§4. Масові депортації населення

Депортація в загальному сенсі означає насильне переміщення людей. Примусові переселення широко практикувалися радянським режимом і до війни з фашистською Німеччиною. Тому депортації воєнного часу і їхній вплив на етнополітичну ситуацію в Криму слід оцінювати у загальних межах політики депортацій, що здійснювалася в Радянському Союзі.

До депортацій відносилися так звані оргнабори робітників, за допомогою яких держава під час індустріалізації рекрутувала потрібну робочу силу, головно з селян, для промислових новобудов. За проведення оргнаборів відповідали партійні органи, тому ці кампанії зазвичай не були добровільними. При цьому деякі оргнабори довоєнного часу уже проводилися за національною ознакою, і здійснювалися в рамках політичних кампаній. Зокрема, наприкінці 1920-х і упродовж 1930-х рр. на шахти Донбасу направлялися робітники з Татарської автономії у Поволжі¹, що співпадало у часі із репресіями проти так званих “ісламських соціалістів” під проводом Султан-Ґалієва². Однак вони не переслідували мети “зразкового” покарання цілих народів. Навпаки, тоді і пізніше вони представлялися як суто економічні заходи, а ще – проявом інтернаціональної природи робітничого класу³. Оргнабори робітників широко застосовувалися принаймні до середини 1950-х рр.

Другим різновидом примусових міграцій, що проявилася до війни, була радянська система карних таборів. Вона дозволяла режимові діставати у найдешевший спосіб робочу силу на потрібних новобудовах і промислах, хоч, звичайно, табори передусім були знаряддям політичних репресій. Політичними репресіями, хоч водночас і спланованими міграціями, були також заслання так званих куркулів⁴.

Названі форми примусових міграцій не мали на загал спрямування проти якихось народів СРСР. Аргументи для їхнього політичного обґрунтування апелювали до класової боротьби та захисту завоювань революції, улягаючи постулатам марксистсько-ленінського вчення. Єдиним відступом від цієї схеми стало зростання кількості німців, звинувачених у шпигунстві на користь нацистської Німеччини. Ця тенденція проявилася після приходу до влади Гітлера⁵, і вона стала першим відгоміном політики депортацій народів, що розпочалася в СРСР у роки війни проти Німеччини.

Депортація німців як симптом нового курсу в національній політиці СРСР

Депортація німців з Криму розпочалася скоро після нападу фашистської Німеччини на СРСР, у серпні–вересні 1941 р. Вона проводилася під приводом запобігання можливому шпигунству та диверсіям з боку усіх радянських німців у зоні, наближеній до фронту. Німці виселялися з Поволжя, де існувала автономна республіка німців, далі на схід, а також з інших місцевостей. З Кримського півострова було тоді виселено у віддалені східні райони СРСР, передусім до Казахстану, 53 тис. німців, а разом з членами родин від мішаних шлюбів 61184 особи. Наприкінці грудня 1941 р. в Омську область було виселено додатково 2233 особи⁶. Рішення про оцю другу депортацію приймалося Воєнною радою Кримського фронту.

Незважаючи на те, що виселення німців виглядало як воєнна акція і таким чином виправдовувалося в очах решти населення, причина була скоріше надуманою, аніж реальною. Зате той факт, що переслідуванню підлягала ціла етнічна спільнота, одразу поставило його окремо від депортацій, що мали місце в Радянському Союзі у довоєнний час. Справа полягає не лише у шпигуноманії чи переляку радянського керівництва у початкові місяці війни. Ще менше слід шукати причину в імпульсивності Сталіна. Ставлячи під підозріння у нелояльності цілу етнічну спільноту, Сталін продемонстрував, що насправді національні пріоритети у його політиці стояли вище соціальних чи класових, що попросту ігнорувало основоположний постулат марксизму-ленінізму про єдність пролетарів усіх країн⁷. Він, щоправда, проявив імперські амбіції ще під час проектування Радянського Союзу, за що його піддав критиці Ленін. Але воєнні дії давали вигідні умови для здійснення давніх політичних планів. Отже, депортація німців 1941 р. стала своєрідним сигналом про те, що сталінське керівництво взяло курс на форсовану національну консолідацію СРСР перед лицем загрози іноземного завоювання.

При цьому вибір засобу, а саме показового покарання одного народу на науку іншим вказувало на те, що ця національна консолідація ввижалася Сталінові як повне злиття, асиміляція народів в єдину етнічну спільноту – радянський народ. Розрахунок Сталіна на показовість виселення німців свідчить його красномовна резолюція на інформації від 3 серпня 1941 р. про симпатії німців у Придністров’ї до фашистських військ і диверсії проти радянських військ: “Товаришу Берія. Потрібно виселити з луском” ⁸. Отже, надзвичайні обставини війни давали привід для відмови від політики загравання із національними почуттями народів СРСР, утворюючи національно-територіальні автономії як засіб забезпечення лояльності існуючому політичному режимові, і перейти до жорсткої політики, яку можна було б визначити як національний терор. Її основною метою стала асиміляція, а методом – депортація⁹. Першою жертвою нового курсу стала ліквідація автономної республіки німців Поволжя 28 серпня 1941 р.

Активне і успішне використовування фашистами будь-яких націоналістичних сил у війні проти СРСР¹⁰ служило додатковим аргументом для утвердження саме жорсткого, асимілятивного курсу в національній політиці сталінського режиму. Це була пряма відповідь на виклик фашистської пропаганди, що виставляла СРСР “колосом на глиняних ногах” саме з огляду на його багатонаціональний склад. Разом з тим, цією обставиною можна було скористатися і в ролі ідеологічного виправдання, навіть коли депортації народів уже не можна було представити як заходи нібито воєнного характеру. Звинувачення у колабораціонізмі виставлялося радянською пропагандою злочином і ганьбою, які не можна було нічим спокутувати. Це був чинник тривалої дії. Для Криму його наслідки повною мірою відчутні і тепер.

Причини депортації

Від депортації постраждало кілька етнічних спільнот, що мешкали у Криму. Кримські татари були найбільшою з них. До того ж їхня депортація мала свої особливі причини.

Підозріле ставлення Сталіна і радянського керівництва до кримських татар мало тривалу передісторію. Виступ кримських татар окремою політичною силою з націоналістичною програмою в роки революції, націонал-комунізм періоду “коренізації” завдали досить клопоту. Знайшлося місце і історичним стереотипам про кримських татар. Вони досить відверто проявилися в зображенні підступності кримських союзників українців у фільмі “Богдан Хмельницький”. Фільм було знято щойно перед війною, 1940 р., і як усі фільми того часу, він дістав санкцію головного шанувальника кіно.

Тому можна зрозуміти позицію керівників радянського партизанського руху А. Мокроусова та С. Мартинова (перший, до речі, був знаменитим партизаном у Криму ще у громадянську війну і напевно мав особисту антипатію до татар¹¹), які повідомляли Ставку, ніби у переважній своїй масі татарське населення у передгір’ях, гірських селищах налаштоване по-профашистському¹². Реакція Сталіна не змусила на себе довго чекати. 29 травня 1942 р. внаслідок відступу Червоної Армії з Криму і невдачі радянських військ під Харковом Державний Комітет Оборони, готуючись до подальшого наступу Вермахту, постановою №1828сс наказував виселити з Краснодарського краю усіх “соціально-небезпечних” громадян, до яких були віднесені німці, румуни, кримські татари та іноземні підданці греки¹³. Так, виявило себе упередження радянського керівництва відносно татар. Тому залишалося відвоювати в фашистів Крим, щоби це упередження сформувало цілий політичний курс.

Існувала ще одна причина депортації кримських татар. Питання про неї доречно поставити, адже румуни та угорці не зазнали депортації із Західної України як представники націй, що відкрито виступали союзниками фашистської Німеччини. Це порівняння усуває мотив помсти за колабораціонізм з фашистами. В цьому випадку слід мати на увазі зовнішні чинники. Не викликає сумніву, що депортації румунів та угорців були невигідні з огляду на плани Сталіна вивести Угорщину та Румунію з гітлерівської коаліції.

