Розділ V
ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК КРИМУ У СКЛАДІ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

§1. Політико-правові та соціально-економічні аспекти включення Кримської області до складу УРСР

Війна та тридцятимісячна фашистська окупація Криму нанесли півострову величезних збитків. Повністю були зруйновані міста Севастополь і Керч, спалені 127 сіл, знищено більше 300 промислових підприємств, понад 17 тис. приміщень господарського призначення, майже 30 тис. житлових приміщень, 15 музеїв, 590 театрів і клубів, 315 дитячих установ, майже 400 лікарень та амбулаторій. Як результат, виробничі потужності промислових підприємств Криму скоротилися на 90%¹. Значних збитків зазнало і сільське господарство краю. За даними Республіканської комісії за час окупації в колгоспах і радгоспах Криму було знищено більше 140 тис. голів великої рогатої худоби, майже 80 тис. коней, більше 1,5 млн. голів іншої домашньої живності. Повністю або частково було сплюндровано 9579 гектарів садів і виноградників, 213541 гектарів посівів різних сільськогосподарських культур², знищено більше 85 тис. сільськогосподарських машин і т.д. Загальні ж збитки завдані війною економіці та соціальній сфері Криму становили понад 20 млрд. крб. (у цінах 1945 р.)³.

Значних втрат зазнало і населення півострова. Так, за час окупації гітлерівці розстріляли і замучили понад 133 тис. чол., до Німеччини було вивезено 85,5 тис. чол. Крім того, значна кількість населення краю загинула на фронтах війни, була евакуйована у східні райони СРСР⁴. Особливо складна ситуація існувала в Севастополі та Керчі, у кожному з яких до війни проживало більше ніж за 100 тис. чол. Після визволення в них відповідно залишилося 1019 і 11 мешканців⁵.

Окремою трагічною сторінкою воєнної історії Криму стало примусове виселення влітку – восени 1941 р. підрозділами НКДБ СРСР кримських німців та осіб, що знаходилися з ними в родинних стосунках. Так, тільки у серпні–вересні з півострова було депортовано понад 61 тис. таких осіб⁶.

Дії німецьких окупантів, репресивних радянських органів призвели до того, що на час визволення півострова тут залишилося 615 тис. мешканців, що становило дещо більше половини їх довоєнної кількості⁷. Саме на їхні плечі повинен був лягти основний тягар відбудови. Але не так сталося як гадалося. Значній частині населення Криму довелося пережити ще одну страхітливу сторінку життя – чергове насильницьке виселення, яке безпосереднім чином негативно вплинуло на подальше соціально-економічне і політичне життя регіону.

Згадане суттєво позначилось на забезпеченні народного господарства трудовими ресурсами. Особливо складна ситуація склалася у сільському господарстві, адже переважна більшість депортованих мешкала в сільській місцевості. За даними М.Максименка в колгоспах і радгоспах кількість працездатного населення скоротилася на 3/5⁸. Як результат, у 7 із 26 сільських районів майже зовсім не залишилося мешканців, 8 потребували негайного заселення⁹. Не набагато краща ситуація склалася і в інших районах півострова.

Керівництво СРСР намагалося вирішити цю проблему переселенням в Крим російських селян. Аналіз джерел свідчить, що кримська земля не дуже гостинно зустріла переселенців. Це було зумовлено рядом як економічних, так і соціальних причин. Однією з головних, на нашу думку, було те, що влада не приділяла належної уваги вирішенню проблем переселенців. Як результат, вони почали повертатися в місця попереднього проживання. Цей рух досяг значних масштабів на кінець 1949 р., коли з краю виїхало 10210 сімей, або 56,6% від загальної кількості тих, хто прибув в колгоспи краю¹⁰. Отже, проблема забезпечення народного господарства Криму робочими руками у такий спосіб не була вирішена.

Зазначимо, що провал переселенської політики мало чому навчив як місцеве, так і московське керівництво. Вони і надалі нехтували питаннями облаштування переселенців, життя яких на новому місці було надто складним. Досить виразно його описав О.Аджубей, який у вересні 1953 р. супроводжував у поїздці до Криму першого секретаря ЦК КПРС Микиту Хрущова. Зокрема, він відмітив, що “більш за все Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців... Мовчазна сіра маса людей перекривала дорогу і так же мовчки, не розступаючись чекала, доки машини зупиняться. Люди довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім з натовпу лунало одне питання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей.

Це я зараз пишу “приїхали”, а вони кричали “нас пригнали” – звичний стогін людей, які втратили надію на кращу долю. З натовпу лунали і зовсім істеричні викрики: “Картопля тут не росте, капуста в’яне”. Або раптом зовсім сумне: “Клопи заїли”. “Чого ж їхали?” – питав Хрущов – і натовп видихав: “Обманули”...”¹¹ Судячи зі спогадів О.Аджубея, таких зустрічей було немало. Зрозуміло, що за таких умов переселенці і надалі продовжували залишати півострів. Як свідчить звіт начальника переселенського відділу Кримського облвиконкому М.Пузакіна, протягом 1950–1953 рр. в Крим офіційно переселилося 11974 родини, а залишило його територію – 3071 родина (25,7%)¹².

