§3. Боротьба кримських татар за повернення до Криму у 1960-х - на початку 1990-х рр.

Як вже згадувалося, 28 квітня 1956 року, невдовзі після ХХ з’їзду КПРС, був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР про зняття з депортованих у травні 1944 року кримських татар режиму спецпоселенців. Цей Указ не знімав з народу обвинувачень у зраді і залишив в силі заборону на повернення до Криму. Сподівання кримських татар на відновлення історичної справедливості виявилися марними. Їм видавалися паспорти, але в обмін на розписку про відмову від майна, залишеного в Криму під час виселення.

Проте навіть не зважаючи на обмеженість, непослідовність та половинчатість прийнятих у квітні – грудні 1956 року документів, що визначали долю депортованих кримських татар, вони відіграли роль каталізатора кримськотатарського національного руху, сприяли його консолідації, активізували боротьбу кримських татар за відновлення своїх прав.

У розвитку кримськотатарського національного руху Л.Алексєєва вирізняє три його основні етапи: 1) 1956–1964 рр. – становлення руху, 2) 1964–1969 рр. – період найбільшої активності, 3) з 1970 р. – криза руху¹. Однак, на нашу думку, відніше було б виокремлювати третій період у таких хронологічних межах: 1970–1990 рр. – тимчасовий спад руху та його активізація і зміна форм боротьби у 1980–1990 рр.

Починаючи з 1956 року, відбувається становлення кримськотатарського руху як організованого опору. Першими активістами національного руху кримських татар наприкінці 1950-х років була колишня кримськотатарська еліта: працівники партійних та радянських органів, ветерани війни та праці. Вони, повіривши рішенням ХХ з’їзду КПРС, вирішили, що процес демократизації СРСР потягне за собою розв’язання питання про долю їхнього народу і треба лише звернутися до радянського керівництва. Про наболілість питання свідчить той факт, що петиційні кампанії стрімко набули всенародного характеру.

Перші звернення кримських татар до вищих партійних органів датовані вереснем 1956 року. Їх підтримала група комуністів та учасників партизанського руху, серед яких: двічі Герой Радянського Союзу Аметхан Султан, колишній секретар Кримського обкому партії, комісар Східного з’єднання партизанських загонів Криму Рефат Мустафаєв, колишній секретар Ялтинського райкому партії, комісар Південного з’єднання партизанських загонів Криму Мустафа Селімов, колишній голова Алуштинського райвиконкому, комісар 4-ї бригади Південного з’єднання партизанських загонів Криму Ізмаїл Хайрулаєв, колишній голова Спілки письменників Криму Шаміль Алядинов. Автори звернення на ім’я М.Суслова прохали розглянути питання кримських татар у світлі рішень ХХ з’їзду КПРС та заповітів Леніна з національної політики. Автори листа висловили обурення з приводу того, що органи МВС вимагають від кожного кримського татарина підписку про не в’їзд до Криму і відмову від належного йому там рухомого і нерухомого майна².

Аналогічний лист був направлений до членів Президії ЦК КПУ. В своєму зверненні до керівництва України вони писали: “...Ми, сини трудового кримськотатарського народу, висловлюючи найзаповітніші його сподівання, прохаємо український уряд поклопотатися перед союзним урядом про повернення кримськотатарського народу на рідну землю – в Крим ...рідна земля – це свята справа ...ми до сліз любимо свою рідну землю...”³. До вищого політичного керівництва надійшло також понад 10 тисяч індивідуальних звернень з проханням відновити справедливість щодо кримськотатарського народу.

Головною метою ініціаторів петиційної кампанії було, мабуть, переконати владу у відданості кримськотатарського народу “ідеалам комунізму”. Тому петиції були витримані у дусі пошани до партії, якій “належить вирішити питання пролетарського інтернаціоналізму, питання миру, демократії і соціалізму”⁴.

Автори петицій також робили наголос на набутті петиційною кампанією всенародного характеру. Під деякими колективними зверненнями стояло понад 100 тисяч підписів. Організація петиційної кампанії була полегшена компактним розселенням кримських татар на території Узбекистану. Як пише Л.Алексєєва, в процесі організації петиційної кампанії стихійно створювалась організаційна структура кримськотатарського національного руху: сітка ініціативних груп, які діяли в межах вулиці – села – району – міста і ставали ядрами руху кожна на своїй ділянці. Вуличні групи одного міста інформували про свої дії міську групу, та, в свою чергу, – обласну, а обласні – республіканську, і кожна група інформувала про свою діяльність мешканців своєї ділянки⁵.

Причини та хід розгортання петиційної кампанії лідери кримськотатарського національного руху описали та дали оцінку в документі, відомому під назвою “Всенародний протест”. У ньому зазначалося, що “визнання ХХ з’їздом незаконності виселення народів і... відносна демократизація радянського життя дали кримськотатарському народу можливість, щоправда вельми обмежену, підняти голос на захист своїх прав. Починаючи з 1957 року, народ неодноразово звертався до керівництва країни з клопотанням розглянути і вирішити кримськотатарське національне питання. До Москви були послані численні делегації кримських татар, у складі осіб, які мали заслуги перед країною. Але воля народу ігнорувалась”.

