Розділ I
ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК КРИМУ – АКТУАЛЬНА І МАЛОДОСЛІДЖЕНА ПРОБЛЕМА

Достовірне знання про минуле тих чи інших історичних процесів, явищ і фактів суспільного життя є важливішим фактором дієвого впливу на сучасний стан та перспективи подальшого розвитку суспільства та держави. Тож пошук таких достовірних знань завжди покладав і покладає особливу відповідальність на суспільствознавців, насамперед, на істориків та політологів, покликаних такі знання відкривати та відповідними каналами і механізмами перетворювати їх на супутний фермент як зовнішньої і внутрішньої політики конкретних держав, так і формування суспільної думки, самосвідомості, ментальності громадян країни. Водночас об’єктивність і продуктивність такого пошуку обумовлюється, з одного боку, місцем, роллю і функціями гуманітарної науки в суспільстві (взаємовідносини між наукою і суспільством), а з іншого – станом самої науки, її інтелектуальним потенціалом, структурою, школами, напрямами, плюралізмом методології та ін.

Багатовіковий досвід України, коли її історія висвітлювалася крізь призму бачення політиками та заангажованими ними науковцями сусідніх країн, переконливо засвідчує як критичний стан вітчизняної історичної науки, так і потребу критичного аналізу та своєрідної інтеграції концепцій та оцінок історичного процесу українського народу зарубіжною, радянською та пострадянською історіографією.

У перехідні трансформаційні періоди такий стан історичної науки був характерним для багатьох країн. Не є винятком і Україна, як і інші країни, що утворилися після розпаду СРСР. Можна погодитись з думкою С.Секиринського, який зауважує, що “в последнее время все чаще говорят и пишут о необходимости пересмотра стереотипных представлений о нашем едином, но отнюдь не единообразном прошлом. Такой подход весьма перспективен, но не в смысле выдвижения политических лозунгов реставрации Империи или Союза, а для изучения исторических корней и аналогий современного “распада”, его динамики, а также поисков интеграционных решений, основывающихся и на опыте прошлого, но адекватных исторически сложившимся новым реалиям”¹. Однак, як свідчать матеріали п’яти конгресів Міжнародної асоціації україністів, що відбулися впродовж 1990 – 2002 років, та Конгресу слов’янських культур (Москва, 1992 р.), міжнародної наукової конференції “Утворення національних історій” (Москва, 1998 р.) та інших зібрань науковців, історики пострадянських держав продовжують складний пошук визначення своїх завдань та місця в суспільстві. Для одних з них, як слушно відзначає в рецензії на збірник статей “Национальные истории в советском и постсоветских государствах” (Москва, 1999) В.Кравченко, “історія колишнього радянського простору, з усією різноманітністю його місцевих форм і національних відмінностей, продовжує зберігати внутрішню єдність”. Інші ж дослідники, “звертаючись до національної проблематики... в багатьох випадках підмінюють історіографічний підхід політологічним та соціологічним”, а то й “переконують свого читача в тому, що лише виникнення незалежних держав спровокувало створення “незалежних” історій окремих народів”².

Такий стан історичної науки на пострадянському просторі, включно з Україною, обумовлюється, насамперед, тими процесами, що відбуваються в житті суспільства. Воно переживає кризу власної ідентичності, соціум країни не відчуває себе українським. І.Зязюн та Г.Сагач у цьому зв’язку слушно відзначають: “Виросло вже декілька поколінь, повністю відчужених від української духовності, і, більш того, вони перестали знати і шанувати українську історію, звичаї, мораль свого народу... Можна з достатнім підґрунтям говорити про виникнення нової етнічної спільноти, яка з великою умовністю може назватися спадкоємницею української духовності. І це “найбільше досягнення” радянської доктрини, визначального ідеологічного чинника успадкованої державності”³. І справді, політична, етнічна, національна, мовна, релігійна та ін. самоідентифікація громадян України надто строката, що значно уповільнює процес формування української політичної нації. Спричиняється це і відчуттям розриву історичного часу, розламом історичної самосвідомості, тим часом, історична пам’ять – важливіший фактор поєднання минулого і сучасного, осмисленого вибору майбутнього. Об’єктивній візії минулого, попри його часом альтернативні версії, обумовлені міфологічними та ідеологічними установками науковців, не здатна зарадити покищо й наявна історіографія. Пояснюється це, на наш погляд, тим, що в останні роки в країні підготовлено вкрай мало праць історіографічного характеру. Серед таких на сьогодні можемо назвати хіба-що роботи В.Кравченка “Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.” (Харків, 1996), І.Колесник “Українська історіографія (XVIII – початок ХХ століття)” (К. – 2000), В.П. і А.П.Коцурів “Історіографія історії України: Курс лекцій” (Чернівці, 1999), В.А.Потульницького “Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії XVIII – ХХ століть” (К. – 2002) та Я.Калакури “Українська історіографія: Курс лекцій” (К. – 2004). З огляду на те, що історіографія є синтезом знань з історії розвитку української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи істориків, значення таких праць важко переоцінити. Тим часом, судячи з відгуків наукової громадськості на названі праці, у них з тією чи іншою мірою наукової оригінальності, новизни та методології головні завдання і функції історіографії лише позначені. Надто ж це стосується методології, її предметного та рефлексивного аспектів. Методологічними пошуками вирізняються праці Ю.Павленка, О.Реєнта, В.Ткаченка⁴. Продуктивне зацікавлення цією проблемою серед небагатьох дослідників України демонструє львівський науковець Л.Зашкільняк. Засвідчують це його праці “Вступ до методології історії” (Львів, 1996) та “Методологія історії від давнини до сучасності” (Львів, 1999). Конструктивний відгук дніпропетровського професора Ірини Колесник на згадані праці Л.Зашкільняка, опублікований “Українським гуманітарним оглядом”⁵, здавалося б, міг стати, та, на жаль, не став закличним поштовхом до широкої наукової дискусії на сторінках згаданого часопису щодо сучасних проблем історіографії, методології історичної науки України.

Тим часом, такі дискусії, до яких прагнуть “Український гуманітарний огляд” та “Український історичний журнал”, як і безпосередні зустрічі вітчизняних і зарубіжних науковців на тематичних семінарах і конференціях (назвемо, для прикладу, міжнародну наукову конференцію “Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти” (Львів, листопад 2001 р.) дають можливість прослідкувати сучасні тенденції розвитку світової й української історіографії в порівнянні, побачити їхні спільні риси й відмінності, визначити шляхи взаємозбагачення. Вони допомагають науковцям виявити евристичні можливості тих чи тих новітніх світоглядних і методологічних систем, якими послуговується світова наука, та адаптувати їх до досліджень нашої історії у контексті світової.

Творчі контакти вітчизняних науковців із зарубіжними колегами (маємо вже і приклади плідного співробітництва між окремими дослідницькими інституціями) взаємно корисні. Однак, для переходу історичної науки в Україні до більш зрілої фази свого розвитку цього замало. І йдеться не лише про все ще існуючий мовний бар’єр, брак перекладної літератури, недолугий книгообмін в межах країни (нерідко книги, видані в регіонах, відсутні в бібліотеках Києва, з національною бібліотекою ім. В.І.Вернадського включно), а й про рівень теоретичної підготовки випускників вузів, аспірантів, докторантів. Зарадити цьому могло б, на наш погляд, введення до процесу підготовки аспірантів і докторантів, здобувачів наукових ступенів спеціальних курсів та семінарських занять, які включали б проблеми історіографії, джерелознавства, методології.

А з огляду на згадану парадигму бачення історії України, запропоновану О.Пріцаком і О.Галенком, це повною мірою стосується і Криму як особливого регіону нашої країни. Ця особливість має кілька складових. Однією з них є візія історії Криму, починаючи з перших поселень та державних формувань на півострові, утворення Кримського ханства, його інкорпорації Російською імперією, проголошення Кримської радянської соціалістичної республіки у складі Російської Федерації та закінчуючи передачею Кримської області РРФСР до складу УРСР і відновлення автономії Криму у складі незалежної України. Політична складова цієї особливості полягає в частій зміні політичних режимів та специфічності державності Криму, їх взаємовідносин з сусідніми країнами. І, нарешті, етнодемографічна та етноконфесійна складова: населення Кримського півострова здавна було і сьогодні є багатоетнічним за своїм складом та поліконфесійним. Внаслідок тих чи інших обставин етнічний склад населення змінювався, причому досить суттєво. Наприклад, за переписом населення 1897 р. кримські татари становили 34 відсотки населення півострова, росіяни й українці разом – 45, німці – 5,8, євреї – 4,5, греки – 3,1, караїми і болгари – по 1 відсотку⁶. А за переписом 2001 р. етнічний склад населення АРК виглядав так: росіяни – 1 млн. 180,4 тис. осіб (58,3%), українці – 492,2 тис. (24,3%), кримські татари – 243,4 тис. (12%), білоруси – 29,2 (1,4%), татари – 11 тис. (0,5%), вірмени – 8,7 тис. (0,4%), євреї – 4,5 тис. (0,2%), поляки – 3,8 тис. (0,2%), молдавани – 3,7 тис. (0,2%), азербайджанці – 3,7 тис. (0,2%)⁷.

Такі динамічні зміни у складі населення Кримського півострова сукупність взаємопов’язаних етнічних сегментів та характер і інтенсивність політичних і етнічних процесів вирізняють Крим як етнорегіон України. На ґрунті місцевої специфіки тут знаходять концентрований вияв етнополітичні фактори. Серед них на перше місце слід винести насильницьку депортацію кримськотатарського народу та інших етнічних груп і їх повернення та облаштування на рідних землях, інтеграцію в українське суспільство. Суттєвим фактором суспільно-політичного життя АРК є й мовна орієнтація мешканців Криму, що обумовлюється їх геополітичним вибором. Тут досить сильні проросійські настрої, мовне протистояння. Все це, обтяжене обмеженими фінансовими і матеріально-технічними ресурсами держави, створює сприятливі умови етнічної мобілізації населення Криму. Тож виявлення специфіки взаємонаслідків попереднього розвитку та нових сучасних явищ у цьому регіоні України особливо актуальне для української гуманітаристики, надто ж з огляду на традиції російської та радянської історіографії.

У досліджуваний період (ХХ – ХХI ст.) Кримський півострів входив до складу Російської імперії, Російської Федерації – СРСР, УРСР – СРСР і незалежної України. Природньо, що і дослідження історії півострова у той чи інший час залишалось прерогативою історіографії державних утворень, до складу яких входив Крим. Отже, та­кими в різний час були російська дорадянська історіографія, російська радянська, українська радянська та українська історіографія часів незалежної України.

Кількісно історіографія Криму досить багата. Однак, з огляду на предмет зацікавлення авторів цієї праці – етнополітичний вимір Криму – етнополітичні та етноконфесійні процеси на півострові впродовж досліджуваного періоду залишаються все ще малодослідженими. Російська дорадянська історична наука, хоча й розвивалась в єдиному європейському руслі, а в деяких випадках мала й суттєвий вплив на розвиток світового історичного пізнання, в дослідженні історії національних окраїн імперії, інкорпорованих нею “інородців” хибувала об’єктивністю. Створення національних історій М.Карамзіна, В.Соловйова, В.Ключевського та на їхній базі шкільних підручників стало одним з важливих чинників процесу негативної стереотипізації тюркських народів. З-поміж робіт ряду дослідників виокремимо праці Йозефа фон Гаммер-Пургшталя, Феоктиста Хартахая та Василя Смірнова⁸, видані в другій половині XIX ст. Попри спроби вказаних авторів показати історію Кримського ханату, кримських татар та інших етнічних спільнот Криму з одночасним зауваженням на потребі об’єктивного висвітлення цієї історії, ми і на сьогодні не маємо адекватного уявлення про Крим турецько-татарської доби, про ту своєрідну матеріальну і духовну культуру, край якій поклала, чи намагалася покласти, російська анексія.

Формування російської національної свідомості живилося в тому числі й доробками істориків, які в свою чергу, не були вільними від зворотнього впливу. Якщо ж взяти до уваги постійні війни Росії проти Османської імперії, то формована в ці роки свідомість російського загалу не була позбавлена елементів шовінізму, певних міфів та стереотипів, що неминуче проникали і в історичні праці.

Що ж до Криму, то такими стереотипами, на думку О.Галенка були: 1) існує одвічна непримиренність між росіянами та кримськими татарами, що є втіленням антагонізму між осілими землеробами та кочівниками, 2) татарські набіги були причиною, що спонукала російське завоювання Криму, 3) Кримський ханат був державою з паразитичною економікою, неспроможною для самостійної життєдіяльності, вірний васал Османської імперії, 4) росіяни є єдиним представником європейської цивілізації, тому російська культура є наднаціональною, консолідуючою, 5) росіяни – споконвічне населення Криму, у той час як кримські татари є пізнішими зайдами, навіть загарбниками, а українці оселилися в Криму з ласки росіян внаслідок російського завоювання півострова⁹.

Радянська історична наука, домінуюча російська, а також українська, за невеликим часовим винятком, про що йтиметься далі, та інші успадкували вказані стереотипи, модифікуючи їх залежно від політичної кон’юнктури. Але незмінним залишалися положення, що цивілізацію в Крим, як і в інші насильно прилучені до Росії землі, привнесли лише росіяни, що найвищим досягненням такої цивілізації є марксистсько-ленінське вчення про побудову соціалістичного/комуністичного суспільства.

Українська національна історіографія, щойно на рубежі XIX і ХХ століть відокремившись науковими зусиллями В.Антоновича та М.Грушевського від польської і російської історіографій, у той час була зосереджена переважно на опрацюванні наукової схеми історії України, усвідомленні українців не як гілки великоруського народу, а як окремого і самобутнього народу з власним корінням, з власною історією, культурою, традиціями і ментальністю. І хоча в цей період в Україні не було підготовлено спеціальних робіт з історії Криму, у працях М.Грушевського, його учнів і послідовників проявилась тенденція розглядати український історичний процес, тяглий і безперервний від часів Київської і Галицько-Волинської держав, у контексті всесвітньої історії, осмислити місце і роль степовиків, етносів Криму в історії України, взаємовпливи їх культур.

