§2. Особливості сучасного етнополітичного розвитку: внутрішні і зовнішні фактори

На формування етнополітичної ситуації у кримському регіоні взагалі, як і на вироблення основних напрямів етнополітики держави, зокрема, суттєво впливає ряд внутрішніх та зовнішніх чинників. До перших відносяться, насамперед, кримськотатарський рух, діяльність російських громад Криму, навколо яких об’єдналась радикально налаштована частина російськомовного населення Криму, українські організації півострова. Зовнішні чинники можна поділити на три складові: втручання Росії, яке дестабілізувало ситуацію на півострові, зусилля європейської спільноти в особі ОБСЄ щодо недопущення загострення міжетнічних протиріч і конфліктів у Криму та інтереси Туреччини і ряду країн арабського світу, які завжди уважно стежили за розвитком ситуації у регіоні.

Ще за радянської доби в процесі боротьби за повернення на батьківщину почала формуватися організаційна структура кримськотатарського національного руху. Найбільш впливовими виразниками інтересів репатріантів стали Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР), провідну роль у створенні якої відіграв М.Джемільов, та Національний рух кримських татар (НРКТ), основою якого стала Ферганська долинна група Ю.Османова. На початковому етапі у центрі їх уваги були проблеми облаштування репатріантів.

Від самого початку кримськотатарського руху однією із його головних вимог поряд із поверненням і облаштуванням, стало забезпечення кримським татарам права на самовизначення, яке трактувалось лідерами кримських татар як право на відновлення національної державності кримськотатарського народу на території півострова. Проблема полягала у тому, що і ОКНР, і НРКТ розглядали автономію як національно-територіальне автономне державне утворення виключно кримськотатарського населення – корінного народу Криму. Натомість, кримські власті трактували автономію як регіональне утворення всього населення півострова. Як наслідок, ОКНР бойкотувала референдум про відновлення Кримської АРСР 20 січня 1991 р. і взяла курс на організацію національного з’їзду кримських татар.

На ІІ Курултаї кримськотатарського народу 26–30 червня 1991 р. (I Курултай кримськотатарського народу відбувся 25 березня 1917 р. в Сімферополі) було висунуто перелік основних засад кримськотатарського руху.

Делегати Курултаю висловились категорично проти визнання відновленої на референдумі 20 січня 1991 р. автономії та її державних органів. Зокрема, у Декларації вказувалось: “Кримська АРСР, відновлена не як національно-територіальне утворення, розглядається як спроба юридичного закріплення результатів депортації... і не визнається Курултаєм у такому вигляді”¹. Курултай утворив Меджліс як вищий повноважний представницький орган кримськотатарського народу, фактично вибудувавши у його середовищі систему альтернативну державній владі.

Поруч із завданнями щодо ліквідації наслідків геноциду, здійснення заходів з повернення й облаштування, відродження національної культури, була сформульована і стратегічна мета – відновлення політичних і національних прав кримськотатарського народу, включаючи його право на вільне національно-державне самовизначення на своїй національній території². На початку 90-х рр. така формула виглядала досить утопічною й слугувала радше символом нової консолідації кримських татар на етапі репатріації. Згодом усвідомлення лідерами кримських татар необхідності запобігання конфліктам з місцевою та центральною владою спонукало їх до орієнтації на менш радикальні завдання трансформації кримської автономії з адміністративно-територіальної в кримськотатарську національно-територіальну із забезпеченням рівних прав громадян всіх національностей.

Рішення Курултаю викликали негативну реакцію серед кримських властей та проросійськи зорієнтованих громадських об’єднань Криму. Розходження між ними і татарами поглибились після того, як Меджліс заявив про себе як союзника офіційного Києва у дискусії щодо статусу Криму у незалежній Україні. В умовах відсутності бодай мінімального представництва кримських татар у місцевих органах влади годі було сподіватися на вирішення поставлених ними завдань.

Ставши провідниками політичної волі кримських татар Курултай і Меджліс спрямували свої зусилля на забезпечення їх адекватного представництва в інституціях регіональної влади. Вирішення цієї проблеми пов’язувалось із питанням набуття репатріантами українського громадянства. Понад 40% з числа прибулих із місць депортації кримських татар не змогли стати українськими громадянами автоматично, оскільки не встигли повернутися на півострів до листопада 1991 р., коли набув чинності український закон про громадянство. По суті, вони не мали шансу пройти і процедуру натуралізації, яка передбачала, зокрема, наявність легального джерела прибутків і знання української мови. І хоч ухвалені у 1993–1994 рр. зміни до законодавства спростили процедуру набуття громадянства для всіх колишніх мешканців України, як і їхніх нащадків, що “виїхали на законних підставах на постійне проживання до іншої країни”, на піддане незаконній депортації населення ці зміни, всупереч наполяганням Меджлісу, не поширювалися³. Зменшували шанси на проходження представників кримських татар у місцеві органи влади в умовах мажоритарної виборчої системи і їхнє дисперсне розселення та упереджене ставлення до переселенців з боку більшості населення.

Напередодні виборів 1994 р. Меджліс вимагав гарантованого представництва свого народу й інших депортованих за етнічною ознакою у Верховній Раді Криму. 17 квітня 1993 р. кримський парламент прийняв закон про вибори народних депутатів автономії, котрий викликав негативну реакцію Меджлісу, який 19 вересня 1993 р. виступив із вимогою створення 6 одномандатних національних округів для представників “депортованих народів”, створення кримськотатарського багатомандатного округу, в якому за списками Курултаю, політичних партій і національно-культурних товариств кримських татар мало бути обрано 22 депутати Верховної Ради Криму із 80-ти⁴. З метою тиску кримські татари вдались до масових акцій протесту. У результаті тривалих консультацій і узгодження позицій 14 жовтня 1993 р. були прийняті запропоновані М.Багровим доповнення до виборчого законодавства, згідно із якими було утворено 4 одномандатні виборчі округи для представників депортованих етносів і багатомандатний кримськотатарський округ, за яким обиралися 14 депутатів (на доповнення до 80-ти, що обиралися на загальних підставах). Таким чином, представництво кримськотатарських депутатів у Верховній Раді АРК було більшим за їхню частку у населенні усього півострова, але меншим, ніж цього вимагали самі кримські татари.

На виборах до Верховної Ради Криму 27 березня 1994 р. за виділені місця боролись представники НРКТ і Курултаю. Останній здобув впевнену перемогу і отримав усі 14 мандатів. Сформована у кримському законодавчому органі фракція “Курултай”, ставши однією з найбільш згуртованих, неодноразово суттєво впливала на прийняття відповідних законопроектів. Одного з лідерів Курултаю, Р.Чубарова, який займав конструктивну позицію в переговорному процесі щодо взаємовідносин Криму і України та користувався авторитетом серед кримськотатарського населення, було обрано заступником голови Верховної Ради АРК, а згодом – призначено заступником представника Президента України у Криму⁵.

Перебуваючи в опозиції до парламентської більшості блоку “Росія”, фракція “Курултай” зайняла антимєшковську позицію. Під час кризи у березні 1995 р. вона підтримала рішення Л.Кучми від 17 та 31 березня про скасування Конституції Республіки Крим і перепідпорядкування уряду автономії Києву, виступила одним з ініціаторів створення “нової” Верховної Ради АРК. Після відставки С.Цекова з посади голови кримського парламенту посаду заступника нового спікера Є.Супрунюка обійняв Р.Чубаров.

11 серпня 1995 р. Кабінетом Міністрів України було ухвалено урядову постанову, якою окреслювалася досить широка програма дій щодо вирішення проблем репатріантів. З поміж іншого вона передбачала й ряд політичних кроків, зокрема, реабілітацію на законодавчому рівні депортованих, спрощення процедури надання українського громадянства, законодавчого визначення статусу Меджлісу та введення його до політико-правового поля України⁶. З цього часу співпраця між Меджлісом і урядом України практично не припинялася, попри те, що частина із задекларованого так і не була виконана або не принесла очікуваних результатів.

Як і раніше, найбільше нарікань викликало питання надання репатріантам українського громадянства. Про цю проблему йшлося на ІІІ Курултаї кримськотатарського народу у 1996 р. За підсумками обговорення було прийнято Звернення до ОБСЄ та ООН⁷, у якому, з одного боку, відзначався внесок держави в облаштування раніше депортованих, а з іншого – критикувалося зволікання з вирішенням політичних проблем кримських татар. Тим не менше, лояльність останніх до української держави під сумнів не ставилась.

Однак кримські татари, попри підтримку Києва у протистоянні із Сімферополем у питанні статусу півострова, постраждали внаслідок скасування у березні 1995 р. низки законів, що суперечили українському законодавству, у тому числі й закону про вибори депутатів місцевих рад. Це стало очевидним під час наступної виборчої кампанії.

Кримські законодавці напередодні виборів 1998 р. не приховували своїх намірів не допустити участі Меджлісу у виборах і заперечували можливість утворення додаткових округів для репатріантів. Верховна Рада України прагнула проведення виборів за пропорційною системою. Президент України, у свою чергу, наполягав на утворенні етнічних округів і заперечував можливість партійних виборів у регіонах. Не зумівши подолати вето Президента щодо виборів на партійній основі, українські парламентарі на початку лютого 1998 р. погодились на мажоритарну виборчу систему, а Л.Кучма підписав закон, який не передбачав створення округів для репатріантів⁸.