Як людина емоційна та енергійна М.Хрущов відразу ж почав шукати вихід із ситуації. І він, як йому здавалося, його знайшов. Не заплановано вилетівши у той же день до Києва, М.Хрущов, під час зустрічі з українським керівництвом, неодноразово повертався до своєї поїздки по Криму і вмовляв українців допомогти відродженню землі. “Там мешканці півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю”, – нарікав він¹³.

Потрібно відзначити, що українці і раніше переселялися до Криму, але за кількістю вони значно поступалися переселенцям з Росії. Ця тенденція, на нашу думку не без втручання М.Хрущова, була порушена в 1953 р., коли з України переселилося 1285 сімей, а з Росії – 1004¹⁴. При цьому переселенці з України швидше освоювалися і набагато краще приживалися на новому місці, ніж переселенці з Росії.

Досить влучну оцінку ситуації, яка склалася у той час в Криму, дав відомий український історик Ю.Шаповал, який наголосив, що “...після “покарання” татар сталінський режим почав вимагати не від когось іншого, а саме від України компенсувати втрачені на півострові людські і матеріальні ресурси”¹⁵.

Й Україна допомагала Криму попри те, що сама чи не найбільше з усіх радянських республік постраждала від воєнних потрясінь і тривалої окупації. Зокрема, на півострів надходили продукти харчування, промислові товари, електроенергія. Надавалася допомога у відбудові гірничо-рудної промисловості, яка була повністю зорієнтована на потреби промислових підприємств України. Напевне, саме тому ці підприємства були відбудовані одними з перших у Криму і швидко перевершили довоєнні показники. Так, на початку 50-х рр. Камишбурунський залізорудний комбінат у 1,5 рази збільшив випуск продукції порівняно з довоєнним рівнем і повністю забезпечив сировиною жданівський завод “Азовсталь”. Це ж можна сказати і про Балаклавське рудоуправління, яке постачало сировину українським заводам “Криворіжсталь” і “Запоріжсталь”¹⁶. Було налагоджено тісні зв’язки в галузі будівельної індустрії. Активне співробітництво налагодилося й в інших галузях. Наприклад, “Укрводбуд” розпочав будівництво Сімферопольського і Старокримського водосховищ, Північно-Кримського каналу, в наслідок чого покладено початок розв’язанню найболючішої кримської проблеми – забезпечення півострова водою¹⁷.

Звертало увагу на цю проблему й керівництво РРФСР, але досить своєрідно. Так, міністерство комунального господарства Російської Федерації розробило програму пошукових робіт для будівництва сховища і водопровідних споруд на північному схилі кримських гір для подачі води на південний берег. Але замість активізації робіт щодо її реалізації воно розукрупнило пошукові партії, вилучило частину обладнання і направило його під Новоросійськ¹⁸.

Усе це підтверджує думку В.Чумака про те, що у повоєнні роки економіка України та Криму дедалі тісніше перепліталися, поступово утворюючи єдиний неподільний організм¹⁹. Проте це злиття не було юридично оформлене. І варто було УРСР повністю переключитися на вирішення власних проблем, як економіку півострова починало лихоманити. Це викликало невдоволення місцевого населення. Голови Сімферопольської та Севастопольської міських Рад, як і ряду інших дедалі частіше інформували Кримський облвиконком, Раду Міністрів РРФСР про те, що населення вимагає приєднати Крим до України і покінчити з управлінською плутаниною²⁰.

Виявлені дослідником Ю.Шаповалом дані свідчать, що М.Хрущов, який з 1944 р. очолював ЦК КП(б)У й уряд УРСР, уже на той час мав власне бачення вирішення “кримської проблеми”. Зокрема, розуміючи, що Україна витрачає на відбудову півострова значні людські й матеріальні ресурси, нічого за це не отримуючи, він дійшов висновку щодо необхідності включення Криму до складу УРСР. До цього його підштовхувало і знайомство з історією півострова, нерозривно пов’язаного з минулим України. Свої ідеї він висловив у Москві, де отримав “категоричну відмову і страшну прочуханку”. Ось що М.Хрущов розповів про це одному з апаратних працівників: “Я ось був у Москві і заявив: Україна у розрусі, а всі з неї тягнуть. А от якщо їй Крим віддати? Так мене після цього як тільки не називали і як тільки душу не трясли. Стерти у порох були готові!”²¹

Пропозиція М.Хрущова тоді не знайшла підтримки, а ситуація на півострові продовжувала ускладнюватися, про що свідчили й офіційні дані партійних та радянських органів. Так, у 1952 р. промисловість півострова ще не була відбудована і навіть не вийшла на довоєнний рівень. За результатами 1951 р. її показники складали 97% до рівня 1940 р. А в ряді галузей вони були ще нижчими. Наприклад, підприємства чорної металургії виробили тільки 3,4% продукції до рівня 1940 р., харчової промисловості – 64%, взуттєвої – 59%. Не вийшли на довоєнний рівень також меблева, текстильна і трикотажна промисловість²². При цьому, ряд великих підприємств Криму навіть не були відбудовані. У першу чергу це – металургійний завод імені Войкова, коксохімічний завод імені Кірова та інші. Навіть відбудовані підприємства працювали не ритмічно. Так, у 1953 р. 125 фабрик і заводів, з 552 наявних, не виконали річні плани²³.