Українська революція 1917 – 1920 років з усією очевидністю підтвердила взаємообумовленість і взаємозв’язок національної історіографії і суспільно-політичних та духовно-культурних процесів, що відбувалися в Україні. Створення нових праць з історії українського народу висувалося на рівень важливих державних справ. Активізувалася робота Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, нарешті, 1918 р. була утворена Українська академія наук. Стараннями незмінного секретаря (до 1929 р.) і голови історично-філологічного відділу УАН, авторитетного вже на той час сходознавця А.Ю.Кримського визначався обсяг та завдання майбутньої української орієнталістики. У своїх “Увагах з приводу катедри східної історії та філології” А.Кримський доводив потребу сходознавчих досліджень в Академії наук: “Окрім неминучої загальновизнаної наукової потреби студіювати східну історію, як одну з великих частин історії вселюдської, Україна має ще свої особливі причини дбати про те, щоб у її найвищій ученій інституції східні дисципліни розвивалися як слід, з інтенсивністю. І бажалося б мати навіть не одну і не дві, а скількись східних катедр в Академії Наук. Стародавня територія сучасної України була місцем для життя або для давнього перебування тут деяких орієнтальних народів, – і перед українською наукою стоїть ціла низка все можливих питань і завдань, що чекають планового розроблення і розв’язання. Іраністика, туркологія (дисципліна ця особливо потрібна) і арабістика – без отих трьох наук всестороння, неоднобічна історія українства неможлива, без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки українстві”¹⁰.

Задекларовані вченими плани-наміри і організаційні та методологічні підходи щодо розвитку сходознавства, підтримані українськими урядами доби революції, отримали схвалення широкої наукової громадськості країни. Їх навіть не змогли нівелювати трансформації, обумовлені згасанням Української революції, встановленням радянської влади та утворенням Союзу РСР. Тож у 20-ті роки, в умовах загострення боротьби за лідерство в партії у її верхівці, породженням якої стала політика коренізації, українська історична наука як у творчому так і в організаційному сенсі розгортала сходознавчі студії. В системі Академії наук діяли керовані А.Кримським спеціалізовані Кабінети та Комісії. У 1918 р. Києві засновано Український державний близькосхідний інститут. Наслідком реорганізації цього інституту та створення ряду сходознавчих семінарів утворюється київський філіал Всеросійської наукової асоціації сходознавства, який після кількох реорганізацій та об’єднань із спорідненими інституціями перетворився у Всеукраїнську наукову асоціацію сходознавства з філіалами у Києві й Одесі. Вона мала 193 дійсних членів, з них – 83 у Києві, 60 у Харкові, 50 в Одесі та 158 членів-прихильників. Представники асоціації брали участь у XVII міжнародному конгресі орієнталістів в Оксфорді, 1927 – 1928 роках провели два Всеукраїнські сходознавчі з’їзди у Харкові за участю вчених Туреччини і Персії¹¹. Асоціація впродовж 1926 – 1928 років видавала свій науковий бюлетень, а також журнал “Східний світ” (1927 – 1931 роки), останні два номери якого виходили під назвою “Червоний схід”.

Аналіз “Систематичного покажчика до журналу “Східний світ” – “Червоний Схід” (1927 – 1931), підготовленого харківськими дослідниками під керівництвом професора Ковалівського А.П. і передрукованого відродженим журналом “Східний світ” (1993. – №1. – С.146-172) показує, що сходознавча проблематика журналу була обширною, не обмежувалась якимись хронологічними чи географічними рамками. Серед багатьох публікацій журналу (всього в покажчику позначено 411 позицій), що розкривають ті чи інші проблеми історії і культури багатьох країн Сходу, у тому числі Афганістану, Іраку, Ірану та інших, звертають на себе увагу 37 публікацій з історії Туреччини та понад 20 публікацій з історії Криму. Їх авторами виступали О.Акчокракли, Л.Величко, М.Горбань, О.Гладстерн, В.Дубровський, А.Носов, В.Пархоменко, Ф.Петрунь та інші. Значне місце в цих публікаціях відводиться і виясненню взаємовідносин Київської Русі і східних племен, українсько-турецько-татарських взаємин. 1930 р. українськими дослідниками за участю А.Кримського опублікована збірка праць “Студії з Криму”, в якій поміщені і розвідки кримськотатарських науковців Османа Акчокракли та Якуба Кемаля¹².

Водночас пожвавлюються наукові пошуки і в самому Криму. З утвореною ще 1887 р. Таврійською вченою архівною комісією в 20-ті роки співробітничають А.Бертьє-Делагард, Г.Вернадський, Б.Греков, Ю.Крачківський, А.Кримський, кримськотатарські дослідники. 1923 р. згадана Комісія була реорганізована в Таврійське товариство історії, археології і етнографії, головою якого до 1930 р. був відомий кримознавець А.Маркевич. Одночасно з цим Товариством дослідженням історії півострова займалося утворене 1922 р. Російське товариство по вивченню Криму, відділення якого діяли і в населених пунктах Криму і об’єднували близько 900 кримознавців. У 1925 – 1929 роках Російське товариство по вивченню Криму видавало журнал “Крым”, в десяти номерах якого опублікована значна кількість статей з історії, археології, етнографії регіону¹³.

Однак, наприкінці 20-х – поч. 30-х років “великий перелом” відбувається і в радянській історичній науці, в СРСР стає немислимою ніяка історія, крім марксистської. Цей “перелом” було завершено репресіями проти істориків “старої” школи, насамперед, школи С.Ф.Платонова (сфабрикована справа “Про контрреволюційну змову в Академії наук”, 1929 – 1931 рр.) у Російській Федерації¹⁴ та арештами і судовим процесом над “Спілкою визволення України” (1929 – 1930 рр.), по якому проходили відомі вчені С.Єфремов, М.Слабченко В.Дурдуківський, О.Гермайзе, А.Ніковський та ін. в Україні¹⁵ і примусовою висилкою до Москви М.Грушевського. Зафіксований же цей “перелом” був у листі Й.Сталіна “Про деякі питання історії більшовизму,” опублікованому в журналі “Пролетарская революция” №6 за 1931 рік. На “фронті” історичної науки утверджувався партійний диктат, знецінювалося значення історичних джерел, запроваджувався партійно-класовий підхід до їх вивчення та інтерпретації. Більше того, поряд з “чисткою” науково-дослідницьких та краєзнавчих інституцій країни провадяться і названі “макулатурними” кампанії з очистки архівосховищ від тих джерел, які суперечили сталінській схемі історії більшовизму. “Експертами” при цьому виступали чиновники партійно-урядових установ, здебільшого із органів держбезпеки. Тож значна частина джерел, як архівних, так і історіографічних, знищувалась або переводилась на режим “особливого” зберігання¹⁶.

Українська національна історіографія, як і історична наука інших радянських республік, включаючи Крим, була позбавлена можливості вільного творчого розвитку, закінчилося і “золоте десятиріччя” радянського краєзнавства. “Фронт” історичної науки тимчасово, до її чергової чистки, очолили М.Покровський та прихильники його школи. Вся радянська історична наука, втративши національні особливості та своє безпосереднє призначення, була перетворена в ідеологічну служницю тоталітарного режиму, визначальним в характеристиці й оцінці історіографії стала ідейно-політична та вульгарно-соціологічна її спрямованість. Зазнаючи постійних репресій, історична наука в умовах партійно-радянського режиму водночас і сама виконувала репресивні функції. “Будучи репрессированной, она (історична наука. – Авт.) и сама стала мощным средством репрессий, – констатує академік Російської академії наук Ю.Афанасьєв. – Фальсифицируя историю, деформируя сознание, насаждая мифы, история наряду с сугубо репрессивными органами подавляла, уничтожала, принуждала. Эта сфера ее активного функционирования не менее значима при определении места и роли исторической науки в советском обществе. Иными словами, она не только страдала, но и заставляла страдать”¹⁷.

Актами публічного примусу щодо науковців слід розцінювати сталінізацію всієї історичної науки в СРСР–УРСР виданням 1938 р. “Історії ВКП(б). Короткий курс” під редакцією Й.Сталіна та оприлюднення тез ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією 1954 року. І хоча відстань між цими акціями становить майже два десятиріччя, їх мета і спрямованість однакові – уніфікувати ідеологічний підхід до розгляду історії Росії – СРСР та унеможливити будь-який плюралізм поглядів істориків. “Історія ВКП(б). Короткий курс” стала еталоном “партійності” історичної науки, а згадані тези ЦК КПРС визначали завдання істориків України, головне з яких полягало у спростуванні українського історичного процесу, як його бачили М.Грушевський та його послідовники. На це ще 1957 р. звернув увагу професор Інституту вивчення СРСР (м.Мюнхен) Б.Крупницький. На основі аналізу виданої Інститутом історії АН УРСР “Історії Української Радянської Соціалістичної Республіки (т. I. – К. – 1953. – 784 с.; т. II. – К. – 1956. – 704 с.) він писав, що роботу українських дослідників присвячено “доведенню чотирьох тез: 1) вся історія України “нерозривно зв’язана з історією російського народу”; 2) вся історія України від часу трипільських поселень і по 1917 рік – це боротьба антагоністичних клясів; 3) Київська Русь – один корінь для українців, білорусів і росіян, і від нього головний стовбур – Росія; 4) Україну завше рятувала Росія від іноземних загарбників, і тому “велике благотворне значення для України мало створення у 18 ст. російської централізованої держави”¹⁸. Історикам УРСР належало лише місцевими матеріалами насичувати таку схему, і вони, за словами того ж Б.Крупницького, “ні кроку не робили праворуч і ліворуч і йшли шляхом, приписаним владою”¹⁹.

Водночас, партійно-радянський режим вважав обов’язком істориків УРСР оберігати історію України від спотворень, із залученням праць М.Костомарова, М.Максимовича, Д.Багалія, О.Єфименко та інших відомих вчених “давати систематичну відсіч буржуазним фальсифікаціям історії України”²⁰. І видана 1986 року найповніша “Историография истории Украинской ССР”²¹ свідчить, що історики України були послідовними в марксистсько-ленінській “охороні” історії. Кожна з десяти глав згаданої книги закінчувалася спеціальним параграфом, присвяченим “критиці буржуазної історіографії”, починаючи від первіснообщинного ладу. По іншому й не могло бути, адже на сторожі “правдивої історії” українського народу поруч з дослідниками завжди стояли установи цензури та карально-репресивні органи.

Утворений 1936 р. в системі АН УРСР Інститут історії України, 1953 р. перейменований в Інститут історії АН УРСР, був використаний владою як своєрідне чистилище і науки і науковців. Багато його співробітників були репресовані. Перманентними стали заборони на друк нових та вилучення з бібліотек уже опублікованих робіт. Однак, і за таких обставин 28 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалює постанову “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР”. У працях “Короткий нарис історії України” (за редакцією С.Бєлоусова, К.Гуслистого, М.Петровського, М.Супруненка, Ф.Ястребова), “Нарис історії України” (за редакцією Г.Гуслистого, Л.Славіна, Ф.Ястребова), “Історія України” (перший том за редакцією М.Петровського) партійні функціонери помітили “...спроби відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України”. Політична помилка авторів згаданих праць вбачалася цензорами у викладі історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, насамперед російського і білоруського²².

Позбутися цих помилок, посилити марксистсько-ленінське тлумачення історії України науковцям республіки мали “допомогти” їхні московські колеги. У практику роботи входить координація наукових досліджень Інституту історії АН УРСР та Інституту історії АН СРСР. У грудні 1947 – лютому 1948 років, зокрема, на спільних засіданнях під головуванням Б.Грекова вчені обох інститутів опрацьовували методологію і схему курсу історії України. Тоді ж була узгоджена на основі формаційного підходу періодизація історії всіх народів СРСР, ще раз утверджена концепція історії Давньоруської держави як спільної “колиски” російського, українського і білоруського народів. Згаданий уже нами Б.Крупницький ще 1957 р. звернув увагу на особливий інтерес російських вчених до історії Давньоруської держави. Він доводив, що головною хибою традиційної схеми російської історії “є сполучення старої історії південних племен, Київської держави з Володимиро-Московським князівством 13 – 14 століть, так ніби це останнє було його продовженням. Тим часом Київська держава, право, культура – були утвором одної народності, української, Володимиро-Московська ж другої – великоруської”. Проте без міфологізації минулого російським історикам, радянським, як і дорадянським, значно важче було б виконувати апологетичні функції у возвеличуванні цивілізаторської ролі Російської імперії – СРСР, російського народу в історії інших народів. “Цей інтерес центру до Київського періоду йде так далеко, – продовжував Б.Крупницький, – що росіяни не мають навіть охоти дослідити своє походження і заселення своєї основної території без огляду на південь. Вони готові пожертвувати початком своєї власної історії, аби тільки мати право на Київ, бо без Києва нема вихідного пункту для величі і могутності Москви в історичній перспективі”. Тож диригентам від історичної науки в Москві важливо було заручитись згодою українських істориків на великодержавницьке, заполітизоване трактування історії України, не нехтуючи при цьому спотворенням українського історичного процесу. На досягнення цієї мети і була спрямована координація науково-дослідної роботи науковців України і Росії, а, фактично, нагляд московських вчених за науковою продукцією українських істориків, який тривав аж до перебудовчих років. Одним з переконливих підтверджень цьому є підсумки науково-дослідної роботи Інституту історії АН УРСР за 1958 рік, опубліковані в “Українському історичному журналі”. У згаданих підсумках йшлося про те, що всю свою науково-дослідну роботу інститут (історії АН УРСР – Авт.) координує з Інститутом історії та Інститутом слов’янознавства Академії наук СРСР. Як повідомляв журнал українських істориків схема й суть українського історичного процесу “уточнювались” у Москві, а над “удосконаленням” другого тому “Історії Української РСР” працювали спільно вчені Інституту історії АН СРСР та Інституту історії АН УРСР. “Велике значення для поліпшення тексту II тому “Історії Української РСР, – відзначалося в журналі, – мали наради, які відбулися в Києві, Харкові, Одесі, Львові, а також обговорення цього видання на нараді старих більшовиків у Москві”²³ (підкреслення наше – Авт.).

Отже, “Історія ВКП(б). Короткий курс”, тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією мали стати “дороговказом” для кожного науковця в дослідженні українського історичного процесу, критиці буржуазної історіографії, мали “забезпечити” партійність всієї історичної науки в Україні. Найменший відхід науковців від партійних установок викликав негайний осуд ідеологічних установ системи, чергові чистки наукових кадрів, вилучення їх праць з бібліотек. Так було до горезвісної постанови ЦК КП(б)У “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР”, так продовжувалось і після неї.