Протести кримських татар, що супроводжувалися погрозами блокувати вибори, підштовхнули Л.Кучму і О.Мороза підтримати поправку до закону, котра уможливлювала участь у виборах близько 90 тисяч репатріантів, які ще не отримали українського громадянства. Але, зважаючи на те, що симпатії кримських татар залишалися на боці Народного Руху України, у партійних списках якого значились прізвища двох членів Меджлісу, ліві у Верховній Раді України не підтримали даної пропозиції. У відповідь кримські татари вдалися до попереджувальних акцій, влаштувавши перекриття автомобільних доріг півострова.

Голова Меджлісу М.Джемільов заявив пресі: “Наслідки ухваленого Верховною Радою рішення можуть виявитися непередбачуваними”. Він пообіцяв, що акції протесту триватимуть і після 9 березня, а їх подальші масштаби обговорить засідання Меджлісу. Пізніше, коли близько 6 тисяч кримських татар перекрили залізничні шляхи, відбулося їхнє безпосереднє зіткнення із загонами міліції⁹.

У ході виборів 1998 р. в АРК у 44-х виборчих округах із 100 було висунуто 70 кандидатів від кримських татар, причому у деяких округах було зареєстровано кандидатами в депутати від різних політичних сил по двоє, троє і навіть четверо представників кримських татар¹⁰. Основними конкурентами Меджлісу були висуванці новоствореної Партії мусульман України. В результаті цілковитої неузгодженості дій кримські татари втратили можливість отримати представництво у Верховній Раді автономії. Як потім стверджували деякі експерти, за умови консолідації зусиль від кримських татар могло бути обрано принаймні троє депутатів¹¹. Водночас, представники кримськотатарського народу, в основному завдячуючи позиції тогочасного керівництва Народного Руху України, отримали два депутатських мандати вищого законодавчого органу держави.

У 2002 р., за даними ЦВК України, до списку виборців АРК було включено на 30209 громадян більше, ніж у 1998 р. Збільшення кількості виборців обумовлене, насамперед, змінами в українському законодавстві, пов’язаними, зокрема, з розв’язанням питання про набуття українського громадянства раніше депортованими, насамперед кримськими татарами. Родзинкою виборів 2002 р. були спроби впровадження змішаної виборчої системи, яка надавала кримським татарам можливість забезпечення суттєвого представництва у складі Верховної Ради автономії. Зрештою, вибори відбулися, як і в 1998 р., за мажоритарною системою. Кримськотатарські представники потрапили до Верховної Ради АРК завдяки домовленостям між Меджлісом і “командою С.Куніцина” про взаємну підтримку своїх висуванців. Координацію процесу висунення кандидатур кримських татар традиційно взяв на себе Курултай. Однак повною мірою уникнути внутрішньої конкуренції і цього разу не вдалося. Загалом на виборах до Верховної Ради АРК у 2002 р. не вдалося висунути кандидатів із числа кримських татар у 38-ми зі 100 округів, у 44-х висунуто по одному кандидату, у 15-ти – по два, у 3-х – по три і більше. В результаті до парламенту автономії потрапило 8 представників кримськотатарського народу¹².

У 2002 р. відбулися значні зрушення і в політичному житті України. Насамперед, вони пов’язані із результатами парламентських виборів: уперше із часу здобуття Україною незалежності КПУ не отримала найчисельнішої фракції у складі Верховної Ради України, поступившись блоку партій “Наша Україна”, що також позиціонував себе як опозиційна сила. Однак, не зважаючи на перемогу останнього, у парламенті сформувалась провладна більшість. Восени 2002 р. по всій Україні прокотилася хвиля акцій протесту “Повстань Україно!”, формальним приводом до якої стала друга річниця загибелі журналіста Г.Гонгадзе. У Криму вони не мали такого масового характеру, як в інших регіонах України. Практично у мітингах не брали участі кримські татари, що є однією з найбільш організованих політичних сил півострова. Про неучасть Меджлісу кримськотатарського народу в антипрезидентських акціях протесту його лідери оголосили заздалегідь і цю позицію, на відміну від кримських комуністів, вони не змінювали. Слід згадати й те, що у 2000-му році лідер кримськотатарського народу, народний депутат України Мустафа Джемільов назвав вимоги усунення Л.Кучми з президентської посади “антидержавними” та “антиукраїнськими”. Відзначивши прагнення Президента до розв’язання проблем кримських татар, зміни ситуації на краще, М.Джемільов наступним чином пояснив позицію кримських татар: “Ми говоримо про те, що мені моїм співвітчизникам важко буде відповісти на запитання: чому ми опинилися разом із комуністами. Це одне. А по-друге, відповідати на таке ставлення до нас якимись акціями, та ще й разом з комуністами – ми вважаємо, що це не притаманне кримськотатарському народу. Ці акції до того, що вимагають блок Юлії Тимошенко чи Комуністична партія, тобто – до відставки Кучми – не призведуть, а тільки можуть завдати шкоди нашій країні”¹³. Водночас інший керівник Меджлісу Рефат Чубаров був разом з учасниками акції “Повстань, Україно!” на Європейському майдані в Києві.

На сьогодні все ще актуальною залишається теза про те, що лише за умов, коли воля кримськотатарських виборців, які перебувають у непорівнянній кількісній меншості, не буде нівелюватись більшістю голосів кількісно переважаючого не кримськотатарського електорату, кримські татари матимуть реальну можливість впливати на результати виборчих кампаній. Справа в тому, що репатріанти в процесі повернення на свою історичну батьківщину розселялися вкрай нерівномірно і в багатьох районах півострова існує велика диспропорція між кримськотатарським та іншим населенням. Як наслідок, мала чисельність кримських татар у місцях їх дисперсного поселення не дозволяє їм обрати своїх кандидатів з тієї причини, що їхні голоси “розчиняються” у загальній масі виборців. Тобто, наразі необхідно вести мову про створення умов для забезпечення стабільного й адекватного представництва кримських татар у республіканських органах влади. З іншого боку кримськотатарським висуванцям було б не зайвим будувати свої передвиборчі програми таким чином, щоб зацікавити й інші етноси півострова.

Стосовно виборчого питання на сьогодні політики Криму розділились на три групи. Одні з них вважають прийнятною пропорційну систему. Наприклад, голова Російської громади Криму, депутат Верховної Ради АРК С.Цеков стверджує, що Крим більше, ніж інші регіони України потребує проведення виборів до місцевих органів влади на пропорційній основі. На його переконання, “неструктурованість Верховної Ради Криму призвела до того, що ситуація у сфері міжнаціональних відносин не покращується, а погіршується з кожним днем”. Лідер Кримської організації СДПУ(о) Ю.Фікс вважає, що коли “ми хочемо, щоб наша політична система структурувалася, щоб за ті чи інші дії влади була відповідальна та чи інша політична сила, вибори, у тому числі й в Криму, потрібно провести на пропорційній основі”. Перевагу пропорційній системі виборів віддають, за словами віце-спікера Верховної Ради Криму І.Умерова, і політичні сили кримськотатарського народу.

Друга група різко заперечує проти вже ухваленого відповідного закону. Передусім це нинішні депутати Верховної Ради, обрані за мажоритарною системою. Микола Колісниченко, наприклад, на засіданні Президії запропонував терміново звернутися з протестами не лише до Верховної Ради України, а й до Президента, як гаранта Конституції та Конституційного Суду України. Його головний аргумент полягає в тому, що обрані за пропорційною системою депутати не працюють в округах, відірвалися від виборців, не несуть відповідальності за роботу в конкретному окрузі.

Голова Ради Міністрів АРК Сергій Куніцин підкреслює, що українські парламентарі не врахували побажання кримських депутатів відносно проведення виборів до Верховної Ради Криму за мажоритарною системою. “Ми жорстко відстоюватимемо свої позиції і категорично не згодні з тим, щоб з нами не радилися. Ми – автономна республіка, є окремий закон, є Конституція Криму, Конституція України, де записано, що у Криму вибори проводяться на мажоритарній основі. Ми вийдемо на Президента, на парламент, на спікера, на більшість і відстоюватимемо свої права”, – говорить він.

Третя група політиків, попри те, що віддає перевагу пропорційній системі, все ж підтримала скликання позачергової сесії і протести проти прийнятого 18 березня 2004 р. парламентом України у першому читанні законопроекту про вибори депутатів місцевих рад, виходячи з того, що, “думку автономії було проігноровано”. Юридично вони підтверджують свою позицію тим, що коло повноважень Кримської автономії визначено розділом Х Конституції України, а коло повноважень місцевого самоврядування – розділом ХI. З Конституції України випливає, що Верховна Рада Криму до органів місцевого самоврядування не відноситься, а тому об’єднання їх в одному законі про вибори, з їх точки зору, не є правочинним¹⁴. Втім, 6 квітня 2004 р. Верховна Рада України прийняла в цілому Закон “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”¹⁵, яким передбачено пропорційну систему виборів депутатів міських, районних, обласних рад та Верховної Ради АРК. Обрання депутатів сільських, селищних рад повинно відбуватись за мажоритарною системою. Передбачено, що набуття чинності даного закону відбудеться 1 жовтня 2005 р.

