку “Нер-томід”. У Бахчисараї типи навчальних закладів також були різноманітними. Крім відносно численних традиційних кримськотатарських парафіяльних мектебів та трьох медресе у місті функціонували 2-класне міське парафіяльне училище, караїмське міністерське училище, приватне єврейське училище, російсько-татарське міністерське училище, церковнопарафіяльне училище, земське татарське училище, караїмське міністерське училище. У Карасубазарі, окрім тих же мектебе і медресе, працювали вірмено-григоріанське парафіяльне училище та кримчацьке училище “талмуд-тора”. Таким чином, з наведених прикладів спостерігається значна різноманітність навчальних закладів, які належали багатьом етнічним групам Таврійської губернії⁸.

Крім того, етноконфесійна приналежність закладів освіти впливала на регіони поширення (за типами населених пунктів та географічним принципом), соціально-класову приналежність, обсяг фінансування, наявність змішаних шкіл та вікові характеристики учнів⁹.

Найпоказовішим результатом функціонування навчальних закладів є рівень освіти. За даними перепису 1897 року найвищий рівень освіти спостерігався у німців, євреїв, чехів, естонців. Відносна кількість письменних серед представників східнослов’янських народів значно поступалася іншим. Всередині цієї групи найменший відсоток припадає на українців. Кримськотатарське населення було письменним в основному рідною мовою. На думку тогочасних спеціалістів “у незначну кількість письменних російською татар, вочевидь увійшли багато хто із караїмів та іудеїв з рідною татарською мовою”¹⁰.

Таким чином, різноманітність у етноконфесійній освіті дозволяє зробити певні висновки. По-перше, відсутність уніфікації не є негативним моментом у міжнаціональних відносинах. По-друге, продовжувався розвиток не тільки національної мови, релігії, але й самосвідомості, що сприяло зростанню довіри до держави та вихованню свідомих підданих. По-третє, функціонування етноконфесійних навчальних закладів позитивно впливало на поширення писемності серед населення регіону. І, що дуже важливо, у більшості випадків це навчання велося не коштом державної казни¹¹.

¹ Хайредінова З.З. Виникнення і розвиток Таврійського магометанського духовного правління (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / Автореф. дис. канд. iст. наук. – Київ. – 2004.

² Водарский Я.Е., Кабузан В.М. Таврическая губерния во второй половине ХІХ – начале ХХ в. // Крым: прошлое и настоящее. – М. – 1988. – С. 45.

³ Маршал Л.А. Структура середньої освіти в Таврійській губернії (межа ХІХ – ХХ ст.) // Культура народов Причерноморья. – 2001. – № 33. – С. 98-100.

⁴ Первая всеобщая перепись населения Российской губернии, 1897 г. – Т. XLI. Таврическая губерния. – СПб: Центральный статистический комитет МВД. – 1904. – С. 40-82.

⁵ Дьяконов А.Н. Общий очерк состояния народных училищ Таврической губернии за 1882 г. – Бердянск. – 1883. – С. 21.

⁶ Там само. – С. 8.

⁷ Дьяконов А.Н. XVII Общий очерк состояния народных училищ Таврической губернии, Севастопольского и Керченского градоначальств за 1898 и 1899 годы. – Симферополь. – 1900. – С. 6-7.

⁸ Памятная книжка Таврической губернии. – Симферополь: Изд-во Таврического губернского статистического комитета. – 1916.

⁹ Ганкевич В.Ю. Этноконфессиональная система народного образования национаньных групп Таврической губернии (рубеж ХIХ – ХХ вв.) // Проблеми сучасної педагогічної освіти: Сер.: Педагогіка і психологія. – Зб. статей. Ч. 1. – К. – 2000. – С. 89.

¹⁰ Первая всеобщая перепись населения Российской губернии, 1897 г. – Т. XLI. Таврическая губерния. – СПб: Центральный статистический комитет МВД. – 1904. – С. ХІХ.

¹¹ Ганкевич В.Ю. Назв. праця. – С. 89.