Випробуваним методом ідеологічного пресингу щодо істориків була підготовка публікацій з тих чи інших проблем історії найбільш авторитетних, а, головне, відданих системі науковців. Причому, залежно від політичної кон’юнктури таку роль в різні часи, окрім партійних функціонерів самого високого рівня, виконували й маститі академіки, що відзначились за дорученням партійних та цензурних органів нищівною критикою на тій же науковій ниві своїх попередників.

Так було в усій радянській історіографії, у тому числі й українській. Це була одна із форм “бойових дій”, окрім фізичного знищення, морального терору, ідеологічного пресингу, на фронтах історичної науки. Такі фронти мали різну національну окраску, з них постійним був фронт український. На кримському ж фронті найбільш значимими “переможними боями” ленінської комуністичної партії стали розгром кримськотатарського “націоналістичного ухилу” В.Ібраімова, масові репресивні акції 1937 – 1938 років та найбільший злочин тоталітарного режиму – депортація з півострова кримськотатарського народу, болгар, вірмен, греків, німців у роки Великої вітчизняної війни. Ці “переможні бої” каральних органів системи “об’єктивно висвітлити”, показати їх причини мали бійці ідеологічного фронту – дезорієнтовані і здеморалізовані історики.

Виступити рупором марксистсько-ленінського трактування історії Криму випало на долю доктора історичних наук, професора Б.Рибакова, який 1956 року стане директором Інституту археології АН СРСР, а 1958 – академіком АН СРСР. 1952 року він на правах рукопису публікує тези доповіді під промовистою назвою “Об ошибках в изучении истории Крыма и о задачах дальнейших исследований”²⁴. Ґрунтовний аналіз цієї публікації, причин її появи та ідейно-політичних завдань, які вона мала вирішити, здійснив доктор географічних наук, професор Д.Ніколаєнко, уродженець м.Сімферополя, що з травня 2003 р. проживає в Південно-Африканській республіці. Праця Д.Ніколаєнка також має промовисту назву – “Формування кримського міфу у СРСР”²⁵. “Історія Криму в російській соціокультурній системі (СКС) ніколи не досліджувалася незалежно, – зауважив автор. – Причина в тому, що історія Криму стала активно формуватися після приєднання його до Російської імперії. У сформуванні кримської історії завжди закладався чітко визначений соціокультурний смисл і інтерес. В деякі періоди це робилося більш делікатно, але деякі російські (радянські) ідеологи-історики переходили до відкрито спрощеної форми. Останні найбільш важливі для аналізу. Примітивізм має ту перевагу, що робить підсумкові дані більш очевидними. Прикладом цілеспрямованого формування примітивної дослідницької історичної спрямованості на минуле Криму може бути повоєнний період (1945 – 1980 роки)”²⁶.

Цілком погоджуючись з такими висновками Д.Ніколаєнка, зазначимо лишень, що російська історіографія завжди використовувалась правлячими режимами, чи то Російської імперії, чи СРСР, як його спадкоємця, для того щоб в минулому, інтерпретуючи приєднання Казанського чи Астраханського ханства до імперії, або ж “возз’єднання” України з Росією, знайти оправдання колонізаторським, шовіністичним зазіханням метрополії. Так було і з Кримським ханством, коли для пояснення причин його інкорпорації Російською імперією 1783 р. були змобілізовані кращі інтелектуальні сили суспільства і, насамперед, історики.

Б.Рибаков, судячи з аналізу радянської (і російської, і української) історіографії історії Криму 1945 – 1980 років із покладеним на нього завданням впорався. Оприлюднені ним тези доповіді відбивали не стільки результат наукового дискурсу, скільки представляли партійні оцінки історичного процесу в Криму, вказували на “помилки” радянських та зарубіжних вчених, визначали що і як досліджувати. При цьому, Б.Рибаков закликав дослідників Криму враховувати глибоку різницю впливів зовнішніх історичних факторів на розвиток або ж гальмування місцевих продуктивних сил. “Треба вірно оцінити значення для розвитку Криму, – казав він, – таких історичних подій, як грецька колонізація, формування скіфської держави, римська і візантійська агресія (виділено нами – Авт.), утворення руського (у Б.Рибакова – “русского” – Авт.) князівства на території Криму (Тмутараканське князівство), завоювання Криму кочівниками (хозарами, половцями, татарами), захоплення кримських міст генуезцями, завоювання Криму Туреччиною”²⁷. Позитивне значення для історичного розвитку Криму мали, за Б.Рибаковим, заснування міст-полісів еллінськими виселенцями, утворення скіфської держави, а от завоювання півострова, чи окремих його частин, кочівниками в епоху феодалізму завжди означало гальмування історичного розвитку в Криму, бо “кочівники ізолювали Крим від слов’янського землеробського населення, порушували природні і взаємоплідні зв’язки між Кримом і Руссю”²⁸.

Згаданий нами Д.Ніколаєнко досить розлого зупиняється на причинах “любові” Б.Рибакова та інших радянських авторів до греків та скіфів. “Греки – не татари, – пише він. Це основна причина, з якої російські автори люблять греків у Криму, на всі часи. Греки є живим свідченням того, що Крим не був тільки татарською територією”²⁹. Позитивна міфологізація історії греків та скіфів у Криму, на думку Д.Ніколаєнка, обумовлена тим, що ні греки, ні скіфи (перші – “виселенці” з Греції, другі – щезли з історичної арени) не мають підстав претендувати на якісь особливі права в Криму. Інша річ – кримські татари. З перших повоєнних років зусилля ідеологічних інституцій тоталітарного режиму, включаючи й історіографію, спрямовуються на формування у громадській свідомості образу Криму без депортованого кримськотатарського народу. Сприяти цьому мала, на відміну від міфологізованих позитивно греків та скіфів, негативна міфологізація історії кримських татар. Кримське ханство було не першою державою в Криму, їй передували держави греків та скіфів, татари є кочівниками-прибульцями, вони такі ж мігранти як і переселенці з Росії чи України останнього часу.

Б.Рибаков орієнтував – переконував дослідників, що нормальний розвиток Криму був можливим лише за умови постійних і тісних зв’язків із землеробськими руськими областями, для яких Крим “являлся естественным берегом Русской земли на “Русском море”, що негативний вплив на Крим кочівників з особливою силою проявився в епоху татарського панування. Татари кримської орди, продовжував Б.Рибаков, перетворили півострів у придаток до свого екстенсивного напівкочового господарства, а перетворення Кримського ханства у васала Туреччини означало ще більшу ізоляцію Криму від спільного історичного життя з руськими (“русскими”) областями. Кримське ханство було такою ж паразитичною державою, як свого часу Хозарія, існувало за рахунок мита з руських купців, грабунку і продажу полонених в Туреччину, “тільки остаточне прилучення (у Б.Рибакова – “приобщение” – Авт.) Криму (що був колонією відсталої Туреччини) до Росії дозволило йому розвиватися історично закономірно”³⁰.

Провиною буржуазних зарубіжних дослідників історії Криму Б.Рибаков вважав нехтування ними вивченням місцевих таврських, скіфських і синдо-меотських племен, перебільшення ролі готів, фальсифікація історії слов’ян в Криму, її готсько-варяжське затуманення, перебільшення ролі Візантії в житті Криму і слов’ян, надмірна увага до історії кримських татар, їх культури.

Такі ж та інші помилки, твердив Б.Рибаков, були допущені і радянськими археологами та істориками, дезорієнтованими шкідливою теорією М.Марра. На підтвердження цієї тези він називав роботи В.Равдонікаса, В.Чепелєва, Д.Каллістова, В.Мавродіна, П.Шульца, П.Надинського та інших авторів. Не оминув своїм критичним зауваженням Б.Рибаков і роботу кримських краєзнавчих установ у 1920 – 1930 роках, які надмірну увагу приділяли “вивченню і любуванню середньовічною татарською культурою і недостатньо критично вивчали історію Кримського ханства, котре як гальмувало розвиток місцевих продуктивних сил, так і перешкоджало встановленню тісних зв’язків з Руссю”. Та, судячи з тез Б.Рибакова, його все ж особливо непокоїла “історично помилкова оцінка” взаємовідносин Кримського ханства і Росії. Як приклад він навів статтю С.Бахрушина (“История в школе”. – 1936. – №3), в якій “возз’єднання Криму з Росією (підкреслення наше – Авт.) ... розглядається “як анексія, яка призвела не тільки до знищення політичної незалежності татарської держави в Криму, але і до нещадного розорення царизмом тієї красивої і яскравої туземної цивілізації, яка виросла на кримському ґрунті в наслідок різнорідних впливів...” Даючи таку оцінку падінню паразитичної держави, автор не зумів з необхідною для історика широтою поглянути на суть подій і дав наклепницьку, помилкову формулу”³¹.

Тези-накази Б.Рибакова ставили перед дослідниками історії Криму завдання “очистити” історичну науку від таких і подібних їм наклепницьких, помилкових “формул”. Насамперед, дослідникам належало “творчо сприйняти” праці Сталіна (читай: Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка, матеріали і документи XIX – XXV з’їздів ВКП(б) – КПРС, постанови ЦК КПРС – Авт.), які виведуть їх “на вірний шлях дійсного історичного знання”. Всю історію Криму належало розглядати з точки зору виключно (у Б.Рибакова – “единственно” – Авт.) прогресивних зв’язків його “с Русской равниной”, із землеробським населенням Східної Європи в усі епохи, особливу увагу звернути на зв’язки Криму з давніми слов’янами. Б.Рибаков ставив завдання приступити до систематичного і широкого вивчення Тмутараканського князівства і зв’язків Криму з Руссю в Х – XIII століттях, заново переглянути історію кочівників, очистивши її від ідеалізації Хозарії, половців і Кримського ханства, переосмислити роль візантійців і генуезців Криму, враховуючи прагнення “тех, и других оторвать Крым от русских земель” і, нарешті, подамо мовою оригіналу текст Б.Рибакова: “Тщательно изучить историю воссоединения Крыма с Россией и его прогрессивное значение”³². Завершував свою доповідь Б.Рибаков переконанням, що виявлення помилок у вивченні історії Криму шляхом самокритики і товариської критики сприятиме створенню правдивої і повноцінної історії Криму “и почти двухтысячелетней истории русского населения в Крыму”³³. Правда, 1952 року, коли виголошував і публікував тези Б.Рибаков, ніхто з вчених ще не міг передбачити наслідки “товариської критики”, але про долю критикованих “товаришами” М.Грушевського, С.Платонова, М.Слабченка та багатьох інших вчених вони знали добре.

Завдання подальших досліджень історії Криму, як їх за участю Б.Рибакова оприлюднив тоталітарний режим, з передачею Кримської області Російської Федерації до складу УРСР перекинулися й на українську історіографію, завдання якої в свою чергу були визначені тезами ЦК КПРС про 300-річчя “возз’єднання” України з Росією. Ми поділяємо думки Я.Калакури, що з точки зору української історіографії, входження Криму в український адміністративно-етнічний і культурний простір мало суперечливі наслідки. Історики Криму були націлені здебільшого на дослідження російської історії. В українському етнічному і культурному середовищі збільшилася присутність російського елемента, на плечі України звалилася важка спадщина, пов’язана з долею депортованих з Криму сталінським режимом кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців. Перед українськими істориками постало завдання долучити до сфери своїх наукових інтересів дослідження історії Криму, українсько-кримських історичних зв’язків³⁴. До спостережень Я.Калакури додамо лише, що як тези Б.Рибакова, так і тези ЦК КПРС сковували творчу ініціативу вчених, заганяли їх в прокрустово ложе ідейно-політичних настанов КПРС, заохочували – примушували до апологетичної міфотворчості в історичній науці.

Зразком наукової продукції, що появилася за таких умов, є нариси з історії Криму в чотирьох частинах³⁵. Її підготовка науковцями Кримського відділення АН СРСР (Кримської групи Інституту історії АН УРСР) розтягнулася на шістнадцять років. Перші дві частини нарисів опубліковані за загальною редакцією П.Надинського, критикованого свого часу у тезах Б.Рибакова, а заключні дві – за редакцією І.Чирви. Ця робота і до сьогодні залишається єдиною, в якій зроблена спроба системно викласти історію регіону від найдавніших часів до 1965 року. Було б некоректно заперечувати значення узагальненого її авторами фактичного матеріалу. Однак, загальна спрямованість його ви­кладу, оцінки певних процесів, явищ і фактів є ніщо інше як “обґрунтування” згаданих тез Б.Рибакова. Не вдаючись до якихось висновків та оцінок інтерпретації авторами давньої історії Криму, звернемось до окремих положень у трактуванні ними подій останнього часу, які є в тематичних і хронологічних вимірах і предметом нашого зацікавлення. Отже, у згаданих нарисах історії Криму переконливо “доведено” прогресивне значення “возз’єднання” Криму з Росією. Тут в авторів особливих проблем не виникало. Значно “делікатніше” потрібно було вирішувати проблему насильного виселення з Криму болгар, вірмен, греків, німців та, особливо, кримськотатарського народу. У згаданих нарисах про ці акції й слова не мовиться, однак, весь виклад історії Криму мав би мимоволі підвести читача до сприйняття депортаційних дій режиму як адекватної реакції на лінію поведінки представників певних етносів. Створюється враження, що стосовно кримських татар і німців-колоністів авторська версія їх антиросійської та антирадянської діяльності цілком правдоподібна. Кримськотатарські націоналісти 1) в роки Першої світової війни “за вказівкою із Стамбула таємно проводили збір засобів (у тексті “средств” – ? – Авт.) для допомоги Туреччині, яка разом з Германією вела війну проти Росії. Турецькі агенти сподівались відірвати Крим від нашої держави”³⁶; 2) після Лютневої 1917 року революції вони прагнули створити в Криму свою незалежну державу, вели боротьбу проти радянської влади, причетні до знищення уряду радянської соціалістичної республіки Тавріди³⁷; 3) “після розгрому білогвардійщини татарські націоналісти змінили свою тактику. На словах вони визнавали Радянську владу, а по суті продовжували контрреволюційну роботу, зберігаючи для цього свою націоналістичну партію “Міллі-фірка”³⁸; 4) “спираючись на куркульство і заможні верстви населення, буржуазні націоналісти Велі і Умер Ібраімови, Фірдевс, Муслюмов, Чапчакчі, Озенбашли та інші, пов’язані з підпільною контрреволюційною організацією “Міллі-фірка”, користуючись політичною сліпотою окремих працівників обкому партії, проникли в Раднарком і ЦВК Кримської республіки і зайняли тут керівні пости. Зловживаючи своїм становищем і застосовуючи методи залякування і терору, вони впродовж ряду років провадили контрреволюційну підривну роботу... Викриття “ібраімовщини” стало важливим етапом в історії соціалістичного будівництва в Криму”; 5) “фашистське командування створило... з числа татарських буржуазних націоналістів, колишніх куркулів і кримінальних злочинців так звані “загони самооборони”. Зрадники, що поступили на службу до гітлерівців, добре знали місцевість. Вони стали провідниками каральних експедицій, брали участь в боях проти радянських патріотів, блокували шляхи, якими партизани тримали зв’язок з населенням”³⁹.