Автори петицій відносили трагедію депортації на рахунок лише “культу особи” і висловлювали сподівання, що нове керівництво КПРС виправить цю несправедливість. Тому кримські татари намагалися зустрітися безпосередньо з найвищими партійно-державними особами. Але зустрічі, які відбулися в другій половині 1950-х років, проходили на рівні відділів ЦК КПРС та ЦК КП Узбекистану. ЦК КП Узбекистану мав готувати довідки про настрої татар, їх потреби і проводити роз’яснювальну роботу з активістами національного руху. Так, у квітні 1958 року, в зв’язку з підготовкою в м.Коканді масового мітингу кримських татар, у Ферганський обком КП Узбекистану були запрошені його організатори Рефат Мустафаєв та Іфта Джевильов. Їх було суворо попереджено про “особисту відповідальність за будь-які негативні прояви, що можуть мати місце в зв’язку зі здійснюваною ними антипартійною роботою”⁶. В липні 1958 року в партійному порядку було покарано комуніста Мустафу Селімова, який “організував і очолив кампанію за повернення до Криму”⁷.

Перший натиск кримських татар на “верхи” стимулював створення деяких умов для розвитку національної культури. У 1957 р. в Узбекистані був заснований кримськотатарський ансамбль пісні та танцю, з травня того ж року розпочалося видання кримськотатарською мовою газети, при Спілці письменників Узбекистану почала роботу секція кримськотатарської літератури⁸. Але, як свідчать довідки, що надходили до Москви з Ташкента, представники кримських татар висловлювали невдоволення тим, що питання відновлення їхньої автономії не вирішується, і наполягали на поверненні до Криму. Зокрема, під час зустрічі, що проходила за особистим дорученням М.Хрущова в лютому 1957 р., у відділі партійних органів ЦК КПРС, представники кримських татар наводили низку аргументів на користь повернення до Криму та надання їм автономії. Із записки, яка була підготовлена за підсумками бесіди працівниками відділу ЦК КПРС, дізнаємося, що посланці кримських татар звертали увагу на відсутність умов для розвитку національної культури, на те, що розпорошеність народу веде до примусової асиміляції та зникнення нації. Йшлося також про неприйнятність варіанта переселення до Татарської АРСР кримських татар через відмінності у мові та культурі кримських і казанських татар. Під час зустрічі кримські татари звертали увагу на фальсифікацію історії їх народу, спотворене висвітлення їх участі у Великій Вітчизняній війні⁹. Однак наполегливе бажання активістів руху зустрітися з кимось із членів Президії ЦК КПРС і сподівання, що ця зустріч вирішить їхні питання, привело до прийому представників кримських татар заступником Голови Ради Міністрів СРСР А.І.Мікояном. Під час зустрічі він запевнив делегатів у тому, що керівництво ЦК КПРС і уряд уже підійшли до розв’язання нагальних проблем кримськотатарського народу і лише потрібен час, щоб здійснити намічене¹⁰. Однак насправді вжиті незабаром заходи не лише не передбачали повернення татар до Криму, а навпаки, погіршили умови їх перебування у місцях висилки. Влада вдалася до політичних репресій.

Приблизно з 1961–1962 рр. починається урізноманітнення форм роботи кримськотатарського руху, з’являються нові організаційні форми – Ініціативні групи (повна назва – “Ініціативні групи сприяння партії та уряду у вирішенні національного питання кримськотатарського народу” – Авт.). Вони свідомо не набирали ознак політичної організації і діяли відкрито. Їх організаторами і керівниками були переважно люди старшого покоління, які намагалися надати ініціативним групам лояльний до влади характер, про що яскраво свідчить і сама назва. Списки обраних кримськотатарським народом членів ініціативних груп, а їх було понад 5 тис. осіб, були передані до ЦК КПРС. Робота цих груп була особливо значимою для розвитку національного руху. Ініціативні групи, які складалися з активістів руху, не виходячи за рамки закону, мали мету довести до партії та уряду цілі та прагнення кримськотатарського народу, займалися збором підписів під петиціями, збором коштів для відправки делегацій до Москви, допомагали сім’ям постраждалих учасників руху”¹¹. Саме ініціативні групи розпочали роботу з відновлення історії кримськотатарського народу. Так, Мамут Умеров, член однієї з таких груп, поширював отриману від своїх однодумців з Москви фотокопію книги Амета Озенбашли “Крымские трагедии в период татарской эмиграции”.

Ознайомившись з нею, Енвер Облаєв написав її “другу частину” під назвою, яка говорить сама за себе – “Трагедия ХХ века”. Інший кримськотатарський письменник Ібрагім Асанов розпочав роботу над книгою “Кровавый источник”, в якій намагався висвітлити справжню історію виселення кримських татар¹².

Згодом, у грудні 1961 – січні 1962 рр. в Ташкенті був організований перший гурток студентської та робітничої молоді, який ставив просвітницьку мету, а саме: поширення знань про історію та культуру кримськотатарського народу. На засіданнях гуртка, в яких брало участь до 30 молодих кримських татар, заслуховувалися реферати, доповіді, робилися огляди літератури, а також обговорювалися різні політичні питання і особливо проблеми свого народу.