Так само, як і у попередні роки під час передвиборчих перегонів вже у 2004 р. знову з’являються спроби розіграти кримськотатарську карту. Кримські татари, що складають приблизно 0,5 відсотка від кількості виборців в Україні, не можуть реально вплинути на результат виборів Президента України, однак можуть вплинути на картину електоральних уподобань автономії. У своєму спеціальному рішенні делегати Курултаю фактично підтримали формулу “за Ющенка, але не проти влади”. Мустафа Джемільов так пояснив цю позицію: “У нас немає загострених відносин з нинішнім урядом, ми конструктивно співробітничаємо з Президентом країни. Так, уряд у нас нормальний, але Ющенка ми вважаємо кращим. Ми теж, як і всі громадяни, маємо право на свою точку зору і на свій вибір”¹⁶.

Проте, в 2004 р. політичні уподобання у середовищі кримських татар зазнали певних змін. Після парламентських виборів 2002 р. значно активізувало свою діяльність кримське відділення Партії мусульман України. Грудневий (2003 р.) з’їзд ПМУ прийняв рішення про реорганізацію партійної діяльності і зосередження основних її зусиль у Криму¹⁷. Голова ПМУ Р.Брагін заперечив зв’язок партійної активності із президентськими виборами 2004 р. і наголосив на тому, що основна мета ПМУ – конкуренція із Меджлісом¹⁸. Виходячи з цього, а також зважаючи на донецьке походження як ПМУ, так і одного із основних претендентів на президентське крісло В.Януковича, Партія мусульман України оголосила про підтримку саме його кандидатури на виборах.

Заступник голови Меджлісу і віце-спікер ВР Криму Ільмі Умеров вважав, що ПМУ зможе привернути на свій бік 20% кримських татар, насамперед, із числа опозиційних до Меджлісу і тих, хто раніше співробітничав із комуністами. Головне завдання ПМУ під час президентських перегонів 2004 р. І.Умеров вбачав у намаганні звузити електоральне поле опозиційного кандидата¹⁹. Підстави для таких висновків досить серйозні і багато в чому обумовлені одноманітністю і, як наслідок, низькою ефективністю методів боротьби Меджлісу за права свого народу: масові акції протесту, силові дії, потім – переговори з владою. Разом з тим невирішеність більшості проблем народу поповнює внутрішню опозицію, котра об’єдналася в Координаційну раду громадсько-політичних сил, і з якою ПМУ налагодила співробітництво. Більшість цих сил радикальніша за Меджліс, причому, як у питанні критики центральної влади, так і у поставлених вимогах, наприклад, щодо повернення кримським татарам національної державності. Крім того, не може не викликати занепокоєння інформація про спільну із ПМУ участь у передвиборчій кампанії В.Януковича такої радикальної організації як “Хізб ут-Тахрір”, яка завжди проголошувала і слідувала принципу використання влади для досягнення виключно власних цілей²⁰. У нашій країні основною метою “Хізб ут-Тахрір” є пропаганда відторгнення Криму від України.

Складність розв’язання кримськотатарської проблеми на нинішньому етапі має ряд відмінностей порівняно із серединою 90-х рр. Якщо раніше татари переважно апелювали до урядових та міжнародних структур, у гіршому випадку вдавались до акцій громадської непокори, то 2003–2004 рр. позначені реальними зіткненнями кримських татар з місцевим слов’янським населенням. Ситуація непроста і вона, на жаль, продовжує загострюватися. Є інформація, що в Криму починають формуватися групи, які у будь-який момент можуть стати воєнізованими. Називаються як козаки, так і аскери. Їхні представники звинувачують один одного в ескалації напруги²¹. У березні 2004 р. все кримське суспільство сколихнули події у барі “Коттон Клаб”, коли група кримських татар вчинила акт помсти за побиття “скінхедами” 20-літнього Д.Максудова.

Глибинні причини сучасного загострення ситуації у Криму переважно носять економічний і політичний характер. Насамперед, це земельне питання. Незважаючи на формально заборонений продаж землі, цей процес, особливо на південному узбережжі, фактично давно вже вийшов з-під контролю. Кримськотатарські репатріанти, в першу чергу з тих родин, які були депортовані саме з південного узбережжя, втрачають останні надії на облаштування саме на тих територіях, звідки їх було виселено у 1944 р. Водночас вплинути на вирішення земельної проблеми кримські татари можуть лише за умови свого достатнього представництва в органах влади автономії.

За час існування новітньої Української держави найбільш впливові кримськотатарські структури (Курултай і Меджліс) залишалися тією опорою української влади, яка допомагала їй протистояти сепаратистським проросійським рухам, іноді навіть коштом власних інтересів. Декларуючи прихильність до мирних засобів обстоювання своїх прав, діалогу, громадянської згоди, лідери кримськотатарської спільноти час від часу вдаються до застосування силових методів. Тому подальше зволікання із задоволенням їхніх вимог з одночасним зростанням національної самосвідомості у середовищі кримських татар, а також посилення популярності радикальних мусульманських організацій (як “Хізб ут-Тахрір” у співпраці із ПМУ) у перспективі може загрожувати Україні подальшою радикалізацією політичних вимог кримськотатарського народу. У зв’язку з цим, досить цікавими є результати віртуального опитування (“Яким повинен бути Крим?”), що проводиться на неофіційному сайті кримських татар²².

Таблиця 24

Звичайно, його результати не можуть претендувати на істину в останній інстанції, але зріз настроїв частини соціально активних і освічених громадян України кримськотатарської національності є очевидним.

Іншим важливим внутрішнім чинником, який впливає на розвиток ситуації в автономії, є організації російськомовного населення, що мали виразну проросійську орієнтацію. Поштовхом до політизації етнічних росіян у Криму стало їх перетворення на одну, хоч і найчисельнішу, з національних меншин України після розпаду СРСР. Становлячи більшість на півострові, росіяни і російськомовні жителі Криму не потребували захисту своїх культурно-національних інтересів, оскільки російська мова й культура домінували на півострові. Водночас, колишні переселенці з Росії та переважно військові пенсіонери гостро переживають процес “втрати батьківщини”. Для проросійських організацій півострова та їх прихильників є характерним високий рівень політизованості, що яскраво проявляє себе навіть у акціях культурологічного змісту.

Умовно проросійські сили у кримській автономії поділяються на дві групи. Першу становлять сформовані ще на початку 90-х років громадські, а згодом і політичні організації, а саме: Республіканський рух Криму (РРК) очолюваний Ю.Мєшковим, Рух 20 січня, очолюваний В.Сагатовським, Демократична Таврида, Російська громада Криму, Російська партія Криму, які згодом об’єднались у блок “Росія”, про антиукраїнську діяльність якого вже йшлося у попередньому параграфі. На кінець 1993 р. вони досягли переконливого, але нетривалого успіху, завдячуючи популістським гаслам та підтримці з боку Росії: Ю.Мєшков став президентом Криму, а С.Цеков очолив Верховну Раду автономії. Загалом, у вересні–жовтні 1993 р. із 196 місць у кримському парламенті вони мали 28 мандатів (10 – РРК-РПК, 3-8 – Російська партія, 10 – Російськомовний рух Криму), що в сумі становило найбільшу групу²³.

Іншу частину проросійських організацій Криму становили такі організації, як Російська громада Криму, Рада російських і руських громад Криму “Вітчизна”. Керівник останньої Б.Зажигаєв акцентував увагу на тому, що це – неполітичне об’єднання, яке ставить собі за мету вирішення економічних і соціальних проблем російськомовного населення Криму і не є сепаратистською організацією.

Одним із напрямів діяльності Російської громади Криму (на прикладі її Феодосійського відділення) була підтримка тісних стосунків із Генконсульством Росії в Одесі, Радою співвітчизників при російському парламенті. У результаті понад 2500 феодосійців отримали російське громадянство, школи міста комплектувались московськими підручниками.

Російська громада Севастополя, офіційно зареєстрована у серпні 1999 р., своїми статутними завданнями визначила всебічний правовий та соціальний захист своїх членів, пропаганду російської культури, мови, традицій, організацію культурно-масових заходів²⁴. Проте російські громади Криму не завжди підтримували певні дії російської влади. Так, Російське земляцтво м. Ялти у 1992 р. кваліфікувало Постанову Верховної Ради Росії “Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР по зміні статусу Криму, прийнятих у 1954 р.” як пряме втручання у внутрішні справи України²⁵.

Російська громада Криму (РГК) була утворена на установчій конференції, що відбулася в м. Сімферополі 24 жовтня 1993 р., а зареєстрована Міністерством юстиції Республіки Крим 22 березня 1994 р. Сенс існування РГК насамперед полягає у необхідності захисту громадянських прав росіян в Автономній Республіці Крим. З цією метою реалізуються і відповідні статутні завдання: відродження, зміцнення і розвиток духовних, культурних, економічних і наукових зв’язків з Москвою та Росією; об’єднання жителів Криму, що етнічно ідентифікують себе росіянами; виховання російської національно-православної самосвідомості і боротьба проти теорій, що спотворюють роль російського народу в історії півострова та світової історії; об’єднання зусиль членів громади, спрямованих на пропаганду російської культури, мови і традицій у Криму.