Складна ситуація існувала в традиційно кримській виробничій галузі – рибальстві. Так, вилов риби на початку 50-х рр. складав лише 36% довоєнного рівня²⁴.

Ще гірший стан справ мав місце у сільському господарстві. На кінець 1953 р. посівні площі в Криму складали 696,7 тис. гектарів, що становило 90% від рівня 1940 р.²⁵ При цьому, близько 5 тис. гектарів ріллі на початок 1954 р. навіть не були розміновані. Прорахунки у веденні сільського господарства призвели до того, що площі під посіви зернових культур на початок 50-х рр. почали скорочуватися. Так, у 1953 р. порівняно з 1952 р. вони скоротилися на 17 тис. гектарів, а з 1951 р. – на 37 тис. Як результат, площа посівів зернових культур у 1953 р. становила 89% від рівня 1940 р.²⁶. Польові та кормові сівозміни в цей час освоїли лише три колгоспи з 304 (менше 1%). Врожайність городини, картоплі, кормових коренеплодів порівняно з довоєнним рівнем знизилася вдвічі. Як результат, колгоспи і радгоспи не забезпечували ними навіть мінімальних потреб міського населення і курортів²⁷.

Не кращим було становище у садівництві та виноградарстві, де врожайність була меншою, ніж у дикоростучих рослин. Так, у 1953 р. врожайність кримських садів становила всього 20 центнерів з гектара, в той час, коли в 1940 р. вона сягала 55 центнерів, тобто була майже в тричі вищою. Винограду в 1953 р. з гектара зібрали на 8 центнерів менше, ніж перед війною (відповідно 12 і 20 центнерів)²⁸. Значно скоротилися площі під садами і виноградниками. В січні 1954 р. вони становили: по садах – 86,8, а по виноградниках – 79,2% від рівня 1940 р.²⁹

Не відзначався на краще і стан справ у тютюнництві. У 1953 р. площі посадки цієї високорентабельної культури на 1800 гектарів були меншими від довоєнних, а врожайність знизилася майже вдвічі. Значно погіршилася і якість тютюну³⁰.

Складна ситуація склалася у тваринництві. За валовими показниками ряд його галузей і на початку 1954 р. ще не вийшли на довоєнний рівень. У першу чергу це стосувалося традиційного для Криму розведення овець і кіз. Їхнє поголів’я в цей час становило лише 83% від рівня 1940 р.³¹ Взимку 1953–1954 рр. колгоспи і радгоспи півострова були забезпечені кормами лише на 37%. Плани будівництва корівників і телятників у 1953 р. були виконанні лише на 36,5%, пташників – на 43%³².

У повоєнні роки змінилася й структура тваринництва. Зокрема, значно скоротилося поголів’я худоби в приватних господарствах. Так, якщо до війни в приватному секторі утримувалося 72% корів, 40% свиней, 25% овець і кіз, то в 1951 р. – відповідно 60%, 15%, 13%³³. Це призвело до зниження рентабельності тваринництва. Адже в приватному секторі воно завжди відзначалося вищою ефективністю і давало більше продукції та кращої якості. Зрозуміло, що це негативно відбилося на забезпеченні кримчан продуктами тваринництва.

Значно відставало від потреб і забезпечення колгоспів та радгоспів Криму сільськогосподарською технікою. Навіть та, яка була в наявності, за відсутності кваліфікованих кадрів використовувалася неефективно. Так, на початок 1954 р. господарствам півострова бракувало більше 1100 трактористів і комбайнерів.

Як відомо, гарантоване землеробство степового Криму, який займав переважну частину півострова, потребувало належного забезпечення водою. Проте відсутність необхідної кількості зрошувальних земель у регіоні (на січень 1954 р. їх налічувалося лише 40,9 тис. гектарів), не дозволяла селянам отримувати стабільні врожаї³⁴.

Наведені вище факти свідчать, що ситуація в економіці Криму на початок 50-х рр. залишалася досить складною. Як результат, у 1953 р. Кримська область недоотримала податків на суму 6 млн. 60 тис. крб. Вона була неспроможною освоїти кошти, виділені на капітальне будівництво. У зв’язку з цим Рада Міністрів Російської Федерації лише в Ялті зменшила капіталовкладення на 5 млн. 200 тис. крб.³⁵ Безумовно, все це негативно позначилося на відбудові народногосподарських об’єктів півострова. У цій ситуації в першу чергу страждало відновлення соціальної сфери. Так, за словами голови Євпаторійського міськвиконкому Кругляка в місті після війни не збудували жодного метра житла. Краща ситуація була в Севастополі, який у 1948 р. відвідав Сталін. Виходячи з того, що там знаходилася головна база Чорноморського флоту, місту приділяли особливу увагу. В жовтні 1948 р. була прийнята постанова уряду СРСР “Про заходи щодо прискорення відбудови Севастополя”, яка передбачала виділення на відбудову міста значних коштів. Проте достатньою мірою й вона не виконувалася. На це, зокрема вказувалося у спільному листі першого секретаря Кримського обкому КПРС П.Титова і командуючого Чорноморським флотом віце-адмірала С.Горшкова, датованого 9 квітня 1953 р. У ньому, зокрема, підкреслювалося, що замість передбачених 1176 млн. крб. за чотири роки було освоєно лише 870 млн. крб. При цьому, найбільш відстаючою ділянкою, за незадовільної роботи “Россевастопольбуду” і недостатньої уваги Ради Міністрів РРФСР, було будівництво житла, об’єктів охорони здоров’я та культурно-освітніх закладів³⁶.