Невдовзі виникла ідея створити “Союз кримськотатарської молоді за повернення на батьківщину”. Навесні 1962 року були складені програма та статут Союзу. Аналіз статутних документів свідчить, що організація планувала проведення просвітницької роботи серед татар, підтримку петиційних кампаній, збір коштів для потреб національного руху. Передбачалося функціонування декількох відділів: фінансового, історичного, організаційного (для зв’язків з масами). Історичний відділ очолив 18-річний Мустафа Джемільов, який намагався впорядкувати пам’ятки усної народної творчості та написати історію кримськотатарського народу. Джемільов почав виступати перед своїми товаришами, студентами з лекціями про основні етапи етнічної та політичної історії кримських татар. Ці виступи мали великий резонанс, викликали гарячі дискусії. Як свідчить М.Джемільов, “молодим людям, які в офіційній літературі читали про своїх предків як про якихось варварів, зрадників, завжди переможених доблесними росіянами, було приємно почути “новину” про те, що ...кримські татари не раз наводили порядки в самій Москві, чи про те, що у кримських татар ще півтисячоліття тому був вищий учбовий заклад”¹³.

Через декілька місяців “Союз” був розігнаний органами КДБ. 8 квітня 1962 року четверо з членів організації: майстер Ташкентського заводу Марат Омеров, студент фізичного факультету Ташкентського університету Рефат Годженов, студент того ж університету Сейт-Амза Умеров, а також водій Асмет Асанов були заарештовані. Сейт-Амза Умеров та Марат Омеров звинувачувалися в утворенні антирадянської організації та антирадянській агітації і пропаганді. У серпні 1962 року відбувся перший політичний процес над учасниками “Союзу кримськотатарської молоді”. Верховний Суд Узбекистану на своєму закритому засіданні засудив Марата Омерова до 4 років, а Сейт-Амзу Умерова до 3 років позбавлення волі з утриманням у таборах суворого режиму. Постраждали також інші члени Союзу: деяких виключили з інституту, інших (у тому числі М.Джемільова) звільнили з роботи.

На першому етапі боротьби за свої права діяльність кримських татар була обмежена головним чином місцем їх проживання після депортації – Узбекистаном, але згодом ще однією ареною боротьби стає Москва. Починаючи з 1964 року, кримські татари організували постійне представництво в Москві – змінну делегацію, яка займалася передачею до урядових інстанцій листів та звернень від кримських татар, інформувала представників радянської громадськості про стан справ щодо поновлення прав кримськотатарського народу та регулярно випускала і поширювала “Інформацію”, в якій висвітлювалася хроніка подій: кількість поданих петицій, листів, хід бесід з посадовими особам і т. п¹⁴.

Підводячи підсумки першого етапу кримськотатарського національного руху, необхідно відмітити такі основні його риси:

– у становленні ідеології та виробленні організаційних форм кримськотатарського національного руху значну роль відіграла творча інтелігенція, колишні партійні працівники, ветерани війни, праці, а також представники студентської молоді;

– основною формою руху на етапі 1956–1964 рр. були письмові звернення та петиції до керівників партії та уряду. Але з часом, зневірившись у “ленінському курсі” та “справедливих рішеннях партії”, у дієвості петиційної боротьби, кримські татари вдаються до більш рішучих заходів. Як відповідь, уже на початку 1960-х р. починаються репресії уряду проти активістів руху;

– до боротьби за повернення на батьківщину до представників старшого покоління приєднується молодь, яка починає досліджувати історію та культуру свого народу, що свідчить про зростання національної свідомості і одночасно стає, з точки зору влади, загрозливою тенденцією.

Жовтневий пленум ЦК КПРС (1964 р.), який усунув М.С.Хрущова від влади, і зміна політичного керівництва в країні, зазвичай вважається межею, після якої кримськотатарський рух набуває нових якостей. Відбуваються зміни і всередині руху, і в поглядах його керівників, ідейних лідерів на шляхи, форми та мету боротьби. Визнання та розуміння трагедії депортації не як “прикрої помилки” конкретної особи, а як закономірного наслідку радянської національної політики, в якій простежується спадковість від колоніальної політики царизму, набуло поширення за допомогою самвидаву і зустріло розуміння серед кримських татар. Було дано й визначення злочину, який мав місце у 1944 р. – геноцид. Це зумовлювало новий підхід до вирішення питання боротьби за свої права. Петиційна кампанія продовжувалася, але змінився її тон. Як писав П.Григоренко, апелюючи до кримських татар: “...Ви окликаєтеся до керівників партії та уряду зі смиренними проханнями.., тому ваше питання виглядає як сумнівне та спірне... Щоб покінчити з цим становищем, – вважав автор, – треба не просити, а вимагати. Причому не частину, а всього, що було незаконно відібрано... Свої вимоги не обмежуйте петиціями. Підкріплюйте їх тими засобами, які вам надає конституція... мітинги, зібрання, вуличні демонстрації”¹⁵.

Активізація кримськотатарського руху відбулася після прийому представників кримськотатарського народу секретарем Президії Верховної Ради СРСР М.Георгадзе 22 березня 1966 року. Записка, що була підготовлена за результатами зустрічі, свідчить, що активісти руху продовжили велику організаційну і агітаційну роботу серед кримських татар у Середній Азії. На зустрічі обговорювалися варіанти вирішення проблеми, запропоновані різними вищими інстанціями: 1) організоване повернення до Криму з відновленням автономії; 2) надання автономії в будь-якій частині СРСР, за винятком Криму; 3) дозвіл прописки в Криму на загальних підставах. Другий варіант категорично відхилявся кримськими татарами¹⁶.