30 травня 1997 р. на I З’їзді російської молоді Криму був створений Російський молодіжний центр Криму (РМЦК), діяльність якого з року в рік активізується. Організація не лише бере участь у заходах Російської громади Криму, але й організовує власні молодіжні заходи, присвячені, зокрема, річницям возз’єднання Криму з Росією. Особлива роль надається такому проектові РМЦК як молодіжна школа “Російська культура і суспільство”, активно підтриману у Москві. Передбачається проведення різноманітних форумів за участю молоді з Москви і України.

Діюча у складі Російської громади Криму Дитяча Дружина “Крымъ” (скаутська Організація російських юних розвідників – ОРЮР) проводить власні зльоти та бере участь у заходах ОРЮР, у тому числі за межами Криму.

Громада видає газету “Російський Світ”, яка у 2001–2002 рр. поширювалася у вигляді додатку до газети “Кримська правда” тиражем 50–60 тис. примірників. РМЦК видає молодіжну газету “Вулиця Московська”, а Дружина “Крымъ” – дитячу газету-додаток “Будь готов!”. Російська громада Криму тісно співпрацює з корпунктами провідних ЗМІ Росії й України в Сімферополі.

Раніше громада мала фракцію “Республіканська партія Криму”, що представляла її інтереси у парламенті автономії першого скликання (1994–1998), а також депутата у Верховній Раді Криму другого скликання (1998–2002).

З висунутих організаціями Російського блоку Криму кандидатів у Верховну Раду автономії було обрано 50%, одночасно здобуто і кілька десятків місць у місцевих радах²⁶. Головним святом російської на­ціональної і російськомовної громади Криму є День возз’єднання Криму з Росією.

За час існування Російська громада Криму налагодила співпрацю з цілим рядом громадських організацій і державних установ, у тому числі й іноземними: Державною Думою РФ, Генеральним Консульством РФ у м. Сімферополь, Урядом Москви, Верховною Радою Криму, Радою Міністрів АРК, а також Російською громадою Севастополя, Російським рухом Криму, Радою православної молоді Криму при Сімферопольській і Кримській єпархії. Найбільш плідне співробітництво склалося з Фондом “Москва – Крим”, Російським культурним центром і його філіями, результатом якого стало проведення круглих столів і конференцій із проблем сучасної російської самосвідомості, статусу російської мови в Україні й у Криму, соціально-економічного і політико-правового розвитку півострова.

У 2001 р. було утворено передвиборче об’єднання “Російський блок Криму”. Його засновниками виступили керівники трьох російських організацій Криму, що заявили про своє бажання виступити в ході виборів єдиним політичним блоком. У їх числі були Олександр Черноморов – голова Російського руху Криму, Володимир Терехов – голова Російської громади Криму та Сергій Шувайніков – керівник Конгресу російських громад Криму. Угода була також завізована лідером Російського руху України, головою партії “За Русь єдину!”, лідером Всеукраїнського політичного об’єднання “Російський Блок” Олександром Свістуновим, а також головою партії “Російсько-український союз” Іваном Симоненко. Дана угода закріплювала прагнення лідерів трьох російських організацій Криму сприяти формуванню у структурі Верховної Ради Криму парламентської фракції (об’єднання) з однойменною назвою.

Показовою у плані ілюстрації дійсних цілей російських організацій Криму є стаття голови Російського товариства Криму А.Лося у газеті “Російський Крим”, у якій він, спираючись на результати Всеукраїнського перепису населення стверджує, що 80% мешканців Криму вважають російську мову рідною, а 100% кримчан нею вільно володіє. Подібні аргументи, на думку автора, є достатньою підставою “вимагати від влади здійснення прав більшості кримчан на основі загальноєвропейського стандарту.

У цьому зв’язку проведення Республіканського Референдуму про статус АР Крим, як Російської Автономної Республіки Таврида, є життєвою необхідністю. Російська Автономна Республіка Таврида дає можливість і права, знаходячись у правовому полі України, захистити культурні, економічні інтереси багатонаціонального народу Криму від зазіхань насильницької українізації в сфері освіти і самобутності, відновлення справжньої історії народів Криму”²⁷.

Характеризуючи діяльність російських громад Криму в цілому, слід відзначити їхню послідовну роботу, спрямовану на вирішення питань та проблем, що носять не стільки національно-культурний, скільки політичний підтекст, а ряд пропагованих ними гасел (як то закріплення за російською мовою статусу державної чи офіційної, поглиблення інтеграції з Росією, визнання росіян державотворчою нацією, запровадження подвійного громадянства, збереження спільного з Росією інформаційного простору, системи російськомовної освіти, підтримка УПЦ МП) претендують на роль політичної програми. Навіть у їх назві закладено напрям діяльності не в інтересах росіян півострова, а в інтересах Російської держави. Фактично, після поразки радикальних проросійських сепаратистів саме ці організації стали їхніми наступниками, поступово намагаючись реалізувати давно виголошені ними завдання менш радикальними методами, ніж на початку 90-х років.

На противагу радикальним проросійським силам у Криму утворювались українські організації. Вони формувалися не за етнічною ознакою, а відповідно до громадянської позиції. Виключенням була хіба що малочисельна організація Державної Самостійності України у Севастополі, яка почала діяти в середині 90-х рр. під головуванням Н.Єгорової.

З 1989 р. у Криму утворюються осередки Народного руху України. Кримською крайовою організацією НРУ в різні роки керували І.Котар, В.Фесенко, В.Тамбовцев, В.Березовець, О.Чайковський. У травні 1992 р. національно свідомими вченими півострова був створений Комітет громадських організацій “Крим з Україною – Соборність”, метою якого визначалося викриття з наукових позицій антиконституційного характеру сепаратистських сил у Криму, висвітлення економічних проблем Криму у загальноукраїнському контексті, доведення важливості спільного вирішення глобальних екологічних проблем²⁸. До його складу увійшли представники Української Республіканської Партії, Демократичної Партії України, НРУ, ряду громадських організацій. КГО “Крим з Україною” розгорнув активну діяльність щодо розповсюдження україномовної періодичної та книжкової продукції, сприяння заснуванню місцевої української преси i культурологічних організацій (наприклад, товариства вчених “Крим з Україною”). Комітет організував проведення двох Конгресів “За мир i міжнаціональну злагоду”, у роботі яких брали участь більше 300 депутатів Криму усіх рівнів²⁹. За безпосередньої участі КГО “Крим з Україною” відбулася низка конгресів українців Криму. Згодом Комітет “Крим з Україною” опинився під контролем УРП.

Проте інколи діяльність українських патріотичних організацій певною мірою шкодила українській ідеї у Криму. Так сталося весною 1992 р., коли 1 березня до Севастополя прибули близько 300 членів УНА-УНСО на чолі із С.Хмарою. Організована ними хода і мітинг викликали різкий сплеск антиукраїнських настроїв не лише у Севастополі, але й по всьому півострову.

З 1994 р. на його території діяла близька до УРП регіональна партія Український Громадянський Конгрес Криму, яку очолювали С.Литвин, Ю.Сидорчук та В.Єрмаков. УГКК нараховував близько 4000 членів. Він припинив свою діяльність у 1996 р. після прийняття Конституції України, яка не передбачала існування регіональних партій. На початку 1997 р. припинив своє існування й КГО “Крим з Україною – Соборність”.

На сьогодні у Криму функціонують регіональні структури майже всіх великих загальноукраїнських партій, у тому числі і правого спрямування. Періодично вони проводять пікетування на підтримку української мови у Криму, вимагають припинення втручання у внутрішні справи України з боку інших країн тощо.

Характеризуючи діяльність українських організацій на півострові, відзначимо, що їхнє виникнення насамперед було пов’язано зі сплеском сепаратизму в автономії, а вплив був суто номінальним. На сучасному етапі у Криму діють регіональні підрозділи загальноукраїнських партій, у тому числі й опозиційно налаштованих, а діяльність відділень громадських організацій носить переважно культурологічний характер.

Одним із факторів, що обумовив поразку сепаратистів у Криму в середині 90-х років стало відволікання зусиль Росії на війну у Чечні. Але і до, і після цих подій російський чинник у політичному житті Криму був чи не найвагомішим. Використовувалися для цього декілька інструментів впливу, а саме: ті ж таки проросійські партії та громадські об’єднання, домінування російських ЗМІ на півострові та чи не найвагоміше – Чорноморський флот.

Власне, у широкому сенсі перед російськими політиками завжди актуальним залишалося питання вибору стратегії і тактики щодо Криму. Прихильники “жорсткої лінії” вважають, що Росія має повне право заявити про наявність територіальних претензій до України, посилаючись при цьому на ніби то історичну та юридичну неправочинність Акту про передачу Криму Україні у 1954 р³⁰.