А що вже було говорити про інші населені пункти півострова? Ось як описав ситуацію в Криму восени 1953 р. О.Аджубей: “...важко собі уявити в якому запустінні тоді був Крим. ...Як-небудь ще теплилося життя біля моря у прибережних курортних поселеннях, а ...на плато все ще дихало страшною війною. Вздовж доріг розбиті танки та артилерійські гармати і повсюди, до горизонту, сірі кам’яні обеліски... І земля теж висохла і заросла жорсткою щетиною бур’янів. Пустували селища, татарські аули”³⁷. Цю безрадісну картину доповнюють архівні матеріали, які свідчать, що в цей час в Криму працювало тільки 34 хлібобулочних, 18 м’ясорибних, 8 молочних, 16 промтоварних й 28 книжкових магазинів. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць. Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі³⁸.

Невирішені соціально-економічні проблеми Криму стримували й розвиток його курортного господарства, яке і на початок 50-х рр. за усіма показниками поступалося довоєнному рівню. Так, якщо в 1939 р. на півострові діяв 131 санаторій на 23594 місць і 40 будинків відпочинку на 5976 місць, то в 1953 р. – відповідно 110 на 17409 і 19 на 2358³⁹. Про катастрофічне становище курортного господарства керівники області П.Титов і Д.Полянський повідомляли в жовтні 1953 р. до Москви: “До війни в Криму було 24 готелі, а в даний час тільки 15. Магазинів у містах було 2703, тепер – 871, ресторанів та їдалень відповідно 428 і 149. Курортники, які відпочивають без путівок, змушені годинами простоювати в чергах.

Постачання міст і курортів промисловими і продовольчими товарами здійснюється незадовільно. В санаторіях, будинках відпочинку в торгівлі часто не буває винограду, фруктів, овочів, кримських вин, пива, безалкогольних напоїв та інших товарів”. Керівники області вважали, що подібне становище було зумовлене тим, що “ряд важливих постанов уряду про заходи допомоги Криму не виконувалися багатьма міністерствами”⁴⁰. Їхню позицію у даному питанні підтримував і перший секретар Ялтинського міськкому партії С.Медунов: “Треба визнати, що розвиток курортів Криму значно відстає від розвитку курортів Кавказу... курортам Криму приділялося менше уваги, ніж курортам Кавказу...”⁴¹.

Існуванням надзвичайно складної ситуації характеризувалося і соціальна сфера Криму. В першу чергу це стосувалося освітньої галузі. Адже за рахунок переселенців чисельність мешканців півострова швидко зростала, а їх діти ще й на початок 50-х рр. були позбавлені можливості навчатися. Показовим у цьому плані був не самий проблемний Алуштинський район, у якому, за словами першого секретаря обкому П.Титова, працювала лише одна, розміщена у чотирьох невеликих пристосованих приміщеннях, середня школа, в якій навчалося близько тисячі дітей. Не краща ситуація була і в інших районах Криму. При цьому усі спроби кримського керівництва домогтися асигнувань на освіту не давали бажаного результату. Так, під час обговорення народногосподарського плану на 1953 р. Держплан РРФСР виключив з представленого Кримською областю проекту капіталовкладень будівництво шкіл у Сімферополі та Алушті⁴².

Таким чином, на кінець 1953 р. більшість народногосподарських об’єктів Криму продовжувала залишатись у напівзруйнованому стані, а примусове виселення з його території значної кількості населення ще більше підірвало економіку й особливо сільське господарство. Досить виразну оцінку ситуації на півострові дав відомий кримськотатарський публіцист, поет, перекладач Мемет Севдіяр (Муедінов). У книзі “Живий факел” він написав, що без татар Крим перетворився у “здичавілу руїну”⁴³.

Безумовно, в Москві знали про реальний стан речей в Криму і намагалися його виправити, приймаючи різні постанови, укази, розпорядження. Але до конкретних справ у російського керівництва руки не доходили. Так, 9 січня 1954 р. в ЦК КПРС були проаналізовані причини відставання сільського господарства Криму. Результатом розгляду цього питання стало звільнення з посади першого секретаря обкому партії П.Титова⁴⁴.

У такому стані Крим було передано Україні. Нам не вдалося виявити жодного документа, який би свідчив, що Україна у будь-якій формі виступала ініціатором передачі їй Криму. Невірними, на наш погляд, є й спроби пояснити цей акт лише “злою волею” М.Хрущова, який тривалий час працював в Україні.

Так, що ж змусило Москву передати Крим Україні та як відбувався цей процес?

Відразу ж слід наголосити на тому, що це не був “безпрецедентний акт”, як стверджують деякі російські політики і науковці⁴⁵. Адже за тих часів зміна кордонів радянських республік не була якимсь винятком. Варто хоча б згадати передачу Російській Федерації українських територій у 20-х рр., або ж повну ліквідацію Карело-Фінської радянської союзної республіки і включення її території до складу РРФСР. Щоправда, у випадку з Кримом мова уже йшла не про “приращивание” російських земель, а про передачу земель, які належали РРФСР. Можливо, саме у цьому деякі російські науковці та політики вбачають безпрецедентність події.