Колективні політичні акції ставали суттєвою складовою політичного життя. Вони прив’язувалися до конкретно-історичних подій. Так, 18 травня 1966 кримські татари збиралися з приводу річниці депортації з Криму, а 18 жовтня 1966 року відзначали 45-річчя республіки (18 жовтні 1921 р. декретом була утворена Кримська АРСР). Незважаючи на репресії влади, національних рух починає охоплювати кримськотатарське населення не лише Узбекистану, а й Казахстану, Таджикистану, Туркменистану, Киргизії, Північного Кавказу і нарешті досягає Криму. Не припиняється і подання документів до Москви. Як пише Л.Алексєєва, з початку руху до червня 1969 року в Москві, в якості представників народу, побувало 5 тис. кримських татар¹⁷. В партійні та державні органи на той час надійшло понад 4 тис. листів та запитів від кримських татар, а на адресу ЦК КПРС направлено “Всенародний протест” у семи томах, закріплений 72 тис. підписів¹⁸.

Навесні 1966 року уряд почав “організацію” громадської думки проти повернення кримських татар до Криму. Зваживши на те, що колишній аргумент про достатню заселеність півострова і забезпеченість працездатними робітниками вже не є переконливим, вирішено було скоригувати увагу на ще одну “карту”, яка, щоправда, вже розігрувалася – звинувачення у масовій зраді під час війни. Були організовані листи від командирів партизанських загонів, в яких вони давали негативну оцінку діям кримських татар у роки війни. Замовчувалась участь татар у Радянській армії, в партизанському і підпільному русі. Тим часом, навіть цифри, наведені в листі, свідчать, що, окрім випадків дезертирства, в партизанських загонах у період боїв за визволення Криму нараховувалося 598 татар (16% від загальної кількості партизан), що майже відповідало їх відсотковому відношенню в національному складі Криму (близько 19%).

Однак у другій половині 1960-х р. національний кримськотатарський рух продовжує набирати обертів, вимагаючи вирішення проблеми. І нарешті було ухвалено Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму” від 5 вересня 1967 року, а також постанову Президії Верховної Ради СРСР “Про відновлення права кримських татар та членів їх сімей проживати на всій території СРСР”¹⁹. Багато років боротьби, всенародних протестів змусили владу зняти огульні звинувачення у зраді і дозволити татарам та членам їхніх сімей мати право селитися по всій території СРСР (тобто в Криму також), але “відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим”. Вся підступність цієї ”зачіпки” ще виявиться під час спроб переселення до Криму.

Факт реабілітації кримських татар замовчувався у центральній пресі. Уряд пішов на поступки, але, де міг, ущемляючи національні почуття кримських татар. Так, навмисно кримськотатарське населення було названо “громадянами татарської національності”, було заявлено про те, що татари “вкоренилися на нових місцях”. Наскільки вони “ не вкоренилися” свідчить хоча б той факт, що понад 10 років до партійних та урядових інстанцій безперервним потоком йшли петиції, листи, в яких висловлювалося наполегливе бажання повернутися до Криму. Після публікації 9 вересня 1967 р. в місцевій пресі вищезгаданого Указу, кримські татари почали переїжджати до Криму. За три місяці: з вересня – по грудень 1967 р. до Криму прибуло близько 1200 сімей (приблизно 6 тис. осіб). Проте виконати формальності, необхідні для поселення на “законних підставах”, змогли лише дві сім’ї²⁰. Влада добре підготувалася, щоб не пустити кримських татар до Криму.

Річ у тім, що до прийняття Указу 1967 року, прописка в Криму існувала лише в містах і курортних містечках, а більшість населення степового Криму, як і основна маса сільського населення СРСР, паспортів не мала. Але за зиму 1967 року спішно була проведена паспортизація Криму і введена прописка у всіх населених пунктах. Нотаріальні контори отримали таємний наказ – не оформлювати угоду на купівлю нерухомості, якщо покупець – кримський татарин. Відсутність прописки не давала можливості працевлаштуватися, віддати дитину до школи, спричиняла відмову у реєстрації шлюбу і т.п. Отже, створювалися умови для того, щоб кримські татари почували себе на території півострова людьми “третього сорту”, а ті, хто вже встиг переїхати, скоріше відправилися звідти.

Ще одним заходом з метою зменшення переселення кримських татар до Криму стала кампанія з так званого організованого переселення. Рішучість та наполегливість кримських татар мала, очевидно, настільки великий резонанс, що тодішній міністр внутрішніх справ УРСР І.Головченко змушений був запропонувати розглянути питання про “можливість організованого набору деякої частини таких громадян і розміщення їх у тих районах області, де необхідна робоча сила і є можливість надати житлову площу”²¹. Навесні 1968 р. спеціальні уповноважені кримської адміністрації виїхали до Узбекистану для оформлення договорів про прийом на роботу з тими, хто бажав переселятися. Однак уряд УРСР не планував широкомасштабного переселення. У 1968 р. за оргнабором було переселено лише 248 сімей, у 1969 – 104, а у 1970 – 45 і ще 50 родин планувалось переселити у 1972 році²². Відбір проводився згідно з рекомендаціями КДБ, договори укладалися лише з тими, хто ніколи не брав участі в кримськотатарському русі, не підписував заяв, не ходив на зібрання і т.п., тобто з найбільш аморфними та “політично благонадійними” представниками кримських татар. “Оргнабір” не розв’язав проблем репатріації, а Указ 1967 року поклав початок новій формі боротьби – поверненню до Криму на формально легальній підставі, але явочним порядком, самовільно.