Кримські татари, хоч і окремий народ, були історично пов’язані з Туреччиною. В тих обставинах це спрацювало не на їхню користь. Незважаючи на союз з Великобританією, Туреччина уважно стежила за подіями на радянському театрі бойових дій. Про симпатії до Німеччини турецьких військових, важливої політичної сили в Туреччині, було відомо. Настрої уряду також коливалися в міру розвитку подій¹⁴. Тому радянський уряд не виключав можливості війни з Туреччиною аж до початку 1944 р. Але старі імперські амбіції по відношенню до південного сусіда дали про себе знати після того. Має рацію точка зору Алана Фішера, який висунув гіпотезу про депортацію кримських татар як підготовчого заходу радянського режиму перед задуманою війною із Туреччиною, що ставила за мету загарбання проток – давнішньої імперської мети Росії, а також територій навколо Карсу й Ардагана у Східній Анатолії, що були втрачені під час революції¹⁵. У випадку збройного конфлікту Чорномор’я ставало б ареною бойових дій.

Дана гіпотеза має реальні підстави, пояснюючи, чому всі народи, що зазнали тотальної депортації в СРСР, були виселені саме перед 1945 р. і лише з Причорномор’я. Усі жертви цих депортацій, не лише кримські татари, мали у минулому якісь політичні зв’язки з Туреччиною завдяки входженню до складу Османської імперії. Навряд чи є випадковим той факт, що депортація запідозрюваних у симпатіях до можливого ворога вже мала прецедент, коли Катерина ІІ домоглася від Кримського ханату виселення греків та вірмен з Південного Криму у Надазов’я 1778–1779 р., які видавалися росіянам ненадійними з огляду на можливий конфлікт з Османами через Крим. Отже, Сталін вже удруге виселяв греків та вірмен з Криму, незважаючи на те, що ті були нащадками як середньовічних християн, так і мігрантів, які рятувалися в Росії від репресій османців наприкінці XVIII та у ХІХ ст. Тільки тепер неблагонадійних греків та вірмен було вислано разом із іншими народами, предки яких колись були підданцями Османської імперії: болгар, кримських татар, чеченців, інгушів, карачаєвців.

Загострення стосунків з Туреччиною справді мало місце. У березні 1945 р. В.Молотов поінформував турецького посла у Москві, що радянський уряд не буде поновлювати радянсько-турецький договір про нейтралітет, а 7 липня 1945 р. формально зажадав від Туреччини провінції Карс та Ардаган, а також воєнно-морську базу у Дарданелльській протоці¹⁶. Територіальним претензіям СРСР до Туреччини поклала край воєнна демонстрація Сполучених Штатів тільки у вересні 1946 р.¹⁷

З огляду на вищенаведені обставини, тривалу відмову кримським татарам у реабілітації та заборону повертатися у Крим теж слід шукати у політиці СРСР в Чорноморському басейні. В умовах “холодної війни”, напруги у стосунках із Туреччиною, яка до всього стала членом НАТО, конкурента прорадянського блоку країн Варшавського договору, та звичайно, через байдужість радянського керівництва до долі радянських людей, залишення кримських татар та месхетинських турків на засланні зберігало актуальність в ролі нібито превентивного заходу на випадок збройного конфлікту з НАТО. Про серйозність занепокоєння керівництва СРСР загрозою з чорноморського напряму свідчить хоча б той факт, що воно зажадало від США вивезення ядерної зброї з території Туреччини під час відомої Карибської кризи у жовтні 1962 р.

В даному питанні відмінність інтерпретації фахівців від тих, хто постраждав від депортацій, проявляється досить різко. Наприклад, керівництво кримських татар вбачає в депортації продовження політики виселення, що її нібито проводила Російська імперія і яку Радянська влада успадкувала: “Радянська влада у 30-ті рр. продовжила (підкреслення тут і далі наше. – Авт.), тільки у ще більш жорстокій формі, “очищення” Криму від його корінного народу, а друга світова війна стала хіба що приводом для остаточного завершення цієї злочинної акції”¹⁸. Єдиним достовірним фактом, на який спирається ідея про тяглість антитатарської політики – це факт зменшення чисельності кримських татар у Криму після його анексії Російською імперією 1783 р. Але в історії звичайно буває так, що зовні схожі явища мають різну природу. Зокрема, ідея про татарофобію російської імперської влади цілковито ігнорує досить численні факти інтеграції кримських татар в російське та радянське суспільства, як наприклад, прирівняння прав кримської знаті до прав російського дворянства, рееміграція кримських татар у Крим з Анатолії, деякі аспекти політики татаризації (1921–1928).

Варто зважати і на те, що еміграція в Османську імперію відбувалася із заохоченням кримського мусульманського духівництва (улема) за умов ще сильних традицій степової цивілізації та слабкої національної ідентичності кримських татар. Отже, твердження про “продовження” геноциду проти кримських татар є не чим іншим, як спробою пояснити депортацію нібито вічною етнічною непримиренністю, що існує між кримськими татарами та російською, радянською, і мабуть існуватиме з будь-якою не кримськотатарською владою. Прозора мета цього твердження впадає в очі не менше, аніж її хибність, якщо взяти під увагу те, що з Криму були тотально вислані й інші народи, до того ж не лише німці, а й одновірні з росіянами греки, вірмени та болгари – факт, що не пояснити депортацію упередженим ставленням російської та радянської влади до цих народів.

Підводячи підсумки, напрошується такий висновок про причини депортації народів Криму:

1. Переорієнтація політики сталінського режиму на форсовану асиміляцію народів СРСР в єдиний радянський народ. Депортації окремих народів служили меті посилення лояльності залякуванням та роз’єднанням націоналістично орієнтованих сил.

2. Підготовка можливого театру бойових дій проти Туреччини та експансії за рахунок її територій.

Є підстави виводити ще й третю причину, що полягала в існуванні комплексу стереотипів. Не є таємницею, що сталінський режим, тримаючись принципу ізоляції від решти світу, страждаючи на ксенофобію, волів позбавитися будь-яких іноземців або осіб, що йому здавалися такими. Греки, вірмени, болгари, італійці, що мешкали у Криму – усі вони були національними діаспорами, що жили окремо від основної маси співплемінників.

Стосовно ж кримських татар існували ще й історичні стереотипи і забобони. Вони посилювали упереджене ставлення радянського керівництва до кримських татар і живили імперські амбіції по відношенню до Туреччини. У період заслання стереотипи ефективно використовувалися для маніпулювання громадською думкою населення СРСР для ізоляції кримських татар.

Депортація

Одразу після заняття районів півострова органи НКВС-НКДБ СРСР почали збирати дані про населення за національною ознакою – росіян, українців, татар, болгар, греків, вірмен, караїмів, поляків, німців¹⁹. Звичайно, рештки німців, уцілілих під час депортації 1941 р. та гітлерівської окупації, були визнані “соціально-небезпечними елементами” і виселені. Таких знайшлося 396 осіб²⁰.

А наступною жертвою репресій за національною ознакою у Криму після відвоювання стали кримські татари. Наприкінці квітня 1944 р. карні органи заарештували 497 осіб, яких було звинувачено як “агентів Мусульманського комітету”, що співробітничав з окупаційним режимом німців²¹.

11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони СРСР ухвалив постанову №5859сс “Про кримських татар”. Незважаючи на секретність, преамбулу документу було написано в справжньому пропагандистському дусі. З чотирьох згадок про кримських татар у преамбулі, тільки перша звинувачує “багатьох” татар, а вже решта стосується усіх. Особливо тяжкими були звинувачення, наведені наприкінці преамбули. Вони ставили у провину кримським татарам утиски проти “нетатарського населення” і те, що кримські татари “проводили підготовчу роботу для насильного відриву Криму від Радянського Союзу з допомогою германських збройних сил”. Таким чином, кримські татари в дусі нової політики, виокремлювалися з усього населення півострова, що створювало підстави для кампанії їх цькування іншими народами, пускало в дію чинник національної ненависті і підозрілості. Перший пункт директивної частини наказував: “Усіх татар виселити з території Криму”²².