Викладений вище матеріал свідчить, що рани, які нанесла півострову війна, заживали досить повільно. Народне господарство Криму навіть на початку 50-х рр. не вийшло на довоєнний рівень, а соціальна інфраструктура півострова лише розпочала відновлюватися. Як результат, за цими показниками саме кримський регіон був одним із найвідсталіших у складі РРФСР. Цьому “сприяла” також і депортація сотень тисяч кримчан, віддаленість Криму від території Російської Федерації, фактична відсутність господарських зв’язків між ними і, відповідно, недостатня увага керівництва РРФСР до проблем півострова. На нашу думку, саме ці причини й підштовхнули провладні еліти Росії до передачі Криму Україні. До того ж, комуністичне керівництво було настільки переконане в непохитності існуючого режиму та єдності СРСР, що не надавало особливого значення тому, якій із радянських республік буде належати та чи інша територія. До речі, так вважала і більшість громадян країни. На це, зокрема, у своїх спо­гадах вказував й О.Аджубей. Зокрема, він писав, що акт 1954 р. був “прохідною подією, яка не зачіпила гостро суспільної уваги”. Навіть у журналістів, як константував автор спогадів, ніщо “не поєднувалося з певним “дарунком” Хрущова, а сама ця проблема (кому належить Крим – Росії чи Україні) нас мало хвилювала”⁴⁶.

Безумовно, що серед чинників прийняття будь-якого державного рішення у більшості випадків переважав суб’єктивний підхід. Наші пошуки згадок про процес передачі Криму Україні в мемуарах відомих політичних діячів СРСР того періоду не дали бажаних наслідків. Зокрема, ні в спогадах М.Хрущова, ні в публікаціях його біографів нічого про це не говориться. Все ж хтось повинен був прийняти це рішення. На думку О.Аджубея “...в 1953 р. ...в Москві володарювали самі близькі до Сталіна особи – Малєнков, Голова Ради Міністрів і глава Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поряд такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилася далеко не перша роль”⁴⁷. До того ж, як небезпідставно вважає відомий український правознавець В.Буткевич, у той час Микиті Сергійовичу було не до вирішення кримської проблеми: він більше турбувався про те, як утриматися при владі⁴⁸. Тому, без участі “старої сталінської гвардії – Малєнкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна” кримське питання не могло бути вирішене.

Зрозуміло, що в такій ситуації рішення про передачу півострова Україні приймалося колегіально й ґрунтувалося не на емоціях, а на суворих реаліях, які склалися в той час у Криму. Цілком ймовірно – ініціатива цього акту виходила від М.Хрущова, який, про що вже говорилося раніше, ще у 1944 р. розумів, що відбудова Криму можлива лише за умов передачі його Україні⁴⁹.

Як би там не було, а на початку 1954 р. Кримський півострів зі складу РРФСР було передано до складу УРСР. При цьому, сам процес передачі, як твердять відомі правознавці, проходив із суворим дотримуванням тогочасного законодавства СРСР, за більш-менш демократичної процедури⁵⁰. Початок офіційній процедурі передачі поклало проведене 25 січня 1954 р. засідання Президії ЦК КПРС, на якому головував Г.М.Малєнков⁵¹. Воно затвердило проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР та вирішило провести спеціальне засідання Президії Верховної Ради СРСР для розгляду спільного подання Президій Верховних Рад РРФСР і УРСР з цього приводу⁵².

Проте у подальшому процедуру вирішення даного питання було змінено. На нашу думку, сталося так тому, що серед керівництва СРСР не існувало єдиних підходів щодо реалізації механізму передачі Криму до складу УРСР. 5 лютого 1954 р. Рада Міністрів РРФСР, проаналізувавши ситуацію, прийняла постанову “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”, якою визнавалася доцільність такого акту і пропонувалося Президії Верховної Ради РРФСР звернутися до Президії Верховної Ради СРСР з відповідною постановою⁵³. Довідавшись думки керівних органів України й отримавши їхню принципову згоду щодо пропозиції уряду РРФСР, парламент Росії прийняв з даного питання постанову наступного змісту: “Президія Верховної Ради РРФСР за участю представників виконкомів Кримської області і Севастопольської міської Рад депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР.

Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки”⁵⁴. Постанову було направлено до Президії Верховної Ради СРСР.

У свою чергу Президія Верховної Ради УРСР 13 лютого 1954 р. розглянула питання “Про подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримської області до складу Української РСР” і прийняла відповідну резолюцію, в якій зазначалося: “Обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР, внесене на розгляд Президії Верховної Ради СРСР, Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну подяку Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу.

Український народ з почуттям глибокого задоволення і палкої вдячності зустріне рішення про передачу Криму до складу Української РСР як нове яскраве виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу до українського народу, нове свідчення непорушної братньої дружби між російським і українським народами.

Уряд України подбає про подальший розвиток і процвітання народного господарства Криму.

Президія Верховної Ради Української РСР відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки постановляє:

Просити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки”.

На думку відомого українського правознавця В.Буткевича, Президія Верховної Ради УРСР діяла у чіткій відповідності зі статтею 15-б Конституції УРСР 1937 р., а Президія Верховної Ради РРФСР – у відповідності до статті 16-а Конституції РРФСР, які надають їм право укладати такі договори⁵⁵.