Документи кримськотатарського руху містять приклади жорстокого поводження кримської влади, органів міліції з переселенцями, що спонукало їх знову направити до Москви у травні 1968 року велику представницьку делегацію з 800 осіб. Тоді влада змінила правила гри і, замість прийому делегатів, влаштувала 15–17 травня в Москві жорстоку облаву на цих представників. 300 кримських татар під конвоєм були виселені з Москви, 10 осіб були заарештовані і засуджені. Починаючи з цього періоду, облави і видворення представників кримських татар стали відбуватися постійно. Представники кримськотатарського народу заявили в своєму листі, оцінюючи події травня 1968 року у Москві: “...Невже хтось сподівається репресіями зламати дух нашого народу, ...невже сподівається, що ...ми примиримося з перебуванням у резервації ...Адже 24 роки півмільйонний кримськотатарський народ існує в умовах нищення нації, ліквідації ознак народності, ...мови, культури ... і найстрашніше – в умовах вигнання з рідної землі, Криму”²³. Думку звернутися по допомогу до світової прогресивної громадськості, міжнародних організацій, не замикатися “у вузько національну шкаралупу”, встановлювати контакти з націями, серед яких живуть кримські татари, перш за все з росіянами і українцями, висловив відомий правозахисник кримських татар Петро Григоренко²⁴.

Налагодження, починаючи 1968 року, контактів між правозахисним та кримськотатарським рухами мало велике значення для обох рухів. З цього періоду, багато в чому завдяки московським правозахисникам, кримські татари розширили зв’язок з Заходом. Кримським питанням займалася Ініціативна група з захисту прав людини в СРСР (1969), Московська Гельсінська група (1976–1982). З квітня 1968 року почав видаватися інформаційний орган правозахисного руху “Хроника текущих событий”, де постійно висвітлювалася боротьба кримських татар за повернення до Криму. Московські правозахисники, у свою чергу, перейняли досвід кримських татар щодо форм організації боротьби. Взагалі, за думкою деяких дослідників кримськотатарського руху²⁵, національний рух кримських татар проходив у рамках дисидентського руху в СРСР – звідти і допомога, яку надавали речникам кримських татар представники інших національностей: Андрій Сахаров, Олексій Костерін, Петро Григоренко, Анатолій Марченко та багато інших.

Таким чином, протягом другого періоду визвольного руху (1964–1970 рр.) відбувається його перехід у нову стадію, стадію політичної і організаційної зрілості. Значну роль в активізації і консолідації руху відіграв вирваний у влади Указ від 5 вересня 1967 року, який реабілітував кримськотатарський народ. У цей період Крим безпосередньо стає місцем боротьби народу за свої права. Наприкінці 1960-х років встановлюються тісні зв’язки кримськотатарського і радянського правозахисного (дисидентського) рухів, що дало новий імпульс для боротьби. Однак в період найвищої активності руху зросли і репресії з боку влади. Близько 200 активістів кримськотатарського руху було засуджено в ці роки, відбулося понад 50 судових процесів, організованих проти кримських татар. У вересні 1968 року було заарештовано 10 провідних діячів Ініціативних груп, авторів всенародних звернень. По приїзді до Ташкенту у травні 1969 року був заарештований П.Григоренко (який провів понад 5 років у психіатричній лікарні), у травні був заарештований Мустафа Джемільов, якого засудили до 3 років таборів за “наклеп на радянський лад”. При цьому, зазначають ідеологи кримськотатарського руху, “йдеться не лише про фізичне винищення, як при Сталіні, а про викоренення кримських татар як нації: примусова асиміляція, створення умов для загибелі мови, національних традицій, культури²⁶.

З 1970 року починається поступовий спад національного кримськотатарського руху, що було зумовлено як внутрішньою кризою, так і зовнішніми умовами. Уряд починає застосовувати засоби психологічної обробки частини активістів руху, зокрема, добре відому своєю підступністю політику “батога і пряника”. Політика репресій проти М.Джемільова та його однодумців поєднується тепер з політикою створення та заохочення конформістського крила кримськотатарського руху.

Мова йде про створення так званої “п’ятої колони”, тобто штучно створеного прошарку “національної інтелігенції” для протидії рішуче налаштованій частині руху. До співробітництва з владними структурами заохочувалися освічені молоді активні люди, яких “помічали” і висували на партійні та державні посади в обмін на те, щоб вони ставали “провідниками ленінської політики партії” в кримськотатарському русі, були таємними інформаторами. Така діяльність закінчувалася для них іноді трагічно (у листопаді 1978 року покінчив з собою інформатор І.Мемедулаєв).