Постанова доручала Л. Берії, наркому внутрішніх справ, та Л. Кагановичу, наркому шляхів сполучення, організувати вивіз татар до Узбекистану. Згідно до постанови, кожній сім’ї дозволялося вивезти з собою до 500 кг вантажу. Передбачалося, що все майно яке залишалося, і конфіскувалося, буде компенсоване на місці поселення.

Хід депортації інспектували два заступники наркома внутрішніх справ Б. Кобулов та І.Сєров. Для її здійснення було залучено 23 тис. солдатів та офіцерів НКВС та 9 тис. оперативників НКВС-НКДБ, 100 “віллісів”, 250 вантажівок та 67 ешелонів²³.

По суті, виселення проводилося “з луском”, що мовою творців задуму означало – блискавично і з особливою брутальністю. На світанку 18 травня 1944 р. депортованим було об’явлено, що вони караються виселенням за зраду Батьківщині і відпускалися лічені хвилини на збори, тому вони їхали майже з порожніми руками, без харчів і достатнього одягу. Багатьом сім’ям було взагалі заборонено щось брати. Уже на 8 годину ранку 18 травня 1944 р. в 25 ешелонів було загнано 90 тис. осіб, причому 48 400 осіб на 17 ешелонах були уже відправлені до Узбекистану²⁴. Наступного дня кількість зібраних для відправки людей сягнула 165 515, з яких 136 412 уже перебували в дорозі. На 20 травня депортацію фактично було завершено, себто на 11 днів раніше встановленого постановою 5859сс терміну (1 червня 1944 р.). За підрахунками НКВС було виселено 180 014 кримських татар²⁵. На 4 липня 1944 р. кількість депортованих збільшилася порівняно ненабагато за рахунок осіб, вивезених з віддалених сіл, і досягла 183 155 осіб²⁶. На додаток до цих людей НКВС відлучило 11 тис. юнаків від їхніх сімей і направило їх на примусову працю: 6 тис. потрапило до будівельних батальйонів Червоної Армії, а решта потрапила у розпорядження Московського вугільного тресту²⁷.

Таким чином, з Криму було виселено 194 155 кримських татар, з яких 151 064 були направлені до Узбекистану²⁸. На кінець липня 1944 р. НКВС звітував про поселення в Узбекистані 151 424 кримських татар (35 570 родин)²⁹.

21 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони новою постановою 5937сс наказував направити 31 551 кримських татар на поселення у республіках та областях Російської федерації, зокрема у Марійську АРСР (5,5 тис.), Горьківську (5 тис.), Івановську (3 тис.), Ярославську (1 тис.) області³⁰. Проте на пропозицію Л.Берії використати кримських татар на лісоповалі та целюлозно-паперовому виробництві Сталін наказав поселити 10 тис. татар у Марійській АРСР, Молотовській, Горьківській та Свердловській областях³¹. За даними, що надійшли з Марійської АРСР, туди протягом липня 1944 р. прибуло 9 177 осіб, з яких 80% складали жінки та діти, причому дітей віком до 16 років було 47% загальної кількості³². На 10 жовтня 1944 р. 6 387 кримських татар було розміщено у спецпоселеннях Костромської області³³.

Антисанітарні умови перевезення людей та погане забезпечення депортованих продовольством призвели до масових захворювань, в тому числі на тиф. Далекий кружний шлях і відсутність теплого одягу також сприяли виснаженню та захворюванню депортованих. Так, тільки на станції Ілецьк у Чкаловській (нині Оренбурзькій) області, через яку між 23 травня та 4 червня 1944 р. пройшло 59 ешелонів, що везли до Узбекистану 163 632 особи, було знято 14 померлих та 4 хворих³⁴. А таких станцій було на всьому шляху чимало. За звітними даними НКВС у дорозі померла 191 особа³⁵. На кінець липня НКВС зареєстрував смерть ще 341 осіб у дорозі. Однак, не викликає сумніву, що і в сумі ці дані більше ніж на порядок не відповідають дійсності. Так, за звітом НКВС від 6 червня 1944, на спеціальне поселення прибуло 176 746 осіб³⁶. Таким чином, з кількості 183 155 виселених бракує даних про 6 409 осіб³⁷.

Після виселення кримських татар Л.Берія 29 травня подав Й.Сталіну доповідну записку про доцільність виселення інших етносів з Криму, а саме болгар, греків і вірмен, які характеризувалися як “антирадянські елементи”. У провину їм ставилося пособництво окупантам, до різновидів якого відносилася навіть торгівля та дрібне підприємництво³⁸. Протягом червня і липня 1944 р. карні органи СРСР виселили з Криму 12 422 болгар, 15 040 греків, 9 621 вірмен та 3 652 іноземних підданців (турків, греків, іранців, італійців, румун, австрійців). Виселені були також цигани.

Греки відправлялися на поселення до Узбекистану (4097 осіб), областей та автономних утворень Російської федерації (9253 осіб), Казахстану (1240 осіб), Таджикистану (153), Киргизії (16), та Карело-Фінської РСР (1 особа).

Болгари були відправлені до Узбекистану (53 чол.), Російської федерації (10 388 чол.), Казахстану (1868 ос.), Таджикистану (154 чол.), Киргизії та Карело-Фінської РСР (по 1 особі). Вірмени були розміщені в Узбекистані (381 чол.), Російській федерації (7492 чол.), Казахстані (575 чол.), Таджикистані (121 чол.), Туркменістані (1 особа)³⁹. Загалом 4 липня 1944 р. Л. Берія доповідав Й. Сталіну про виселення з півострова 225 009 осіб⁴⁰.

До спецпоселень було відправлено також близько 9 тис. демобілізованих з Червоної Армії військовослужбовців із кримських татар, а також 1700 кримських вірмен, болгар і греків⁴¹. Ці заходи стосувалися рядового і сержантського складу армії, а також молодших офіцерів. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові білети, їм заборонялося носити погони і холодну зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів таки відправлялися на спецпоселення – в розрахунку на їхню посередницьку участь в політичному керівництві (нагляді) серед одноплемінників. Для цього їм були зроблені послаблення у режимі спецпоселення. Уже в серпні 1944 р. НКВС СРСР постановив зняти з обліку спецпоселень колишніх робітників НКДБ та НКВС, а у вересні того самого року визначено спрощений порядок оформлення на роботу⁴². Але з зон поселення їх не відпускали – там були потрібні кадри, що мусили б заохочувати депортованих до лояльності режиму.

Серед дорослих спецпоселенців за даними на 1949 р. знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників національностей, яких було виселено через приналежність до мішаних шлюбів⁴³.

Таким чином, депортація народів Криму в роки Другої світової війни стала однією з найблискавичніших та найретельніших етнічних чисток, відомих світовій історії.

Однак депортація, як зазначалося, була лише засобом етнополітики радянського режиму, і не обмежувалася самим вивозом жертв на заслання. Оскільки вона проводилася із подвійною метою – по-перше, для взірцевого (для “луску”) покарання одних на науку іншим, а по-друге, для усунення “внутрішнього ворога” на випадок воєнного конфлікту у Причорномор’ї – це визначило політику відносно депортованих у місцях заслання. Перш за все, потрібно було використати депортацію як засіб терору, щоби фізично послабити якщо не знищити “ворога”. Але гарантовано безповоротне усунення ворога можна було досягнути повною асиміляцією виселених етносів як етнічних спільнот. Комбінація цих двох курсів і проявилася у відношенні кримських вигнанців.

Терор

З міркувань зробити якомога гучнішого “луску” агітатори в місцях виселення провели “роз’яснювальні” кампанії серед місцевого населення ще до прибуття ешелонів із Криму. Як наслідок, переселенців було зустрінуто підкреслено вороже.

