ВСТУП

Суспільні трансформації в Україні за роки її незалежності позначилися суттєвими змінами політичного устрою, відносин власності, соціальної структури, господарського комплексу країни. Трансформації не обминули і етнополітичної сфери суспільства. Більше того, в умовах демократизації, зміни політичних і ціннісних орієнтацій ця сфера виявилась чи не найбільш чутливою щодо задекларованої і реальної політики держави. Вона вимагала розробки і впровадження в поліетнічному суспільстві, яким є Україна, якісно нової моделі співжиття українців, як титульного етносу, і 130 етнічних громад, які населяють українську землю.

Сьогодні маємо підстави констатувати, що основні контури такої моделі співіснування всіх етнічних спільнот країни визначені. Ці контури мають три складові. По-перше, це законодавство України. Йдеться, насамперед, про Конституцію України, законодавчі та правові акти держави. Уже в Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) визначалося, що громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Держава гарантувала забезпечення рівності “перед законом усіх громадян республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин”, а також гарантувала “всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку”¹. Після проголошення Акту незалежності України (24 серпня 1991 р.) у “Зверненні Верховної Ради України до громадян України всіх національностей” (28 серпня 1991 р.) прозвучали довгоочікувані і спрямовані в майбутнє слова: “Віднині наступає нова доба в розвитку міжнаціональних відносин на Україні. Президія Верховної Ради республіки бере на себе відповідальність, що проголошення незалежності України ніякою мірою не призведе до порушення прав людей будь-яких національностей.

Незалежна Україна як правова демократична держава, керуючись загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права в національній сфері, Декларацією про державний суверенітет України, забезпечить рівні політичні, економічні і соціальні права всіх громадян, повну свободу розвитку всіх національних мов і культур”². Ці положення були конкретизовані в “Декларації прав національностей України” (1 листопада 1991 р.) та закладені в закони держави про освіту (23 травня 1991 р.), про громадянство (8 жовтня 1991 р.), про культуру (14 лютого 1992 р.), про національні меншини в Україні (25 червня 1992 р.), про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні (16 листопада 1992 р.), про інформацію (2 жовтня 1992 р.), про радіо і телебачення (21 грудня 1993 р.), про місцеве самоврядування (21 травня 1997 р., остання редакція – 3 лютого 2004 р.) та інші. Водночас, у контексті згаданих законодавчих і правових актів указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України визначалися і визначаються довгострокові державні програми, спрямовані на прогнозування і регулювання етнонаціональних процесів та спеціальні програми. Другою складовою визначеної моделі співіснування всіх етносів країни стало послідовне запровадження в національне законодавство норм і стандартів Ради Європи. Подавши 14 липня 1992 р. офіційну заявку на вступ до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання удосконалювати правову базу своєї зовнішньої та внутрішньої, у тому числі й етнонаціональної, політики. Зокрема, Верховною Радою України ратифіковано Європейську конвенцію з прав людини та Протоколи №1, 2, 4, 7 та 11 до неї (липень 1997 р.), Рамкову конвенцію про захист національних меншин (грудень 1997 р.), Європейську хартію місцевого самоврядування (липень 1997 р.), Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (травень 2003 р.) та ряд інших конвенцій, протоколів, хартій і угод, які збагатили вітчизняне законодавство і наблизили його до європейських стандартів. Крім того, чинне законодавство України передбачає захист прав національних меншин шляхом укладання міжнародних договорів та угод. Такі договори або угоди наша країна уклала з Російською Федерацією, Угорщиною, Польщею, Румунією, Молдовою, Литвою та іншими країнами. Ці акти передбачають співробітництво зацікавлених сторін щодо захисту етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, створення відповідних умов для реалізації їх етнополітичних інтересів. Пріоритетність положень міжнародних договорів, до яких приєдналася Україна, тобто, які були ратифіковані Верховною Радою України, визначається окремою статтею Закону України “Про національні меншини в Україні”: “якщо міжнародним договором України встановлено інші положення ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовуються положення міжнародного договору”³. Така констатація відкриває додаткові можливості постійного удосконалення правової бази етнонаціональної політики держави.

Нарешті, третьою (за числом, але не за значенням) складовою моделі співіснування етносів країни є інститути управління етнополітичною сферою, або ж етнополітичний менеджмент. Правомірність введення цього поняття у науковий обіг та політичну практику переконливо, на нашу думку, аргументував В.Євтух⁴. І справді, будь-яка модель розвитку тієї чи іншої сфери, країни в цілому, лише тоді дасть позитивні очікувані результати, коли вона зусиллями відповідних інститутів послідовно втілюватиметься в життя при максимально можливому врахуванні інтересів всіх суб’єктів етнополітики.