Логічним продовженням розпочатого Президією Верховної Ради РРФСР процесу стало скликання 19 лютого 1954 р. засідання Президії Верховної Ради СРСР, на яке запросили представників усіх зацікавлених сторін. З російського боку були присутні: Голова Президії Верховної Ради РРФСР М.П.Тарасов, заступник Голови Ради Міністрів РРФСР В.О.Маслов, секретар Президії Верховної Ради РРФСР І.М.Зимін, з українського – Голова Президії Верховної Ради УРСР Д.С.Коротченко, перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР М.С.Гречуха, секретар Президії Верховної Ради УРСР В.Є.Нижник. Кримську область представляли перший заступник голови виконкому Кримської обласної ради депутатів трудящих, голова виконкому Сімферопольської міської ради та голова виконкому Севастопольської міської ради. Цікаво, що М.С.Хрущова на засіданні не був присутнім і на хід обговорення він вплинути не міг.

Першим на засіданні виступив Голова Президії Верховної Ради РРФСР М.П.Тарасов, який заявив, що з географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу України “є доцільною і відповідає загальним інтересам Радянської держави”. На закінчення виступу він зачитав Постанову Президії Верховної Ради РРФСР і запропонував Президії Верховної Ради СРСР затвердити подання республіки з цього питання.

З українського боку виступив Голова Президії Верховної Ради УРСР Д.С.Коротченко, який заявив, що пропозиція Президії Верховної Ради РРФСР зустрінута в Україні “з вдячністю і схваленням” і запевнив Президію Верховної Ради СРСР у тому, що уряд УРСР буде надавати належну увагу розвиткові народного господарства Криму й підвищенню матеріального і культурного добробуту трудящих півострова.

В кінці виступу Д.С.Коротченко зачитав Постанову Президії Верховної Ради УРСР від 13 лютого 1954 р. В обговоренні питання взяли участь заступник Голови Президії Верховної Ради СРСР Ш.Рашидов, члени Президії О.В.Куусінен, М.М.Шверник. У їхніх виступах майже неприховано звучав основний мотив передачі Криму Україні, а саме – якнайшвидша відбудова народного господарства півострова. Зокрема М.М.Шверник заявив, що цей акт “служитиме справі подальшого безперервного господарського розвитку Кримської області... Кримська область буде розвиватися все більшими темпами, розширюючи вирощування цінних культур винограду, тютюну, пшениці, збільшуючи продуктивність громадського тваринництва”. В кінці засідання виступив Голова Президії Верховної Ради СРСР К.Є.Ворошилов, який теж підтримав пропозицію Президії Верховної Ради РРФСР⁵⁶.

Одностайно ухвалене Президією Верховної Ради СРСР рішення щодо передачі Кримської області до складу Української РСР було викладене в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р., який мав досить лаконічний зміст. Суть його зводилася до наступного: враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Федерації до складу України⁵⁷.

Наступним кроком правового оформлення передачі Кримської області до складу УРСР стало обговорення цього питання на першій сесії Верховної Ради СРСР четвертого скликання та прийняття нею 26 квітня 1954 р. Закону, який затвердив Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР”. Верховна Рада СРСР ухвалила також внести відповідні зміни в 22 та 23 статті Конституції СРСР, які б конституційно закріпили ці територіальні зміни⁵⁸. 2 червня 1954 р. кримське питання було розглянуто сесією Верховної Ради РРФСР і прийнято Закон РРФСР “Про внесення змін і доповнень до статті 14 Конституції (Основного закону) РРФСР”, яким Кримська область виводилася зі складу Російської Федерації⁵⁹.

Так було закінчено процес передачі Кримської області зі складу Російської Федерації до складу Української РСР.

Слід зауважити, що на усіх стадіях вирішення кримського питання найактивнішу участь брало керівництво Севастополя. Так, представник виконкому Севастопольської міської ради депутатів трудящих брав участь у засіданні Президії Верховної Ради РРФСР, Голова виконкому Севастопольської міської ради С.Ф.Сосницький був присутній на засіданні Президії Верховної Ради СРСР, на яких розглядалися питання про доцільність передачі Криму Українській РСР і було прийнято відповідні постанови. Слушно виникає питання – у якому статусі вони там перебували, якщо місто, як твердять деякі російські політики і науковці, не передавалося Україні разом із Кримською областю? Досить вичерпну відповідь на нього дав український історик В.Сергійчук, який, зокрема, вважає, що у 1948 р. “... Севастополь не одержав повної автономії від Сімферополя, залишаючись під його владною десницею в багатьох аспектах єдиного адміністративно-територіального устрою”⁶⁰. Він виділявся “...в самостійну адміністративно-господарську одиницю, але не адміністративно-територіальну”⁶¹. Цей висновок підтверджується і рядом цікавих фактів:

• по-перше, севастопольці й після 1948 р. обирали депутатів Кримської обласної ради депутатів трудящих і народних засідателів Кримського обласного суду;

• по-друге, жодне прохання севастопольської влади не вирішувалося Москвою, без погодження з Кримським обкомом КПРС⁶².