Відповідно, і побут переселенців було організовано вкрай погано. Усіх їх було розміщено у спецпоселеннях – селищах, споруджених окремо від існуючих населених пунктів і не раз огороджених колючим дротом. Житло являло собою переважно спіхом споруджені бараки, напівзбудовані глинобитні хати та землянки. Але не раз поселенцям доводилося попервах ночувати просто неба. Спецпоселенці не мали права залишати місце поселення і мусили працювати тільки за місцем проживання. Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 р. “Про правовий статус спецпоселенців” демагогічно заявлялося, що спецпоселенці користуються усіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин мусили щомісяця реєструватися в міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Важкі умови побуту у спецпоселеннях, погіршувані незвичним кліматом та інфекційними захворюваннями призвели до масових захворювань і смертності депортованих. Звичайно, не було й гадки про медичне обслуговування. В результаті, уже в липні 1944 р. Л. Берію повідомляли з Узбекистану про епідемію малярії та жовтухи серед кримських спецпоселян. Зокрема, у Наманганській області захворіло 40% депортованих⁴⁴. За архівами НКВС до 1 січня 1945 р. в Узбекистані померло 13 592 засланих кримських татар, що становило 9,1% від їхньої кількості там, а за весь наступний 1945 р. було зафіксовано ще 13 183 померлих (6 096 з яких були діти, 4 525 – жінки, 2 562 – чоловіки)⁴⁵. Таким чином, за перші півтора роки депортації загинуло 17,8% депортованих в Узбекистан кримських татар.

Після смерті Й.Сталіна Л.Берія планував звільнення з обліку частки спецпоселенців в межах задуму показової лібералізації режиму.

Хоч з цього нічого не вийшло, як, втім не вийшло і з аналогічного проекту Міністерства внутрішніх справ СРСР, розробленого після усунення Л. Берії від влади, згадане міністерство зібрало дані про стан спецпоселень у квітні 1953 р. Згідно із цими даними, до 1 липня 1948 р. кількість померлих на засланні кримських татар, греків, вірмен та болгар сягала 44 887 осіб, що складало 19,6% усіх депортованих⁴⁶. Інший документ підраховує кількість втрат серед усіх депортованих з Криму від 1945 р. до 1950 р. у 32107⁴⁷:

Таблиця 12

Дані цієї статистики, якими б неповними вони не здавалися, все ж узгоджуються з однорідними даними інших документів. Так, кількість померлих за 1945 р. тут є вищою за наведене вище число померлих кримських татар в Узбекистані 13 183. Це дає підстави оцінити втрати усіх кримських депортованих від травня 1944 р. до 1951 р. принаймні у 50–55 тис., що становить близько однієї п’ятої частини початкової їх кількості. Хоч ці дані набагато менші за позірні оцінки втрат тільки кримськими татарами (які визначено у 100 тис. тобто 46,2% усіх кримських татар), за масштабами втрат, депортації з Криму відноситься до найтяжчих у ХХ столітті етнічних чисток. Ця депортація кваліфікується як акт геноциду, відповідно до статті ІІ Декларації ООН про запобігання та покарання геноциду.

Спецпоселенці намагалися втекти будь-куди з місць заслання. Особливого розмаху це явище набуло 1948 р., коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб⁴⁸. Уряд уже 21 лютого 1948 р. спеціальною постановою “Про заслання, висилку і спецпоселення” зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 8 березня Міністр внутрішніх справ С.Круглов своїм наказом у відповідь затвердив відповідні заходи. Як видно, це теж не допомогло. Отже, 28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм указом “Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни” встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування⁴⁹.

Словом, депортовані кримські народи посиленим терором були приречені на животіння в ізоляції.

Етнічна асиміляція

Попри ексцеси самої акції депортації та жорстокий режим спецпоселень, політика терору навряд чи й могла досягти своєї мети. По-перше, йшлося про величезну в масштабах цілої країни кількість людей. За офіційними даними, в СРСР нараховувалося 3 332 589 депортованих осіб⁵⁰. Яким би байдужим до людського життя режим не був, пряме знищення такої кількості людей несло в собі небезпеку утворення опозиції. Не випадково 1953 р. уряд СРСР збирався зняти з обліку 1,6 млн. спецпоселенців⁵¹. По-друге, сама ідеологічна схема “дружби народів” не дозволяла розгорнути відкрите знищення депортованих, хоч влада попервах зробила все можливе для підбурення корінного населення в місцях заслання проти прибульців з Криму. Закінчення Другої світової війни, формальна нормалізація стосунків з Туреччиною, а ще більше “експорт” соціалізму за межі СРСР вимагали від сталінського керівництва принаймні поверхової лібералізації “соціалістичної батьківщини”.

Навіть на самому початку депортації режим не нехтував шансом виставити себе в образі суворого, але справедливого судді. 21 липня 1944 р. НКВС СРСР ухвалив директиву “Про возз’єднання роз’єднаних родин кримських татар”, а 9 серпня – аналогічну постанову стосовно сімей кримських болгар, греків, вірмен – афішуючи, ніби сімейні стосунки стояли поза політикою. 25 вересня того ж року Державний Комітет Оборони ухвалив постанову “Про розрахунки із спецпереселенцями з Криму за прийняті від них в місцях колишнього проживання борошно, худобу, птицю, бавовну та шкіряну сировину і заходи щодо їх господарсько-побутового облаштування”. Ці постанови, звичайно, мали демагогічний характер. Про компенсацію втраченого майна не могло бути й мови. Працювати ж переселенцям довелося у каторжних умовах. І все ж, терор проти депортованих мав свої межі.

Формально невдача терору проти переселенців проявилася у тому, що попри драконівські заходи 1948 р., спрямовані на деморалізацію спецпоселенців, наступного 1949 р. вперше після депортації, кількість новонароджених перевищила кількість померлих (як свідчить наведена у попередньому параграфі таблиця). Почала зростати кількість спецпоселенців⁵². Отже період відкритого терору скінчився уже досить скоро, хоч ніякої лібералізації це ще, звичайно, не означало.

Етнічна асиміляція видавалася не менш важливим заходом, тим більше, що вона відповідала загальній меті утворення етнічно однорідної радянської спільноти, інакше кажучи – для перетворення її на націю. Досягнення цієї мети стосовно Криму у зв’язку з депортацією мало два напрямки, оскільки один стосувався депортованих з Криму, а інший – населення, що опинилося на півострові.

Асиміляція не чисельних і до того ж розсіяно поселених груп греків, болгар та вірмен, не уявлялася серйозною проблемою. Складніше було з кримськими татарами. Уже вибір основного місця поселення кримських татар – Узбекистан – було зроблено в розрахунку на те, що узбеки були найближчими етнічними родичами кримських татар. Історично і культурно Узбекистан також мав зв’язки із Кримом, в обох ареалах панував сунізм і були поширені суфійські віровчення. Нарешті узбеки були найчисельнішим тюркським народом в СРСР, а кліматичні умови Узбекистану наближалися до кримських.

Для швидкої та ефективної асиміляції режим перш за все мусив закріпити перебування кримських татар в Узбекистані. На це були спрямовані основні зусилля карних органів СРСР. Але ці заходи розходилися із повільною демократизацією суспільства після смерті Й.Сталіна і тому вони мали свої обмеження, що особливо стали відчутні у зв’язку з розвитком політичної активності кримських татар. Ось чому починаючи з червневої 1954 р. постанови ЦК КПРС “Про зняття деяких обмежень в правовому стані спецпоселенців” репресивна політика втратила свою логіку та ефективність. За послабленням репресивних заходів наставав період їх посилення, але загальна тенденція вказувала в цілому на падіння їх ефективності.