Історія налічує декілька актів грубого втручання Росії у кримські справи. Так, у 1992 р. Верховна Рада Росії прийняла Постанову “Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР по зміні статусу Криму, прийнятих у 1954 р.”, яка, фактично, на офіційному рівні ставила вимогу перегляду існуючих кордонів. Розрахунок робився на те, що як тільки почнеться розгляд цього питання російським парламентом, – відразу ж активізується сепаратистський рух у Криму. Варто відзначити, що питання приналежності Криму було не лише політичним, а й майновим: на території Криму, переважно на узбережжі, було побудовано близько 12 тисяч різних дач, абсолютна більшість яких належала колишньому партійному, радянському керівництву, а близько 4 тисяч – генералітету Міністерства оборони, керівникам ЦК, Ради Міністрів Радміну, міністерств і відомств колишнього СРСР³¹. Розрахунок виправдався – на півострові дійсно активізувались організації, метою яких було досягнення самостійності Криму і його приєднання до Росії. З метою поширення цього руху у Севастополь прибула ціла група депутатів російського парламенту – С.Бабурін, М.Павлов, Р.Чеботаревський, які заявляли, що Росія не залишить своїх громадян напризволяще. А деякі активісти РРК, відчуваючи підтримку, навіть виявляли готовність захищати Севастополь, оголосивши призов до загонів самооборони. Практично із цього часу розпочалося тісне співробітництво командування ЧФ із РРК та іншими сепаратистськими організаціями. Лідери РРК О.Спахов та О.Круглов через начальника прес-центра флоту капітана І рангу А.Лазєбникова координували свої дії з командувачем ЧФ І.Касатоновим. Як приклади такої співпраці можна навести “випадкові” співпадіння у часі проведення мітингів сепаратистів і стройові “прогулянки” моряків ЧФ. За командою із прес-центру групи галасливих жінок пенсійного віку могли будь-якої миті влаштувати у потрібному місці пікет, привітати політичних гастролерів із Москви, дати інтерв’ю російським журналістам. Тоді ж зав’язалися тісні зв’язки І.Касатонова з С.Бабуріним, який проживав на дачі адмірала³².

Не дивно, що саме Севастополь став головною ареною російського втручання в українські справи – адже місто було головною базою ЧФ. Саме у Севастополі було створено найбільш радикальне сепаратистське угруповання – Фронт національного порятунку (ФНП), очолюваний О.Кругловим. Не переймаючись вимогами законів України, отримавши із Москви на початку жовтня 1992 р. матеріали російського Фронту національного спасіння (ФНС), він зібрав активістів чотирьох програмно споріднених організацій (Російського народного зібрання, Товариства захисту прав людини, Екологія та життя, Клубу виборців) і об’єднав їх у Севастопольський філіал російського ФНС. Програмні засади цієї групи відрізнялися особливою агресивністю і цинічністю. Так, одного разу О.Круглов заявив, що не далекий той час, коли влада представника Президента України у Криму виявиться “повністю підвішеною у повітрі” і уточнив, що “звичайно, на стовпах вішати ніхто не стане”³³. Саме з таким настроєм О.Круглов взяв участь у конгресі російського ФНС, усіляко підтриманого Верховною Радою Росії. У Москві О.Круглов провів ряд зустрічей з російськими можновладцями, у тому числі й з представниками керівництва російського парламенту – заступником голови Ю.Яровим, радником Р.Хасбулатова В.Ісаковим, С.Бабуріним, Є.Пудовкіним. Повернувся до Севастополя він досить впевненим, про що свідчить хоча б така його заява: “Депутати Російського парламенту нам говорять: почувайтеся як удома, ви можете будь-яку гостру ситуацію довести до межі, до юридичного конфлікту.” Крім того він не заперечував, що ЧФ готовий підключитися до вирішення політичних питань³⁴. 23 листопада 1992 р. у приміщенні Штабу Чорноморського флоту відбулись офіцерські збори, які прийняли звернення на адресу голів парламентів України, Росії, Криму та голови Севастопольської міськради з вимогою негайно розглянути питання про статус Севастополя. Все вищезгадане відбулося напередодні проведення з’їзду народних депутатів РФ. Вже у Москві О.Круглов власноруч написав відповідне звернення від імені севастопольців.

Зауважимо, що з кінця 1992 р. у Росії загострилось протистояння між гілками влади, що яскраво виявилося у ході з’їзду. У питанні українсько-російських відносин намітилося два магістральні напрями: з одного боку намагання налагодити нормальні економічні стосунки, а з іншого – (й увесь хід з’їзду це підтвердив) прагнення Росії активізувати зусилля щодо чергового об’єднання в “союз нерушимый” колишніх радянських республік. Тому на фоні підтримки переважною частиною населення Росії ідеї “Севастополь – місто слави російських моряків” подальший розгляд “кримського питання” тісно пов’язувався з перебігом боротьби за владу у верхніх ешелонах російської еліти³⁵. Б.Єльцин відмовився втягуватись у подібні авантюри, а от Р.Хазбулатов, хоч і не відразу, все ж погодився надати свою підтримку. Як результат – VII з’їзд народних депутатів Росії прийняв рішення доручити сесії Верховної Ради РФ переглянути статус Севастополя, що вона й зробила 9 липня 1993 р. Аргументи російських депутатів зводились до наступного: у 1948 р. Севастополю було надано “особливий статус” у складі РРФСР і він не міг бути включений до складу УРСР у 1954 р.³⁶. Таким чином, рішення щодо Севастополя стало першим актом тиску Росії на Україну у питанні Криму. Повторно Рада Федерації РФ прийняла заяву “Про статус міста Севастополя” 5 грудня 1996 р. У цій формі містилась завуальована погроза Україні: мовляв, небажанням української сторони обговорювати питання російського статусу Севастополя можуть скористатись певні сили.

У колах російського істеблішменту проблеми Криму та Севастополя активно використовувались як інструментарій у політичній боротьбі, часто в середині самої Росії, або ж розглядалися як важіль для тиску на Україну, насамперед, у питаннях ЧФ³⁷. У більш глибокому розумінні проблема Севастополя – це, насамперед, проблема міста, що за радянських часів знаходилось у привілейованому становищі, а в Україні втратило свій виключний статус³⁸. Флот за таких обставин був зручним інструментом для досягнення цілей як російських політичних кіл, так і сепаратистів в Україні. Ми вже наводили приклади, як ЧФ допомагав останнім. Однак на цьому його кримська місія не обмежувалась. Так, розвідка ЧФ активно шпигувала за українськими ВМС: до складу розвідувального управління ЧФ входила спеціально сформована структура, до переліку функцій якої входив збір інформації про ВМС України. Не менш комфортно почували себе у Криму й співробітники російських спецслужб ГРУ і ФСБ – півострів став єдиним місцем за межами Росії, де вони могли діяти відкрито й легально. В цілому робота російських спецслужб у Криму значно полегшувалась наявністю агентури центрального апарату КДБ, яка із урахуванням специфіки регіону не підпорядковувалась і не була відома органам держбезпеки, що перейшли під юрисдикцію України. Головними завданнями цієї агентури стали збір інформації і пропаганда. Зокрема, з початком розподілу флоту, до штату деяких газет, що видавались у Криму, були введені співробітники відділення спецпропаганди ГРУ, після чого сторінки цих видань заповнились відверто антиукраїнськими публікаціями. Також керівництво ЧФ робило спроби отримати частоти для ведення власного мовлення.

Однією із непрямих ознак діяльності ГРУ в Криму стало відкриття польового відділення Російського держбанку у Севастополі, яке напряму проводило всі спецоперації з великими грошовими сумами. Насправді подібні відділення давали можливість не лише здійснювати фінансову експансію всередині країни, але й фінансувати розвідувальну діяльність, підтримувати потрібних кандидатів під час виборчих кампаній, “купувати” політичних діячів. Російські спецслужби могли собі дозволити навіть затримувати українських військовослужбовців. Подібні їхні дії у Криму й Севастополі за допомогою розвідки ЧФ велися починаючи із весни 1992 р. У її послугах були зацікавлені ті державні, політичні та військові діячі Росії, котрі мали на меті перегляд кордонів, відрив Криму від України. Саме тому вони прагнули зберегти на українській території флот якнайдовше. Наявність ЧФ робила можливими заяви російських емісарів на кшталт Затуліна, Бабуріна, Лужкова про приналежність Севастополя Росії³⁹. Представник Президента України в Криму Д.Степанюк, підтверджуючи факт діяльності російських спецслужб на півострові, навіть допускав ймовірність знищення ними Ю.Мєшкова з метою провокування конфлікту⁴⁰.

Особливе місце у переліку засобів впливу Росії на ситуацію в Криму посідає метод інформаційної війни. Як відзначав український дослідник Г.Почепцов, інформаційна війна будується в основному на позитивній дії, котра водночас носить руйнівний характер для системи⁴¹. Найнебезпечнішими властивостями інформаційної війни є “мирний характер”, що полягає у здатності її ведення на фоні загального миру і заяв про дружбу, непорушність кордонів та відсутність видимих руйнувань, внаслідок чого об’єкт не підозрює зовнішнього впливу, а захисні механізми суспільства не реагують на небезпеку.