Що ж до німців Криму, то для доведення їх антирадянськості автори згаданих нарисів вводять до наукового обігу, за висловом Б.Рибакова, дві “формули”: 1) “німці-колоністи аж до Великої Вітчизняної війни по суті були п’ятою колоною германських імперіалістів. З їх числа вербувались німецькі розвідники”⁴⁰; 2) “сильний вплив здійснювали германські імперіалісти на німців-колоністів, особливо на реакційну секту менонітів, яка складалася з куркулів і колишніх поміщиків (підкреслення наше – Авт.). У період масової колективізації вони посилили контрреволюційну агітацію”⁴¹.

Заангажованість авторів нарисів щодо висвітлення життєдіяльності кримських татар та німців, а де була найменша нагода, то й болгар, вірмен, греків, тобто, всіх етнічних громад, що в 40-ві роки були депортовані з Криму, призвела дослідників історії регіону до повної безпорадності у розгляді політики коренізації. Які особливості мала політика коренізації в Криму? Чому, скільки і які національні райони, національні сільські ради, навчальні заклади, культурно-освітні товариства були утворені? Які наслідки мала політика коренізації для жителів Кримської АРСР? Такі питання у згаданих нарисах навіть не ставилися. У них мимохідь йдеться про те, що в 1929 році майже в три рази збільшилась кількість національних сільських рад. “У татарських районнах їх стало 145, в німецьких – 45, грецьких – 7, болгарських – 5”, а в 1930 році з 1045 початкових шкіл нараховувалось 438 російських і українських (підкреслення наше – Авт.), 387 татарських та інші⁴².

У цілому ж, відображення політики коренізації в Криму і до сьогодні залишається “білою плямою” в історії регіону. Не зважаючи на наявний фактичний матеріал, у жодній, як з довоєнних, так і післявоєнних публікацій не робилася спроба неупереджено проаналізувати дані хоча б офіційної статистики. Тим часом, ці дані вельми красномовні.

Важливим і досить цінним для пояснення етнополітичної ситуації в Криму у період здійснення радянської політики коренізації є видання Кримського центрального статистичного управління 1927 р. “Список населенных пунктов Крымской АССР по Всесоюзной переписи 17 декабря 1926 года”.

Попри те, що у цьому виданні кількість сільського населення подається за національною ознакою, визначається кількість шкіл за мовою викладання, а по міському населенню такі дані відсутні, все ж таки є можливість прослідкувати основні тенденції в реалізації політики коренізації, її специфіку. Зробимо це на основі даних про кількісно найбільші етнічні громади сільського населення.

За даними перепису такими громадами були: кримські татари – 146717 чол., росіяни (великороси) – 131802 чол., українці – 51436 чол., німці – 40160 чол., болгари –10916 чол., греки – 9103 чол., євреї – 4463 чол., вірмени – 4233 чол. Цікаво подивитись на компактність проживання згаданих громад. Ми вирішили прийняти за компактне місце проживання населений пункт, в якому мешкає 100 і більше громадян певної національності і чисельно вони домінують над іншими. Виявилось, що у татар таких населених пунктів 380, у росіян – 308, у німців – 129, в українців – 105, у греків – 22, у болгар – 15, в євреїв – 14, у вірмен – 6. Такий аналіз є вагомою аргументацією на користь відкриття національних шкіл. В КАСРР на час перепису їх було (у дужках повторимо кількість населених пунктів, які нас цікавлять): татарських – 315 (380), російських – 264 (308), німецьких – 129 (136), грецьких – 11 (22), болгарських – 10 (15), вірменських – 7 (6), єврейських – 7 (14). До цього добавимо, що на той час діяло ще 2 чеські школи (2 села, в яких проживало понад 100 чехів), 5 естонських (5 сіл) та 42 російсько-татарські школи.

Отже, офіційна статистика показує, що в 105 населених пунктах домінували (понад 100 жителів) українці, але на час перепису населення в Криму не було жодної української школи⁴³. Тому й вигідно було офіційним речникам, а за ними й суспільствознавцям, СРСР приховувати відверту дискримінацію українців Криму посиланнями на спільні росіян і українців показники. На жаль, така практика, як буде показано далі, характерна й для деяких новітніх публікацій.

Завершуючи аналіз нарисів з історії Криму у хронологічних рамках і з тематики, що нас цікавлять, звернемо увагу на тому сюжеті, який делікатно обходять автори. Про депортацію етносів з Криму у нарисах замовчується. Однак, у розділах нарисів, присвячених періоду війни та повоєнних літ, постійно присутні твердження про те, що “робочих рук не хватало повсюду”, йдеться про заселення Криму іммігрантами з Російської Федерації та України, про переселення на півострів десятків тисяч людей, про переїзд туди цілих колгоспів. Причини ж цих явищ залишись утаємничими⁴⁴.

Ідейно-політичну спрямованість нарисів з історії Криму з усією відвертістю розкрив П.Надинський. При цьому він згадав і публікації попередників. “Однако подавляющее большинство ранее написанных трудов и исследований по истории Крыма содержит много принципиальных ошибок и извращений исторической действительности, – писав він. – Это относится не только к трудам буржуазных историков, но, к глубокому сожалению, и к целому ряду работ советских историков. Главная ошибка состояла в том, что история Крыма рассматривалась и освещалась оторвано от истории народов СССР, от русской истории”. I тут же, у вступі до першої частини нарисів П.Надинський заявляв: “В настоящей работе делается первая попытка осветить историю Крыма как неотъемлемое звено истории народов СССР, как историю русского Крыма, исконно русской земли”⁴⁵ (підкреслення наше – Авт.).

Згадані тези доповіді Б.Рибакова та нариси з історії Криму, на яких ми так розлого зупинилися, зайняли особливе місце в радянській (російській і українській) історіографії. Викладені в них підходи до висвітлення історії регіону домінували в радянському суспільствознавстві аж до розпаду СРСР, а окремі з них в певних модифікаціях використовуються до останнього часу. Зішлемося, зокрема, на російське видання 1997 р. роботи А.Андреєва. Він вказує, що напередодні Кримської війни на півострові було лише 15 тис. росіян. Наступні десятиліття були позначені заселенням Криму росіянами, українцями та іноземними колоністами. Йдеться про заселення регіону, крім греків, генуєзців та вірменів, болгарами, німцями, чехами. Подана А.Андреєвим інформація збагачує наші знання в етнополітичній історії Криму, водночас вона вимагає джерельного збагачення, урізноманітнення аспектів етнополітичного аналізу історії Криму, що дасть змогу, звичайно, при бажанні, краще зрозуміти ті проблеми, які дісталися в спадщину століттю XXI. Однак, вирватися з лещат дозволеного до оприлюднення радянським режимом результатів дослідження автор не зумів. На с.189 за довідником Центрального статистичного комітету Міністерства внутрішніх справ Росії за 1865 рік А.Андреєв так подає початок історії Криму в складі Російської імперії: “На полуострове администрации предстояло еще больше забот, надлежало устраивать разоренные или пришедшие в упадок во время его подчинения города, заселять сельбища и образовывать из татар русских граждан” (підкреслення наше – Авт.). У цьому зв’язку значний інтерес представляє вивчення справжніх причин масових вигнань з півострова кримських татар у кінці XVIII та в середині XIX століть. Якби ми не називали ці події – виселення чи відхід татар з Криму – фактом є, що в кінці XVIII ст. Крим залишило, далеко не з власної волі, близько 300 тис. татар, а в середині XIX ст. – понад 141 тис.⁴⁶ Татари масами втікали до турок, кидаючи своє господарство. Зупиняючись на мотивах цієї міграції/депортації татар А.Андреєв пише: “Причины этого ухода (в кінці п’ятидесятих – на початку шістдесятих років XIX ст. – Авт.) еще недостаточно уяснены, остается только заметить, что здесь были и какие-то возродившиеся надежды на Турцию, имевшие отчасти религиозный характер и вместе ложный страх, что татар будут преследовать за их образ действий во время войны” (Кримської війни. – Авт.).

Слід припустити, що причини цих міграцій кримських татар крилися не стільки в тому, на що вказував А.Андреєв, скільки в політиці Російської імперії, в її намаганні “образовывать из татар русских граждан”. Така політика з самого початку була безперспективною.

З огляду на відзначене та з урахуванням того факту, що і в 30-х – 50-х роках минулого століття історіографія історії Криму, як і СРСР – УРСР, хибувала об’єктивністю, дослідження етнополітичних процесів на півострові і на сьогодні залишається вельми актуальним. Так, попри значну кількість публікацій (монографій, статей, збірників документів), в яких йдеться про революційні процеси 1917 – 1920 років у Криму, їх етнополітичні аспекти все ще залишаються не дослідженими. Серед таких публікацій до останнього часу домінували ті, в яких в рамках відповідних ідеологічних догм інтерпретувалася діяльність більшовицької партії в Криму та боротьба за встановлення радянської влади на півострові⁴⁷. Їм притаманна і відповідна спрямованість – показати боротьбу трудящих Криму на чолі з більшовицькою партією проти антинародних контрреволюційних режимів, та очевидна тенденція детально описувати події, пов’язані з встановленням радянської влади та існуванням радянської державності, і досить стисло – ті хронологічні відрізки, коли на півострові встановлювалися інші режими влади. Автори таких публікацій уникали аналізу кримськотатарського національного руху, етнодемографічних змін, кримсько-українських стосунків, а якщо й зверталися до них, то лише з позицій негативу⁴⁸.

З перших років радянської влади кожна праця істориків проходила відповідне тестування на вірність принципам партійності, класовості та інтернаціоналізму. Якщо ж на час публікації роботи якісь її “недоліки” недобачували партійно-радянські цензори, через роки до них поверталися історіографи. Для прикладу звернемось до одного з історіографічних видань 1987 року⁴⁹. У ньому йдеться про підготовку в Україні ряду робіт з історії революції і громадянської війни в Україні – збірника наукових статей “Великий Жовтень і громадянська війна на Україні” (К. – 1973), “Боротьба за владу рад на Україні (К. – 1977), “У боротьбі за Жовтень” (К. – 1982) та інших. Особливо ж виділяється удостоєний Державної премії УРСР в 1969 році двотомник “Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні (К. – 1967), в якому “всесторонне обобщена борьба рабочего класса Украины в союзе с беднейшим крестьянством под руководством партии и В.И.Ленина за создание Украинского рабоче-крестьянского государства – неотъемлемой части Российской Советской Федерации”⁵⁰ (підкреслення наше – Авт.). Своїм змістом, констатували історіографи, вказана праця наносить серйозний удар по фальсифікаторських домислах “буржуазно-націоналістичних писак”, які марно намагалися роз’єднати братні народи, представити революцію в Україні абсолютно особливою, що нічого спільного не має з революцією в Росії⁵¹.

Такі “формули” влаштовували тоталітарний режим. Проте в даному випадку нас не стільки зацікавили ці звичні для радянської історіографії оцінки, скільки спроба авторів ревізувати уже опубліковане. З цією метою історіографи у 1987 році повертаються до роботи учасника революції В.Єлагіна, який 1923 року опублікував (1924 року робота передрукована у збірнику “Революция в Крыму”)⁵² “перше дослідження про буржуазно-націоналістичний рух кримських татар в 1917 – 1918 рр.” (підкреслення наше – Авт.). За оцінкою історіографів, В.Єлагін “допустив помилку, назвавши татарських буржуазних націоналістів “революційними демократами”⁵³. Зауваження були висловлені і щодо роботи М.Бунєгіна (“Революция и гражданская война в Крыму: (1917 – 1920) – Сімферополь. – 1927) та М.Атласа (“Борьба за Советы. Очерки по истории Советов в Крыму: 1917 – 1918 гг.” – Симферополь. – 1933). Автори названих робіт, відзначали історіографи, “не були послідовними в критиці татарських буржуазних націоналістів”, М.Бунєгін характеризував рух кримських татар як прогресивний, утворений татарськими націоналістами військовий штаб – як революційний, а М.Атлас писав про “відносну” революційність мусульманського Виконавчого комітету і його організацій на місцях⁵⁴. Згадані і подібні до них “помилки” попередників мали виправляти автори “подальших досліджень” історії Криму.

Такими підходами до розгляду етнополітичних проблем минулого регіону відзначалися й інші історіографічні видання СРСР – УРСР. Для прикладу назвемо збірку статей, підготовлену науковцями найавторитетніших в галузі історії Великої Вітчизняної війни установ – Інституту історії АН СРСР, Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС та Інституту воєнної історії Міністерства оборони СРСР⁵⁵. Як справедливо відзначає Гульнара Бекірова, інтерпретації подій війни в Криму, як і інших періодів історії Криму, цілком залежали від політики щодо кримськотатарського народу. А оскільки повернення кримських татар на рідні землі зовсім не входило до планів радянського керівництва, в цих умовах історіографічний дискурс, що культивував образ “народу-зрадника”, вочевидь перетворився в інструмент влади для виправдання такої політики.

Радянська (російська і українська) історіографія надто важко долала так і не подолавши, ідеолого-політичні стереотипи щодо причин депортації кримських татар та інших етнічних груп населення Криму. Власне, щодо депортації болгар, вірмен, греків і німців Криму в роки Великої Вітчизняної війни і на сьогодні відсутні навіть спроби об’єктивного аналізу причин цієї акції. Радянська історіографія, з огляду на політичну кон’юнктуру, такі питання обминала⁵⁶. Натомість, домінуючою, як в працях з історії, так і в історіографічних роботах, стають проблеми дружби народів СРСР на всіх етапах його існування, зближення націй і народностей, розквіту та взаємозбагачення їх культур, формування нової історичної спільноти людей – радянського народу, приховану суть яких складала всеохоплююча політика зросійщення⁵⁷.