За щойно згаданим рішенням ЦК КПРС радянський уряд 5 липня 1954 р. зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

ХХ з’їзд КПРС (лютий 1956 р.) відкрито засудив політику депортацій. У відповідності з  цим Президія Верховної Ради СРСР своїм указом від 27 березня звільнила з обліку спецпоселенців кримських болгар, греків та вірмен, а 28 квітня 1956 р. видала указ “Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турків-громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни”. Проте укази забороняли депортованим повертатися у Крим. Більше того, міністр внутрішніх справ СРСР 29 квітня розпорядився брати розписку з звільнених від обліку спецпоселенців про відмову від конфіскованого в них під час депортації майна і про неповернення їх на батьківщину⁵³. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 р. про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала “недоцільним” розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях⁵⁴.

Незважаючи на половинчастість, а то й ефемерність ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися⁵⁵. Та найбільше їх значення полягало в тому, що народи, яким відмовлялося в існуванні й у власній історії, поверталися з небуття. З визнанням існування депортованих народів, по-перше, держава визнавала наявність проблеми наслідків депортації, а отже і відповідальність за її розв’язання. По-друге, визнання створювало умови формування політичної еліти депортованих народів, що було головною передумовою для організації ефективної боротьби народів за повернення на батьківщину.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”.

Указ скасовував звинувачення в зраді кримських татар. Проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання⁵⁶.

У період після указу 1967 р. державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, що намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла, також вони утруднювали процес прописки або відмовляли в ній⁵⁷. Перебуваючи у Криму без прописки у судовому порядку і просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами⁵⁸.

В той же час, починаючи з 1968 р., влада пішла навіть на організацію репатріації через так звані оргнабори. За задумом, це давало можливість передусім деполітизувати вимоги депортованих на поворот, адже тепер поворот обумовлювався критеріями благонадійності. Таким чином кампанія оргнаборів розраховувала політично дезорієнтувати і роз’єднати кримських татар, поставити під контроль і дозувати їх репатріацію, тим самим розтягуючи побут їх у місцях депортації і сподіваючись на їхню асиміляцію. 1969 р. цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім’ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому через найретельніші перевірки кандидатів на переселення не виконувався навіть мізерний план⁵⁹.

Кримські татари переселялися і самостійно. В кінці 60 – поч. 70-х рр. у Крим прибуло 195 сімей (3496 осіб), крім того вони оселилися в інших областях Української РСР, зокрема Херсонській області – 1541 чол., Запорізькій – 1063, Донецькій – 633, Одеській – 61. На 1 травня 1973 р. в республіці проживало 6874 кримських татар, серед яких були враховані й ті, що не мали прописки. Щоправда, через труднощі обживання на новому місці, передусім через бюрократичні перепони, з України у 1968–1972 рр. виїхало 650 осіб⁶⁰. Та все ж кількість депортованих та членів їх родин неухильно зростала упродовж 1970–1980-х рр.

Таким чином, влада, втративши ясні орієнтири для застосування репресій, поступово втрачала контроль над поверненням депортованих у Крим. З рішучим курсом на демократизацію, розпочатим у період перебудови, політичні перешкоди були усунені остаточно. Так, тільки за січень–травень 1988 р. в Крим переїхало 4183 татар⁶¹. Поверталися й інших депортованих народів⁶². Процес етнічної асиміляції зазнав цілковитого краху.

Крім репресивної політики, спрямованої на силове утримання депортованих від повернення у Крим, радянський режим вдавався до культурної асиміляції, що мала на меті стимулювання почуття радянської лояльності. Арсенал методів і прийомів тут був досить широкий.

На самому початку переселення карні органи подбали про від’єднання національної еліти від решти громадян. У той час, як більшість виселених працювали у колгоспах та радгоспах, а також на важких роботах у промисловості, депортованим з вищою освітою було надано роботу в органах управління, закладах освіти та культури. За даними на 1 серпня 1950 р. серед депортованих кримчан працювало 236 чол. на підприємствах і у закладах Міністерства шляхів сполучення, 2963 – в установах Міністерства внутрішніх справ, 777 – у Міністерстві торгівлі, 1854 – у Міністерстві охорони здоров’я, 1625 – у Міністерстві освіти, 199 – у Міністерстві фінансів, 64 – у Міністерстві соцзабезпечення, 902 – в органах держбезпеки, 9 – у Міністерстві юстиції. 4946 працювало у державних органах та радах. Міністерство внутрішніх справ створило мережу агентів та інформаторів серед спецпоселенців⁶³.

Водночас велике значення надавалося русифікації татар. Уже 20 червня 1944 р., коли переміщення депортованих ще посувалося повним ходом, Раднарком СРСР видав постанову “Про навчання дітей спецпереселенців російською мовою”. Зміст і поспішність ухвалення цієї постанови (виданої, коли ще не всі депортанти встигли доїхати до місць поселення) розкрили довгострокову перспективу депортації. Вона повністю улягала курсу на радянізацію через посередництво русифікації – курсу, прийнятому для цілої країни.

Політика русифікації виявилася либонь найефективнішим з усіх інших засобів етнічної асиміляції, які застосував радянський уряд. Причому з огляду на високу активність кримських татар у соціальній та економічній сферах життя, які забезпечували престижність російської мови, русифікація відповідала освітнім потребам самих кримських татар.

В результаті російська мова перетворилася для більшості кримських татар на основну мову спілкування. Тільки тепер збулася мрія Ісмаїла Гаспринського про засвоєння кримськими татарами російської мови і культури. В той же час це мало свою ціну, якою стало лексичне збіднення та русифікація кримськотатарської мови⁶⁴. Само собою це розмивало національну ідентичність.

І хоч русифікація зрештою не досягла головної мети – зниження кримськотатарської ідентичності – навіть серед російськомовних кримських татар і у масовому масштабі⁶⁵, вона мала інший негативний для кримських татар наслідок. Русифікація та радянізація призвели до поширення в середовищі кримських татар антиукраїнських настроїв⁶⁶. Цьому, звичайно, сприяла також передача Криму до складу Української РСР, що полегшувала дезінформацію щодо справжньої ролі українців в Криму⁶⁷. Політично недосвідчений провід кримських татар, явно піддавався на великодержавницькі провокації з боку союзного уряду, і не відчував шкідливості ізоляції, в якому розвивався їхній політичний рух. Не випадково у той самий час правозахисник П. Григоренко найпершим завданням для кримськотатарського руху вважав навіть не його самоорганізацію та згуртованість – вони були на другому місці, а завоювання нових прибічників серед радянських людей інших національностей⁶⁸.

На початковому етапі депортації у Криму, як і в інших випадках, було ліквідовано автономну республіку. Це зробила Президія Верховної Ради СРСР своїм указом від 30 червня 1945 р. і застановив закон РСФРР від 25 червня 1946 р. “Про ліквідацію Чечено-Інгуської АРСР та перетворення Кримської АРСР у Кримську область”⁶⁹. Ліквідація автономії мала не лише символічне значення. Вона фактично знищувала сліди колишньої політичної автономії, якою у 1920-х рр. користувалися кримські татари. Не випадково питання повернення у Крим і досі щільно переплітається в політичних програмах кримських татар із відродженням автономії 1921–1945 рр., яку вони вважають національно-територіальною. Уже наприкінці 1970-х рр., намагаючись протидіяти національному рухові кримських татар, радянський режим відважився на таку поступку “автономістам”, як утворення кримськотатарських національних районів в Узбекистані⁷⁰. Але ці заходи були проігноровані кримськими татарами.

Радянський уряд також пішов на культурну детатаризацію Криму. Перш за все він знищив найбільш видимі її символи – історичні назви населених пунктів. Укази про перейменування видавалися Верховною Радою РСФРР 21 серпня 1945 та 18 травня 1948 р.⁷¹ Однак ще 14 січня 1952 р. уже Президія Верховної Ради СРСР своїм указом перейменовувала залізничні станції, що мали татарські назви⁷², на російські.