Приклади подібних дій Росії у Севастополі особливо показові: будівництво різноманітних соціальних об’єктів для російських громадян, відкриття філіалу МДУ. Паралельно велась антиукраїнська пропаганда через власні друковані й електронні ЗМІ, зокрема, ОРТ і РТР. У нагнітанні масового психозу зіграли свою роль і такі ніби то демократично орієнтовані газети Росії, як “Московські новини” і “Незалежна газета”. Зокрема, їхні публікації вважали спецслужби України винними в загибелі офіцера ЧФ Лазєбникова. Ще більше здивування громадськості Криму й України викликала публікація відомого поета, фронтовика Григорія Поженяна. У статті “Севастополь – місто питань без відповідей”, опублікованій у “Літературній газеті”, ним відверто розпалювалися антитатарські й антиукраїнські пристрасті, описувалося формування за сприяння Міноборони України кримськотатарських батальйонів, озброєних новітньою зброєю, отриманою нібито з Туреччини й інших мусульманських країн, концентрація танкових дивізій із Західної України на підступах до Криму й інші жахи, що викликали відповідну реакцію пересічного кримчанина.

Одним із дієвих прийомів було активне творення міфу про красиве життя у Росії шляхом створення зразково-показових об’єктів для демонстрації переваг всього російського над українським. До речі, у останні роки подібна практика поширилась на всю територію України – згадаймо хоча б найрейтинговіші російські телепродукти на українських телеканалах, у тому числі й у Криму.

На сучасному етапі одним із ефективних проектів Росії у Криму є діяльність фонду “Москва – Крим”, заснованого 27 листопада 1996 р. Його діяльність поширюється на гуманітарну й економічну сфери. У рамках гуманітарної співпраці у 2001 р. відкрито Російський культурний центр у Сімферополі, спрямований на збереження й розвиток у АРК російської мови і культури, засновано стипендії студентам і аспірантам, що досліджують проблеми росіян у Криму⁴². Фонд “Москва–Крим” у рамках реалізації “Міжурядової угоди про співробітництво в торгово-економічній, науково-технічній і гуманітарно-культурній областях” розробив і активно впроваджує систему заходів, що дозволяють у рамках чинного законодавства ефективно і на взаємовигідній основі здійснювати інвестиційну діяльність в Автономній Республіці Крим. З метою розробки і впровадження інвестиційних проектів Фондом створена у Криму розвинута інфраструктура: Кримська юридична група, дочірнє підприємство “Інвестиційно-будівельна група “Курортбудінвест”, представництво Фонду у Сімферополі. За участі і сприяння Фонду в останні три роки був розроблений і реалізований ряд інвестиційних проектів, у тому числі у сфері туристичної індустрії і санаторно-курортного лікування. Фонд бере участь у великих економічних проектах Росії й України – таких, як плани спорудження мосту через Керченську протоку, створення російсько-українських холдингів тощо.

Підсумовуючи, ми маємо достатні підстави зробити наступні висновки. Вплив Росії на розвиток ситуації у Криму здійснювався за такими основними напрямками: по-перше, відкрита підтримка з боку російських політичних сил сепаратистських організацій півострова, що найяскравіше виявилося у ряді рішень російських законодавців, котрі фактично ставили під сумнів існуючі кордони. По-друге, активне використання ЧФ задля підтримки сепаратистів: завдяки підтримці ЧФ Ю.Мєшков став президентом Криму, більшість депутатів Севастопольської міськради – генерали і офіцери флоту – склали потужне проросійське лоббі, російські спецслужби проводили спецоперації на території України. По-третє, активне використання, особливо у першій половині 90-х рр. ХХ ст., методів ведення інформаційної війни проти України. У сукупності подібна політика Росії мала на меті подальшу дестабілізацію суспільно-політичної ситуації на півострові. Після врегулювання питання щодо статусу АРК у складі України, зникнення із політичної арени автономії сил, очолюваних Ю.Мєшковим та С.Цековим, а також підписання у 1997 р. українсько-російського договору про дружбу і добросусідство, російська сторона відмовилась від радикальних заяв і почала проводити політику забезпечення своєї присутності у регіоні шляхом економічної експансії.

Безумовно, що зацікавленою у наявності власного впливу на кримському півострові є така потужна у військовому відношенні країна як Туреччина. Хоча порівняно із Росією її вплив у Криму видається незначним, його не варто недооцінювати.

Для Туреччини Крим завжди був регіоном життєво важливих інтересів і посилення її впливу на півострові можна розглядати як одне з пріоритетних стратегічних зовнішньополітичних завдань турецького керівництва. За словами Надзвичайного і Повноважного Посла Туреччини в Україні Аджара Гермена, “питання про те, наскільки гарними будуть відносини Туреччини з Україною, безпосередньо пов’язані із Кримом”⁴³. Не маючи власної громади в Криму, Туреччина працює з кримськотатарським населенням як зі своєю діаспорою. Вона не тільки піклується про татарське населення півострова, але й спирається на кримських татар у проведенні своєї геополітичної стратегії в Причорномор’ї. Для впливу на кримських татар Анкара використовує не тільки спільність мови і культури двох народів, але і наголошує на їхніх історичних зв’язках. Туреччина є одним із важливих зовнішньополітичних партнерів Меджлісу. Їхнє співробітництво здійснюється за наступними основними напрямками: представлення Анкарою інтересів Меджлісу на міжнародній арені; створення спільних підприємств за участю кримськотатарських бізнесменів, гуманітарна допомога по лінії Червоного Півмісяця; навчання кримськотатарської молоді у навчальних закладах Туреччини; матеріальна допомога в галузі освіти і культури; співробітництво мусульманських релігійних діячів, допомога в організації ісламської освіти, у будівництві мечетей й інших культових споруд. Як відзначив М.Джемільов, коментуючи результати парламентських виборів у Туреччині 2002 р., кримські татари завжди будуть в центрі уваги турецьких політиків незалежно від їхніх політичних поглядів. На його переконання, активними чинниками, що формують позицію Туреччини, є власне думка турецької громадськості і, безумовно, вплив кримськотатарської діаспори⁴⁴.

Як відзначається в доповіді Кримського центра гуманітарних досліджень Інституту геополітики, під патронатом Туреччини здійснюється і пантюркістська діяльність Меджлісу. Представники кримських татар регулярно беруть участь у різного роду заходах і форумах загальтюркського характеру.

В даний час існує і підтримується тісний зв’язок із кримськотатарськими меджлісами Туреччини, де їх нараховується більше десяти, а також Німеччини, Румунії, Болгарії, Литви, США.

Потреба в модернізації інфраструктури АРК змушує її керівництво шукати іноземних інвесторів. Останнім часом у їх числі з’явилися і представники Туреччини. З огляду впливу Анкари на кримських татар, деякі українські аналітики висловлюють думку, що надмірне посилення турецьких економічних позицій у Криму за певних обставин може послужити додатковим каталізатором для дестабілізації ситуації на півострові⁴⁵.

Утім, визнаючи значну зацікавленість Туреччини у долі кримських татар та об’єктивно оцінюючи вплив турецького фактора на розвиток етнополітичної ситуації в Криму, не варто перебільшувати чутки щодо політичних та економічних впливів Туреччини у кримському регіоні, а тим більше – про турецьку загрозу, чим активно займаються ліві, проросійські та власне російські ЗМІ.

Не залишилось поза участю у розв’язанні кримського питання і Європейське співтовариство. Захід в особі ОБСЄ (до грудня 1994 р. – НБСЄ) доклав чимало зусиль для стабілізації ситуації в регіоні, упередження ймовірних міжетнічних та етнополітичних конфліктів.

Так, 25–26 травня 1994 р. у Відні відбулося надзвичайне засідання Постійного комітету НБСЄ для розгляду подій у Криму з метою визначення можливої ролі НБСЄ у подоланні існуючих труднощів. На засіданні було враховано вимоги України і підтверджено готовність НБСЄ зробити внесок у стабілізацію ситуації, у тому числі й шляхом направлення до регіону особистого представника Діючого голови⁴⁶. Влітку 1994 р., з метою вивчення ситуації в Криму, Україну відвідав Верховний комісар ОБСЄ у справах нацменшин (далі – ВКНМ) Макс ван дер Стул.

В оприлюдненій ним за результатами візиту заяві викладалися принципи, які визначали позицію Організації у кримському питанні: по-перше, повинен дотримуватись принцип територіальної цілісності і непорушності кордонів України; по-друге, всі рішення повинні базуватись на законних підставах; по-третє, при вирішенні спірних питань виключається принцип силового тиску⁴⁷. Всупереч песимістичним прогнозам і відповідно до принципів ОБСЄ, вирішення кримської проблеми було спрямовано у русло переговорного процесу. 2–3 червня 1994 р. відбулось засідання делегації Верховної Ради України і робочої групи кримського парламенту, в ході якого сторони дійшли згоди відносно того, що окремі положення кримської Конституції не відповідають українському законодавству. Було вирішено створити спільну робочу групу по узгодженню Конституції Криму з українським законодавством⁴⁸.

Успішному просуванню переговорного процесу між Києвом і Сімферополем повинна була сприяти Місія ОБСЄ в Україні, яка розпочала роботу у листопаді 1994 р. У січні 1995 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння щодо Місії ОБСЄ в Україні між Урядом України та ОБСЄ. Відповідно до документа, основними завданнями місії були збір інформації, сприяння у запобіганні напруженості, аналіз поточної ситуації в Криму, сприяння діалогу між центральним урядом та органами влади Криму стосовно автономного статусу півострова в межах України. Строк перебування Місії визначався компетентними органами ОБСЄ після консультацій з Урядом України⁴⁹.