Структура етнополітичного менеджменту включає центральний орган виконавчої влади – нині це Державний комітет України у справах національностей та міграції і органи місцевої виконавчої влади – управління або ж відділи (в Автономній Республіці Крим – Республіканський комітет) у справах національностей та міграції обласних державних адміністрацій та міст Київ і Севастополь. Створення цих управлінських структур в контексті стратегічного рівня етнополітичного менеджменту (укази й розпорядження Президента України, закони й постанови Верховної Ради України) впорядкувало виконавчу вертикаль управління етнополітичними процесами, наблизило органи управління до проблем соціального й культурного розвитку всіх етносів країни, сприяло активізації конструктивного діалогу владних інституцій з громадськими культурно-національними товариствами. Доречно, на нашу думку, ради, конфедерації цих громадських організацій віднести до складової етнополітичного менеджменту. Принаймні, Рада представників громадських організацій національних меншин при Державному комітеті України у справах національностей та міграції (утворена у грудні 1997 р., з грудня 1999 р. по вересень 2001 р., коли в країні не було єдиного центрального органу виконавчої влади, що опікувався етнічними проблемами, діяла при Президентові України), Рада національних товариств України, Рада представників кримськотатарського народу при Президентові України та ради культурно-національних товариств, що мають статус всеукраїнських, а таких сьогодні 33, активно сприяють діалогу та плідній співпраці всіх суб’єктів етнополітики держави, ініціюють розробку важливих законопроектів та конкретних програм.

У цілому етнічний менеджмент як складова державного управління виконує правові та контрольно-регулятивні функції держави у сфері міжетнічних відносин. І його ефективність обумовлюється оперативністю, конкретністю та дієвістю зусиль на всіх рівнях управління. Можна допустити, що не в останню чергу перманентна реорганізація центрального органу виконавчої влади спричинила певне зменшення суб’єктних функцій держави у розв’язанні актуальних проблем міжнаціональних відносин. Цей орган виконавчої влади постав 1991 р. як Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів, 1993 р. був реорганізований у Міністерство України у справах національностей та міграції, яке наступного року стало Міністерством України у справах національностей, міграції та культів, а 1996 р. – знову перетворено у Державний комітет України у справах національностей та міграції. У грудні 1999 р. комітет був ліквідований, його функції були передані ряду міністерств. Нарешті, у вересні 2001 р. було відновлено Державний комітет України у справах національностей та міграції.

Звичайно, процес таких реорганізацій, і чи завершений на сьогодні, можна пояснювати пошуком оптимального та ефективного механізму управління етнополітичною сферою держави в умовах становлення її самостійності, проте не слід скидати з рахунку і певну недооцінку вищими органами законодавчої та виконавчої влади держави значення не лише статусу, а й функцій, прерогатив та завдань єдиного управлінського органу виконавчої влади, його ролі в розробці та реалізації етнонаціональної політики. Та якби там не було, але й до цього часу в країні не схвалена Концепція державної етнополітики, ”обговорення” якої на різних рівнях суб’єктів етнополітики триває понад десять років, така ж доля спіткала і закон про національно-культурну автономію, право на яку національним меншинам держава гарантувала статтею 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” 1992 р.

Все ще на стадії дискусій перебувають проблеми законодавчого визначення статусу кримськотатарського народу, розв’язання яких значно сприяло б інтеграції цього етносу в українське суспільство, та внесення обумовлених часом і набутим досвідом змін і доповнень до закону про національні меншини.

Ухвалення згаданих та інших законопроектів, у тому числі й щодо облаштування та інтеграції в українське суспільство кримських репатріантів, регіональних особливостей етнополітики, в основному за­вершило б формування сталої моделі етнополітичного розвитку України.

З огляду на геополітичне становище Криму, обумовлене історичними, політичними та демографічними факторами, АРК є особливим регіоном України. На ґрунті місцевої специфіки тут знаходять концентрований вияв політичні та етнонаціональні фактори. Серед них на перше місце слід вивести історичні, соціальні та політичні передумови насильницької депортації кримськотатарського народу та представників інших етнічних громад, їх повернення та облаштування на рідних землях, інтеграцію в українське суспільство, мовну, культурну, релігійну та етнополітичну самоідентифікацію населення АРК.

Об’єктивний аналіз процесів, явищ та подій, що мали і мають місце в Криму, покликаний сприяти розробці відповідної політико-правової бази вирішення наявних на півострові етнополітичних проблем, їх сприйняттю та підтримці громадськістю.

В опублікованій за роки незалежності нашої країни суспільно-політичній і, насамперед, що цілком правомірно, науковій літературі проявилися різні методологічні підходи до вивчення минулого та сьогодення цього регіону. Продуктивним, на наш погляд, є той напрям, прихильники якого прагнуть розглядати історію Криму як складову історії всієї України. Цей науковий напрям в українській історіографії спирається на давню традицію, започатковану М.Драгомановим, М.Грушевським та А.Кримським.