Впродовж десятиліть наполегливої боротьби кримських татар за право повернення на історичну батьківщину партійно-радянське керівництво СРСР, в плани якого зовсім не входило справедливе вирішення цього питання, вдавалося до різного роду маніпуляцій з метою ввести в оману як кримськотатарський народ, так і світову громадську думку. Аналіз політико-правових актів СРСР – УРСР 60-х – 80-х років щодо депортованих кримських татар переконує в тому, що курс на “новий Крим”, Крим без кримських татар комуністичного режиму залишався незмінним⁵⁸. За таких умов залишалася стриноженою й історична наука, історіографія. 1974 року в серії книг з історії міст і сіл України публікується й робота з історії міст і сіл Кримської області⁵⁹. “На основі марксистсько-ленінської методології (читай: партійних директив – Авт.) в ній (у названій роботі – Авт.) узагальнено великий джерелознавчий матеріал з історії населених пунктів Кримської області з стародавніх часів до наших дні, – заявляли автори книги. – Історія краю подається в тісному зв’язку з історією великого російського (у тексті – русского – Авт.) і інших братніх народів країни”⁶⁰. У цьому виданні, що, безсумнівно, в цілому збагатило радянську історіографію, своєрідним чином згадується про депортацію кримських татар. “У знищенні радянських людей, – читаємо в роботі, – брали участь татарські буржуазні націоналісти, які в роки тимчасової німецько-фашистської окупації активно співробітничали з гітлерівцями” (підкреслення наше – Авт.). Така “формула”, що відповідала настановам партії, все ж звужує коло “зрадників”, але, водночас, наголошує на їх активному співробітництві з гітлерівцями. По-перше, це досить важливо само по собі, а, по-друге, ця “формула” супроводжується підрядковим посиланням. Звучить воно так: “Весною 1944 року, після визволення Криму від фашистських загарбників, в умовах війни, що продовжувалася, татари, що проживали в Криму, переселені в інші райони країни. Факти активного співробітництва з німецькими загарбниками частини татар були необґрунтовано віднесені до всього татарського населення Криму. Ці звинувачення зняті Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”⁶¹. Такаж “формула” закладена і в нарисах Кримської обласної партійної організації, опублікованих через сім років після згаданого видання⁶². Тобто, продовжувалася усталена за радянських часів традиція – історіографія могла, мала право, лише коментувати відповідні рішення партії та уряду.

Зміни, обумовлені новими реаліями, в політиці партійно-радянського режиму щодо кримських татар настали лише 1988 року, після опублікованого в пресі “повідомлення Державної комісії, утвореної для розгляду звернень громадян з числа кримських татар”, та, особливо, після ухвалення 14 листопада 1989 року Декларації Верховної ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав”⁶³. На ці політико-правові акти історіографія зреагувала досить швидко. Уже 1988 року сімферопольське видавництво “Таврія” публікує у формі запитань і відповідей роботу, в якій чи не вперше порушуються і питання етнополітичного розвитку Криму⁶⁴. Не вдаючись до детального аналізу згаданої публікації, в якій чимало відповідей на поставлені запитання викликають нові запитання, зазначимо, що в ній присутній і кримськотатарський аспект проблеми. Більш того, подано національний склад учасників партизанського руху. “На 15 січня 1944 р. серед 3733 партизан було 1944 росіян (“русских”), 348 українців, 22 білоруси, 598 татар, 69 вірмен, 134 грузини, 66 азербайджанців, 6 казахів, 8 узбеків. В рядах партизанів боролись також поляки, чехи, словаки, румуни, болгари, греки, іспанці – всього представники 35 націй і народностей”. Серед підпільних організацій, що діяли в Криму під час окупації названа організація Абдулли Дагджі (“дядя Володя”), яка діяла з серпня 1942 року по липень 1943 року. Дві третини з 78 її учасників складали татари”⁶⁵.

Декларація Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року, якою вищий законодавчий орган країни беззастережно засудив “практику примусового переселення цілих народів як найтяжчий злочин, що протирічить основам міжнародного права, гуманістичній природі соціалістичного ладу” та заявив про необхідність вжити “відповідні законодавчі заходи для безумовного відновлення прав усіх радянських народів, які зазнали репресій”⁶⁶, відкривала науковцям можливості залучення до аналізу етнополітичних процесів в СРСР наявних зарубіжних видань⁶⁷ та великої, але раніше недоступної дослідникам, джерельної бази архівів країни. На задекларовану зміну політики Москви щодо депортованих народів уже 1992 року зреагувала російська історіографія. Опубліковані того року праці В.Возгріна⁶⁸ та М.Губогло і С.Червонної⁶⁹, а також статті І.Прибиткової і С.Макеєва та В.Небоженко⁷⁰ на широкому історичному фоні порушили етнополітичні проблеми регіону, приділивши основну увагу витокам та наслідкам депортаційної акції комуністичного режиму щодо кримськотатарського народу в 1944 році. Історіографічне значення названих робіт незаперечне. В історичну науку їх автори внесли нові знання, спонукали науковців до відвертої дискусії. Насамперед, це стосується праць В.Возгріна⁷¹. Т.Горбань, наприклад, закидає автору, що попри задеклароване прагнення відійти від “марксистсько-ленінської методлології” у трактуванні історії Криму періоду Української революції, остаточно подолати упередження минулого, зокрема великодержавницький підхід, “автору не завжди вдається це зробити”. Т.Горбань відзначає “надмірне захоплення автора (В.Возгріна – Авт.) історичною літературою тоталітарної доби, зокрема, працями М.Бунєгіна, А.Бочагова, П.Надинського та ін.”. І хоча В.Возгрін називає цих авторів “сталінськими фальсифікаторами”, “тим не менш, продовжує Т.Горбань, використовує їх праці як одне з основних джерел у власному дослідженні – і окрім змістового масиву, часом переносить до власної монографії й оціночні судження “фальсифікаторів”⁷². О.Галенко закидає В.Возгріну намагання обмежити кримські набіги, а, отже, й работоргівлю, на українські та російські землі першою половиною XVII ст. і, з посиланням на одного з найавторитетніших дослідників історії Османської імперії та Кримського ханату професора Галіла Іналджика, доводить, що останній такий набіг татар відбувся у 1769 році під проводом Крим-Гірей-хана⁷³. І, нарешті, В.Котигоренко, зупиняючись на працях В.Возгріна, звертає увагу на однобічне трактування ним таких рис російської ментальності, як її бінарний маніхейський характер, посилений пануванням закритої общини і візантійським ідеологічним впливом. В.Котигоренко вважає надміру категоричним висновок В.Возгріна, що в “Росії склався той політичний тоталітаризм й ідеалізація внутрішньої несвободи, що характерні для закритого суспільства”. В.Котигоренко вбачає в публікаціях В.Возгріна ідеалізацію традиційного кримськотатарського суспільства, асоціювання з ісламом таких “традиційних для Криму цінностей”, як свобода совісті, пересування, занять, релігійна і міжетнічна терпимість, економічна і суспільна динамічність, соціально-правова рівність. Водночас В.Котигоренко солідаризується з В.Возгріним у тому, що більшовизм був чужим для життєвих основ і національної культури кримськотатарського народу, що “насаджування цієї російської системи вимагало ламання не лише релігійних чи естетичних поглядів, а й усього світу кримського татарина, його власного світу”⁷⁴.

Ми дещо детальніше зупинились на працях В.Возгріна та відгуках на них інших науковців не для того, щоб пристати на той чи інший бік. Хочемо лише ще раз показати, що з кінця 80-х років минулого століття історіографія, які історична наука загалом, вступила в новий етап свого розвитку, перед історіографією відкрилися можливості оцінювати роботи дослідників за суто науковими, а не ідейно-політичними критеріями. Відновлення державної незалежності України дало нові імпульси відродженню національних традицій української історіографії. Повернення до наукового обігу праць В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Дорошенка, О.Єфименко, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко та інших авторів, заборонених в Україні за радянських часів, а також встановлення контактів вітчизняних дослідників із зарубіжними українськими науковими інституціями поклали початок інтеграції національної історіографії, урізноманітнили методологію історичних досліджень.

Запит суспільства на дослідження етнополітичних та етноконфесійних процесів в Україні було зреалізовано утворенням у вузах країни кафедр етнополітології, українознавства, народознавства, а в системі Національної академії наук – утворенням Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, Інституту сходознавства та інших структур. Інститут сходознавства НАН України було відновлено в жовтні 1991 р., що співпало з проведенням міжнародної орієнталістичної конференції “Україна і Османська імперія XV – XVIII cт.: Проблеми джерелознавства та історіографії” (20 – 26 жовтня 1991)⁷⁵, яку ініціювали і організували провідні науковці-тюркологи інституту⁷⁶. Одна з сесій конференції була присвячена проблемам історії Кримського ханату, проте більшість доповідей не оминула цієї тематики. Цим інститут визначив кримську тематику турецько-татарської доби одним із пріоритетних напрямів своїх досліджень та науково-організаційних заходів.

Розгортання таких досліджень стримувалося браком фахових тюркологів і відсутністю тюркологічної освіти в Україні. Тому початкові роки існування Інститут сходознавства намагався, з одного боку, організаційно зміцнити навіть нечисленне середовище тюркологів України, а з іншого, влити його в міжнародне наукове товариство. Інститут залучив до співпраці тюркологів, які мешкали по всій Україні і за її межами⁷⁷, утворив постійно діючі семінари⁷⁸, заснував спеціалізовану раду для захисту дисертацій⁷⁹. Також інститут виступив організатором⁸⁰ і співорганізатором конференцій з участю іноземних тюркологів⁸¹, іноземні вчені запрошувалися для друкування своїх досліджень у виданнях інституту. Інститут сходознавства заснував два журнали – “Східний світ” (з 1993 р.) та “Сходознавство” (з 1997 р.), в яких друкувалися матеріали з історії турецькотатарського Криму.

Стосовно мети наукових досліджень Криму Інститут сходознавства намітив початково поглиблено досліджувати оригінальні джерела і популяризувати історіографічну спадщину з історії Османської імперії, оскільки в татарсько-турецьку добу весь Крим, включно з Кримським ханатом, входив до її складу. На виконання першого завдання працівники інституту видали студії османських джерел до історії Криму, кримсько-турецько-українських стосунків, тюркської топонімії⁸². Стосовно ж історіографічної спадщини, то, по-перше, “Східний Світ” передрукував кілька найважніших праць історії Криму, що були надруковані або підготовлені до друку у 1920 – 30 рр.⁸³, а по-друге, інститут перевидав дві важливі праці з історії Османської імперії⁸⁴.

Інститут сходознавства створив Кримське відділення у м. Сімферополі 1994 р. Враховуючи наявність і перспективу долучення до наукової роботи знавців мов та літератури народів Криму (кримськотатарської, караїмської, грецької, урумської, вірменської та інших), його пріорітетним напрямком було визначене дослідження і введення до наукового обігу нових джерел до історії Криму, а передусім золотоординського та ханського періоду. Проте потрібного середовища для виконання цієї місії в кримському відділені ще не утворилось, і в його друкованій продукції єдиним оригінальним джерельним виданням на цю тему є збірка подорожніх нотаток османського мандрівника Евлії Челебі з XVII ст.⁸⁵. З дотичних напрямків тематики монографічні праці торкаються греків та кримчаків⁸⁶, проте й вони аналізують переважно уже введені до наукового обігу джерела. Друкуються праці і у науково-популярному жанрі⁸⁷. Основним же напрямком роботи Кримського відділення від самих його початків залишається вивчення археологічних пам’яток візантійського часу у Криму, що наочно ілюструють публікації щорічника “Матеріали з історії, археології та етнографії Таврії”, та перевидання наукової спадщини⁸⁸. Як на позитивний здобуток можна звернути увагу на пожвавлення етнографічної польової роботи в Кримському відділенні Інституту сходознавства. Проте в цілому існуюче на сьогодні в інституті та його кримському відділенні середовище науковців не проводить дослідження і введення у науковий обіг оригінальних джерел османсько-турецькою та кримськотатарською мовами. Однак, це не стільки їхня вина, скільки їх біда – матеріально така можливість не забезпечена.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, утворений у грудні 1991 року, став центральною науковою інституцією, покликаною до освоєння масиву етнополітичних питань, як тих, що дісталися суспільству у спадок, так і породжених новими реаліями, аналізу і прогнозування політичного процесу в Україні. Національна історіографія збагатилася значною кількістю різножанрових праць етнополітичної та етноконфесійної спрямованості⁸⁹. Серед таких праць наш інтерес фокусується насамперед на дослідженнях з історії Криму. Особливий історичний сюжет за витоками, перебігом подій, за формами і методами вирішення являє собою проблема депортації з Криму кримськотатарського народу, болгар, вірмен, греків, німців. Дослідження цієї проблеми здійснюється на основі багатостороннього підходу, з позицій політематичності.

Чи не вперше в умовах незалежності України широкий спектр політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх, релігійних проблем депортованих у травні 1994 року обговорили суспільствознавці країни на міжнародній науковій конференції⁹⁰, співорганізаторами якої виступили Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Інститут сходознавства ім. А.Кримського, Меджліс кримськотатарського народу і Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. Опубліковані доповіді і повідомлення учасників конференції не тільки збагатили основи національної історіографії, визначили напрями подальших наукових досліджень, але й мали практично-політичне значення. Учасниками конференції обговорювалися й складові державної етнополітики, що гарантувала б права всіх етносів України.

Науковому осмисленню кримськотатарської проблеми значно посприяли проведені Українським незалежним центром політичних досліджень конференція (листопад 1998 р.) з проблем політичної та соціальної інтеграції кримських татар в українське сусппільство, а також чотири “круглі столи”, присвячені різним аспектам адаптації кримських татар та забезпечення їхніх прав⁹¹. Участь в їх роботі разом з науковцями також політиків, державних службовців, представників громадських обєднань дала змогу оцінити перспективи і форми поєднання теоретичних дослідницьких підходів з потребами політичної і державної практики.

Таку ж мету переслідували і цілий ряд науково-практичних конференцій, “круглих столів”, форумів, проведених у Криму, у тому числі за участю Верховного комісара з питань національних меншин Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) та Британської Ради в Україні⁹².