Важливим завданням “п’ятої колони” було блокування зв’язків кримськотатарського руху зі світовою громадськістю, правозахисним рухом. Так, прикладом цього може слугувати інспірований владою лист до академіка А.Сахарова від 52 “кримських татар”, в якому вони закликали не втручатися в їхню справу, не заважати їхньому народу, адже “дорогу до Криму ми найдемо без Вас і Ваших друзів²⁷” (лютий 1977 р.). Через півроку підробка була викрита і А.Сахаров отримав іншого листа, в якому 549 кримських татар від імені всього народу дякували йому за “підтримку намагань, надій та дум кримськотатарського народу”.

Політика радянського уряду спрямована на ослаблення кримськотатарського національного руху, включала підкуп, арешти, фізичний, моральний і психологічний тиски, і як результат – знівечені людські долі.

У 1970-ті роки знижується авторитет ініціативних груп і перш за все через неефективність засобів боротьби, які вони пропонували. Спад національного руху можна простежити навіть за кількістю підписів під зверненнями до з’їздів КПРС. Якщо під зверненням до ХХІІІ з’їзду КПРС (1966 р.) стояло понад 130 тис. підписів, то до ХХІV (1971 р.) – 60 тис., до ХХV (1975 р.) – 20 тис. Під Всенародним протестом (1979 р.) стояло лише 4 тис. підписів. Важливим практичним заходом, що провели ініціативні групи у 1970-ті роки, була організація перепису кримськотатарського населення. Після опублікування даних Всесоюзного перепису у 1971 році ініціативні групи, не побачивши в переліку націй кримських татар, власними силами провели перепис в усіх місцях проживання кримських татар (Середній Азії, Криму, півдні України, Північному Кавказі) і встановили чисельність народу – 833 тис. осіб²⁸.

Тим часом уряд СРСР намагався провадити політику “укорінення” кримських татар в районах їх компактного проживання в Узбекистані. Ще у 1966 році планувалося, що у Джезказганському районі однойменної області кримським татарам будуть виділені території, в межах яких частину посад будуть обіймати особи кримськотатарської національності. Наприкінці 1970-х рр. була зроблена нова спроба “розв’язати” кримськотатарське питання шляхом створення національних районів у місцях компактного проживання кримських татар. Ці населені пункти створювалися абсолютно штучно, ніяких історичних національних коренів в цих районах не було. Кримським татарам віддавалися найбільш несприятливі, віддалені від осередків культури, цивілізації землі. Одним з перших у вересні 1978 р. був створений Мубарекський район, а у квітні 1979 р. – Бахористанський. На пустельних землях, де було всього 6 невеликих туркменських населених пунктів і відсутня будь-яка інфраструктура, намагалися організувати постійне проживання кримських татар, відкрити школи, видавати газети. Переїзд до новоутворених районів був як добровільний (через активну пропаганду), так і примусовий. Так, навесні 1983 року уряд Узбекистану намагався відправити до Мубарекського району всіх випускників відділення татарської мови і літератури Ташкентського педагогічного інституту, що викликало з їхнього боку рішучий протест. Спроба створення кримськотатарських резервацій провалилася, наштовхнувшись на опір кримськотатарського населення²⁹.

Частина західних дослідників вважає, що наприкінці 1970-х рр. відбувається спад руху. На нашу думку, справедливим є погляд на ці події авторів збірника “Крымскотатарское национальное движение”, які вважають, що посилення реакції, арешти, соціальний підкуп призвели до розчарування у формах боротьби. Але рух поповнився новими учасниками, зросла їх політична зрілість, вагомішою стала підтримка прогресивних кіл СРСР та світу. Крім того, кримські татари тепер, на відміну від попередніх періодів, вдаються до масового стихійного повернення до Криму, що не може не свідчити про продовження боротьби.

Враховуючи появу нових форм національно-визвольного руху та занепокоєння міжнародних організацій, 3 листопада 1973 року Президією Верховної Ради СРСР було ухвалено Указ “Про зняття обмежень у виборі місця проживання, передбаченого в минулому для окремих категорій громадян”. Цим документом скасовувалося рішення щодо обмежень стосовно німців, які отримали право повертатися до місць свого попереднього проживання. Про кримських татар ані сло­ва, навпаки – посилення паспортного режиму. Самі учасники руху писали у листі до ЦК КПРС, що “на татар, на людей без прописки, полюють у Криму, як на диких звірів”³⁰. І все одно кількість неорганізованих переселенців збільшувалась. Якщо в 1973 році таких до Криму прибуло 32 особи, то в 1974 – 128, в 1975 – 605, в 1976 – 901 особа³¹.

Найбільш сприятливим для переселення був період з лютого по листопад 1977 р., коли виселень не було і прописку отримали близько 200 сімей. Але вже навесні 1978 року в Криму перебували близько 700 сімей, яких не прописували в придбаних ними будинках, почалися примусові виселення.

Одне з них спричинило трагічні наслідки: 23 червня 1978 року 46-річний кримський татарин Муса Мамут, втративши надію отримати прописку на законних підставах, підпалив себе³². В телеграмі на ім’я Л.Брежнєва та М.Щолокова А.Сахаров писав, що причиною самоспалення Муси Мамута є національна трагедія кримських татар... Його загибель має слугувати відновленню справедливості..., прав народу³³.