У новітні часи такий погляд обґрунтував Омелян Пріцак. Він слушно зауважує, що історія України – “це не історія української етнічної маси (етнізм не є об’єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих (“політичних українців”), і перейнятих ними розвинутих цивілізацій”⁵. Завершений вигляд концепція О.Пріцака, який першим з українських істориків збагнув потребу покінчити з етноцентризмом у дослідженні історії України, знайшла у наукових розвідках Олександра Галенка. Його змістовну статтю “Пошуки Криму у минулому та сьогоденні України”, опубліковану у збірці наукових праць тиражем лише в 300 екземплярів⁶, характеризує, насамперед, ґрунтовний історіографічний, скоріше історіософський, аналіз наявної літератури, виявлення методологічних установок тих дослідників, які спробували приміряти до української історії євразійську концепцію поєднання Європи і Азії, Сходу і Заходу, або ж українізації історії Криму. Нова парадигма, запропонована О.Пріцаком та О.Галенком, орієнтована на необхідність дослідження минулого усієї території України, незалежно від того, які етнічні спільноти та держави там існували. При цьому О.Пріцак виділив шість циклів-перспектив історичного дослідження: політичний, економічний, релігійний, суспільний, культурний та психологічний. У свою чергу О.Галенко накладає названі цикли-перспективи на аргументовано, з нашої точки зору, виділені в історії України три великі зони, кордони яких розділяли ареали поширення певних спільнот. Такими зонами, на думку О.Галенка, були: 1) Середземноморська (географічно включала південний берег Криму між сучасними містами Севастополем і Керчю, а також прибережні райони на материковій частині степів Північного Причорномор’я; 2) Степова (до неї входили степові території, що на південних своїх рубежах простягалися до Кримських гір або міських стін грецьких та італійських міст, а на північних – межували з лісами; 3) Лісова (включала території північніші Степової зони). “Отже, – підсумовує О.Галенко, – територія України упродовж своєї історії не була однорідною. Вона складалася з трьох частин, що мали свою специфіку і свій історичний час... Жоден з кордонів, що відділяв ці зони, ніколи не накладався на географічний кордон між Кримським півостровом та степовою Україною. Зате один з таких кордонів пролягав територією півострова по Кримських горах, ділячи його на дві частини – степову та південнобережну. Обидві вони належали також до Середземноморської і Степової зон України і були з ними тісніше пов’язані, ніж одна з одною на території півострова. Тому нема ніяких причин, щоб відділяти історію Криму від історії решти території, що входить до складу сучасної України. З цієї історичної перспективи включення історії Криму в історію України не виглядає штучним. До того ж землеробська колонізація півдня України, що через козацтво стала українським національним проектом, привела до розширення землеробсько-лісової зони на південь і об’єднання усіх трьох зон в одній державі”⁷.

Така парадигма візії минулого України убезпечує дослідника від спокуси розглядати історію сучасної України через призму дослідження лише однієї з трьох основних її зон, на якій відбувалося формування української нації. Вона вимагає нової синтези української історії з переосмисленням ролі степових і близькосхідних сусідів, їх відносин з українським населенням, взаємовпливів матеріальної і духовної культури, колонізаційних і асиміляційних процесів та їх тогочасних і віддалених наслідків. Нарешті, вона відкриває можливості глибокого наукового осмислення не тільки історії України в цілому, а й її регіональних особливостей. Таку мету й ставили перед собою автори запропонованої читачеві монографії. В її підготовці брали участь: вступ, розділ I, висновки – М.Панчук, О.Рафальський, §1 розділу II – В.Ганкевич і Р.Хаялі, §2 цього ж розділу II – В.Ганкевич, §3 розділу II – О.Галенко і В.Ганкевич. Розділ III підготовлено Т.Горбань. §1 і 4 розділу IV підготував О.Галенко, §2 цього ж розділу – Д.Омельчук, §3 розділу IV – Г.Бекірова. П’ятий розділ монографії підготовлений Н.Макаренко (§§2, 3, 4) та Ю.Поліщуком (§1). Параграфи 1 і 2 розділу VI – О.Ляшенко, §3 – В.Котигоренко, §4 – О.Калакура, §5 – В.Войналович. Додатки до видання підготувала О.Печеніжська.

¹ Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. – К. – 1994. – С. 455, 456.

² Там само. – С. 462-463.

³ Там само. – С. 493.

⁴ Див.: Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. – К. – 1997. – С. 100-108.

⁵ Пріцак Омелян. Що таке історія України? // Слово і час. – 1991. – №1. – С.60.

⁶ Галенко Олександр. Пошуки Криму у минулому і сьогоденні України // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. – К. – 2004. – С. 25-49.

⁷ Там само. – С. 48-49.