Такі зібрання науковців та практиків у сфері етнополітики мали двояке значення. З одного боку, доповіді дослідників були певним внеском у національну історіографію, а, з другого боку, ухвалені такими зібраннями рекомендації збагачували дослідницьку базу науковців. Зокрема, багаторічну діяльність в Україні місії ОБСЄ, її Верховного комісара з питань національних меншин проаналізував В.Кулик. Ця діяльність проявлялася в руслі визначення статусу АРК, щодо повноважень регіональної і центральної влад, українсько-кримсько-російських відносин, забезпечення прав усіх етнічних спільнот Криму, особливо ж, інтеграції репатріантів в українське суспільство⁹³.

Дещо в іншому ракурсі слід розглядати значення згаданого міжнародного Форуму з культури і національної ідентичності. Серед його учасників було 27 представників органів державної влади, 17 активістів громадських організацій, 9 науковців, 5 представників міжнародних організацій, 5 практичних працівників у сфері культури та освіти та 7 експертів із Сполученого Королівства Великобританії, Польщі, Казахстану, Нідерландів. У 42 доповідях учасників Форуму було проаналізовано стан культури й освіти етнічних спільнот Криму в контексті світового досвіду, окреслено перспективи збереження і розвитку культурного розмаїття. Такі перспективи учасники Форуму визначили у спеціальному Меморандумі⁹⁴, положення якого в свою чергу можуть бути предметом аналізу науковців.

Значно збагатилася джерельна база дослідження етнополітичних та етноконфесійних процесів у Криму, зокрема, для вивчення проблем депортованих кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців. Зусиллями фахівців були підготовлені збірники документів та матеріалів, які дають змогу простежити основні віхи їхнього трагічного шляху, починаючи від депортації до надання їм права на повернення до Криму, а також хід їхнього облаштування на батьківщині⁹⁵. Крім того, документальні джерела стали постійною рубрикою періодичних видань, таких як “Кримські студії”, які видаються як інформаційний бюлетень Центру інформації та документації кримських татар, а також “Кримськотатарське питання” – журнал Кримського центру незалежних політичних дослідників і журналістів та інших. Якщо у другому з видань домінують документи, які стосуються сьогоденних проблем кримських татар, то у першому віддається перевага документам з історії народу, його національного руху. Про підступні методи розправи над активістами кримськотатарського національного руху в часи комуністичного правління дає збірник документів про судове переслідування лідера цього руху М.Джемільова у 1983 – 1984 рр⁹⁶. У передмові до збірника Н.Беліцер зазначала: “... сьогодні стає ясним, що масовий характер, високий ступінь організованості і принципово ненасильницький характер боротьби кримськотатарського народу за свої права зробив її унікальним феноменом радянської і пострадянської епохи, який все ще очікує на всебічне вивчення і осмислення⁹⁷.

Проблема репатріації та облаштування кримських татар є сучасним феноменом. Однак, цим не можуть бути заперечені її історичні витоки, адже поведінка усіх причетних до неї етнополітичних суб’єктів значною мірою зумовлена їхнім сприйняттям історії минулого, відносин кримських татар із словянським населенням. У цьому сенсі центральним пунктом наукових публікацій були узагальнюючі демографічні дані про кількість депортованих, їх географічне розміщення, людські, матеріальні, майнові і моральні втрати під час депортації та їх вплив на чисельність національних громад.

Певно, є підстави погодитись з О.Галенком, який на підставі історіографічного аналізу робить висновок, що хронологію, обставини та кількісні параметри депортацій на сьогодні можна вважати встановленими. Подальший поступ наукових досліджень цієї проблеми може бути забезпечений хіба що через ширше залучення наративних даних та неофіційної статистики про депортації для аналізу достовірності офіційних даних⁹⁸.

Щож до наукового осмислення проблеми репатріації, облаштування та інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство, то історіографія її перебуває в постійному розвитку. На кінець 90-х років вона збагатилася дослідженнями основних складових проблеми облаштування репатріантів – політико-правового статусу, капітального і житлового будівництва, забезпечення зайнятості, соціального захисту, відтворення і збереження національного і культурного середовища. У цьому зв’язку доречно назвати статтю Р.Ільясова⁹⁹ та дві монографії – “Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство” (авт. кол.: Габріелян О., Єфімов С., Зарубін В. та ін. – Сімферополь. – 1998) і “Повернення кримських татар. Хроніка подій (авт. Тищенко Ю., Піховшек В. – К. – 1999). Перша з названих монографій на фоні етнополітичної історії Криму висвітлює питання повернення і облаштування репатріантів та етносоціальні процеси у їхньому середовищі. Інша монографія за масивом зібраного матеріалу (офіційні документи, заяви, публікації преси), покладеного в її основу, може вважатися своєрідним літописом процесу повернення і облаштування кримських татар, тих конфліктних ситуацій, що виникали при вирішенні різноманітних питань політико-правового, фінансово-економічного, етнокультурного та етноконфесійного характеру. Слушним є висновок авторів, що проблема кримськотатарського народу не повинна зводитись до соціально-економічної сфери, що всі інші питання – політичні, правові, культурні, мовні, релігійні є однаково важливими, що політика та економіка є неподільними. Схвалений Верховною Радою України Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” (1991 р.) та ухвалене на його підставі рішення про підготовку та видання в усіх регіонах країни серії науково-документальних книг “Реабілітовані історією” стимулював дослідження проблеми репресій і в Криму. Ряд змістовних робіт, підготовлених на основі раніше недоступних для науковців архівних джерел, опублікували В.Петров, Д.Урсу А.Г. і В.Г.Зарубіни, В.Брошеван і В.Ренпенінг, Л.Вакатова, Д.Омельчук, С.Філімонов. Вони фактично заклали основи вивчення масових репресій в Криму за політичними, етнічними і соціальними ознаками. Водночас ці праці, серед яких звернули увагу громадськості дві публікації Д.П.Урсу¹⁰⁰, акцентують увагу на потребі збирання та обліку культурної спадщини кримських татар як основи розвитку сучасної культури народу. Цій проблемі була присвячена міжнародна наукова конференція¹⁰¹. Опубліковані російською, кримськотатарською, українською та турецькою мовою, матеріали конференції висвітлюють трагічну долю як окремих осіб, так і всього кримськотатарського народу. Адже “лише за перші три десятиріччя комуністичного режиму, – говорив у вступному слові на згаданій конференції М.Джемільов, – було знищено кримських татар, в першу чергу інтелігенції, в десятки разів більше, ніж за всі попередні півтора століття царизму”¹⁰².

Введення до наукового обігу значного фактичного матеріалу про політичні репресії в Криму проти росіян, німців, естонців, кримських татар в радянські часи створює можливості підготовки узагальнюючих праць. Такою є, зокрема, монографія “Политические репрессии в Крыму (1920 – 1940 годы)”, в якій розкривається механізм проведення репресивних акцій, їх спрямованість, специфіка в часі¹⁰³. Репресивна політика радянської влади, доводять автори монографії, була інтернаціональною, її жертвами стали представники всіх народів країни. Її зміст, характер і причини все ще чекають на осмислення.

Спроба історіографічного аналізу проблеми повернення, облаштування та інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство, зроблена Н.Макаренко, Ю.Поліщуком, О.Ляшенком, В.Котигоренком і М.Панчуком, О.Калакурою, В.Войналовичем¹⁰⁴, може отримати різні оцінки, але на сьогодні це єдине, не рахуючи монографії О.Рафальського¹⁰⁵, видання історіографічного характеру щодо вивчення етнополітичного розвитку Криму у ХХ – XXI ст. Історіографічний аналіз, як і етнополітичні дослідження, мають бути одинаково динамічними, як і досліджувані процеси. З огляду на це, слід звернути увагу на опубліковані матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, проведеної Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Державним комітетом України у справах національностей та міграції у травні 2004 року¹⁰⁶. Доповіді і повідомлення учасників конференції містять значний приріст знань з досить широкого кола проблем, що обговорювалися. Причому, якщо на згаданій конференції 1994 р. (до 50-річчя депортації) висвітленню проблем кримськотатарського народу було присвячено 22 доповіді і лише 4 – інших депортованих етнічних громад, то на конференції 2004 р. (до 60-річчя депортації) таких доповідей було відповідно 25 і 16. Крім того, згадані конференції 1994 і 2004 років, як і аналіз наявних публікацій, засвідчує все ширше залучення до досліджень етнополітичної історії Криму, окрім лідерів етнічних громад, скажімо, для прикладу, М.Джемільова та Р.Чубарова¹⁰⁷, представників цих етнічних спільнот регіону. Вважаючи таке явище позитивним, що зміцнює процеси самоусвідомлення, ми водночас свідомі того, що визначальним при цьому є професіоналізм дослідників. Зразком такого вдалого, на нашу думку, співпадіння є праці Гульнари Бекірової¹⁰⁸. Вони не тільки збагачують історіографічний дискурс, але й акцентують увагу на мало або й зовсім недосліджених проблемах.

З-поміж праць останнього часу, що стали помітним внеском у наукове осмислення специфіку та тенденцій етнополітичного розвитку Криму стала монографія В.Котигоренка¹⁰⁹. Її автор аналізує історичне коріння, причини та чинники колізій у динаміці суспільних відносин в автономії, пов’язаних з особливостями формування сучасної етнодемографічної структури населення півострова. Проблемами соціальної адаптації та інтеграції репатріантів і пoлітичними орієнтаціями їхньої еліти, передовсім лідерів Меджлісу кримськотатарського народу, відносинами між різними етнічними сегментами кримського загалу та їхніми громадськими організаціями, між структурами центральної влади та органами влади й місцевого самоврядування АРК. Привертають увагу пропозиції автора монографії щодо вдосконалення правових засад форму вання представницької влади автономії, реального забезпечення прав осіб, які повернулися й повертаються з місць депортації, та їхніх нащадків, легітимації їхніх представницьких органів, суспільного статусу тощо.

Спільною ознакою праць з історії Криму, опублікованих в умовах незалежності України, є намагання їх авторів розглядати етнополітичні та етноконфесійні процеси в регіоні крізь призму становлення національної ідентичності кримчан, а отже, й їхньої орієнтації чи на Україну, чи на Росію, чи на якусь іншу силу. Саме цим і пояснюються підходили авторів до висвітлення як давньої так і новітньої історії Криму, їх намагання “вписати” Крим у тло української історії, або ж навпаки. У цьому зв’язку заслуговують на увагу монографія Ю.Зінченка “Кримські татари. Історичний нарис (К. – 1998) та невеличка праця В.Чумака “Україна і Крим: спільність історичної долі” (К. – 1993), назва якої говорить сама за себе. Але ще більше про свою сутність говорить газетна публікація О.Міндюка “Українці – корінний народ Криму” (газета “Дзвін Севастополя”. – 1997. – липень).

Не позбавлена прагнення устародавнити українську історію Криму і досить змістовна, особливо щодо радянських часів, книга В.Сергійчука¹¹⁰. Це, певно, одна з не багатьох робіт останнього часу, в якій на основі архівних матеріалів об’єктивно відтворені етнополітичні процеси в Криму, починаючи з Лютневої 1917 року революції й до наших днів, зроблена спроба вирватися з лещат заідеологізованої історіографії радянських часів. Чимало положень праць В.Сергійчука, зокрема, про кримсько-українські стосунки доби Української революції, про своєрідність здійснення в регіоні політики коренізації, про переселенський рух у зв’язку з депортацією кримських татар й інших етнічних громад Криму та інші, заслуговують на подальше наукове осмислення. Такі перспективи наукового дискурсу видаються продуктивними, адже йдеться про формування національної ідентичності в Криму, і в Україні вцілому, не в рамках етнічності, а в рамках громадянства. Тобто, громадянин України, який свідомо відносить себе до української нації, може водночас ототожнювати себе етнічно із росіянами, євреями, німцями, вірменами, кримськими татарами та іншими етносами, яких нараховується в Україні понад 130.

У тісному зв’язку з осмисленням проблеми громадянської ідентичності, як складової формування української політичної нації, в наявних публікаціях розглядаються і геополітичні аспекти, зовнішньополітичні орієнтації мешканців Криму в контексті українсько-російських відносин. У працях М.Савченка¹¹¹, А.Мальгіна¹¹², Л.Грача¹¹³, М.Багрова¹¹⁴, В.Буткевича¹¹⁵ та інших авторів концентрується увага на правовому врегулюванні статусу АРК, виборах президента і парламенту автономії, поділі Чорноморського флоту та у цьому зв’язку взаємовідносин України і Росії, етнополітичних і етноконфесійних процесах. До наукового обігу введено обширний фактичний матеріал, запропоновані авторські інтерпретації процесів, явищ і фактів, що можуть стати предметом подальших наукових дискусій. Принаймні, уже зараз слід було б звернути увагу читача на підходи окремих авторів до висвітлення етнополітичних аспектів історії Криму.

У згаданій праці А.Мальгіна до наукового обігу введено чимало нових фактів, і в цьому її цінність. Водночас, викликає подив якась “малоросійська” версія їх викладу, намагання автора за допомогою статистичних даних, узагальнених щодо росіян і українців, довести “російськість” Криму. “Напередодні революції 1917 року, – пише А.Мальгін, – національний склад населення (Криму. – Авт.) виглядав так: понад 50% населення становили росіяни (велико- і малороси), близько 25% – кримські татари, решта 25% припадали на представників інших національностей”¹¹⁶. Не бачить, чи то ж не хоче бачити автор різниці між українцями і росіянами Криму і щодо виборів президента і парламента Криму 1994 року. Вибори, на думку А.Мальгіна, “свідчать про те, що ніякої реальної різниці у поглядах і очікуваннях між “російською” і “українською” складовими кримської спільноти не існує, а ми маємо справу з єдиною кримсько-словянською общиною”¹¹⁷. Однак, зазначимо від себе, ми маємо справу не лише з “кримсько-словянською общиною”, але й з кримськотатарським народом, багатьма іншими етнічними спільнотами Криму, що шукають своє місце в поліетнічній, поліконфесійній, полікультурній Україні, яка гарантувала їм всебічний розвиток.