Однак події в Криму лише активізували протидію уряду. Новим бар’єром для переїзду став наказ міністра внутрішніх справ Узбекистану (без опублікування) від 25 квітня 1978 року, який забороняв органам внутрішніх справ виписувати з Узбекистану кримських татар, які не мали довідки з майбутнього місця проживання про наявність там для них роботи та житла. Причому таке правило поширювалося лише на кримських татар.

15 серпня 1978 року була ухвалена спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР, яка набула чинності вже через два місяці. Згідно з нею, “особи, що прибувають до Кримської області у неорганізованому порядку і мешкають там без паспорта, без прописки та реєстрації...виселяються з області органами внутрішніх справ”³⁴. Крім того, постановою передбачалося суворе покарання тих, хто допомагає або надає притулок особам кримськотатарської національності без паспортів та прописки.

Вже не шукаючи захисту у “ленінської партії”, кримські татари у червні 1979 року послали до ООН звернення, в якому просили створити комісію для розгляду становища кримських татар в Криму, яке підписали 896 осіб.

Таким чином, ситуація щодо вирішення кримськотатарського питання загострювалася. З одного боку, ніяких позитивних наслідків не дали спроби “укорінення” народу на території Узбекистану, татари безперервно боролися за повернення до Криму і не бажали миритися з забороною на повернення до рідного краю, незважаючи на будь-які репресії та гоніння, проявляючи стійкість та рішучість у боротьбі. З іншого боку, кримськотатарському рухові так і не вдалося зламати “опір” вищого партійного та державного керівництва СРСР, яке не могло дозволити кримським татарам повернутися до Криму, визнавши тим самим себе “переможеним”.

На початок 1980 року в Криму залишалось 60 татарських сімей без прописки, а нові переселення практично припинились. Їм на заваді стояв законодавчий документ, який блокував виїзд кримських татар з Узбекистану і заморозив їх переселення на півострів. Це змусило кримських татар переселятися до сусідніх з Кримом областей. Чисельність кримських татар в Запорізькій області протягом 1979–1989 рр. зросла з 249 до 1566 осіб, або у 7 разів, а у Херсонській – з 231 до 5716 осіб, тобто у 20 разів.

Після початку ліберальних перетворень у Радянському Союзі, пов’язаних з появою М.Горбачова, припинилися судові процеси над кримськими татарами. Однак проблема залишалася невирішеною. Тому 20 червня 1987 року до Москви прибула делегація у складі 1500 осіб, які організували маніфестацію в Ізмайловському парку, а на 26 червня планували демонстрацію на Красній площі. У липні 1987 року до Президії Верховної Ради СРСР з проханням відновити права кримських татар звернулася група письменників, серед яких Б.Окуджава, Є.Євтушенко та інші.

Активний перебіг подій примусив уряд опублікувати повідомлення ТАРС, в якому було заявлено про створення урядової комісії на чолі з А.Громико, яка мала “спокійно, відповідально”, не розпалюючи пристрасті, вирішити конфліктну ситуацію, причому зазначалося, що апеляція до закордонної суспільної думки “не виглядає конструктивною” і “лише утруднює розгляд питання”³⁵.

Комісія підготувала Декларацію “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що зазнали насильницького переселення, і забезпечення їхніх прав”, яка була ухвалена Верховною Радою 14 листопада 1989 року.

Починаючи з 1987 року повернення кримських татар до Криму набуло масового характеру. Якщо протягом 1987 року до Кримської області прибуло 2,3 тис. кримських татар, то за перше півріччя 1990 року прибуло 19,9 тис., а за весь період: листопад 1987 – вересень 1990 рр. – близько 70 тисяч і на кінець 1990 року їх нараховувалося понад 97 тисяч³⁶. Звичайно, така кількість кримських татар, що прибули на півострів, вимагала негайного і комплексного вирішення питання розселення та адаптації. Але відкрити дорогу легше, ніж її пройти. Крим виявився не готовим до різкого переходу від політики “не пущать” до одночасного прийому маси населення.

Ситуація загострювалася самовільними захоплюваннями кримськими татарами земель та початком забудов без урахування будь-яких норм, потреб та перспектив Кримської області в цілому. Практично весь 1988 рік у Сімферополі відбувалися мітинги та демонстрації.

Репатріанти зазнали різких соціальних пертурбацій. Так, серед репатріантів міські жителі становили 63%, а змогли оселитися в містах лише 26,6%, інша їх частина стала селянами. Кардинальні зміни у соціальному складі кримських татар (до речі, така ж зміна мала місце після депортації 1944 року) зумовили цілий комплекс проблем, з якими зіткнулися переселенці : влаштування на роботу за фахом, звиклий спосіб буття та інші. Соціологічні дослідження свідчать про тенденцію до втрати вагомої частини інтелігенції, представники якої вимушені були займатися роботою у інших сферах, пов’язаних з фізичною працею³⁷.

На початку 1990-х рр. кримські татари стали третьою за чисельністю етнічною групою Криму – найбільш згуртованою та політично активною. Головною ідеєю повернення кримських татар до Криму було не поліпшення там матеріальних умов або інші матеріальні блага, а саме повернення, набуття втраченої батьківщини. Хоча під час депортації було втрачено багато носіїв традицій народу, його культури, але найбільш активні вижили. До боротьби за повернення підключилася молодь. Вже перше покоління, що виросло на чужині, почало з другої половини 1960-х років боротьбу за повернення.