Усе це і вирішило у 1954 р. долю Севастополя, який був переданий Українській РСР у статусі “окремої адміністративно-господарської одиниці у складі Криму”⁶³. Як результат, починаючи з цього року фінансування міста уже здійснювалося з бюджету УРСР. Так, у статті 5 Закону “Про державний бюджет УРСР на 1954 рік” було чітко зафіксовано виділення коштів на фінансування Криму (434823 тис. крб.) і Севастополя (116595 тис. крб)⁶⁴. Можливо, Севастополь паралельно фінансувала і Російська Федерація? Звернемося до Закону “Про державний бюджет РРФСР на 1959 рік”. У статті 7 записано: “Встановити бюджети автономних республік, країв, областей і міст Москви, Ленінграда...”⁶⁵.

Як бачимо, ніяких згадок про фінансування Севастополя в бюджеті Російської Федерації не існувало. З цього можна зроботи єдиний висновок – Севастополь повністю фінансувався з українського бюджету.

Більш ґрунтовний аналіз засвідчує, що і суспільно-політичне життя Севастополя теж перебувало під контролем Сімферополя та Києва. Так, мешканці міста продовжували обирати депутатів до Кримської обласної ради трудящих, а Київ представляв їхні інтереси в союзних органах влади.

Зокрема, саме він клопотав перед Москвою про нагородження Севастополя орденом на честь 100-річчя героїчної оборони міста під час Кримської війни 1854 р., а уряд УРСР виділив необхідні кошти на святкування цієї історичної події⁶⁶. Більше того, на самих урочистостях було присутнє тільки українське керівництво.

Наведений вище хід подій свідчить, що “кримське питання чи не вперше в історії радянської держави стали розв’язувати у суворій відповідності з існуючим законодавством..., за більш-менш демократичної процедури”⁶⁷.

При цьому, не були порушені й норми міжнародного права. Адже, як вказує відомий український правознавець В.Буткевич, “сучасне міжнародне право визнає правомірність добровільної передачі суверенітету над певною територією однієї держави іншій за домовленістю між ними”⁶⁸.

Сама ж Україна не проявляла жодної ініціативи щодо передачі їй півострова. До певної міри пояснювалося це й тим, що її керівництво чітко усвідомлювало всю складність проблем, пов’язаних з відбудовою та забезпеченням подальшого зростання народного господарства півострова. Фактично, як пише А.Свідзинський, “Україні доручили підняти Крим з руїн”⁶⁹.

При цьому, Київ прекрасно розумів, що це приєднання, в умовах перебування УРСР разом з РРФСР у складі однієї держави, не принесе йому відчутних дивідендів. Слова ж про те, що “...український народ з почуттям глибокого задоволення і палкої вдячності зустріне рішення про передачу Криму до складу Української РСР як нове яскраве виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу до українського народу, нове свідчення непорушної братньої дружби між російським і українським народами”⁷⁰, які звучали у постанові Президії Верховної Ради УРСР від 13 лютого 1954 р. й у виступах представників України на засіданні Президії Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 р.⁷¹, це – швидше за все данина пафосній риториці, а не щира вдячність.

Водночас, передача Криму до складу України, по-перше, вирішувала проблему комунікацій і відновлення економіки, по-друге, ускладнювала навіть саму постановку питання про кримськотатарську автономію і, по-третє, спрощувала процес штучного заселення півострова для “виправлення” демографічної ситуації”⁷².

¹ Басов А.В. Крым в Великой Отечественной войне. 1941–1945. – М. – 1987. – С. 288.

² Очерки по истории Крыма. Часть ІV. Крым в период Великой Отечественной войны, в годы восстановления и дальнейшего развития народного хозяйства (1941–1965). – Симферополь. – 1967. – С. 95.

³ Там само. – С. 97.

⁴ Максименко М.М. Переселення в Крим сільського населення з інших районів СРСР (1944–1960 рр.) // Укр. іст. журн. – 1990. – № 11. – С. 52.

⁵ Басов А.В. Назв. праця. – С. 289.

⁶ Брошеван В.М., Ренпенинг В.К. Боль и память крымских немцев (1941–2001 гг.): Историко-документальная книга. – Симферополь. – 2002. – С. 124.

⁷ Сергійчук Володимир. Український Крим. – К. – 2001. – С. 189.

⁸ Максименко М.М. Назв. праця. – С. 53.

⁹ Хаялі Р.І. Кримськотатарський народ в умовах депортації (1944–1967). Автореферат... канд. дис. – Запоріжжя. – 2000.

¹⁰ Максименко М.М. Назв. праця. – С. 53.

¹¹ Аджубей Алексей. Как Хрущев Крым Украине отдал. Воспоминания на заданую тему // Новое время. – 1992. – № 6. – С. 21.

¹² Підраховано за: Сергійчук Володимир. Назв. праця. – С. 198.

¹³ Аджубей Алексей. Назв. праця. – С. 21.

¹⁴ Поліщук Ю.М. Соціально-економічні та політичні передумови приєднання Криму до України // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – К. – 2004. – С. 284.

¹⁵ Шаповал Ю.І. Микита Хрущов і “кримське питання” // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – К. – 2004. – С. 274.

¹⁶ Очерки по истории Крыма. Часть ІV. – С. 138-139.

¹⁷ Чумак Василь. Україна і Крим: спільність історичної долі. Феномен на межі Європи та Сходу. – К. – 1993. – С. 54.

¹⁸ Сергійчук Володимир. Назв. праця. – С. 207.