Доповненням до цього стали директиви переписування історії Криму з метою викреслення з неї депортованих народів. В свою чергу, радянський уряд роздмухував національну неприязнь до кримських татар в українців. Мистецтво та література, особливо в історичному жанрі, заповнили твори, що представляли кримських татар в негативному світлі. Особливо ця кампанія посилилася у 1960-х рр. на протидію ідеї зняття звинувачень у зраді з кримських татар указом 5 вересня 1967 р.⁷³

Літератори, митці та історики навіть історичні сюжети використовували, наприклад, для виправдання депортації кримських татар, а сама депортація виставлялася неначе спокутування за набіги. Таким чином, депортація призвела до глибокого вкорінення у свідомості повоєнних громадян України негативних національних стереотипів стосовно різних народів⁷⁴.

Поряд з жорсткими методами детатаризації та накидання радянськості, культурна та ідеологічна політика мала в своєму арсеналі методи “умиротворення” кримських татар. Визнавши 1956 р. існування кримських татар як народу, влада мусила навіть на вигнанні дозволити елементи національного культурного життя. Тому кримські татари мали і свою творчу мистецьку, наукову, літературну еліту. У 1960-х рр. в Ташкентському університеті було відкрито кафедру кримськотатарської мови та літератури. Видавалася газета “Ленінський прапор” кримськотатарською мовою. Якими б неадекватними реальним потребам національної культури не здавалися б ці всі заходи, санкціоновані радянським ладом, не можна недооцінювати їхнє значення. Національна творча еліта і творче життя зберігали національну свідомість цілого народу в умовах заслання і таким чином сприяли його політичній організації і боротьбі. Щоправда, винищення провідних вчених філологів та істориків у 1930-х рр. не дозволили розвинути наукові дослідження, що сприяли б науковій візії історії минулого Криму, особливо турецько-татарської доби. Тому радянський режим зберігав монопольний контроль над минулим депортованих народів і міг користуватися цим для маніпуляції громадською думкою.

Найголовнішим же, щоправда, несподіваним наслідком депортації для народів Криму стала політизація етносів на півострові. Політична організація як тих народів, що зазнали депортації, так і тих, що залишилися або прибули в зв’язку з міграцією, передусім кримських татар, росіян, а також навіть нечисленних етнічних громад (караїмів, кримчаків, вірмен, греків, німців), утворилася саме в цей час.

Політика депортацій поділяється на два періоди. Перший охоплює час від самої депортації і до смерті Й.Сталіна. Він характеризувався прямолінійним репресивним курсом, орієнтованим на повне знищення національної ідентичності кримських татар, кримських болгар, греків та вірмен. Однак процеси лібералізації радянського режиму в роки “відлиги”, з одного боку, зробили неможливим для режиму продовження суто репресивної політики і змусили його визнати законні права депортованих народів Криму. В міру наростання політичного руху цих народів на батьківщину, радянський режим йшов на поступки. Масове повернення депортованих народів на батьківщину розпочалося тільки під кінець 1980-х рр. Але за роки депортації внаслідок боротьби за національне виживання та повернення на батьківщину депортованих народів відбулася політична організація кримських етносів. Це перетворило етнічні організації на важливий фактор політичного життя повоєнного Криму.

Етнонаціональні наслідки депортації для Криму

У листі до Г. Малєнкова та О.Косигіна про невідкладні заходи у сільському господарстві Криму в зв’язку із звільненням півострова та виселенням татар А. Гриценко, заступник голови РНК Російської федерації, голови комісії з обліку майна засланих, наведено цифри, що демонструють катастрофічні масштаби депортації. Населення Криму до війни становило за даними цього листа 1 126 824 особи, а на момент звільнення – 632 925 осіб⁷⁵. Якщо прийняти кількість усіх депортованих за 225 009⁷⁶, то частка депортованих становитиме 20% від усього довоєнного населення Криму і понад третину тих, хто залишився на півострові на час завершення бойових дій. На кінець 1944 р. населення півострова становило 39,5% довоєнного. Міського населення збереглося трохи більше (41,5%), а от сільського – 37,4%, себто ледь більше третини. Більші втрати селян були обумовлені тим, що селяни складали основну масу депортованих. З 1194 колгоспів, що існували до війни, було 421 таких, у національному складі яких кримські татари переважали. Ці колгоспи обробляли 400 тис. га землі, в тому числі 250 тис. га ріллі, решта припадала на виноградники, сади, тютюнові плантації⁷⁷. Усі ці угіддя залишилися без догляду.

Не випадково Державний комітет Оборони СРСР у серпні ж 1944 р. ухвалив постанову 6372с “Про переселення колгоспників у райони Криму”. При цьому Україну, що знаходилася поряд з Кримом і мала подібні до кримських природнокліматичні умови, одразу було використано як резервуар потрібної живої сили. Згадуваний А.Гриценко писав уповноваженому ДКО з переселення колгоспників у Крим Д. Коротченку: “Прошу врахувати, що хоча термін виконання плану переселень Державним Комітетом Оборони і встановлено 1 жовтня 1944 р., але потреба Криму в людях для збирання винограду, плодів і збереження майна колишніх татарських господарств потребує прискорення переселення”. І уже на 3 жовтня 1944 р. до Криму з УРСР прибуло 10 017 осіб⁷⁸.

Однак переселення і відновлення господарства відбувалося надзвичайно мляво через труднощі відбудови в усій країні. До всього, дезорганізація життя в самому Криму створювала додаткові труднощі. За 1944–1948 рр. на півострові було створено усього 198 колгоспів, в яких налічувалося 8 тис. дворів. Імміграція на півострів дещо пожвавішала на початку 1950-х рр. У цей час чисельність переселенців з Україна навіть перевищувала половину усіх новоприбульців, і їхня абсолютна чисельність, як і питома частка неухильно зростали (докладніше про це див. нижче).

Однак в етнополітичному плані українська міграція не призвела до українізації Криму. Українці швидко асимілювалися росіянами як свідомими діями державного апарату⁷⁹, так і внаслідок тієї обставини, що приплив українців був найбільшим у сільській місцевості, тоді як міста, що були культурними центрами, залишилися російськими. Русифікація стала одним з головних і найбільш довготривалих наслідків депортації для етнонаціональної ситуації в Криму.

¹ Докл. див.: Сафаров А. Про татарів на Україні. Східний світ. – 1928. – №3-4. – С. 208-211.

² В свою чергу переселення представників тюркомовних народів Поволжя проводилися в межах ширшої кампанії за позбавлення ідеології соціалістичної революції від теорій, що передбачали сполучення соціалістичних гасел з ідеями ісламського оновлення та націоналізму. Використання цих ідей, що формувалися і поширювалися серед тюркомовного населення Російської імперії від другої половини ХІХ ст., привели у табір більшовиків значні сили союзників. Проте із стабілізацією радянської влади з кінця 1920-хх рр. радянське керівництво з метою посилення контролю над суспільством і прагнучи ідейної консолідації населення зважилося на позбавлення від політичних союзників. Докладніше про ці процеси в мусульмансько-тюркських регіонах СРСР див. збірку статей: Иcлам в Евразии: Современные этические и эстетические концепции суннитского Ислама, их трансформация в массовом сознании и выражение в искусстве мусульманских народов России/ Укладач С.М.Червонная, під ред. М.В.Іордана. – М. – 2001. – 516 с., передусім статті з розділів “Іслам в історії народів Росії та колишнього Радянського Союзу” (С.98-224).

³ Оргнабори були досить широко висвітлені навіть в офіційних документальних публікаціях, присвячених робітничому класу та селянству України та СРСР. – Див.: Галенко О.І. Документальні публікації з історії Української РСР: Теорія та джерелознавчий аналіз. – К. – 1991. – С. 28, прим. 42-43.

⁴ Про вислання розкуркулених з Криму див.: Политические репрессии в Крыму (1920–1940 годы) / Омельчук Д.В., Акулов М.Р. та ін. – Сімферополь. – 2003. – С. 38-42.

⁵ Там само. – С. 50-51.