З огляду на це, зацікавленням дослідників може бути, і є лінгвістична ситуація в АРК. Торкається цього питання і А.Никифоров¹¹⁸. Населення Криму, пише він, зовсім позбулося лінгвістичної опозиції. Не тільки для етнічних росіян (тобто, для 2/3 кримчан), але і для 47,45% етнічних українців (26% населення півострова) російська мова є рідною. Посилаючись на не названі емпіричні дані і соціологічні виміри, А.Никифоров твердить, що навіть повернення на півострів майже чверті мільйона кримських татар не похитнуло позицій російської мови як засобу спілкування поліетнічного населення Криму. “Мало того, важливо відзначити, – продовжує автор, – що репатріанти попадають в Криму в звичне і прийнятне для них мовне середовище. Хоча в цій сфері вони можуть відчувати себе відносно комфортно”¹¹⁹. Облишимо поза увагою наведені А.Никифоровим цифри та відсотки, тим більше, що подані вони за даними перепису населення не 2001, а 1989 року. Що ж до лінгвістичної комфортності кримських татар, то тут постає, принаймні, кілька запитань. А якою була лінгвістична ситуація для татар до їх примусової депортації? Якою була вона в місцях спецпоселення депортованих? Які чинники і чому обумовили “відносну комфортність” кримських татар у теперішньому мовному середовищі? У контексті формування української політичної нації відповіді на такі запитання могли б мати конструктивну спрямованість. Як і розмірковування М.Багрова¹²⁰ щодо формування в Криму субетноса. Вживання самого терміна субетнос стосовно етнічного складу населення Криму видається нам некоректним, недисциплінарним, адже етнологія, як наука, визначальною ознакою субетносу визнає його приналежність до того чи іншого етносу. Цікаво було б довідатись, до якого етносу – українців чи росіян – відносить “кримський субетнос” М.Багров. Спонукає до роздумів і інша сентенція автора. “Структуризація кримського суспільства повинна проходити не за національною ознакою, не за політичною орієнтацією (ми поділяємо таку думку М.Багрова. – Авт.), а за пасіонарною ознакою”¹²¹ (підкреслення наше. – Авт.) Ми поділяємо думку автора, що структуризація кримського суспільства має відбуватися не на основі національності чи політичної орієнтації. Та, водночас, переконані, що така структуризація повинна відбуватися і не за пасіонарною ознакою, а виключно на основі громадянської ідентичності, за якої жителі Криму, незалежно від етнічного походження, ідентифікують себе громадянами України. З усіма похідними, що з цього витікають.

Що ж до пасіонарної ознаки, то потрібно було б вияснити, чи був природнім, і коли, і, взагалі, чи був, якийсь пасіонарний поштовх кримчан, що викликав би ті процеси, які, як доводить етнологія, супроводжують цей поштовх. Чи, бува не вважає М.Багров таким поштовхом не завжди добровільне переселення до Криму росіян та українців після депортації кримських татар та інших етнічних груп. Відчуваючи, певно, деяку теоретичну плутанину у своїх роздумах (що само по собі є позитивом нашого часу – Авт.) М.Багров доходить висновку: “Жителі Криму мають відчути, що вони єдина спільнота, кримчани (читай: одесити, полтавці, львів’яни – Авт), складова частина народу України”, тобто, добавимо від себе, – складова частина єдиної української політичної нації.

Отже, такими нам видаються проблеми (висвітлені, мало досліджені, сфальсифіковані, замовчувані та ін.) етнополітичної історії Криму, як давні, так і сьогоднішні. Автори запропонованої читачеві монографії свідомі того, що підготовка наукової етнополітичної історії Криму ще попереду, що дана монографія – лише одна з версій, авторська інтерпретація цієї історії ХХ – поч. ХХI століть.

¹ Секиринский Сергей. Крым в геополитических разломах Восточной Европы // Отечественная история. – 1992. – №2. – С.46.

² Див.: Кравченко Володимир. У пошуках квадратури кола // Український гуманітарний огляд. Вип. 5. – К. – 2001. – С. 128.

³ Зязюн І.А., Сагач Г.М. Краса педагогічної дії. – К. – 1997. – С. 58.

⁴ Павленко Ю.В. Альтернативные подходы к осмыслению истории и проблема их синтеза // Философия и общество. – 1997. – №3; його ж. Історія світової цивілізації. – К. – 2000; Ткаченко В.М. Україна: історіософія самоорганізації. – К. – 1994; Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні // Український історичний журнал. – 1999. – №3; Ткаченко В., Реєнт О. Україна: на межі цивілізацій (історико-політичні розвідки). – К. – 1995.

⁵ Колесник Ірина. Методологія історії чи історія методології: метафори історичного дискурсу // Український гуманітарний огляд. – К. – 2001. – №5. – С. 55-85.

⁶ Довідник з історії України. – К. – 2001. – С. 369.

⁷ Національний склад населення України та його мовні ознаки за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – К. – 2003. – С. 126.

⁸ Hammer-Purgstall J. Ceschichte der Chane der Krim unter osmanischer Herrschaft. – Wien. – 1856. – 258 s.; Хартахай Ф. Историческая судьба крымских татар // Вестник Европы. – 1866. – №2. – С. 182-236; 1867. – №2. – С. 140-174; Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Османской Порты до начала XVIII века. – СПб. – 1887; його ж. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты в XVIII столетии. – Одесса. – 1889.

⁹ Галенко О. Тягар стереотипів // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – К. – 2004. – С. 81-101.

¹⁰ Цит. за: Пріцак О. Про Агатангела Кримського у 120-і роковини народження // Східний світ. – 1993. – №1. – С. 21.

¹¹ Див.: Східний світ. – 1993. – №1. – С. 3-4.

¹² Див.: Студії з Криму. – К. – 1930. – С. 159-190.

¹³ Бекирова Гульнара. Проблема еміграцій кримських татар у російській історичній літературі XIX ст. – 30-х років ХХ ст. // Кримські студії. – 2002. – №1(7). – С. 89.

¹⁴ Детальніше див.: Шмидт С.О. Сергей Федорович Платонов и “Дело Платонова” // Советская историография. – М. – 1996. – С.215-239.

¹⁵ Детальніше див.: Пристайко В., Шаповал Ю. Справа “Спілки визволення України”. Невідомі документи і факти. – К. – 1995.

¹⁶ Детальніше див.: Хорхордина Т.И. Архивы в “Зазеркалье”: архивоведческая культура тоталитарных режимов // Советская историография. – М. – 1996. – С. 191-214.

¹⁷ Афанасьев Ю.Н. Феномен советской историографии // Советская историография. – М. – 1996. – С. 9.

¹⁸ Українська історична наука під Совєтами. – Мюнхен. – 1957. – С. 60-61.

¹⁹ Там само. – С. 62.

²⁰ Там само. – С. 64.

²¹ Историография истории Украинской ССР. – К. – 1986. – 555 с.

²² Детальніше див.: Калакура Ярослав. Українська історіографія. – К. 2004. – С. 320-321.

²³ Український історичний журнал. – 1959. – №2. – С. 154.

²⁴ Об ошибках в изучении истории Крыма и о задачах дальнейших исследований. Тезисы доклада доктора исторических наук, професора Б.А.Рыбакова на сессии по истории Крыма. – Симферополь. – 1952. – 16 с.

²⁵ Див.: Ніколаєнко Дмитро. Формування кримського міфу у СРСР // Кримські студії. – 2003. – №3-4. – С. 33-44.

²⁶ Там само. – С. 34.

²⁷ Об ошибках в изучении истории Крыма и о задачах дальнейших исследований. Тезисы доклада доктора исторических наук, професора Б.А.Рыбакова на сессии по истории Крыма. – С. 4.

²⁸ Там само. – С. 5.

²⁹ Ніколаєнко Дмитро. Формування кримського міфу у СРСР. – С. 39.

³⁰ Об ошибках в изучении истории Крыма и о задачах дальнейших исследований. Тезисы доклада доктора исторических наук, професора Б.А.Рыбакова на сессии по истории Крыма. – С. 7.

³¹ Там само. – С.15.

³² Там само. – С. 16.

³³ Там само.

³⁴ Див.: Калакура Ярослав. Українська історіографія. – С. 334.

³⁵ Очерки по истории Крыма. – Ч.1. – Симферополь. – 1951. – 229 с.; Ч.II. – Симферополь. – 1957. – 302 с.; Ч.III – Симферополь. – 1964. – 222 с.; Ч.IV. – Симферополь. – 1967. – 318 c.

³⁶ Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. – Ч. I. – C. 208.

³⁷ Там само. – С. 27, 30-40, 92; Ч. III – C.41; Горбань Т. Крим в революційних процесах 1917 –1920: історіографія проблеми // Наукові записки ІПіЕНД. – 2003. – №23. – С. 17-59.

³⁸ Очерки по истории Крыма. – Ч. III. – C. 41.

³⁹ Там само. – Ч. IV. – C. 43.

⁴⁰ Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. – Ч. I. – C. 203.

⁴¹ Очерки по истории Крыма. – Ч. III. – C. 87. У нарисах, цілком природно за радянських часів, і слова не було сказано про голод 1932 – 1933 років. У Німеччині ж тоді були створені товариства та комітети допомоги в СРСР: “Брати в нужді”, “Комісія по пересилці пакетів в СРСР”, “Центральний комітет німців Чорномор’я” та інші. В одній з відозв комітету “Брати в нужді” говорилося: “Страшний голод поширюється по Росії. Мільйони людей – селян і робітників – стали жертвою голоду... Серед голодуючих є півтора мільйони наших німців ... Тисячі листів дають щодня знати про страхіття смерті... Кожен німець докаже свій зв’язок з братами в нужді”. Заперечуючи сам факт трагедії, офіційні власті відмовлялись від закордонної допомоги голодуючим, у тому числі від єврейських та німецьких товариств. Під загрозою репресій голодуючих заставляли відмовлятися від закордонної допомоги, а отримані кошти примушували передавати на користь Міжнародної організації допомоги революціонерам (детальніше про це див.: М.Панчук, Л.Польовий. Під пресом тоталітарного режиму. Німці України в радянський період // Політика і час. – 1992. – №9-10. – С. 61-66).

⁴² Очерки по истории Крыма. – Ч. III. – C. 191, 193.

⁴³ Обрахунки зроблено авторами на підставі: Список населенных пунктов Крымской АССР по Всесоюзной переписи 17 декабря 1926 года. – Симферополь. – 1927. – 219 с.

⁴⁴ Очерки по истории Крыма. – ч. IV. – C. 106-109.

⁴⁵ Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. – Ч. I. – C. 6.

⁴⁶ Андреев А.Р. История Крыма. Краткое описание прошлого Крымского полуострова. – М. – 1997. – С. 196, 200.

⁴⁷ Борьба большевиков за власть Советов в Крыму. Сборник статей – Симферополь. – 1957; Волошинов Л. Октябрь в Крыму и Северной Таврии. – Симферополь. – 1960; Борьба за советскую власть в Крыму. Документы и материалы. В двух томах. – Симферополь. – 1957, 1961; та інші.

⁴⁸ Детальніше див.: Горбань Т. Крим в революційних процесах 1917 – 1920 рр.: історіографія проблеми // Наукові записки ІПіЕНД. – 2003. – С. 17-59; Устименко В. Національні рухи в Криму у пошуках політичних орієнтирів. 1917 – 1920 рр. (Історіографія питання) // Там само. – С. 60-71.

⁴⁹ Историография Великой Октябрьской социалистической революции на Украине. – К. – 1987.

⁵⁰ Там само. – С. 12.

⁵¹ Див.: там само. – С. 13.

⁵² Елагин В. Националистические иллюзии крымских татар в революционные годы // Революция в Крыму. – 1924. – №3. – С. 39-101.

⁵³ Историография Великой Октябрьской социалистической революции на Украине. – С. 162.

⁵⁴ Там само. – С. 162-163.

⁵⁵ Историография Великой Отечественной войны. Сб. статей. – М. – 1980.

⁵⁶ Див.: Крым в Великой Отечественной войне Советского Союза. – Симферополь. – 1963; Крым в период Великой Отечественной войны. 1941 – 1945. – Сб. док. и материалов. – Симферополь. – 1973.

⁵⁷ Макаренко Н. Етнополітичний та етносоціальний розвиток Криму у другій половині 50-х кінці 80-х рр. ХХ ст. Історіографія проблеми // Наукові записки ІПіЕНД. – К. – 2003. – С. 111-137.

⁵⁸ Детальніше див.: Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. – К. – 1998. – С. 148-190; Кримські татари: шлях до повернення. – К. – 2004. – с. 84-380.

⁵⁹ История городов и сел Украинской ССР. Крымская область. – К. – 1974.

⁶⁰ Там само. – С.5.

⁶¹ Там само. – С. 54; Кримські татари: шлях до повернення. – К. 2004. Ч. I. – С. 120; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Зб. документів (1941–1998). – К. – 1999. – С. 24.

⁶² Очерки истории Крымской областной партийной организации. – Симферополь. – 1981.

⁶³ Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. – С. 191-193.

⁶⁴ Крим многонациональный. Вопросы – ответы. – Симферополь. – 1988.

⁶⁵ Там само. – С. 80-81.

⁶⁶ Ведомости Верховного Совета СССР. – 1989. – 15 ноября (№23). – С. 607.

⁶⁷ Детальніше див.: Наукові записки ІПіЕНД. – К. – 2003. – С. 5-234.

⁶⁸ Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М. – 1992.

⁶⁹ Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. В 2 т. Т. 1: История. Проблемы. Перспективы; Т. 2. Документы. Материалы. Хроника. – М. – 1992.

⁷⁰ Прибыткова И.М., Макеев С.А. Возвращение. (О процессах возвращения депортированных в 1944 г. крымских татар на историческую родину // Философская и социологическая мысль. – 1990. – №7. – С. 26-29; Небоженко В. Кримська проблема України // Розбудова держави. – 1992. – №6. – С. 3-8.

⁷¹ Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М. – 1992; його ж. Геноцид как кульминация этносоциального конфликта // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). – К. – 1995. – С. 24-31; його ж. Кримські татари: дискримінація, наслідки тліючого конфлікту // Проблеми міграції. – 1998. – №2. – С. 34-44.

⁷² Детальніше див.: Горбань Т. Крим в революційних процесах 1917 – 1920 рр.: історіографія проблеми // Наукові записки ІПіЕНД. – К. – 2003. – С. 51-54.

⁷³ Детальніше див.: Галенко О. Про етнічну спорідненість українців та кримських татар раніше і тепер // Кримські татари: історія і сучасність (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу). – С. 102-103.

⁷⁴ Детальніше див.: Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. – К. – 2004. – С. 430-431.