¹⁹ Чумак Василь. Україна і Крим: спільність історичної долі. Феномен на межі Європи та Сходу. – С. 54.

²⁰ Буткевич В. Право на Крим, хто його має: Росія? Україна? // Буткевич В., Горинь Б., Свідзинський А. Крим – не тільки зона відпочинку. – Львів. – 1993. – С. 45.

²¹ Шаповал Ю.І. Назв. праця. – С. 277.

²² Очерки по истории Крыма. Часть ІV. – С. 143.

²³ Поліщук Ю.М. Назв. праця. – С. 284.

²⁴ Очерки по истории Крыма. Часть ІV. – С. 141.

²⁵ Чумак В.А. Приєднання Криму до України: історичні “міфи” і дійсність // Проблеми соборності України в ХХ столітті. – К. – 1994. – С. 144.

²⁶ Сергійчук Володимир. Назв. праця. – С. 202-203.

²⁷ Чумак В.А. Приєднання Криму до України: історичні “міфи” і дійсність // Проблеми соборності України в ХХ столітті. – С. 144.

²⁸ Сергійчук Володимир. Назв. праця. – С. 203.

²⁹ Чумак В.А. Приєднання Криму до України: історичні “міфи” і дійсність // Проблеми соборності України в ХХ столітті. – С. 144.

³⁰ Поліщук Ю.М. Назв. праця. – С. 286.

³¹ Очерки по истории Крыма. Часть ІV. – С. 160.

³² Чумак В.А. Приєднання Криму до України: історичні “міфи” і дійсність // Проблеми соборності України в ХХ столітті. – С. 145.

³³ Очерки по истории Крыма. Часть ІV. – С. 160.

³⁴ Чумак В.А. Приєднання Криму до України: історичні “міфи” і дійсність // Проблеми соборності України в ХХ столітті. – С. 145.

³⁵ Чумак Василь. Україна і Крим: спільність історичної долі. Феномен на межі Європи та Сходу. – С. 56.

³⁶ Сергійчук Володимир. Назв. праця. – С. 203.

³⁷ Аджубей Алексей. Назв. праця. – С. 20-21.

³⁸ Чумак Василь. Україна і Крим: спільність історичної долі. Феномен на межі Європи та Сходу. – С. 56.

³⁹ Народное хозяйство Крымской области. – С. 265.

⁴⁰ Сергійчук Володимир. Назв. праця. – С. 207.

⁴¹ Там само. – С. 206.

⁴² Там само. – С. 208.

⁴³ Живой факел. Самосожжение Мусы Мамута. – Нью-Йорк. – 1986. – С. 58.

⁴⁴ Там само.

⁴⁵ Сталбо К. Россия и Крым // Морской сборник. – 1992. – №2. – С. 16-17; Бабурин С.Н. Русский путь. – М. – 1995. – С. 137-138; його ж: Территория государства: правовые и геополитические проблемы. – М. – 1997. – С. 235; Федоров А.В. Правовой статус Крыма. Правовой статус Севастополя. – М. – 1999. – С. 7.

⁴⁶ Аджубей Алексей. Назв. праця. – С. 21.

⁴⁷ Там само.

⁴⁸ Буткевич В. Назв. праця. – С. 45.

⁴⁹ Шаповал Ю.І. Назв. праця. – С. 276-278.

⁵⁰ Буткевич В. Назв. праця. – С. 45.

⁵¹ Бабурин С.Н. Русский путь. – М. – 1995. – С. 98.

⁵² Федоров А.В. Назв. праця. – С. 7.

⁵³ Там само. – С. 8.

⁵⁴ Радянська Україна. – 1954. – 27 лютого.

⁵⁵ Буткевич В. Назв. праця. – С. 46.

⁵⁶ Радянська Україна. – 1954. – 27 лютого.

⁵⁷ Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик. – 1954. – 9 марта. – С.147.

⁵⁸ Заседание Верховного Совета СССР четвертого созыва. Первая сессия (20–27 апреля 1954 г.). Стенографический отчет. – М. – 1954.

⁵⁹ Федоров А.В. Назв. праця. – С. 8, 10.

⁶⁰ Сергійчук Володимир. Назв. праця. – С. 221.

⁶¹ Там само. – С. 225

⁶² Там само. – С. 221-222, 225, 227.

⁶³ Там само. – С. 225.

⁶⁴ Відомості Верховної Ради УРСР. – 1954. – № 4. – С. 105.

⁶⁵ Ведомости Верховного Совета РРФСР. – 1959. – № 1. – С. 2.

⁶⁶ Слава Севастополя. – 1954. – 19 октября.

⁶⁷ Буткевич В. Назв. праця. – С. 45.

⁶⁸ Там само. – С. 49.

⁶⁹ Свідзинський А. Крим учора і сьогодні. А завтра? // Буткевич В., Горинь Б., Свідзинський А. Крим – не тільки зона відпочинку. – С. 94.

⁷⁰ Чумак Василь. Україна і Крим: спільність історичної долі. Феномен на межі Європи та Сходу. – С. 57.

⁷¹ Бабурин С.Н. Территория государства: правовые и геополитические проблемы. – С. 232-233.

⁷² Пілунський Леонід. Етнополітичний погляд на кримську автономію // Схід. – 1996. – № 7. – С. 32.