⁶ Брошеван В., Ренпенинг В. Боль и память крымских немцев (1941–2001 гг.). Историко-документальная книга. Сімферополь. – 2002. – С. 124, 130.

⁷ Тому-то цілком мала рацію критика депортацій “зліва”, з точки зору догматики марксизму-ленінізму, що стала першим теоретичним знаряддям кримських татар у боротьбі за повернення на батьківщину. На цій платформі, обґрунтованій Ю.Османовим, до цього часу стоїть Національний рух кримських татар.

⁸ Там само. – С. 117-118. Розрядка моя – О. Г.

⁹ Популярний в останній час термін “етноцид” несе значне емоційне забарвлення, властиве публіцистичному стилю. Проте воно ані доповнює, ані уточнює існуюче в науці та міжнародному праві поняття насильної асиміляції окремих етнічних спільнот. Власне, означення етнічної асиміляції із застосуванням терміну, що містить слово “-цид” (вбивство), дезорієнтує, адже воно означає цілеспрямоване знищення етносу шляхом тотального винищення його представників. Якими б тяжкими не були втрати депортованих під час переміщення у місця заслання, смертність внаслідок поганих умов перевезення та побутування була скоріше результатом фізичного тиску (звичайно ж, організованого) на депортованих з метою примусу їх до асиміляції, аніж засобом фізичного знищення етносу. Навряд чи можна ставити під сумнів той факт, що радянський режим мав пряміші засоби для знищення народів, аніж депортація.

¹⁰ Про колабораціонізм кримськотатарських націоналістів з окупаційними владами див.: Національні меншини України у ХХ столітті: Політико-правовий аспект. – К. – 2000. – С. 193-200.

¹¹ Кримські татари мали взаємні почуття. Показово, що пам’ятник на місці десанту під проводом О.Мокроусова поблизу села Морське (кол. Капсіхор) Судакського району, було знищено на поч. 1990-х рр. з репатріацією кримських татар.

¹² Бугай М.Ф. Депортация народов Крыма: документы, факты, комментарии. – М. – 2002. – С. 56.

¹³ Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение. – Т. 2. – 1992. – С. 41.

¹⁴ Ahmad F. The Making of Modern Turkey. – London–New York: Rootledge. – 1993. – P. 102.

¹⁵ Fisher A.W. The Crimean Tatars. – Stanford: Stanford University. – 1978. – P. 168-171. Тезу А.Фішера цілковито підтримав інший американський дослідник О.Поль (Pohl O.) у своїй доповіді “Депортація та доля кримських татар”, виголошеній на конференції Міжнародної асоціації вивчення національностей (ISN) (13 – 15 квітня 2000, Колумбійський університет, Нью-Йорк). – Текст доповіді розміщено на http://www.iccrimea.org.

¹⁶ Fisher A. Crimean Tatars. – P. 169. Ці вимоги Сталін висував на Ялтинській та Потсдамській конференціях.

¹⁷ Президент Г.Трумен відіслав до Туреччини тіло померлого посла цієї країни у США на лінкорі “Місурі” у супроводі авіаносця та кількох есмінців, що було досить красномовним і зрештою переконливим попередженням. – Pohl O. The Deportation and the Fate of the Crimean Tatars. – Прим. 27.

¹⁸ Джемилев М. Национально-освободительное движение крымских татар// Кримські татари: Минуле і сучасність (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 13 – 14 травня 1994 р.). – К. – 1995. – С.5-9.

¹⁹ Кримські татари: Шлях до повернення. Кримськотатарський національний рух (друга половина 1940-х – початок 1990-х років) очима радянських спецслужб: Збірник документів і матеріалів. – Ч. І. – К. – 2004. – Док. №№ 1, 2.

²⁰ Брошеван В., Ренпенинг В. Боль и память крымских немцев (1941–2001 гг.). – С. 132.

²¹ Арешти здійснювалися на виконання наказу, виданого ще 13 квітня 1944 р., через два дні після початку Кримської наступальної операції. – Бугай М.Ф. Депортация народов Крыма: документы, факты, комментарии. – С. 84.

²² Текст постанови: Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение. – Т. 2. –М. – 1992. – С. 44–46; Кримські татари: Шлях до повернення. – С. 66-68.

²³ Бугай Н.Ф. Иосиф Сталин – Лаврентию Берии: “Их надо депортировать”: Документы, факты, комментарии. – М. – 1992. – Док. 21.

²⁴ Там само. – Док. 11.

²⁵ Там само. – Док. 13.

²⁶ Там само. – Док. 20.

²⁷ Там само. – Док. 13.

²⁸ Р.І.Хаялі оцінює загальну кількість виселених у 194 111 осіб. – Кримськотатарський народ в умовах депортації (1944–1967 рр.). – Автореферат дис. на здобуття ступеня канд. іст. наук. – Запоріжжя. – 2000. – С. 8. Число 194 303 наведено у праці Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. – С. 65. На загал, розбіжність у підрахунках незначна.

Провід кримських татар вважає, що з Криму було виселено удвічі більше татар, ніж це можна встановити за архівними даними – понад 400 тис. проти 183 155 осіб (Брошеван В.М.. Депортация жителей Крыма // Кримські татари: Минуле і сучасність. – С. 45. Ці ж дані були використані в історичному нарисі Ю.Зінченка “Кримські татари” (К. – 1998) на С. 109.). Остання цифра узгоджується з даними перепису населення 1939 р., що зареєстрував у Криму 218,9 тис. кримських татар. Проте критичного зіставлення повідомлень джерел, що походили з органів радянської держави та рухів кримських татар бодай в масштабі окремих населених пунктів чи районів, ще не було проведено. Тому встановити, чи дійсно архівні матеріали були неповними і приховували якусь інформацію на сьогодні стверджувати не можна.

²⁹ Nekrich A. The Punished Peoples: The Deportation and Fate of Soviet Minorities at the End of the Second World War. – New-York. – 1979. – Р. 113-114; Pohl O. The Deportation and the Fate of the Crimean Tatars. – Р.9.

³⁰ Бугай Н.Ф. Л.Берия – И. Сталину: “Согласно Вашему указанию...”. – М. – 1995. – С.151, 154-155.

³¹ Бугай Н.Ф. Иосиф Сталин – Лаврентию Берии: “Их надо депортировать”: Документы, факты, комментарии. – Док. 16.

³² Там само. – Док. 24.

³³ Там само. – Док. 26.

³⁴ Там само. – Док. 15.

³⁵ Земсков В.Н. К вопросу о масштабах репрессий в СССР// Социологические исследования. –1995. – № 9. – С. 114-127. На думку А.Наберухіна, ці дані штучно вирахували службовці НКВС чи НКДБ як 0,1% від загальної кількості депортованих, тоді як кількість померлих за підрахунками дослідника становили 7889 осіб. – 1944 рік: детатаризація Криму// Кримські татари 1944–1994: Статті. Документи. Свідчення очевидців. – К. – 1995. – С. 10.

³⁶ Бугай Н.Ф. Л.Берия – И. Сталину: “Согласно Вашему указанию...”. – С. 155.

³⁷ Дослідники оцінюють кількість кримських татар, що померли у дорозі до місць поселення, у 7 тис. (Williams B.G. The Crimean Tatars. The Diaspora Experience and the Forging of a Nation. – Leiden: E.J.Brill. – 2001. – Р. 589) та 7 900 (Rywkin M. Moscow’s Lost Empire. – Armonk – New-York. – 1994. – Р. 67).

³⁸ Бугай М. Ф. Депортация народов Крыма: документы, факты, комментарии. – С. 89-90.

³⁹ Зарубин В.Г. Депортация из Крыма армян, греков и граждан других национальностей // Историческое наследие Крыма. – 2004. – №5. – С. 26.

⁴⁰ Иосиф Сталин – Лаврентию Берии: “Их надо депортировать”:. – С.147.

⁴¹ Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. – С. 56-65. Детально про склад депортованих болгар, греків та вірмен Криму див.: Зарубин В.Г. Депортация из Крыма армян, греков и граждан других національностей // Историческое наследие Крыма. – 2004. – №5. – С. 25.