⁷⁵ У конференції взяли участь понад 40 закордонних вчених, зокрема з Туреччини (11), Великобританії (2), США (7), Франції (3), Канади (1), Росії (10), Грузії (2), Угорщини (2), Польщі (2), Німеччини (2), Нідерландів (1), Австрії (1) Див.: “Україна і Османська імперія XV – XVIII cт.: Проблеми джерелознавства та історіографії. Програма роботи міжнародної орієнталістичної конференції, Київ – Крим, 20 – 26 жовтня 1991 р. – Київ. – 1991.

⁷⁶ Пріцак О.Й. – засновник Інституту сходознавства та його директор у 1991 – 1998 роках. В.Остапчук – зав. відділом у 1993 – 1999 рр., основна проблематика досліджень – османська оборона проти козаків у Північному Причорномор’ї; О.Галенко – завідуючий відділом 1995 – 1999 рр., заступник і в. о. директора 1996 – 1999 рр., проблематика досліджень – османська провінція Кефе, історія Кримського ханату, українсько-кримські стосунки.

⁷⁷ Крім зазначених вище, постійним співробітником інституту був В.Бушаков (Асканія-Нова), лінгвіст, фахівець з історичної топонімії Криму. Його підсумкова праця: Лексичний склад історичної топонімії Криму. – Київ. – 2003. – 225 с. На початку в інституті працювала Н.Ксьондзик. Знавець малопоширених тюркських мов України О.Гаркавець (нині мешкає у Казахстані) співпрацює з інститутом від самого заснування, наприклад, див. деякі його публікації про урумів Надазов’я (нащадки депортованих 1778 – 1779 рр. з Криму греків): Гаркавець О. “Уруми Надазов’я”// Східний світ. – 1993. – №2. – С. 48-64; Уруми Надазов’я: Історія, мова, казки, пісні, загадки, прислів’я, писемні пам’ятки/ підг. О.Гаркавець. Алма-Ата. – 1999. – 624 с.

Відомий український орієнталіст Я.Дашкевич (Львів) належав цьому середовищу, і в збірці наукових праць на честь 70-ліття останнього, тюркологи інституту взяли участь як редактори, організатори, перекладачі та автори. – Мappa Mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів – Київ – Нью-Йорк. – 1996 (В.Остапчук – член редколегії; статті співробітників: О.Пріцак. Татар: Історія одного імені. (С. 51-59); В.Бушаков. Що означає кримський хоронім Чонгар. (С. 287-297); В.Остапчук, О.Галенко. Козацькі чорноморські походи у морській історії Кятіба Челебі “Дар великих мужів у воюванні морів”. (С. 341-426); статті запрошених авторів та переклад деяких з них: Г.Іналджик. Знахідка судових книг Кримського ханату (1618 – 1750). (С. 308-329); М.Ходарковський. Прикордонні та нехристиянські тожсамості у Росії ранньої модерной доби. (С. 156-177); Ортайли І.. Основні напрями в османсько-турецькій історіографії. (С. 199-206); Колодзейчик Д.. Експорт срібної монети з Речі Посполитої до Османської імперії і проблема балансу торгівлі (С. 253-260).

⁷⁸ Див. звіт про загальноінститутський семінар у “Східному Світі” №1-2 за 1997 рік; про спеціалізований семінар з османістики див. О.Галенко. Османістичний семінар Інституту сходознавства // Східний світ. – 1997. – №1-2. – С. 223-227.

⁷⁹ Г. Халимоненко, в майбутньому керівник відділення сходознавства в Національному університеті ім. Т.Шевченка, 1996 р. захистив в цій раді докторську дисертацію на тему турецьких запозичень в українській мові. В цій же раді були захищені кандидатські дисертації Ш.Юнусова про кримськотатарську поезію ХХ ст. та І.Дриги про діалекти турецької мови на Балканах. Проте на загал підготовка кадрів тюркологів вищої кваліфікації дещо уповільнилася.

⁸⁰ З 1997 р. Інститут сходознавства проводить щорічні Сходознавчі читання А.Кримського. В інаугураційних І Читаннях, що відбулися у травні 1997 р., взяли участь семеро зарубіжних тюркологів.

⁸¹ Наприклад, міжнародної конференції “Кримські татари: Історія і сучасність” (Київ, 13– 14 травня 1994 р.), в якій доповіді виголосили О.Галенко та запрошені інститутом Г.Іналджик та М.Б.Алтан.

⁸² Пріцак О. “Один чи два договори Пилипа Орлика з Туреччиною на початку другого десятиліття вісімнадцітого століття?” // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 1. – Київ. – 1992. – С. 307-320; “Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною” // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 2. – Київ. – 1993. – С. 177-192. В.Остапчук є редактором фундаментальних видань митного реєстра Кафи 1487 - 90 рр. (підготував Г.Іналджик, Кембрідж, вид-во Гарвардського університету, 1996), та перепису населення османської провінції (вілаєту) Кам’янця-Подільського (опрацювання Д.Колодзейчика, Кембрідж, вид-во Гарвардського університету, 2004). О.Галенко видавав документи та студії над листуванням з Криму та Османської імперії на Запоріжжя у XVIII ст. (Посилаючи варті дружби благопобажання // Віче. – травень 1993. – С. 146-152; Про діловодні переклади з османсько-турецької мови документів Архіву Коша Нової Запорозької Січі та проблеми їхнього археографічного опрацювання // Архів Коша Нової Січі Війська Запорозького: Корпус документів, 1734–1775. – Т. 2. – С. 23-31; Про османську титулатуру українських гетьманів // Східний світ. – 1997. – №1-2. – С. 216-221), а також розпочав опрацювання з метою їх видання османських переписів провінції Кефе (на сьогодні вже з’явилися перші студії на базі цих переписів: Іудейські громади османської Кефи середини XVI ст. // Сходознавство. – 1998 – №3-4. – С. 39-62; Етнодемографічна ситуація в Криму XVI cт.: Кілька історичних аргументів для політичних дискусій довкола Криму // Наукові записки. – Вип. 10. – Київ: ІПіЕНД. – 2000. – С. 59-71; Виноделие в османском Крыму // Виноград и вино России. – 2001. – №1. – С. 51-56).

⁸³ В журналі існувала рубрика “Із спадку наших попередників”; зокрема там з’явилися статті Акчокракли О. “Татарська поема Джан-Мухамедова про похід Іслям-Гірея ІІ (ІІІ) спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу 1648 – 1649 рр. (За рукописом з матеріалів етнографічної експедиції Кримського НКО по Криму влiтку 1925 року)” // Cхідний світ. – 1993. – №1. – С. 134-139; Дві статті до історії українсько-турецьких відносин з ненадрукованого збірника 1930-х рр. “Украіна і Схід”// Східний світ. – 1997. – №1-2. – С. 189-216.

⁸⁴ Кримський А.Ю. Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутності. – Київ - Львів. – 1996. – 287 с.; Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба, 1300 – 1600/ пер. О. Галенка. – Київ. – 1998. – 284 с.

⁸⁵ Книга Путешествия. Турецкий автор Эвлия Челеби о Крыме (1666 – 1667 гг.)/ Перевод и комментарии Е.В.Бахревского. – Симферополь. – 1999. – 142 с.

⁸⁶ Араджиони М.А. Греки Крыма и Приазовья: История изучения и историографии этнической истории и культуры. – Симферополь. – 1999. – 132 с.; Ачкинази И.В. Крымчаки: Историко-этнографический очерк. – Симферополь. – 2000. – 190 с.

⁸⁷ Наприклад, “От киммерийцев до крымчаков: Народы Крыма с древнейших времен до конца XVIII века” (Симферополь. – 2004. – 207 с.). Журнал “Историческое наследие Крыма” (вийшло 5 номерів), співзасновником якого є Кримське відділення, має здебільшого науково-популярний характер.

⁸⁸ Кулаковский Ю. Прошлое Тавриды. – Киев. – 2001. 225 с. – передруковано з видання 1914 р. з розлогою вступною статтею Л.Матвєєвої про дослідження Криму Ю.Кулаковським.

⁸⁹ Див.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Бібліографія праць співробітників Інституту 1991 – 2001 рр. – К. – 2002.

⁹⁰ Кримські татари: історія і сучасність (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ – 13-14 травня 1994 р.). – К. 1995.

⁹¹ Кримські татари і українське суспільство: Проблеми політичної та соціальної інтеграції. Матеріали конференції 26 – 27 листопада 1998 року. – К. – УНЦПД. – 1998; Кримські татари: “національна меншина” або “корінний народ”. Політичний та юридичний аспекти питання. Матеріали “круглого столу” 5 лютого 1999 року. – К. – УНЦПД, – 1999; Соціально-економічні аспекти інтеграції кримських татар. Матеріали “круглого столу” 17 березня 1999 року. – К. – УНЦПД. – 1999; Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство. Матеріали “круглого столу” 5 травня 1999 року. – К. – УНЦПД. – 1999; Законодавче забезпечення прав кримських татар в Україні. Питання та перспективи. Матеріали “круглого столу” 3 червня 1999 року. – К. – УНЦПД. – 1999.

⁹² Назвемо, для прикладу, засідання “круглого столу” 20 – 22 вересня 1995 року в Ялті “Подолання проблем реінтеграції депортованих народів у Криму”, “Исторический опыт межнационального и межконфессионального согласия в Крыму”(4 – 5жовтня 1999 року), науково-практичну конференцію “Проблеми політичної та соціальної інтеграції кримських татар в українське суспільство” (13 – 14 листопада 2001 року), міжнародний форум “Місцеві культури Криму і їхня роль у майбутньому України” (3 – 5 жовтня 2002 року та інші.

⁹³ Див.: Кулик В.М. Зовнішнє втручання у внутрішні етнополітичні конфлікти: участь Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин у розв’язанні кримської та кримськотатарської проблеми // Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991 – 2000 років. – К. – 2002. – С. 155-214.

⁹⁴ Див.: Міжнародний Форум з культури і національної ідентичності “Місцеві культури Криму і їхня роль у майбутньому України”. Меморандум. – К. – Британська Рада. – 2002.

⁹⁵ Див.: Кримські татари 1944 – 1994 рр. Статті, документи, свідчення очевидців. – К. 1995; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Статистичні матеріали (1989–1999). – К. – 2000; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Матеріали засідань урядових комісій (1989 – 2000). – К. – 2001; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів (1989 – 2002). – К. – 2003; Кримські татари: шлях до повернення. Кримськотатарський національний рух (друга половина 1940-х – початок 1990-х років). Очима радянських спецслужб. Збірник документів і матеріалів. – Ч. I. – К. – 2004.

⁹⁶ Шестой процесс Мустафы Джемилева (Материалы следствия и запись судебного процесса). – 1983 – 1984. – Ташкент – Симферополь. – 2001.

⁹⁷ Там само. – С. 10.

⁹⁸ Детальніше див.: Галенко О. Проблеми дослідження депортацій народів Криму у роки Другої світової війни // Наукові записки ІПіЕНД. – Вип.23. – К. – 2003. – С. 97-110.

⁹⁹ Ільясов Р. Кримськотатарська проблема: реалії і перспективи // Кримськотатарське питання. – 1999. – №4. – С. 65-87.

¹⁰⁰ Рецензію на згадані роборти Д.П.Урсу див.: Ю.Кочубей. Перші цеглини відродження // Східний світ. – 2000. – №1. – С. 163-164.

¹⁰¹ Репрессированное поколение крымскотатарских общественно-политических деятелей, подвижников науки и культуры. Материалы международной научной конференции 28 – 29 мая 1999 года. – Симферополь. – 2001.

¹⁰² Там само. – С. 3.

¹⁰³ Омельчук Д., Акулов М., Вакатова Л. и др. Политические репрессии в Крыму (1920 – 1940 годы). – Симферополь. – 2003.

¹⁰⁴ Детальніше див.: Наукові записки ІПіЕНД. – Вип. 23. – К. – 2003. – С. 111-234.

¹⁰⁵ Рафальський О. Національні меншини України у ХХ столітті. Історіографічний нарис. – К. – 2000.

¹⁰⁶ Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. м. Київ, 13 – 14 травня 2004 р. – К. – 2004.

¹⁰⁷ Див., зокрема: Джемилёв М. Национально-освободительное движение крымских татар // Кримські татари: історія і сучасність. – С. 5-20; його ж. Кримські татари в Москві. Літо 1987 року // Кримські студії. – 2002. – №3-6. – С. 136-205; Говорит Мустафа Джемилёв. Доклады на сессиях и конференциях Курултая крымскотатарского народа. 1991 – 2001 гг. – Симферополь. – 2001; Чубаров Р. Передмова // Кримські студії. Спец. випуск: Крымские татары в “Хронике текущих событий”. – 2000. – №5-6. – С. IV-XV; його ж. Щодо деяких питань законодавчого врегулювання процесу відновлення та забезпечення прав кримськотатарського народу в Україні // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – С. 30-35.

¹⁰⁸ Назвемо для прикладу: “Проблема еміграцій кримських татар у російській історичній літературі XIX ст. – 30-х років ХХ ст. // Кримські студії. – 2001. – №1(7). – С. 87-97; “Крымскотатарская проблема в СССР (1944 – 1991)” // Кримські студії. Спеціальний випуск. – 2004. – №1-2. – С. 3-232.

¹⁰⁹ Котигоренко О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. – К. – 2004.

¹¹⁰ Сергійчук В. Український Крим. – К. 2001.

¹¹¹ Савченко Н. Анатомия необъявленной войны. – К. – 1997.

¹¹² Мальгин А. Крымский узел. Очерки политической истории Крымского полуострова, 1989 – 1999. – Симферополь. – 2000.

¹¹³ Грач Л. О правовом урегулировании геополитической проблемы (выступления, размышления, комментарии в 2-х частях). – Симферополь. – 2000.

¹¹⁴ Багров Н. Крым: время надежд и тревог. – Симферополь. – 1995; його ж: Время осмысления пройденного. – Симферополь. – 2003.

¹¹⁵ Буткевич В. Право на Крим, хто його має: Росія? Україна? // Буткевич В., Горинь Б., Свідзинський А. Крим – не тільки зона відпочинку. – Львів. – 1993.

¹¹⁶ Мальгин А. Крымский узел. – С. 58.

¹¹⁷ Там само. – С. 82.

¹¹⁸ Никифоров А. Специфика Крымского региона в политическом пространстве Украины // Регіональні проекції державної політики. Зб. наукових праць Кримського філіалу НІСД. – Т. 1. – Симферополь. – 2003.

¹¹⁹ Там само. – С. 36.

¹²⁰ Багров Н. Крым. Время осмысления пройденного. – С. 264-266.

¹²¹ Там само. – С. 266.