Аналіз звітів Місії ОБСЄ за період з осені 1995 р. по весну 1996 р. свідчить, що у центрі уваги ОБСЄ перебували наступні проблеми: загальна ситуація на півострові та рівень сепаратистських настроїв, конституційний процес в Криму і в Україні; вирішення питання власності у Криму; проблема кримських татар; процес розподілу Чорноморського флоту та українсько-російські відносини в цілому⁵⁰. Слід відзначити, що багато в чому завдяки участі ОБСЄ у вирішенні кримської проблеми вдалось досягти позитивних результатів. Чимало сприяло ефективності діалогу між Києвом і Сімферополем проведення протягом 1995–1996 рр. “круглих столів” під егідою ОБСЄ. З 14 по 16 травня 1995 р. у м. Локарно було проведено “круглий стіл” з проблем взаємовідносин між центральною владою України і політичними структурами Криму. Співголовами “круглого столу” виступили ВКНМ Макс ван дер Стул і глава місії ОБСЄ в Україні А.Колшюттер. Участь у “круглому столі” взяли також представники Ради Європи. В ході дискусії розглядались два основні питання: перше, пов’язане з економічною децентралізацією, зокрема, створення вільної економічної зони; друге – правові і конституційні проблеми, політичні взаємовідносини, права людини, захист нацменшин.

У ході дискусії з’ясувалось, що позиції кримського і центрального уряду з більшості аспектів співпали. В той же час, позиція кримського парламенту, викладена його спікером С.Цековим, виявила інше бачення ситуації. Зокрема, вказувалось, що відміна Конституції Криму (від 6 травня 1992 р.) і підпорядкування уряду Криму Кабміну України⁵¹ істотно урізали права регіону. Засновники “круглого столу” не висловлювали своїх позицій, але є підстави стверджувати, що Місія ОБСЄ і її експерти не знайшли у діях української влади якихось порушень норм міжнародного права. Враховуючи, що останні поширюються на відносини суверенних держав, а Крим не є такою, Парламент і Президент України правомірно намагались вирішити існуючі протиріччя політичними методами, спираючись на правові норми. Саме на цьому неодноразово наголошували представники Місії ОБСЄ⁵².

У вересні 1995 р. у Сімферополі відбулось засідання “круглого столу” на тему “Політичні реалії і майбутнє Криму”. В ході дискусій визначились дві позиції у парламенті автономії відносно майбутнього Криму. Так, лідер “Російської партії Криму” С.Шувайніков наголошував, що мета його партії – входження Криму до складу Росії. Натомість заступник голови Верховної Ради Криму Р.Чубаров зазначив, що жодна національна група Криму не може жити інтересами чужої держави⁵³.

У цей же час у Ялті закінчив роботу “круглий стіл” “Проблеми реінтеграції депортованих народів у Криму”, організований Місією ОБСЄ. Обговорення фінансових, політичних та юридичних проблем, зокрема набуття депортованими українського громадянства, гарантоване їх представництво в органах влади, стало зручною нагодою для початку серйозного аналізу проблеми. У ході “круглого столу” Макс ван дер Стул наголосив на необхідності остаточного розв’язання суперечностей між керівництвом автономії і Урядом України⁵⁴. У своєму листі до МЗС України з приводу круглого столу Верховний комісар, зокрема, високо оцінив закон про розмежування повноважень між автономією та центром, звернув увагу на необхідність спрощення процедури отримання репатріантами українського громадянства, висловився проти введення окремого кримського громадянства⁵⁵.

У листопаді 1995 р. Верховна Рада Криму ухвалила нову Конституцію автономії і подала її на розгляд українського Парламенту. З метою подолання протиріч між Конституцією України і Криму, за активної підтримки Місії ОБСЄ у 1996 р. у м. Нордвейку (Нідерланди) було проведено черговий “круглий стіл”⁵⁶. За його результатами Макс ван дер Стул звернувся до МЗС України з рядом пропозицій щодо прийняття нової кримської Конституції. Зокрема, Верховний комісар пропонував затвердити Конституцію АРК з метою уникнення непорозумінь щодо статусу півострова, вживати при цьому термін Автономна Республіка, а не Республіка Крим, вилучити поняття “громадяни і народ Криму”, замінивши їх на “громадяни України і населення Криму”. Також ВКНМ запропонував виключити з Конституції АРК ряд положень, що були несумісні з тезою про віднесення питань оборони виключно до компетенції України та вніс ряд пропозицій відносно розв’язання кримськотатарського питання, зокрема якнайшвидшого вирішення проблеми з наданням українського громадянства репатріантам⁵⁷.

У квітні 1996 р. Україну знову відвідав Макс ван дер Стул. Напередодні розгляду кримської Конституції Верховною Радою України він мав зустрічі з тодішніми міністром юстиції України С.Головатим і Головою Верховної Ради О.Морозом. Макс ван дер Стул наголосив, що ОБСЄ і надалі підтримуватиме суверенітет і незалежність України, водночас прихильно ставлячись до автономії у Криму лише у складі унітарної України. На думку Верховного комісара, у Конституції Автономної Республіки від 1 листопада 1995 р. була необхідна зміна ряду статей, які передбачали повноваження, що виходили за межі автономії в унітарній державі⁵⁸. Також Макс ван дер Стул висловив сподівання, що рішення Верховної Ради України не зашкодять українській державності і не обмежать кримську автономію⁵⁹. Затверджена 31 грудня 1998 р. Верховною Радою України Конституція АРК повністю відповідала новій Конституції України, а статус Автономної Республіки Крим, закріплений у новій Конституції України, цілком задовольнив вимоги ОБСЄ.

Як вже зазначалось, робота Місії ОБСЄ була пов’язана також із питаннями повернення раніше депортованих народів. У центрі уваги було два аспекти: повернення і облаштування депортованих та ефективність використання в означених цілях наявних коштів. Верховний комісар у справах нацменшин не зводив свої пропозиції лише до вирішення проблеми фінансової допомоги, послідовно наголошуючи на потребі забезпечення політичних прав репатріантів, зокрема їх представництва у Верховній Раді АРК, легалізації Меджлісу (одна із пропозицій ВКНМ – надати кримськотатарським представникам у кримському парламенті статусу консультативного органу). До кола пропозицій ВКНМ увійшло й мовне питання (надання кримськотатарській мові статусу рівного з українською і російською)⁶⁰. Проте, крім більш-менш успішного розв’язання проблеми отримання українського громадянства, інші пропозиції ВКНМ стосовно кримськотатарського питання не були реалізовані повною мірою.

У січні 1999 р. між Україною і ОБСЄ розпочалися переговори про визначення основ нових форм співпраці. Оскільки 17 грудня 1998 р. на засіданні Постійної Ради ОБСЄ делегація України аргументовано довела опонентам зі США, Норвегії і Великої Британії, що завдання, покладені на місію, виконано, було прийнято рішення про припинення діяльності Місії ОБСЄ в Україні після 30 квітня 1999 р. у зв’язку з успішним виконанням завдань⁶¹.

Подальша співпраця між Україною і ОБСЄ була визначена Меморандумом про взаєморозуміння між Урядом України і ОБСЄ щодо нових форм співробітництва, підписаним 13 липня 1999 р. і ратифікованим 10 лютого 2000 р.

Ця співпраця стосується забезпечення демократичності виборчих процесів в Україні, у тому числі й у Криму.

Отже, в результаті послідовних дій усіх гілок української влади у співпраці з ОБСЄ, і зокрема, за сприяння Місії ОБСЄ в Україні, вдалось правовим шляхом перевести у конструктивне русло і досягти певного компромісу в одній з найгостріших політичних проблем України у 1994–1998 рр. – проблемі Кримської автономії у складі Української держави.

Внаслідок цього було збережено територіальну цілісність України, попереджено появу ще однієї “гарячої точки” у Європі і порушення Гельсінкської системи.

Однак, існуючий статус автономії остаточно не задовольняє ані російську, ані кримськотатарську, ані українську громади⁶², і, як показує ситуація, що склалася навколо українського острова Коса Тузла у жовтні 2003 р., не змирилася остаточно з українським статусом Криму й Російська Федерація. Враховуючи існуючі реалії та подальші ймовірні перспективи, відзначимо, що участь у розв’язанні кризи таких інструментів ОБСЄ як Верховний комісар у справах національних меншин та Місії ОБСЄ, не увінчалося остаточним або довготривалим врегулюванням кримського конфлікту, але все ж позитивно вплинуло на перебіг подій.

Оцінюючи вплив різних внутрішніх і зовнішніх чинників на ситуацію у Криму, можна зробити ряд узагальнень. По-перше, основними з них були кримськотатарський, внутрішній проросійський, український, російський, турецький та міжнародний європейський. По-друге, фактори впливу умовно можна поділити на не прихильні щодо української держави, лояльні до української влади і нейтральні. До перших однозначно відносяться російський і внутрішній проросійський, до других – кримськотатарський і український. Стосовно Туреччини та ОБСЄ варто відзначити, що Туреччина у жодному випадку не чинила акцій, які б ставили під сумнів цілісність України, але, водночас, вона неухильно працювала над посиленням свого впливу у кримськотатарському середовищі.