⁴² Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Львів. – 1996. – С. 220.

⁴³ Зарубин В.Г. Депортация из Крыма армян, греков и граждан других национальностей // Историческое наследие Крыма. – 2004. – №5. – С. 25.

⁴⁴ Бугай Н.Ф. Л.Берия – И. Сталину: “Согласно Вашему указанию...”. – С. 159.

⁴⁵ Nekrich A. The Punished Peoples. – С. 113-114. Наведені дані, що дають в сумі 26 775 померлих за півтора роки в цілому узгоджуються із нещодавно оприлюдненими Г.Бекіровою: за зведенням Відділу спецпоселень НКВС за період з 1 липня 1944 до 1 липня 1945 в Узбекистані померло 22 355 спецпоселенців кримських татар. – Бекірова Г. Кримськотатарський національний рух в 50–60-ті рр.: Становлення, перші перемоги і зневіра”, “...Вибрати не можна тільки Батьківщину”. – К. – 2003. – С. 66.

⁴⁶ Бугай Н.Ф. Иосиф Сталин – Лаврентию Берии: “Их надо депортировать”. – Док. 48.

⁴⁷ Бугай Н.Ф. 40–50-у годы: Последствия депортаций народов (свидетельствуют архивы НКВД-МВД СССР) // История СССР. – 1992. –№ 1. – Док. 7.

⁴⁸ Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. документів і матеріалів. – К. – 1994. – С. 328.

⁴⁹ Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. З пам’яттю про минуле та в ім’я справедливості// Кримські татари: Шлях до повернення. – С.11-12.

⁵⁰ Бугай М. Депортація населення з України // Український історичний журнал. – 1990. – № 11. – С. 21.

⁵¹ Національні меншини України у ХХ столітті. – С. 204.

⁵² На 1 січня 1949 р. – 186 535, 15 липня 1949 р. – 192 953, 1 січня 1952 р. – 200 361, 1 січня 1953 р. – 204 698 – Зінченко Ю. Кримські татари: Історичний нарис. – К. – 1998. – С. 112.

⁵³ Крымскотатарское национальное движение. – Т. ІІ. – С. 287; Баран В. Крим: 1944 рік (архівні джерела про депортацію) // Сучасність. – 1993. – № 8. – С. 77.

⁵⁴ Кримські татари: Шлях до повернення. – Док. 30.

⁵⁵ На сер. 1960-х рр. в Крим змогли переїхати і офіційно прописатися 15 осіб з кримських татар. Кримські татари переїжджали також на територію областей України та Росії, що прилягали до Криму. На 29 липня 1966 р. окрім Криму в УРСР проживало 247 кримських татар, з них у Запорізькій – 200 осіб, Одеській – 18, Донецькій – 16, Харківській – 13. (Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. З пам’яттю про минуле та в ім’я справедливості. – С. 26.

⁵⁶ Національні меншини України у ХХ столітті: Політико-правовий аспект. – С. 242-243.

⁵⁷ Остання постанова, що обмежувала прописку для кримських татар, була видана Радою Міністрів СРСР 24 грудня 1987 р.

⁵⁸ 1972–1976 рр. судові органи Кримської області скасували 364 угоди про продаж приватних будинків кримським татарам. 1976–1977 р. за порушення паспортного режиму і порядку купівлі-продажу нерухомості притягнуто до адміністративної відповідальності 2437 громадян, кримінальної – 98. – Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. З пам’яттю про минуле та в ім’я справедливості. – С. 42-45.

⁵⁹ Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. З пам’яттю про минуле та в ім’я справедливості. – С. 32.

⁶⁰ Там само. – С. 33.

⁶¹ Губогло М. Н., Червоная С. М. Крымскотатарское национальное движение. – Т. ІІ. – С. 131.

⁶² Відомості про повернення у Крим та поселення у прилягаючих до півострова областях громадян різних національностей на кінець 1972 р.: Кримські татари: Шлях до повернення. – Док. 97.

⁶³ Зарубин В.Г. Депортация из Крыма армян, греков и граждан других национальностей // Историческое наследие Крыма. – 2004. – №5. – С. 27.

⁶⁴ Эмирова А.М. Крымскотатарский язык: последствия геноцида // Кримські татари: Минуле і сучасність. – С. 50-53.

⁶⁵ Цих висновків дійшла Міка Дж. Голл, військовий лінгвіст із США, спеціально досліджує характерні риси розмовної російської, що поширена серед кримських татар. – Mica J. Hall. Crimean Tatar-Russian as a Reflection of Crimean Tatar National Identity – виступ на конференції Міжнародної асоціації дослідження національностей, 12 квітня 2002 р., Колумбійський університет, м. Нью-Йорк; розміщено на http://www.iccrimea.org/scholarly/mjhall.html.

⁶⁶ Наприклад, у листі кримських татар Політбюро ЦК КПРС від 26 грудня 1967 р. допускалася лайка на адресу партійних та державних осіб та органів, що нібито представляли самостійну політику української держави: “ретиві колонізатори”, “царські сатрапи”, “прописка – інструкція українських націоналістів”, “сваволя української влади у Криму”, “ница кампанія наклепів, що її проводять у Криму українські націоналісти проти нашого народу”, – цит. за Кримські татари: Шлях до повернення. – Док. 47.

⁶⁷ Так актив кримських татар у своєму повідомленні у травні 1968 р. просто переповів слова голови Кримського обласного виконкому Чемодурова, про те, що будинки у сільській місцевості спеціально споруджувалися не для кримських татар, а для переселенців із Західної України. – Кримські татари: Шлях до повернення. – Док. 58 (с. 203).

⁶⁸ Кримські татари: Шлях до повернення. – Док. 61 (с. 211).

⁶⁹ Административно-территориальные преобразования в Крыму. 1783–1998. Справочник. – Симферополь. – 1999. – Додатки №№17, 18.

⁷⁰ У вересні 1978 р. було створено Мубарекський, а у квітні 1979 р. Бахористанський. Там навіть почала видаватися газета. – Національні меншини України у ХХ столітті: Політико-правовий аспект. – С. 242.

⁷¹ Административно-территориальные преобразования в Крыму. 1783–1998. Справочник. – Додатки №№ 19, 20. Докладно про історію перейменувань інших географічних об’єктів див.: Санжаровець В., Рак Н. З історії перейменування гідронімів та оронімів морського узбережжя Криму (1948–1955)// Вісник геодезії та картографії. – 1998. – № 1. – С. 53-57.

⁷² До перейменованих, однак, потрапила і станція Княжевич, що стала іменуватися як Яркая.

⁷³ Докладніше про це див. мою статтю Про татарські набіги на українські землі// Український історичний журнал. – 2003. – № 6. – С. 52-67; аналіз творчості українських письменників див. Кочубей Ю. Українсько-турецько-кримські відносини у творах українських письменників (До проблеми літературних стереотипів) // Східний світ. – 1993. – № 1. – С. 102-108.

⁷⁴ Проблема стереотипів розглянута у моїй праці “Тягар стереотипів”// Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Київ, 13–14 трав­ня 2004 р. – С. 81-101.

⁷⁵ Хаялі Р. Документальные источники архивов Автономной республики Крым и республики Узбекистан по истории крымскотатарского народа (1944–1947 гг.)// Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – С. 147.

⁷⁶ Иосиф Сталин – Лаврентию Берии: “Их надо депортировать”. – С. 147.

⁷⁷ Хаялі Р. Документальные источники архивов Автономной республики Крым. – С. 147.

⁷⁸ Шаповал Ю.І. Микита Хрущов і “кримське питання” (1944–1954) // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – С. 276.

⁷⁹ Вольвач П.В. Українці в Криму (трагічне минуле і гірке сьогодення) // Кримські татари: Минуле і сучасність. – С. 130-139; Сергійчук В. Український Крим. – К. – 2001.

^* разом з українцями і білорусами

^** разом з турками й циганами