Ці обставини зумовили особливості соціальної адаптації кримських татар на території Криму, обумовили значною мірою їх світогляд. Соціологічні опитування кримських татар, проведені на початку 1990-х рр. свідчать, що понад 70% з них обирали однонаціональні шлюби (серед українців та росіян Криму цей показник не перевищував однієї третини).

 Дві третини кримських татар (серед росіян – близько однієї третини, серед українців – дві п’ятих) вважали себе такими, що дотримуються національних традицій та обрядів. Дві третини кримських татар (серед українців та росіян – половина) відносили себе до активно віруючих. Дві третини українців і росіян, які мешкали на півострові, вважали його своєю батьківщиною. Серед кримських татар таких дев’ять з десяти. Причому в поняття батьківщина кримчани вкладали такий зміст³⁸:

Таблиця 15

Більше того, кримські татари радикальніші також у питанні: Хто може вважати Крим своєю батьківщиною? Так, чотири п’ятих українців та росіян вважали, що на це мають право представники всіх національностей, які мешкають нині на півострові. У той час половина з опитуваних кримських татар визнали таке право лише за представниками свого етносу. Детальніше відповідь на питання: Представники яких національностей з повним правом можуть вважати Крим своєю батьківщиною? демонструє таблиця 16³⁹:

Таблиця 16

Привертає увагу яскраво виявлена кримськотатарська двомовність у середовищі кримських татар. Так, кримськотатарську своєю рідною мовою вважали 81,2 % кримських татар, а також 14,5% російську, проте лише 1,4% – українську мову. Це означає, що кримські татари, як і Крим в цілому, залишається російськоорієнтовним регіоном, не зважаючи на всі заходи, що проводить Україна.

Отже, головним завданням, яке стоїть перед Україною на сьогоднішньому етапі в площині етнополітики, є продовження інтеграції кримських татар в українське суспільство і уникнення конфліктів на етнічному ґрунті.

¹ Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – Вильнюс – Москва. – 1992. – С. 94.

² Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение. Том. ІІ. Документы. Материалы. Хроника. – М. – 1992. – С. 287.

³ ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 4248. – Арк. 292-293.

⁴ Крымскотатарское национальное движение. Том. ІІ. – С. 184-185.

⁵ Алексеева Л. Назв. праця. – С. 95.

⁶ ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 6166. – Арк. 52.

⁷ Там само.

⁸ Крымскотатарское национальное движение. Том ІІ. – С.186.

⁹ Волобуев О.В. Крымскотатарский вопрос по документам ЦК КПСС (вторая половина 50-х–середина 80-х гг. ХХ в.) // Отечественная история. – М. – 1994. – №1. – С. 159-160.

¹⁰ Крымскотатарское национальное движение. Том ІІ. – С. 287.

¹¹ Там само. Том І. – С. 100-101.

¹² ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 6166. – Арк. 52.

¹³ Історія створення та діяльності “Союзу кримськотатарської молоді по поверненню на батьківщину” викладається за особистими спогадами М.Джемільова // Национальный вопрос в СССР. Сборник документов. – Мюнхен. –1978. – С. 255-271; Цит. за: Бажан О., Данилюк Ю. ХХ з’їзд КПРС в долі кримських татар // Початок десталінізації в Україні (до 40-річчя закритої доповіді М.Хрущова на ХХ з’їзді КПРС). Матеріали “круглого столу” в Інституті історії України НАН України (26 лютого 1996 р.) – К. –1997. – С. 128.

¹⁴ Там само. – С. 100.

¹⁵ Крымскотатарское национальное движение. Том ІІ. – С. 185-186.

¹⁶ Там само.

¹⁷ Алексеева Л. Указ. соч. – С. 97.

¹⁸ Волобуєв О.В. Назв. праця. – С. 163.

¹⁹ Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів (1941–1998 рр.). – К. – 1999. – С. 23-24.

²⁰ Алексеева Л. Назв. праця.. – С. 98.

²¹ Сергійчук В. Український Крим. – К. – 2002. – С. 265.

²² Там само.

²³ Крымскотатарское национальное движение. Том ІІ. – С. 190-191.

²⁴ Там само. – С. 185-186.

²⁵ Умеров Э. Отверженный ХХ века. – Симферополь. – 1996. – С. 4.

²⁶ Крымскотатарское национальное движение. Том ІІ. – С. 200.

²⁷ Алексеева Л. Назв. праця. – С. 104.

²⁸ Там само.

²⁹ Див.: Крымскотатарское национальное движение. Том І. – С. 122.

³⁰ Там само. Том ІІ. – С. 201.

³¹ Сергійчук В. Назв. праця. – С. 265.

³² Алексеева Л. Назв. праця.. – С.106.

³³ Крымскотатарское национальное движение. Том І. – С. 124.

³⁴ Там само. – С.126-126.

³⁵ Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів (1941–1998 рр.). – С. 24-26.

³⁶ Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Збірник документів АРК (1989–1999). – К. – 1999. – С. 6.

³⁷ Паин Э.А. Возвращение (о репатриации депортированных народов) // Социологические исследования. – М. – 1990. – №12. – С. 60.

³⁸ Ефимов С. Об особенностях масового сознания репатриантов // Регион: проблемы и перспективы. – 1997. – №2. – С. 25.

³⁹ Там само.