Максимально забезпечити європейські стандарти у вирішенні спірних питань прагнули представники ОБСЄ. Не стаючи відверто на бік жодної із сторін, зрештою, ця організація виходила із вищих міркувань європейської безпеки і конструктивізм її посередницької ролі у розв’язанні проблем протистояння Києва та Сімферополя, правовому захисті репатріантів є очевидним.

Подальший детальний аналіз поєднання, взаємодії та впливу внутрішніх і зовнішніх чинників на суспільну, економічну та етнополітичну ситуацію у Криму є визначальним для розв’язання існуючих внутрішніх проблем кримської автономії, усвідомлення логіки та механізмів українсько-кримської спільності, здійснення практичних кроків щодо реалізації загальноукраїнських національних інтересів у цьому унікальному регіоні держави.

¹ Цит. за Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение. – М. – 1992. – Т. 1. – С. 110-111.

² Маначинский А. Украина – наш общий дом // http://www.uceps.org/ua/print/175.

³ Кулик В.М. Зовнішнє втручання у внутрішні етнополітичні конфлікти: участь Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин у розв’язанні кримської та кримськотатарської проблем. // Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991 – 2000 років / Збірник. Відпов. ред. І.Ф.Курас, О.М.Майборода. – К. – 2002. – С. 186.

⁴ Мальгин А. Крымский узел: очерки политической истории Крымского полуострова 1989–1999. – Симферополь. – 2003. – С. 131.

⁵ Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект. – К. – 2000. – С. 325.

⁶ Голос Крыма. – 1995. – 8 сентября.

⁷ Архів Верховної Ради України. – Ф.№Р-1. – Оп. 22. – Спр. 42. – Т.2. – Арк. 39; Див.: Чубаров Р. Крымские татары надеются на понимание своей жесткой позиции // Зеркало недели. – 1996. – 3 августа.

⁸ Коробова Т. Пасьянс кримських виборів не на користь татар. // День. – 1998. – 13 лютого.

⁹ Коробова Т. Кримським татарам відмовлено у праві голосувати. // День. – 1998. – 25 березня.

¹⁰ Результати виборів у Криму в контексті пошуку можливих політичних компромісів. – К. – 2002. – С. 42.

¹¹ Там само. – С. 42

¹² Там само. – С. 36-37.

¹³ Притула Володимир. Чому Меджліс не брав участі в акції протесту “Повстань, Україно!” в Криму? // http://archives.radiosvoboda.org/programs/regions/2002/09/20020917092335.asp.

¹⁴ Касьяненко М. Автономні вибори // День. – 2004. – 26 березня.

¹⁵ Закон України від 06.04.2004 “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”// Відомості Верховної Ради. – 2004. – №30-31. – С. 382.

¹⁶ Курултай постановил... “Решение всех проблем крымские татары связывают именно с государством Украина” // http://crimealine.tik.com.ua/2004/09/1601.html.

¹⁷ Коряков С., Садыхов И. “Аль-Каида” как фактор украинской избирательной кампании // http://ru.obkom.net.ua/articles/2004-08/25.1055.shtml.

¹⁸ Самар В. Донецький Крим? До питання про практику партійного будівництва// Дзеркало тижня. – 2004. – 7– 13 лютого.

¹⁹ Там само.

²⁰ Коряков С., Садыхов И. Указ. соч.

²¹ Воронкова Л. Крымский “узел”: рубить или развязывать? // Сегодня. – 2004. – 26 марта; Касьяненко М. У Криму хуліганять. // День. – 2004. – 24 березня.

²²http://www.qirimtatar.narod.ru.

²³ Мальгин А. Указ. соч. – С. 75.

²⁴ Нагірний В. Російська етнічна група України: форми політичної організації // Наукові записки. – К. – 2001. – С. 225.

²⁵ Архів Верховної Ради України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр.1615. – Арк. 10.

²⁶ http://www.moscow-crimea.ru/russia/organisation/russobshina.html.

²⁷ Лось А. Почему мы требуем Русской автономии // Русский Крым. – 2003. – №1. – С. 2.

²⁸ Литвин С. За український Крим. – К. – 1997. – С. 33.

²⁹ Іванець А.В. Нариси діяльності українських політичних партій у Криму. Ученые записки Таврического национального университета. Выпуск 6 // http://www.ccssu.crimea.ua/internet/Education/notes/ edition6/n06011.html.

³⁰ Федоров А.В. Правовой статус Крыма. Правовой статус Севастополя. – М. – 1999. – С. 7-11; Сталбо К. Россия и Крым // Морской сборник. – 1992. – №2. – С. 14-17; Нарочицкая Н. Россия – это не Восток и не Запад. // Международная жизнь. – 1993. – №9. – С. 48 та ін.

³¹ Савченко Н.А. Анатомия необъявленной войны. – К. – 1997. – С. 33.

³² Там само. – С. 36-37.

³³ Буткевич В., Горинь Б., Свідзинський А. Крим – не тільки зона відпочинку. – Л. – 1993. – С. 59.

³⁴ Остров Крым. – 1992. – 28 ноября.

³⁵ Архів Верховної Ради України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 1617. – Арк. 15-18.

³⁶ Фёдоров А.В. Указ. соч. – 54с.

³⁷ Лебедь А. Севастополь – российский город. // Флаг Родины. – 1996. – 5 октября.

³⁸ Базив Д.П. Геополитическая стратегия Украины. – К. – 2000. – С. 37.

³⁹ Савченко Н.А. Указ. соч. – С. 252-260.

⁴⁰ Вечерний Севастополь. – 1996. – 25 мая.

⁴¹ Почепцов Г. Паблик рилейшнз для профессионалов. – М. – 1999. – С. 458.

⁴² http://www.moscow-crimea.ru.

⁴³ Авдет. – 1993. – № 5. – 11 марта.

⁴⁴ Крымский вектор в турецком измерении // http://aspects.crimeastar.net/press/interview/int8.php.

⁴⁵ Чужие среди своих: крымские татары в Украине. Часть третья. Исламский ренессанс // http://www.context-ua.com.

⁴⁶ Архів Верховної Ради України. – Ф.№Р-1. – Оп. 22. – Спр. 8. – Арк. 29.

⁴⁷ Хачатурян В. Крым может рассчитывать на помощь 53 стран // Крымские известия. – 1994. – 4 июня.

⁴⁸ Итоговый документ заседания делегации Верховного Совета Украины и рабочей группы Верховного Совета Крыма, состоявшегося 2–3 июня 1994 г. в г. Симферополе // Крымские известия. – 1994. – 16 июня.

⁴⁹ Меморандум про взаєморозуміння щодо Місії ОБСЄ в Україні між Урядом та Організацією з безпеки та співробітництва у Європі // Законодавча база “Ліга”.

⁵⁰ Архів Верховної Ради України Ф.№Р-1. – Оп. 22. – Спр. 22. – Арк. 3-8; Спр. 41. – Т.1. – Арк. 1-11; Арк. 92-95; Арк. 124-134; Спр. 17. – Арк. 91-94; Оп. 17. – Спр. 01-9. – Арк. 25-36;

⁵¹ Закон України “Про скасування Конституції Криму від 6 травня 1992 р., Закону про президента Криму і його вибори, Закону про відновлення конституційних основ державності Криму, Закону про Конституційний Суд Криму і Закону про вибори до місцевих рад”// Голос України. – 1995. – 18 березня.

⁵² Иванченко И. “Круглый стол”по острым вопросам // Крымская газета. – 1995. – 23 мая.

⁵³ Доки житимемо інтересами чужої держави // Голос України. – 1995. – 29 вересня.

⁵⁴ Круглий стіл під егідою ОБСЄ // Голос України. – 1995. – 26 вересня.

⁵⁵ Архів Верховної Ради України. – Ф. №Р-1. – Оп. 22. – Спр. 17. – Арк. 79-84.

⁵⁶ OSCE Mission to Ukraine // OSCE News Letter. – 1999. – April. – Vol. 6. – №.4. – P. 5.

⁵⁷ Архів Верховної Ради України. – Ф. №Р-1. – Оп. 22. – Спр. 41. – Т. 1. – Арк. 69-71; 108-116.

⁵⁸ Верховна Рада затвердила у другому читанні Конституцію АРК частково, за винятком низки статей, що суперечать законодавству України // Голос України. – 1996. – 5 квітня.

⁵⁹ Обмін думками // Урядовий кур’єр. – 1996. – 6 квітня.

⁶⁰ Кулик В.М. Зовнішнє втручання у внутрішні етнополітичні конфлікти: участь Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин у розв’язанні кримської та кримськотатарської проблем // Національна інтеграція в полі культурному суспільстві: український досвід 1991–2000 років / Збірник. Відпов. ред. І.Ф.Курас, О.М.Майборода. – К. – 2002. – С. 183-200.

⁶¹ Україна – ОБСЄ // Політика і час. – 1999. – №1. – С.85.

⁶² Семена Н. Конституция Крыма конституционна. Почти… // Зеркало недели. – 2003. – №4. – 1 февраля.